Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.10



— Хто це? Хто це? — питали всі один у одного: ніхто цієї людини не знав.

— Ваше прізвище? — поцікавився й голова, коли оратор став на трибуні.

Портрет актора Гірняка
Портрет актора Гірняка


— Мене звуть Юрко Тютюнник.

— Що за ідіотські жарти! — гукнув хтось з першого ряду.

— Ніяких жартів,— відказав чоловік на трибуні,— я той самий Тютюнник, про якого ви й подумали. Отаман Юрко Тютюнник.

В залі враз запала тиша. Отаман Тютюнник?
Отаман Тютюнник!..

Ім’я отамана Тютюнника було тоді надто свіже в пам’яті людей — людей в цьому залі та й по всій Україні. Отаман Тютюнник! Найперший поплічник і заразом найбільший суперник Петлюри в претензіях на військову націоналістичну диктатуру на Україні. Запеклий націоналіст, лідер «націоналістів-державників» — тобто найнепримиренніших «самостійників»; найбільш відомий військовий керівник націоналістичних полчищ; організатор і ідеолог колишнього «вільного козацтва»; командир гайдамаків петлюрівської «Залізної дивізії»... Море крові пролили за чотири роки бандити Тютюнника на Правобережжі, Херсонщині й Таврії, в Галичині і на Волині; десятки сіл та містечок пустили за димом, вчинили не один погром. Не раз озброєний український народ виганяв зарізяк Тютюнника з усією іншою петлюрівщиною та отаманщиною за межі української землі; останній раз — лише чотири роки тому — з території Польщі, екіпірований імперіалістами Антанти, вирушив був Тютюнник у похід на Україну, та не пройшов і сотні кілометрів: українські трудівники, Червона Армія поклали трупом всю його орду, а сам він — прямо із січі — ледве втік верхи за Збруч.

Звідки ж він міг взятися тепер знову у радянському житті, та ще й тут, на трибуні, відкрито перед сотнями радянських людей?

Він навіть взяв собі слово для виступу. Чи це можливо? Чи правда цьому? Звідки? Як?..

Не гомін — лемент знявся в залі: люди зривалися з місць і гукали слова обурення і протесту; інші бігли вже до трибуни — схопити, скрутити руки, знешкодити, не дати втекти!

Тоді нікому ще не було відомо, що націоналістичний отаман Юрко Тютюнник потай, нелегально, перейшов радянський кордон, пробрався на Україну і пішов по селах з метою організувати націоналістичне підпілля й підняти куркульське повстання проти Радянської влади... Та плани й сподівання його зазнали цілковитого краху: явки, які дав йому закордонний провід української контрреволюції, виявилися «липою», ніякого організованого націоналістичного підпілля він на Україні не знайшов; утворити нове підпілля виявилося неможливим — націоналістичні ідеали абсолютно збанкрутували в широких народних масах; український народ не ховався з своєю ворожістю проти націоналістів і не приховував своєї вірності радянському устроєві... Націоналістичний ватажок просидів у захованні довгий час і мав дозвілля, щоб добре поміркувати. Тютюнник був людиною сильної волі, здорового глузду і розумів: націоналістична контрреволюція не мала будь-яких перспектив на Україні. Отже, треба було робити висновки... Тютюнник їх зробив: він з’явився до органів Радянської влади, здався на милість переможця і просив дати йому змогу спокутувати свої злочини перед народом... Чи то було щире каяття — чи справді він розчарувався в можливості збройної боротьби проти Радянської влади і вирішив змінити свої позиції; чи був то лише хитрий та підступний демарш дійшлого агента іноземних розвідок,— важко було тоді сказати. В кожному разі політичний злочинець, який сам з’явився до органів влади, визнав свої злочини і засудив їх та просив або кари, або спокути, підлягав законові про політичну амністію,— і Юрко Тютюнник її щойно дістав...

Минуло чимало часу, аж поки головуючій на диспуті пощастило встановити в залі спокій та тишу. Подзвонили й в ДПУ, розібралися, в чому справа,— і аудиторія була, нарешті, поінформована: амністований за законами Радянської влади. Тютюнник весь цей час, не сходячи, стояв на трибуні і дозволяв усім цікавим роздивлятися його скільки завгодно.

— Що ж,— сказала головуюча, полохливо кліпаючи очима, — коли так — прошу! Слово має... громадянин Тютюнник.

І Тютюнник почав говорити.

Це промовляв отаман націоналістичних бандитів про роман, що описував підступну й облудну діяльність цих самих бандитів.

Давно це було, та й, правду сказати, я не дуже прислухався до того, що він говорив про достоїнства й недоліки художніх елементів роману, — не пригадаю цього тепер, та й не варто воно уваги. Але на кінець своєї промови Тютюнник висловив свою думку про роман і свої думки з приводу самої дискусії на диспуті, і ці слова я добре запам’ятав.

Він сказав:

— Тут розійшлися думки з приводу визначення ідейного сенсу роману: частина промовців вважає, що автор картає, ганьбить та засуджує націоналістів, інші, навпаки, доводять, що автор націоналістів ідеалізує, ошляхетнює, отже, й неначе виправдує. Можливо, аудиторії буде цікаво почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні...

Вигуки обурення зустріли цю його заяву.

Та колишній бандитський отаман тільки пересмикнув плечима і повів бровою:

— Я був не тільки лідером націоналізму, але й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі....

Вигуки обурення знову вкрили ці слова, але він закінчив речення, трохи перечекавши:

— Заявляю: коли б отакою, як описано в романі, виявилася в своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну...

Рев протесту знов урвав мову бандитського отамана, та зразу й вщух, і в залі стало зовсім тихо: кожному цікаво було почути, що ж скаже далі колишній провідник націоналістичної контрреволюції.

І він сказав:

— ...то я б наказав тих нікчем розстріляти! І пішов з трибуни геть.

Натовп у проході розступався перед ним, сотні очей зорили йому вслід, в залі була абсолютна тиша.

Я вже й не пригадаю, чим закінчився той диспут — яке було заключне слово доповідача і яке резюме зробила головуюча: слова Тютюнника цілковито запанували моїми думками.

Я міркував так. Отже, чому Тютюнник дав би наказ розстріляти націоналістичних підпільників тоді — тоді, як сам був керівником антирадянської контрреволюційної діяльності? Тому , що вони не справдили його сподівань, не виконали його диверсійного наказу, перетворилися тільки на обивателів, отже, виявилися нікчемами, а не бійцями за націоналістичні ідеали. А були б вони виконали завдання свого націоналістичного проводу, був би й Тютюнник, їхній провідник, з них задоволений. Ні! Не були тільки нікчемами націоналісти: нікчемністю виказали себе ідеї націоналізму на історичному шляху розвитку українського народу, але на цьому історичному шляху націоналісти були не жалюгідними нікчемами, а активними ворогами, з якими народові доводилось криваво боротись, створювали перешкоди, які треба було великими силами долати. І не зникла ще — та й не так, мабуть, скоро й зникне — націоналістична небезпека на історичних шляхах простування українського народу. Отже, й малювати у творах мистецтва націоналістів не вартими уваги нікчемами — невірно... Роман, звичайно, не був контрреволюційним. Але й з своїм революційним завданням автор не впорався: образи націоналістів змальовано не скрізь вірно і — головне — не розкрито тих сил народних, що проти ідеології націоналізму борються.

Такий приблизно був хід перших думок автора після диспуту.

А втім, про роман «Фальшива Мельпомена», про огріхи, котрі побачив у ньому сам автор, я докладно розповідав уже в «Розмові з читачем», розповів і про те, як осягнути ці помилки допоміг мені мій незабутній друг — угорський письменник Мате Залка. Відсилаю до цієї книжки, до розділу в ній під назвою «Зерна майбутніх врожаїв», кожного, кому це цікаво. А тут принагідно — раз згадалося вже про Тютюнника — хочу розповісти ще про одну зустріч з ним.

Я працював тоді інспектором театрів у Головполітосвіті УРСР. В кімнаті (то було 1927 чи 1926 року) нас сиділо троє: я — інспектор, Плеський — вчений секретар Головреперткому і технічний секретар. На посаду технічного секретаря на той час, про який мова, якраз був прийнятий новак, молодий хлопець, щойно демобілізований з армії.

Ми сиділи якось усі троє по своїх місцях, кожний зайнятий своєю справою, коли двері відчинились і до кімнати ввійшов... Тютюнник.

Трапилось, бачте, так, що сюжет мого роману «Фальшива Мельпомена» повторив у якійсь мірі в своєму житті... сам Тютюнник. Амністований згідно закону про амністію, Тютюнник у пошуках собі «натуралізації» теж... пішов на службу до Мельпомени: він став кінодраматургом та кіноактором. В кінокартині «ПКП», яка змальовувала загарбницький похід на Україну білополяків разом із петлюрівцями, очоленими отаманом Тютюнником, сам Тютюнник виконував тепер роль... Тютюнника. Він писав і кіносценарії (псевдонім Юртик), а в редактораті ВУФКУ («Всеукраїнське фотокіноуправління» — попередник теперішнього Комітету в справах кінематографії — посідав посаду старшого редактора художніх фільмів. «Мельпомена» і справді виявилась фальшивою...

Отож того разу — вже не в перший раз — Тютюнник з’явився до нас у своїх справах: приніс кіносценарій, щоб одержати в Головреперткомі візу на зйомки.

Отже, Тютюнник увійшов і, суворо пильнуючи субординації, привітався спочатку до мене, потім до вченого секретаря, а тоді спинився перед незнайомим ще йому молодим хлопцем, що сидів за столом технічного секретаря: він чекав, щоб його зазнайомили з новим службовцем.

Хлопець поклав перо й глянув на людину, що віталася до нього. Далі сталося таке.

На якусь мить хлопець застиг, прикипівши поглядом до людини перед ним. Він дивився невідривно, і було подібно, що людину збудили нагло вночі, вона не очуняла ще від важкого сну і не певна, що перед нею — реальна дійсність чи ще образи щойно бачених сновидінь? Хлопець навіть трусонув волоссям і кілька раз кліпнув очима — він хотів відігнати ману. Чоло йому зросив піт.

— Це... ви? — аж через силу вимовив хлопець. — Я.

Тютюнник посміхнувся.

Права рука хлопця кинулась до правого боку, де, очевидно, не так давно була ще кобура з пістолетом. Та пістолета на місці давно не було, і хлопець, відштовхнувши ногою геть стілець, кинувся на Тютюнника і вхопив його обома руками як у кліщі.

Хлопець був щойно демобілізований і нічого про амністію та «натуралізацію» Тютюнника не чув, але бандитського отамана знав надто добре.

Знайомство їхнє відбулося за обставин не зовсім звичайних. Хлопець воював у кінноті Котовського і брав участь в операції по ліквідації банд націоналістів — саме тоді, коли Тютюнник рушив був у свій останній похід на Україну з території Польщі. Тютюнникових козаків порубано в січі на полі, сам Тютюнник тікав чимдуж верхи до Збручу, до кордону,— і це якраз цьому хлопцеві-котовцеві припало гнатися за ним конем. Він наздогнав Тютюнника в чистому полі, вже при самісінькому кордоні, — і вони зійшлися один на один з оголеними шаблями на герць. Билися вони люто, та перевага була на боці Тютюнника: він рубався, щоб порятуватися за всяку ціну, а хлопець-котовець за всяку ціну хотів захопити бандитського отамана живим. Тому рубав він не стільки Тютюнника, як його шаблю — сталь його клинка. Клинок шаблі молодого бійця виявився слабшим— він виламався з ефесу, відлетів геть — і Тютюнникові пощастило втекти: поки надбігли інші котовці, він перехопився конем через вузеньку річечку, що віками розтинала тіло України...

Отак вони зустрілися вперше, і отак зустрілися вони тепер у другий раз.

У другій зустрічі... хлопець-котовець тільки шльопнув фіолетовий штамп на сценарій Тютюнника (Юртика) — «зйомки дозволено», а ми з Плеським поставили при тому свої підписи. І живий персонаж «Фальшивої Мельпомени» пішов...

Втім, щодо «живих» персонажів «Фальшивої Мельпомени», то в мене є ще одна згадка. Згадка про ще одну зустріч з читачем,— якщо, звісно, це можна назвати зустріччю з читачем. Бо зустріч ця відбулася на судовому процесі, і читач сидів на лаві підсудних.

Йшов процес СВУ. Допитувалося обвинуваченого Єфремова — натхненника й організатора нової модифікації націоналістичного підпілля. Власне, допит уже закінчено — підсудний прилюдно визнав, що метою його діяльності був відрив України від інших радянських республік, знищення Радянського ладу на Україні та створення «самостійної» України під егідою іноземних імперіалістичних господарів. Голова суду запитав — як же тепер поцінює добродій Єфремов становище змовників з СВУ?

Єфремов знизав плечима й мовив з іронією до себе: — Що ж, ми опинились у становищі персонажів «Фальшивої Мельпомени»...

Що ж, виходить, і роман «Фальшива Мельпомена» — попри всі свої недоліки й огріхи — мав-таки свій сенс і доводив це неодноразово.

ВАПЛІТЕ І Я



Про ВАПЛІТЕ я можу згадати і дуже багато — це ж бо пора мого найактивнішого замолоду творчого зростання, і зовсім мало — ВАПЛІТЕ існувала трохи довше двох років, а я вступив до організації на другий рік її існування.

Та чи багато згадувати, а чи мало — для кожного колишнього «ваплітовця», думається мені, реальними будуть... аж три концепції ВАПЛІТЕ, і між ними треба знайти правду.

Які ж це концепції?

Перша: як ми самі, «ваплітовці», уявляли собі «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ) тоді — тоді, коли утворювали її, були її членами і боронили від нападів ВУСППу, від псевдоортодоксального критиканства та водночас відбиваючись і від справедливої партійної критики?

Друга: як ми ж таки, «ваплітовці», почали розцінювати ту ж таки ВАПЛІТЕ пізніше, після її ліквідації, — під впливом тогочасної критики, під тиском обставин тридцятих років на Україні?

І третя: як же розцінювати це літературне утворення нині, після XX та наступних партійних з’їздів?

Щодо мене особисто (я ж не випадково і не з самовеличання даю назву цьому розділові моїх записів «ВАПЛІТЕ і я»), то мені належить відповісти ще на два запитання, які повинно адресувати до мене персонально: 1. Чому я не вступив до ВАПЛІТЕ зразу, коли вона утворювалась у листопаді 1925 року?

2. Чому я все ж таки вступив до ВАПЛІТЕ у листопаді 1926 року, прийнятий на перших же річних зборах організації? (Збори ВАПЛІТЕ відбувалися лише один раз на рік).

Адже вступив я саме тоді, як проти ВАПЛІТЕ розвинуто найжорстокіший наступ, коли фундатора Хвильового, а з ним і весь перший провід (Яловий, Досвітній)) довелося виключати, а творчість кожнісінького члена ВАПЛІТЕ піддавалась нещадній, найсуворішій — правда, не завжди справедливій — критиці. Адже після вступу до ВАПЛІТЕ підпадав під таку критику і я, приймаючи й на себе всі удари аж до часу її ліквідації, а «розплату» за «ваплітянство» — ще багато років потім. Ось що написано про ВАПЛІТЕ в другому томі Української Радянської Енциклопедії:

Портрет Петра Панча
Портрет Петра Панча


Фактичний провід у цій організації, що відразу ж посіла бурж.-націоналістичні позиції, належав М. Хвильовому. Погляди «ваплітян» у політичних питаннях зводились до орієнтації на «психологічну Європу», тобто на європ. бурж. л-ру. Прикриваючись демагогічними гаслами про підтримку генеральної лінії Комуністичної партії, Хвильовий та його прибічники, по суті, виступали проти політики партії, намагаючись відірвати Україну та її культуру від Рад. Росії. До В. входили різні за своїм світоглядом письменники, і частина з них не поділяла поглядів «хвильовистів». За ідеологічні збочення загальні збори В. в січні 1927 виключили з організації М. Хвильового, М. Ялового, О. Досвітнього. На чолі В. став М. Куліш. Але організація і після цього лишилась на попередніх позиціях. Опублікування в журналі В. антирадянського роману Хвильового «Вальдшнепи» викликало рішучий осуд позиції В. укр. громадськістю, що змусило ор-цію самоліквідуватися (січень 1928). Після ліквідації В Хвильовий та його однодумці пропагували свої ворожі погляди в альманасі «Літературний ярмарок» (1928—29). У 1930 створилася нова літ. ор-ція «Пролітфронт», до якої ввійшли в основному колишні учасники В. У літ. процесі на Україні В. відіграла вкрай негативну роль, затримавши творчий розвиток деяких рад. письменників, які тимчасово опинились під її впливом.

Ось так...

Шкода, що такій «трудній» організації, як ВАПЛІТЕ, що утворилась у найскладніший період пожовтневого літературного процесу на Україні, УРЕ приділила всього 39 рядків і поскупилася додати ще бодай один абзац, щоб висвітлити хоча б обставини, що передували утворенню ВАПЛІТЕ.

Соціологія, історіографія, дослідження літературних процесів у минулому — не моя спеціальність, отже, не берусь робити сам будь-який аналіз літературних фактів і явищ того часу, але ж як сучасник і учасник літературного процесу в двадцятих і тридцятих роках спробую звернути увагу майбутніх дослідників на окремі літературні факти та подати й деякі свої міркування.