Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.18

---

Левко нарешті теж подав голос, іронізуючи:



— Правда творча, правда ідейна! Хіба можна їх ділити? Зараз ще заведете про правду «позакласову»? Та чисте мистецтво. Ні, не марксисти ви, хлопці, ніяк не марксисти!.. Ай-яй-яй!

— Я — агроном і поручик артилерії воєнного часу!— фукнув собі в вуса Олекса.— Майк — магістр філології; ви, Левко, славетний хімік; Юра... Ви хто будете, Юро?

— Я — гімназист, абітурієнт, студент, санітар сипнотифозного барака, начальник фронтового моргу, актор погорілого театру, інспектор Наркомосу, редактор журналу «Сільський театр» та «УЖ», а також...

— Забагато титулів для тридцяти років віку, — урвав Майк. — І потім ти забув, що насамперед ти — письменник... Ти краще скажи: куди нам податися?

— До Микитенка я не піду, — сказав Слісаренко. — Хвильового і Куліша він критикує вірно, але сам жорстокий і нетолерантний...

— Ідіть до мене! — гукнув Семенко, не виймаючи люльки з рота й не одриваючися від писання передової до своєї «Нової генерації»: йому чути було нашу розмову. — Обмундирування не обіцяю, але ситі будете... — Іди ти, Михайль, знаєш куди? — озвався Олекса.— Мало я з тобою дурниць наробив, так ти ще мене спровокувати хочеш? Ти — провокатор, Михайль! У царській охранці ти не служив? — Слісаренко зареготав з свого дотепу.

— Дурак! — флегматично, ніяк не образившися, сказав Семенко.

Левко іронічно посміхався:

— І чого ви єрепенитесь, хлопці? Ви ж таки —українці, хохли. І чудово розумієте, що хохли не можуть без отаманщини. В громадянську були: Ангел, Архангел, Маруся, Лихо, Орлик, Мордалевич, Тютюнник... А в літературі: Блакитний, Пилипенко, Хвильовий, Поліщук, Микитенко, Семенко...

— Дурак! — Слово «дурак» було в Семенка основним аргументом у полеміці.
— Був би ти розумний, то не писав би віршів, а пішов би в двірники.

Семенко залишив свій столик і підійшов до нашого. — Я серйозно кажу, хлопці: йдіть до мене, ми тоді зразу на дві лопатки покладемо і Хвильового, і Микитенка...

— А ми нікого й не збираємося класти на лопатки, — сказав Слісаренко. — І в цирку не збираємось виступати. Це вже ти йди в партерні клоуни: це тобі якраз підходить.
— Дурак! — сказав своє слово в полеміці Семенко.

Левко посміхався так само іронічно:

— Я починаю вас, хлопці, поважати: нарешті пізнав вам ціну! Та ж ви — не абищо: кожне вас до себе тягне — до кого ви підете, той і буде зверху! Вирішальна сила в літературних міжусобицях — це ви!

Слісаренко знову фукнув собі у вуса:

— Нам би самим якось втриматися на ногах!..
— Дураки ви, як я на вас подивлюсь,— сказав Семенко,— а я думав, ви теж футуристи. Ад’ю!..

Майк затримав його за руку.

— Ти хороший хлопець, Семенко, хоча ти такий же Михайль, як і я Майк. Обидва ми з тобою, коли починали, були йолопами! Але цим і вичерпується всяка між нами подібність. Я, справді, — футурист, бо я — за літературу майбутнього і вірю в майбутність літератури. Яка вона буде, цього я не знаю, але не така, як зараз, — це я знаю. Можливо, відбудеться така собі «дифузія» з наукою, чи технікою, або з іншими мистецтвами... — Майк говорив чимраз повільніше, і погляд його ставав якимсь відсутнім, нетутешнім: це означало, що якась нова думка запановувала Майком, доки він машинально закінчував почату мову. — А ти з твоєю «деструкцією» хіба футурист? Ти ж літературу і мистецтво везеш у катафалку на цвинтар!

— То ж для дураків! — знизав плечима Семенко. — Для сміху! Ми з літератури й мистецтва хліб їмо. А дураків треба смішити і дратувати.
— От бачиш! А я не дурень. Як і ти — не футурист. Не футурист ти, а — «плюсквамперфектум»! Давноминуле! Куди ж це «до тебе» йти? На кладовище?
— Ну, добре, я до вас піду: закладайте якусь організацію. Та разом ми...
— Навіщо ти нам здався? Ти ж — труп. Дохлятина. Стерво собаче!
— Дураки! —нарешті образився Семенко і пішов до свого столика-редакції.

Майк реготав. Потім ляснув долонею по столі.

— А Михайль таки молодець: підказав вірну думку! — Майк захвилювався і заговорив похапцем, як завжди, коли якась ідея його захоплювала.— Ми, хлопці, таки створимо свою власну організацію. От і не треба буде морочити собі голову, куди та до кого іти. Та? Здорово? Без Михайля, звичайно. Та? Ха-ха-ха!

Майк задоволено потирав руки.

— Що ж то буде за організація? — скептично поцікавився Слісаренко. — Знову — за рибу гроші...

— Техно-мистецька!.. А яка саме, це я тобі завтра скажу, якщо сьогодні ввечері Левко буде вільний і ми з ним годинку побалакаємо за шахами. Ти вільний увечері, Левко?

— Я ніколи не буваю вільний, бо людське життя надто коротке, але ти все одно заходиш і вкорочуєш мені віку. Приходь, звичайно: від сьомої до восьмої. Левко був пунктуальний, як завжди. Він був точний і пунктуальний у всьому. Крім того, він не палив тютюну, не пив горілки, не подавав нікому руки («Ручкання — злочин!» — висів напис над його столом у редакції, а навпроти на стіні — десятикратно побільшена фотографія долоні, і в колі мікроскопа на ній — «всячеські» бактерії та інфузорії). Левко був членом «Ліги часу», товариства «НОП» («Наукова організація праці») і агітував за поширення руху «Геть сором».

— От і чудово! — сказав Майк. — Значить, від сьомої до восьмої, а потім, десь о дев’ятій, я зайду до тебе, Олексо, і ми з тобою напишемо програму і декларацію нашої техно-мистецької організації. Хе-хе-хе! Майк завжди, коли був з чогось задоволений, удавано потирав руки й сміявся штучним сміхом.

Десь о десятій, того ж вечора, Майк вже дзвонив мені.

— Агов, Юро! — Майк, коли жартував, казав у телефон не «алло», а «агов». — Я дзвоню від Олекси. У нього є вишневе варення. Зараз і Левко прийде сюди — будемо пити чай, і ми з Олексою прочитаємо вам платформу й декларацію нашої «Техно-мистецької групи «А».

— Як-як?

— «Техно-мистецької групи «А». — А чому ж — «а»?

— Бо потім будуть «б», «в», «г», «д» — так до кінця алфавіту: такі творчі бригади однодумців—митців і науковців. — Майк був вже щиро захоплений черговою ідеєю. — Іди ж швидше, доки чай і декларація не охололи!

Я майже з стенографічною точністю запам’ятав і відтворюю нашу розмову в кафе «Пок» і по телефону, - але зовсім не можу пригадати зараз змісту нашої платформи й декларації, що тоді ж, на другий же день, були опубліковані в пресі. Комплектів старих газет напохваті теж нема — і тому я утримаюсь докладно переповідати зміст цих забутих літературних «документів». Пам’ятаю тільки, що і платформа, і декларація мені вподобались і я дав на них свою згоду: я тоді якраз писав науково-фантастичні романи, і «техніко-мистецькі» принципи організації, поєднання у ній творчих людей різних професій, широкі знайомства з діячами науки і техніки та сама ідея зближення художньої літератури з наукою — все це, першочергово прокламоване в декларації, — мені зразу заімпонувало.

Отак, власне, і постала «Техно-мистецька група «А». З-поміж її перших членів-фундаторів пригадую: Иогансен, Слісаренко, Павло Іванов, Смолич, Мар’ямов — письменники; Діннерштейн — інженер-електрик; Дубінін — начальник радіостанції; Мізерницький — нарком праці; Юрій Платонов — географ і літератор; Меллер— театральний художник; Брискін — художник-графік; Ковалів — найбільш «зразковий» член техно-мистецької організації: хімік, поліграфіст, літератор, шахіст, витівник — це нині, а в минулому — ще півтора десятка професій за сполученням.

Мали оформитися в нашій «Групі А» ще двоє чи троє лікарів різного профілю, двоє чи троє інженерів, теж різних ухилів, педагог Соколянський, режисери Курбас і Довженко, ще хтось.
Не мало бути тільки нікого з музикантів: Майк ненавидів музику. Власне, він не міг її терпіти: сумне чи веселе гралося, Майка музика кидала в сльози, — то було чудернацьке ідіопатичне явище.

За два чи три дні ми — Ковалів, Майк, Слісаренко, Іванов, я — пішли на прийом до наркома освіти Скрипника — за «благословенням» на нову організацію. В Наркомосі зустріли Сашка Довженка, і він теж пішов з нами.

Скрипник прийняв нас привітно, але його привітність зразу зникла, тільки він побачив серед нас Левка: виявляється, ще за громадянської війни, ще коли тривали якісь переговори між незалежниками й більшовиками, Скрипнику й Ковальову (лідерам двох партій) довелося на чомусь посваритись — і Скрипник до цього не забув. Балакаючи з нами, розпитуючи кожного про його творчі плани і всіх разом — про плани новоутвореної організації, Скрипник зразу починав кашляти (то був у нього вияв незадоволення), тільки починав щось говорити Ковалів. Кінець кінцем Левко вирішив краще взагалі мовчати, щоб не перешкодити нашому знайомству з наркомом, від котрого залежала далі «судьба» нашої організації.

В «Пролітфронті» несподіване постання «Групи А» викликало обурення. Особливо лютував Хвильовий. Глузливо він казав кожному з нас при зустрічі:

— Хто сказав «а», той скаже і «б»...

Це треба було розуміти так: утворення нашої організації — зрада, ми відійшли від братства колишніх «ваплітовців» і тепер логічно мусимо перекинутись до табору антагоністичного, вусппівського і, взагалі, — віднині ми здатні на що завгодно.

Втім, у побуті наші відносини з усіма колишніми «ваплітовцями», а нині «пролітфронтівцями» залишалися якнайкращими. Ми ходили на ковзанку разом з Хвильовим, Майк їздив з Вишнею на полювання, а Олекса забігав до Парфішки з Копиленком — зіграти на більярді та перехилити чарчину.

Збирались всі члени «Групи А» один раз на місяць — переважно вдома у мене або в Слісаренка: на стіл виставлявся величезний чайник — пили чай і вирішували навалою всі наші внутріорганізаційні справи. Ніякого правління чи президії у нас не було. Для «керівництва», як ми казали, а фактично — для ведення різних канцелярських справ, що виникали самі собою, ми найняли секретарку, дівчину сімнадцяти років, яка нічого не вміла, і кожний з нас, по змозі, вчив її того чи сього. Голови чи президента «Група А» також не мала — просто було відомо, що є, так би мовити, лідери організації: Майк, Олекса і Левко. Для виступу з привітанням пленуму ВУСППу, що якраз відбувався, відряджено мене як фігуру найменш «одіозну» поміж літераторів «Групи А».

Що робила «Група А»?

Насамперед, ми вирішили замість свого групового журналу чи альманаху, який неодмінно починала видавати кожна нова літературна організація, — видавати твори членів групи однією серією. Серія мала спеціальне поліграфічне оформлення — максимально просте: м’яка обкладинка кольору «кава з молоком» і на ній синя дошка. На дошці (як на табелі в установі чи на заводі)

надруковано бляшки-номерки: А1, А2, А3, А4... і так далі — по кількості членів організації на день виходу книжки. На звороті обкладинки розшифровка: кожному робочому номеркові відповідає прізвище члена «Групи А». Я, здається, був А8. Нумерацію розігрували і тягли білетики з кепки Майка Иогансена. Один з номерків на дошці неодмінно знятий — це номерок, що відповідає прізвищеві автора даної книжки. На дошці цей номерок відсутній, але виставлений на обкладинці вгорі — там, де завжди друкується прізвище автора. Цією абракадаброю ми, так би мовити, демонстрували «виробничий», колективістичний, мовляв, принцип організації нашої групи — наче бригади на виробництві. Придумав це, звичайно, Майк.

Ми заготовили з півдесятка таких книжок, але «Група А» проіснувала недовго і вийти встигли, здається, тільки дві книги: Мар’ямова «Право на літературу» та моя (А8) — науково-фантастичний роман «Четверта причина». З цією книгою трапився конфуз: я сам, її автор, змушений був подати заяву з проханням книжку «изъять». Справа в тому, що в цей час у тому ж видавництві (ЛІМ) виходив якийсь альманах з уривків різних творів (дуже яскраво оформлений, пригадую, Петрицьким) — до якоїсь дати. Упорядником альманаху був якраз редактор моєї книги «Четверта причина» (Клебанов). Він взяв з книжки один розділ для альманаху, але... забув його потім покласти назад, у рукопис. Рукопис так і набрали, а тоді надрукували без цього розділу. А розділ цей був основним, у якому розкривалася таємниця технічного винаходу, про який йшла мова в романі (ультразвук), і без цього розділу повіствування ставало просто безглуздим. Книжку, за моєю заявою, вилучили — так мене принаймні повідомлено. Та кілька років пізніше я придбав цю книжку на базарі: частина тиражу була все ж таки поширена. Дуже це мені було прикро: роман таким чином скомпрометовано, і я навіть його не перевидавав.

Основною в самодіяльності «Групи А» була настанова на «якість продукції» (Майкова idèe fixe); поряд з цим: спрямування всієї творчості на проблеми сьогоднішнього дня, на сучасну тему. Можна тепер іронізувати з наївності тодішніх «платформ» літературних організацій і, зокрема, нашої «Групи А», але ж ці дві основні настанови «Групи А», як бачимо, зовсім сучасні — теперішні навіть сьогодні, мало не через сорок років. Третім принципом самодіяльності був неодмінний зв’язок кожного літератора з «Групи А» з кимось із науковців творчо близької для нього теми та з виробництвом подібного профілю. Я був зв’язаний з велозаводом: працював позаштатним, громадським співробітником заводської багатотиражки, — два дні на тиждень сидів у редакції, писав фейлетони, правив дописи, приймав робкорів. То була пора «призову ударників у літературу», і по велозаводу «призивалися» Нагнибіда та Деменко. Відповідно до тематичних комплексів, що цікавили мене в зв’язку з книгами, над якими я працював, я вчащав також на турбогенераторний завод, на ХПЗ, ХТЗ та в майстерні технологічного інституту, а також до Інституту переливання крові (проф. Бельц) та клініки медінституту (проф. Шамов).

Зв’язок з певним виробництвом та з котроюсь із наукових інстанцій (тепер ми це звемо «зв’язок з життям» і все закликаємо його поширювати та зміцнювати!) був у кожного з членів «Групи А». Майк захопився розвідуванням нафти, виїхав на кілька місяців на Ембу, і в результаті з’явилася найкраща з нарисових книг Майка Иогансена—«Кос-Чагил на Ембі». Мар’ямов прилюбився до аеронавтики і літав, куди тільки була змога, — по країні або за кордон, щоразу виступаючи після того з своїми талановитими, змістовними подорожніми нарисами. Олекса Слісаренко, відповідно до своєї другої професії (агроном), був найтісніше зв’язаний з академіком Юр’євим та професором Соколовським. В результаті — роман: здається, під назвою «Хліб».

Історія виникнення цього роману курйозна: Олекса написав його «на парі» з Мишком Яловим (Юліан Шпол), що був тоді головним редактором видавництва ЛІМ. Якось за кавою в кафе «Пок» Мишко сказав, що йому, редакторові, до зарізу потрібно роман про хліборобів та організацію колгоспного виробництва хліба. Олекса, як завжди, іронічно копилячи губу з своїми піжонськими вусиками, сказав, що такий роман він може написати за місяць, якщо видавництво заплатить йому подвійний гонорар. Мишко піймав його на слові, зразу повів до видавництва і підписав договір: роман на десять аркушів, подати за місяць, гонорар — 200 відсотків. За місяць Олекса приніс і урочисто поклав на стіл головного редактора видавництва Мишка Ялового рукопис на десять аркушів. Мишко негайно виписав весь гонорар, і ми пішли гуртом до «Пока» — пити за Олексині гроші каву. За кавою — так само іронічно копилячи губу з піжонськими вусиками — Олекса признався: роман він писав уже півроку, закінчував і не знав, куди з ним податися, а тут і підвернувся Яловий з своєю пропозицією. І усі почали реготати, глузуючи з Мишка — як, мовляв, Олексі вдалося його чудово обшахрувати.

Мишко теж посміхався, а потім сказав:

— Ех ви, дурисвіти! Ну нащо ти це розповідаєш? Не даєш доброго діла зробити — підтримати письменника в роботі! Я ж знав, що в тебе роман готовий, — мені Майк казав...

— Ух ти — філантроп! — зніяковів Олекса.

— Не зовсім філантроп: про інтереси свого видавництва дбаю. Он, за твоїм прикладом, я вже кілька договорів уклав — і матиму книжки. Звичайно, з халтурником договору не підпишу, з бездарою — теж. Підписав з тобою, бо знаю, що ти шануєш читача і себе і халтури мені не здаси...