Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.31



Я запропонував: підіть в ЦК (представництво ЦК партії на чолі з одним із секретарів ЦК працювало в Харківському обкомі), попросіть, щоб подзвонили в військкомат або принаймні щоб включили в воєнізовану групу письменників при ЦК. Галан сердито відмахнувся:

— Аякже! Та коли там почують, що я з КПЗУ, перелякаються на смерть...

Він ще довго не міг заспокоїтися: нарешті вирішив іти шукати Корнійчука з Василевською (вони в цей час теж були в Харкові): Корнійчук же був голова Спілки, а Василевська добре знала Галана по Львову — Ярослав сподівався, що вони йому реально допоможуть.

Не пригадаю вже, чи знайшов він тоді Корнійчука з Василевською, але другого дня я знайшов під дверима записку: перепрошую, що виїхав не попрощавшися — поспішаю, їду до Уфи.

До Уфи перших днів війни евакуйовано основну групу київських письменників, нездатних стати до армії, там же перебувало правління Спілки, а також усі інші евакуйовані з Києва центральні українські установи.

І Галан не помилився на цей раз. В Уфі він зразу дістав призначення на українську радіостанцію в Саратов і з великим успіхом розпочав там свою працю радіокоментатора.

А на другий рік війни уже був у Москві — працював в українських партизанських пересиланнях і редагував з Василевською польський журнал «Нові горизонти». В армію, на позиції, солдатом у вир битви Галан так і не потрапив.

Втім, у непримиренній війні проти гітлерівського фашизму був Галан саме солдатом — вояка лютий, хоробрий і непримиренний. Внесок українських літераторів у війну проти фашизму значний — переважна більшість українських письменників були дуже активні в бойових ділах, зі зброєю в руках чи з пером у армійських, ба й тилових газетах. Та я не перебільшу, якщо скажу, що мало хто з наших письменників воював так заповзято, так відважно й результативно, як саме Галан.

Ярослав Галан був дуже примітною та виразною постаттю в нашій українській літературі. Дуже прикро, що по-справжньому оцінили творчу й громадську діяльність Галана, його суспільну, так би мовити, вагомість, лише після його смерті. Загибель цього емоційно-насиченого й глибоко розумного письменника зразу зробила відчутну бреш в українському літературному процесі. Українській літературі завжди бракувало літераторів саме такого своєрідного творчого профілю, як Галан, — і ми якось не помітили зразу, що в особі Галана такий своєрідний талант, нарешті, об’явився. Ми усвідомили це аж тоді, як його вже не стало між нас і оригінальне перо його замовкло...

Галан був драматургом, прозаїком і публіцистом (а найбільше любив поезію) — жанрове сполучення взагалі не таке вже рідке в літературі. Але манерою письма і самою «хваткою»Галан був і залишився в українській літературі неповторним. У сучасній російській таким був Еренбург. Це — тип письменника-діяча, особливо чутливого до всього сучасного йому, до найбільш наденних живих запитів читача-сучасника, потреб народу.

Таким був Галан-драматург, Галан-прозаїк і вже особливо — Галан-публіцист. Принциповість була невід’ємною рисою характеру Галана; наполегливість виховали довгі роки підпілля (з 1924 до 1939 року), арешти, тюремні ув’язнення. Література, громадська діяльність, партійна мета — то не були різні поняття для Галана: між усім цим стояв у нього знак рівності. Звідси походила його міцна сув’язь з живим життям. Він реагував напрочуд швидко. Реакція на суспільні події була в нього така ж блискавична й точна, якої вимагаємо від водія на транспорті, від шофера на автомашині. Ось чому Галан був газетярем — газетярем насамперед: побачив, осягнув — і негайний відгук. Ось чому був з Галана такий незрівнянний радіокоментатор: почув у навушники слово ворога — і вже лине в мікрофон вичерпна, убивча відповідь. Політичну ситуацію — в радіопересиланнях — Галан умів оцінити із швидкістю коментатора на футбольному матчі. Журналіст з Галана був блискучий — після його смерті це визнали всі критики, на жаль, не обдаровані Галановим даром швидкої реакції. Талант Галана вміщав у собі все те, що робить публіциста — публіцистом: величезну ерудитність, найширшу поінформованість, асоціативний спосіб мислення, м’яке володіння найгострішими сатиричними прийомами, знання мови і знання мов.

Убивством Галана націоналісти завдали нам тяжкої втрати...

В Москві при початку сорок третього року Галан з’явився з групою викликаних туди літераторів: партизанський рух на Україні зростав і ширився — значно поширювано та зміцнювано й українську редакцію партизанського радіомовлення.

Зустрівся я з Таланом у Москві там, де всі ми, українці, зустрічалися тих перших місяців війни, коли нашу рідну землю загарбано: на Тверському бульварі, вісімнадцять, у Партизанському штабі.

Перший місяць — як і кожний приїжджий до підфронтової Москви українець — Галан мешкав у готелі «Москва» (потім він перенісся до гуртожитку на Радянській площі і до готелю «Якорь»), і нам доводилося раз у раз повертатися додому разом, пізно ввечері. Була люта зима, двадцять і двадцять п’ять ступнів морозу, і ми поспішали вулицею Горького вниз аж підстрибуючи — в наших благеньких шинельках. І отут не можу не пригадати однієї характерної, нехай дрібної, але такої живої рисочки Ярослава.

На вулиці Горького, якраз навпроти Центрального телеграфу, був у ті часи коктейль-хол. Це було єдине місце на всю підфронтову Москву, де без карток продавалось спиртне: кожний відвідувач мав право випити один коктейль, до якого входило сто грамів спирту.

І завжди охочих було більше, як місць у двоповерховому приміщенні, тому на тротуарі під дверима завжди шикувалася довга черга, і швейцар впускав стільки людей, скільки звільнялося місць біля столиків. Спирт до коктейль-холу завозили не день у день, і ми з Таланом, ідучи згори, ще здалеку бачили, чи стоїть черга. Черга стоїть — це означало, що спирт є, і сьогодні коктейльхол відчинено. І тоді Галан поглядав на мене:

— Станемо?

Ніч була темна в темній, замаскованій Москві, мороз — двадцять і двадцять п’ять ступнів, над чергою пливли хмари пари від дихання сотні людей, люди в черзі притупували ногами, прихлопували руками, намагаючись зігрітися, — вистоювати доводилось щонайменше півтори-дві години.

— Ярославе! — благав я.— Ну як ви не розумієте? Невже варто мерзнути дві години, відморожувати собі пальці та вуха, щоб проковтнути сто грамів спирту з сиропом із клюкви?

— Варто! — без вагання відказував Галан.— Ви як собі хочете, а я — стаю...

І він ставав, а я, лаючись і проклинаючи, біг далі сам. Він ставав і вистоював і годину, і дві і — траплялося — навіть три. Чи був він такий ласий до спирту, і такий вже пияка? Боже борони! До спиртного Ярослав був зовсім байдужий. Здебільшого половину своєї порції коктейлю він віддавав комусь із неситих сусідів біля столика чи шинквасу. Не спиртне потрібне було Галанові, а посидіти в кафе, серед людей, що пригублюють і спиртного. Кафе, сидіння в кав’ярні, відвідування ресторанів — то була Галанова пристрасть. Ніде не почував він себе так добре, як у теплому куточку кав’ярні серед людського гомону, перед філіжанкою кави чи келишком чогось міцненького. Йому не важливо було — пити, важливо було відчути затишок, який створюється серед у людей трохи напідпитку. В кав’ярнях Галан і працював — залюбки і плідно: найкращі фейлетони й статті Галана писані в ресторанах, кав’ярнях і забігайлівках. І писав їх Галан абсолютно тверезий, не ковтнувши й краплини спиртного — келишок з коньяком чи шклянка вина тільки стояли перед ним — для «декорації», — і він пригублював пізніше, вже закінчивши працю; в час роботи він споживав лише каву...

Якщо траплялося — тоді, як черга була невелика або морозу не було, — і я заходив до коктейль-холу разом з Галаном, то були вечори затишних і задушевних бесід.

Я не знав кращого співбесідника, ніж Галан, коли він сидів у кафе і перед ним стояла чарка. І засиджувалися ми тоді допізна. Комендантська година починалася, здається, о дев’ятій, не пригадаю, — для нас з Галаном це не мало значення, бо ми мали нічні перепустки, але з настанням комендантської години патруль зачиняв двері і вже не випускав людей до ранку — так і сиділи люди перед спорожнілими келишками до шостої чи сьомої години. І Галан теж сидів, вдаючи, що перепустки не має, поки не вичерпано душевної розмови, а тоді вже ми йшли — через задній хід, у подвір’я, і на вулиці пред’являли патрулям свої перепустки... Про що тільки не переговорено тоді! Події на фронтах; радіоперехвати, на які Галан відповідав, відомості, які принесли з України до Партизанського штабу щойно прибулі підпільники й партизани; всі інші політичні новини й сенсації, які десь почули; взагалі — все: література, мистецтво, анекдоти... Галан був найкращий оповідач і неперевершений співбесідник. Ми дуже зблизилися з ним тих нечастих зимових вечорів і ночей у московському на вулиці Горького коктейль-холі.

І — нехай... не розрив, але певне віддалення між нами теж сталося саме тих вечорів, за тими задушевними розмовами...

І трапилося це так.

Стояла вже провесінь, власне — пізня московська весна: на розі Тверського і Горького продавалися водночас кримські фіалки і проліски з Ленінських гір, оранжерейні нарциси і підмосковні лютики. І сонце сідало вже пізно, під коротку північну ніч: настання комендантської години збігалося з приходом ночі.

Того разу ми з Таланом повертались так само пізно: він після вечірніх радіокоментарів під «последний час», я — після своїх справ. І ми не поспішали: морозу вже не було, не доводилось підбігати, щоб не замерзнути, і ще згори, мало не від Радянської площі, побачили, що під-коктейль-холом стоїть черга: спирт був, випивалівка була відчинена.

Галан глянув на мене: станемо?

Я категорично заявив: ні! Мешкав я тепер у Лаврушинському, в будинку письменників, йти туди більше як півгодини, а в мене ще невідкладна справа: написати якісь матеріали неодмінно сьогодні.

Портрет Леоніда Первомайського
Портрет Леоніда Первомайського


Галан спинився і сказав:

— Товаришу Юрій, але я вас дуже прошу саме сьогодні неодмінно зайти зі мною...

Я здивовано кліпнув оком на Галана і тільки зараз помітив, що сьогодні Галан був якийсь незвичайний, не такий, як завжди, — немов... урочистий.

— Що трапилося, Ярославе? Галан стенув плечем:
— Маю до вас серйозну розмову. Власне...

Він не закінчив і пішов. Я теж пішов слідом, дивуючися, що зразу не примітив якоїсь незрозумілої зміни в Талані. І що то за зміна? Він був якийсь напружений, зібраний, навіть тримався якось рівно — як би став вищим за свій власний зріст.

Ми вистояли в черзі добру годину —Галан весь час мовчав, і я зрозумів, що тема нашої розмови буде дискретна. Нарешті ми проникли до середини — місця нам припали на другому поверсі, біля вікна. Питво трапилось розкішне: ані клюкви, ані будь-якого овочевого сурогату сьогодні не було, і перед нами стояли два келихи з чистісінькою горілкою. Зате подали несподівану закуску: солоні пивні сухарики, потолочені з горохом. Ми зробили по невеличкому ковтку, пожували гороху — я вичікувально дивився на Галана.

Але Галан мовчав, він не поспішав з розмовою — справа була, очевидно, надто серйозна. За вікном пригасав довгий весняний день, у відчинену кватирку тягло духмяним, навіть на асфальтах вулиці Горького весняним повітрям, чулися звідкілясь дзвінкі, весняні — зовсім мирного часу — дитячі голоси, але вулиця вже спорожніла — комендантська година наближалась.

Талан, нарешті, проказав:

— Я хочу порадитися з вами, товаришу Юрій... — Прошу?
— В особистій справі. — Прошу.
— І справа надто... дітклива... — Прошу!

Він мулявся, не наважувався почати.

— Я хочу порадитися саме з вами, товаришу Юрій, бо... бо ви добре знаєте мої родинні справи... — Ярослав пильно глянув на мене. — Маю на увазі мою... дружину. Ви були зі мною, коли я розшукував її сліди, знаєте моє ставлення до неї та до... її пам’яті... Так от...

Ярослав примовк. Йому було важко говорити — важко пояснювати, чому він вважає за потрібне радитися зараз зі мною, але порадитись йому було конче потрібно.

— Прошу, Ярославе, кажіть...
— І ви,— заговорив по паузі Ярослав,— знаєте, яку я дістав інформацію: Ганя на світі не живе...
— Знаю.
— Так от...

Він знову примовк, і знову надовго. — Я слухаю вас, Ярославе.

Він мовчав. Я вже не підганяв його.

День за вікном згас зовсім, лише крайнебом золотилася неширока смуга. В холі засвітили електрику. І зразу почали маскувати вікна. Чорні сувої паперу розгорнулись, впали шторами на вікна — і зразу в коктейль-холі стала ніч, звичайна міська, електрична ніч.

Талан, нарешті, заговорив:

— Я хочу одружитися, товаришу Юрій... — Добре. То й що?
— Мені... недобре перед пам’яттю про Ганю. Ви знаєте про Ганю і про мої почуття до неї... От я й хотів поспитати вас: як ви гадаєте, чи не зраджу я тим пам’яті про Ганю, чи не вчиню я... погано...
— Чому ж — погано? — сказав я. — Я не бачу нічого аморального в тому, коли людина одружується вдруге, якщо дружина помирає...

Талан скинувся.

— Отож-бо й є: я ж... не ховав Ганю, я ж... не бачив її мертвою...

Це було так. І я розумів, у чому мука Ярослава: а раптом — помилка і Ганя жива?.. Можна розлюбити першу і покохати другу жінку — розійтись і одружуватись вдруге. Але, навіть коли й покохати другу так, що пам’ять про першу відійде геть, то чи морально це — одружуватись знову, а може, вона жива? Наче жінці — зрадити чоловіка, коли він на фронті...

Я не сказав цього вголос, тільки подумав, але... Галан почув мої думки:

— От-от, — жваво і якось навіть люто підхопив він, — ви подумали саме про те, що мене мучить, саме про те... Чи морально це, чи маю я право? А раптом...

Він урвав і примовк, але й так було зрозуміло, що він хотів сказати.

Ми знову довго мовчали. Коктейль-хол гув довкола нас, але то був якийсь чужий шум — наче люди гомоніли десь дуже далеко: «по той бік землі» — так здавалося мені в дитинстві, коли я не хотів іти в ліжко спати, але засинав, сидячи з дорослими при столі. Горілка в келишках стояла перед нами — таке рідке питво! — але нам не кортіло пити. Трудний справді був стан у Галана. Що міг я сказати, як порадити?..

— Хто ця жінка? — запитав я.

Галан промовчав. І справді — яке це мало значення: хто?

— Ви вже запропонували їй? Освідчились? Посватались? Чи як це кажуть?
— Ні.
— Але ж... пробачте: ви вже... близькі? — Ні, ні!

Мені чомусь стало легше.

— Одначе ви сказали їй про свої почуття?

— І так, і... ні... — Галан захвилювався. — Вона дуже дружньо, але надто стримано відповідає на мову до неї... — Він зніяковів і знизав плечима. — Я б не сказав, що взагалі несміливий з жінками, але тут, розумієте, йдеться не про... адюльтер, а — про шлюб! Я й вирішив раніше побалакати з вами. — Він поспішив пояснити: — Ви знаєте цю жінку також — я бачив, в їдальні на Тверському, вісімнадцять, ви часто обідаєте разом...

Що? Я насторожився.

Але запитання — хто вона? — не повторив.

Я тільки дивився на Галана. А він дивився вбік — не бачачи нічого перед собою, дивився в себе самого, в свої думки та почуття, і барабанив пальцями об ніжку фужера з горілкою.

Нараз Галан заговорив знову. Він мовив, затинаючися: — Власне, я... дав їй зрозуміти, адже ми працюємо разом в партизанських пересиланнях. Вона знає про мої почуття. Але... — Він завагався — далі йому було ніяково, неприємно говорити. Та він переміг себе — він був до себе суворий і безжальний — і таки вимовив: — Вона зрозуміла і теж... дала мені зрозуміти... Що... Словом, вона поставилася негативно... Ну от...

Я чекав, що Галан скаже далі, але він мовчав. Він же розповів мені все — що ще можна було сказати?.. Та йому таки треба було ще щось додати, тільки він не наважувався — йому доводилось примушувати себе. — Я й хотів, товаришу Юрій... раз ви добре знайомі з товаришкою, очевидно —давно, а про мене вона нічого не знає, отже, й остерігається, знаєте... Так от... — Він криво всміхнувся і докінчив, вже примусивши себе дивитися мені прямо в очі, але взяв іронічний тон, щоб приховати свою ніяковість: — Щоб ви були сватом, як це кажуть у нас в народі... Розумієте, товаришу Юрій?


Він стидкувато посміхнувся й зашарівся. — Ви вже зрозуміли, про кого мова? Він дивився на мене запитливо.

Так, я зрозумів, про кого мова. І мовчав. Тепер уже мовчав я. Мовчав і барабанив пальцями об ніжку фужера. І дивився вбік. Точнісінько, як досі Ярослав.