Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.25

---

Пізно ввечері трапилося ще таке. Тільки ми зайшли в хату, де ми з Диким і Яновським спинилися на нічліг у старої, сімдесятилітньої, родички Дикого, — прийшов старезний дід, дід Сокіл на прізвище, із скрипкою і почав нам грати старовинні пісні. Ми з Яновським сиділи на скрині, бо на лавах було вже постелено, і впивалися чудесами з народної пісенної скарбниці: дід Сокіл награвав і наспівував пісень, яких ми не чули ніколи в концертах, не зустрічали й у нотних записах.

І поки дід Сокіл грав та співав, двері хати раз у раз прочинялись — і один за одним з’являлися чоловіки. Правда, була то сама каліч: без ноги чи без руки — після війни чи боїв у громадянку. Кожний заходив навшпиньки, щоб не заважати дідові, ставив на стіл пляшку, заткнуту кукурудзяним качаном, з каламутним самогоном і сідав навпочіпки біля порога. Так набралося чоловіка з шестеро: все то були, виявляється, Антонові товариші по колишньому партизанському загону.

(Пізніше, під час партійної чистки, ніяк не могли встановити, що ж то був за партизанський загін, у якому діяв Антон Дикий, — за червоних чи проти червоних? І партійний квиток у Дикого були забрали. Та згодом доведено, що ті партизани з-над Тясмину були ані за червоних, ані проти червоних, а просто собі — проти панів та світової буржуазії. І партквиток Дикому був повернутий. Втім, ненадовго...).

Той вечір над Тясмином закінчився, отже, призволенням до самогону. Стара баба, наша сімдесятилітня господиня, на моїх очах перехилила одну за одною чотири склянки і... вдарила гопака: навприсядки за кавалера. Тоді, застидавшися, пішла одламувати коліна і чоловіча каліч — в котрого були ще дві ноги. Дід Сокіл хильнув теж, акомпанував якийсь час, та швидко над скрипкою і заснув.

Виїздили ми на світанку. Баба-господиня перехилила рештки з пляшок і вийшла нас проводжати. На шляху, перед машиною, вона знову вдарила гопака. І довго ще, аж поки видно було з машини, вона викаблучувала у куряві на шляху — навприсядки, за кавалера, бо ж кавалерів у селі була нестача...

АРГЕН

Арген — противно до всіх інших «білялітературних» антиків — був і справді письменник, поет.

Власне, поетом він був у душі, а так, у житті-бутті, був неперевершеним віршомазом. Почуття ритму в нього було розвинуто дивовижно, а рими він «лущив», наче насіння. З ним навіть була така гра:

— Ану, Арген, скажи рими до...— і тут давалося слово найбільш заковиристе.

Та не було такого слова, до котрого б Арген не зумів сказати кілька десятків рим. Навіть до слова «сундук» він добирав спохвату добрий десяток точних рим та з півтора десятка гучних і влучних асонансів.

Прозою Арген взагалі не користувався. Навіть листи до друзів та офіційні заяви (наприклад, до Літфонду — з проханням придбати йому пальто) він писав тільки віршами. Міг він і підтримувати розмову віршами — на будь-яку задану тему, давав риму навіть спросонку — якщо його нагло збудити серед ночі.

Естрадники найстаршого покоління, безперечно, добре пам’ятають Аргена, бо в ті роки саме він постачав віршованими текстами куплетистів цілого Радянського Союзу — по віршовані тексти до нього приїздили з Києва, Москви й Ленінграда.

Звали його Аркадій Генкін. Підписувався: Ар. Ген. Вдачею це був найбільш довершений тип оптиміста, життєлюба, веселуна: Кандід, Кола Бруньйон, Санчо Панса — добирайте який завгодно літературний образ. В побуті був навдивовижу «невлаштований» — самітний та бездомний. Але завжди безжурний та безтурботний, ніколи нічим не заклопотаний. І духом теж ніколи не занепадав. Мені не доводилось ні разу бачити його смутним, невеселим — навіть коли був він тверезий.

Бо трагедією життя талановитого і чистої душі Аркадія Генкіна була тяжка хвороба — алкоголізм.

Він пропивав усі гроші, що заробляв, а заробляв він стільки, скільки хто давав, бо сам ніколи не умів правити за свій труд і свій талант належну платню. Він рідко жив по-людському — в теплій хаті, бо кожну кімнату, в яку його влаштовувано, до кінця першого ж місяця користування пропивав. І тоді влітку ночував на «вільному повітрі» — в садах та на бульварах, а взимку тулився в кочегарці Спілки письменників на вулиці Чернишевського (на той час Будинок Блакитного був уже ліквідований).

Веселе, безжурне шалапутство Аргена ніколи не було спрямоване комусь на шкоду, а якщо й на шкоду — то тільки собі самому.

Так, скажімо, полюбляв він увійти до великої зали якогось ресторану, спинитися на порозі, ловко й гучно клацнути закаблуками і лунко вигукнути: — Господа офицеры, прошу встать!...

Вчинявся переполох. Відвідувачі обурено зводилися з місць: яке нахабство! Якийсь очманілий з перепою колишній білогвардієць, що чудом уник розстрілу, дозволяє собі зухвало хизуватися!.. До нахаби вже збігались офіціанти. Вже й кликано міліцію. І зухвалого молодика, справді чудової, достоту, гвардійської виправки, тарабанили до району.

І тільки в районі з’ясовувалося, що молодикові цьому в час білогвардійщини було не більше, як тринадцять-чотирнадцять років, що ніякий він не офіцер і не білогвардієць, а всім відомий куплетист, і зухвалий вигук його — то був тільки жарт, нехай недоречний, нехай навіть близький до хуліганства, але ж тільки жарт. З району міліції Аргена відпускали, оштрафувавши за порушення громадського спокою.

Я був тоді керівником Харківської організації письменників, і мені дзвонили з міліції: знову тут ваш куплетист, забирайте його, будь ласка, і зробіть йому нагінку; тільки штраф треба за нього внести, бо він без копійки грошей...

Яка нещасна, винувата фізіономія бувала в Аргена в таку хвилину, і як він перепрошував та обіцяв — присягався — більше не хуліганити!

І все одно минало два-три тижні — і визволяти Аргена доводилося знову.



Єдина людина, що мала сякий-такий вплив на Аргена, був Юрій Іванович Яновський. Яновського Арген обожнював і боявся. І слухався кожного його слова. Якщо Арген брав у руку склянку горілки і в цю хвилину з’являвся Юрій Іванович, Арген ставив чарку на стіл і йшов геть. Коли б Арген жив з Яновським разом, в одній квартирі, можна поручитися — він би не наважився пити: слово Яновського було для Аргена закон.

Пригадую такий випадок.

Ми відпочивали в Хості — там у двадцятих і при початку тридцятих років був чудовий, затишний Будинок відпочинку УЗАПу, організований Кулішем. Відпочивали тоді Яновський, я, Арген. Дуже весело і мило відпочивалося — і Арген от вже два тижні не брав в рот ні краплини горілки. А в тверезому стані він був чарівною— «обаятельною», як кажуть росіяни, людиною: задушевний у розмовах, джентльмен у поводженні, веселий і дотепний витівник у хвилини відпочинку. Його полюбили всі відпочивальники, а жінки були від нього «без ума».

З території Будинку відпочинку Яновський заборонив Аргену відлучатися, купатися й гуляти дозволяв тільки разом із ним, гроші забрав і заховав.

Та от трапилося так, що Юрія Івановича аж скрутив напад болю від виразки шлунка. Ми поклали його з грілкою, дали якісь ліки, та їх треба було замовити ще й в аптеці. Яновський покликав Аргена і попросив його збігати в аптеку. Ліки мали коштувати копійки, але дрібних грошей в Юрія Івановича не було, і він дав Аргенові, либонь, десять червінців — розміняти. Як був, у трусиках та майці, Арген кинувся мерщій виконувати доручення.

І... тільки ми того Аргена й бачили...

Минув день до вечора, минув вечір, минула й ніч — Аргена не було. Яновському вже переболіло, і ліки вже не були потрібні, але він ходив чорний як ніч: Арген не виправдав його довір’я! Зажурилися всі: Арген таки зірвався! Так же раділи, що він покинув пити, так сподівалися, що все буде гаразд, а він зник, ще й... з чималими чужими грошима — грошима Юрія Івановича, який так же про нього дбав...

Минув ще один день — Арген пропав.

Надвечір на територію Будинку відпочинку з’явилася міліція.

— Ідіть, — сказала міліція, — заберіть там свого дружка: в кюветі лежить п’яний, на ногах не тримається. Заберіть самі, а то ми заберемо — гірше буде...

Справді, зовсім неподалік від будинку, в глибокому риштаку біля шосе мирно спав, посапуючи, в самих трусиках та майці, як і пішов з дому, Арген.

Ми притягли його до будинку, йти він не міг і не прокидався, поставили під холодний душ — Арген тільки мукав, не розтуляючи рота, тільки кліпав очима, і знову їх міцно заплющував, і ніяк не хотів розтиснути кулаки — кулаки в нього, обидва, були міцно стиснуті, неначе він замірявся когось бити.

Поморочилися з ним з півгодини — після холодного купання, нашатирного спирту і ще чогось Арген сяк-так став на ноги і розплющив очі. Тільки говорити не міг і розтуляти кулаків не хотів: вони були стиснуті, як щелепи дога в мертвій хватці.

З будинку вийшов Яновський і спинився перед Аргеном.

То була фотогенічна мізансцена. Яновський — понурий, гнівний, лютий. І Арген: він зблід, враз виструнчився, як юнкер на команду «струнко», навіть руки взяв «по швам». Та руки він зразу ж простяг перед собою, до Яновського. І, нарешті, розтиснув свої кулаки.

В одній руці був пакетик з ліками, за якими він бігав. У другій — гроші: решта з десяти червінців, до копійки ціла. Навіть «а горілку Арген з цих грошей не взяв ні шеляга.

Напоїли його, виявляється, брати-естрадники, які зустрілися десь на дорозі між аптекою та нашим будинком.

Протверезівши, Арген ставав навколішки і просив пробачення. Яновський не хотів з ним говорити, не хотів і бачити — Арген ходив за ним тінню, десять кроків позаду, а свою койку витяг у коридор і поставив під дверима кімнати Юрія Івановича.

Яновський, звісно, змінив гнів на милість, і решту часу — два тижні — Арген знову не пив і краплини. Невдовзі Арген помер: горілка спалила нутрощі молодій, в розквіті сил і таланту, людині.

Помер він нагло, у Спілці письменників — у більярдній. Людей якраз було багато, на більярді відбувався якийсь шумливий конкурс, а в кутку на канапці сидів Сосюра і з кимось грав у шахи. Арген сів поруч і поклав Сосюрі голову на плече — подрімати. Сосюра відштовхнув: «Дай спокій, Арген!» Арген відхилився, але за хвилину знову схилив голову Сосюрі на плече. «Ну, не заважай же, Арген, я тебе прошу!» Арген відхилився. Та ненадовго, за хвилину його голова знову покоїлася в Сосюри на плечі. І тоді відсахнувся злякано Сосюра: він відчув, що на плечі в нього голова неживої людини. Аргена поклали на килим, я з кимось ще взявся робити йому штучне дихання. Робили його добрих півгодини — аж поки приїхала швидка допомога. Лікарка помацала йому пульс, завела повіки і сказала сумно:

— Не треба. Припиніть. Він більше як півгодини тому помер...

Ховали ми Аргена — дарма, що він і не був членом Спілки письменників (через оте прокляте пияцтво!) — з громадською панахидою у Спілці: цю нещасну людину найдобрішого серця й найсвітлішої душі всі любили ніжно й міцно. Зійшлись усі харківські письменники, прийшли актори, приїхали естрадники аж із Москви і Ленінграда.

Коли труну готувалися забивати цвяхами, до мене підійшли два куплетисти.

— Ви пробачте нам, товаришу Смолич, — сказали вони, — ми й самі розуміємо, що прохання наше, можливо, недостойне, але ж... ми мусимо виконати волю небіжчика, нехай хоч яка була вона несерйозна...

— А що таке?
— Дайте тільки слово, що дозволите — в пам’ять Аргена, якщо любили його від душі.
— Кажіть, що таке?

— Арген просив: коли помру, покладіть мені в труну півлітра. Без жартів! Я знаю, що прошу дурниці, що це гаєрство, але зробіть мені так... Так от, будь ласка, дозвольте... Я дозволив. Нехай.

ВИШНЯ

Спогади про Остапа Вишню мені хочеться почати не з початку, а з середини, власне — з початку другого життя Павла Михайловича.

Йшов другий рік війни. Україна потопала в мороці гітлерівської окупації. Українська колонія — ЦК партії, Рада Міністрів, редакції, Партизанський штаб — розташувались у спорожнілій прифронтовій Москві: «установи» — на Тверському бульварі, 18, та на Трубній площі; гуртожитки — на Трубній та Радянській; щасливчики проживали в готелі «Москва» — там навіть трохи діяло опалення.

Наприкінці сорок другого року Бажанові (він якраз готувався прийняти пост заступника Голови Ради Міністрів УРСР) та Довженкові було доручено скласти список репресованих українських письменників, котрі дорогі народові, особливо зараз — у грізну годину всенародної Вітчизняної війни.

Бажан і Довженко покликали мене, а згодом ще й Яновського, що якраз нагодився з евакуації, з Уфи, — і ми засіли складати такий список. День у день цей список побільшувався, бо щодня прибував з фронту хтось із письменників, кожний неодмінно забігав на Тверський, 18, — і в кожного питали його пропозиції. Першим у цьому списку стояв Павло Михайлович Губенко — Остап Вишня.

І от на початку сорок третього року у мене в редакції (я редагував журнал «Україна», і редакція наша містилася в одній з кімнат надвірного флігеля Партизанського штабу на Тверському, 18) задзвонив телефон. Дзвонив Рильський.

— Юрію Корнійовичу, — почув я радісно схвильований голос Максима Тадейовича, — а чи знаєте, хто зараз сидить тут у мене?

Рильський теж нещодавно прибув з Уфи і мешкав з співробітниками Академії наук в готелі «Новомосковському», на Балчузі.

— Ні, Максиме Тадейовичу, не знаю. А хто?
— Павло Михайлович.
— Який Павло Михайлович? — Мені думалося, що Рильський говорить про когось з товаришів-фронтовиків, і я почав міркувати: кого ж звуть Павлом Михайловичем?
— Остап Вишня.
— Боже мій! [Вишня?! — Даю йому трубку...

В телефонній трубці зашелестіло й загуло — і мені вчулося, що то виє хуга та потріскує сніг на морозі десь на далекій півночі. Але крізь це виття й потріскування почувся десять років нечутий голос — його впізнати можна і через сто років серед тисячі інших голосів.

— Юрію Корнійовичу... — Павле Михайловичу...

Більше ми нічого не сказали. Спазм стис мені горлянку, і я відчув, що й по щоках Павла Михайловича, там, на Балчузі, в номері готелю «Новомосковський», теж течуть сльози...

За хвилину трубку знову взяв Рильський:

— Ми їдемо зараз до вас. Ви де будете — в редакції чи в їдальні?
— Я чекатиму біля входу, у вестибюлі головного корпусу.

Я подзвонив Яновському (він редагував журнал «Українська література»), в редакції у мене працював Зегер, найдавніший друг Павла Михайловича, — і втрьох ми перебігли засніжений внутрішній двір Партизанського штабу, петляючи між автомашин, на які навантажувано довжелезні важкі сувої з парашутним пристроєм на кінці: література, харчі, рації, зброя — все, що сьогодні вночі скидатимуть з літаків у тилу ворога над партизанськими аеродромами.

І от двері з вулиці прочинились — і ввійшли двоє: Рильський і хтось щуплий у кожушку, вушанці та валянцях. Вишня! Павла Михайловича не можна не признати, в якій би несподіваній одежі він не з’явився вам перед очі.

Яновський зняв шапку й вклонився до землі. Потім ми обіймались. Дивились один на одного. І мовчали. Так, це був Вишня. Точнісінько такий, як і десять років перед тим, от тільки трохи худіший, трохи більш зморшкуватий, і очі... очі були трохи не ті: очі зробились неначе менші, а чоловічки в них — темніші... Немовби Павло Михайлович дивився здалеку, а не зблизька — не тут, зразу проти вас, а трохи віддаля, як з другого тротуару через вулицю: і напружено-пильно, пронизливо, і якось ніби туманно-невидющо... Це був насторожений, дещо, може, недовірливий погляд — погляд-запитання: а як ви до мене поставитеся? Га?.. Цей погляд різонув по серцю ножем...

Чимдуж позбутися цього погляду! Все зробити, щоб цей погляд зник, щоб від нього не залишилося й сліду! Тільки тоді, як цей погляд зникне, піде у безвість, — тільки тоді можна буде сказати, що Вишня повернувся, що почав жити нормальним людським життям... Потім ми пішли до постпреда: треба ж було представити начальству нову особу в нашій українській колонії — узаконити її, так би мовити, в її новому житті-бутті; оформити всякі формальності, зокрема — одержати для Павла Михайловича талони на обід у Партизанському штабі, картки на хліб.

Вишня йшов, а потім сидів у глибокому шкіряному кріслі перед столом постпреда, все такий, же, все з тим же прибитим поглядом.

Кумедно-болісна деталь: постпред видав йому всі належні карточки та талони, а тоді добув з шухляди письмового столу велику сотенну пачку цигарок «Казбек» і поклав її перед Павлом Михайловичем. Вишня поглянув на пачку зачудовано, тоді на постпреда — недовірливо.

— Це — цигарки? — Цигарки. — Сотня? — Сотня.
— І це все... зразу... мені?
— Вам, Павле Михайловичу. Смаліть на здоров’я! По картонках дістанете теж, а це, так би мовити, презент для першого знайомства.

Вишня подивився на всіх нас — на кожного по черзі, в очах іскрилась смішинка-іскорка — і раптом засміявся: засміявся своїм справжнім, звичайним, десять років нечуваним, неповторним «вишневим» сміхом: хе-хе-хе-хе-е-е! Він досі посміхався вже не раз, але то була посмішка не його — посмішка з чужими очима, посмішка, стерта гримасою болю або й сльозою, гірка посмішка і несмілива. А це була не посмішка — сміх, і сміятись так умів тільки Вишня: чи то сміявся, чи то фіксував «наличие смеха» у дужках, так би мовити — акторський «а парт»: і сміх, і не сміх, а насмішка над собою. Але всім, хто був поруч, робилося смішно до нестями. Милий Вишня! Він уже повертався, він уже був майже тут!