Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.24


Своєрідний, сказати б застольний, жанр розповідання, але ж до літератури він, певна річ, ніякого відношення не має.

Отак і не пощастило зробити з Дикого письменника. Думаю, що це й не було потрібно: з типів «білялітературних» ніколи літератора вийти не може.

Але як «білялітературна» постать Дикий умів виблискувати іншими, незамінними, якостями.

Серед тих якостей хочеться згадати про одну: уміння все влаштувати, оговтатися за любих обставин, вийти з усякого становища, скористатися з найменшого приводу на свій зиск.

Для прикладу хочу трохи згадати про наше з Диким подорожування автомобілем по Україні.

То було, либонь, влітку тридцять п’ятого року. В автоподорож по Україні — за маршрутом від північних кордонів України до її південних меж — ми вирушили двома машинами. Ми — це Юрій Іванович Яновський, я і Дикий — в одній машині, Леонід Юхвід та Ігор Муратов — у другій. Наша машина — марки «фіат» — величезний комфортабельний автомобіль, прозваний в Спілці «Антилопа гну» і в цій подорожі нами переіменований на «Камо грядеши», бо прізвище шофера було Сенкевич, а до самої машини, що обламувалась щодесять кілометрів, інакше, як з запитанням «камо грядеши», неможливо було б і звернутися. Машина Юхвіда і Муратова — газик: найперша по конструкції радянська легкова автомашина, про яку тепер вже й не згадати.

Чудова то була подорож!.. Після того, геть пізніше, я не раз подорожував по Україні, і з людьми дуже цікавими та близькими мені — з Мате Залка, з Рильським, з Голованівським, з Гончаром і Ле, з дружиною тільки вдвох, — і все то були прекрасні подорожі, що залишили після себе найкращі спогади, але ота подорож 1935 року запам’яталася якось особливо. Можливо, тому, що то була перша подорож, коли ми тільки-тільки приступили до користування автомобільним транспортом та вперше відчули всі його принади й вигоди, а може, й тому, що, як ні одна пізніше, ця подорож була насичена пригодами, які в ту хвилину, коли траплялися, бували й прикрі, однак за якийсь час, у минулому, згадуються особливо приємно.

«Командором» пробігу — тобто тим, хто вказуватиме напрям і маршрут та визначатиме самий характер побуту в переїздах, — був обраний Яновський; а «комендантом», тобто — завідуючим, сказати б, господарською та адміністративною частиною подорожування, — Дикий. Першу ніч нам довелось ночувати в селі Решетилівка на Полтавщині. І в’їхали ми в село — після три- чи чотириразового обламування «Камо грядеши» — вже як зовсім посутеніло.

Та коли ми під’їхали до заїзду, то спочатку дістали категоричну відповідь, що місць нема, а після довгих і конфіденціальних розмов Дикого з директоркою — що три місця, тобто для екіпажу «Камигрядеши», може бути знайдено після деяких пертурбацій в двох кімнатах, з яких складався весь заїзд, директриса бралася здійснити їх за п’ять-десять хвилин.

Ми з Яновським присіли на призьбі перечекати ці п’ять-десять хвилин, а Дикий сів у машину до Юхвіда та Муратова, заявивши, що цих п’яти-десяти хвилин якраз досить, щоб і решту нашого складу забезпечити пристойною ночівлею. І вони поїхали.

Повернувся Дикий пішки за півгодини, поки директриса ще не впоралася і ми з Яновським куняли на призьбі.
— Ну? — поцікавилися ми. — Ажур!
— Влаштували? — Питаєте! — Добре?
— Краще, ніж нам!
— Чому ж ти нас туди не повіз?
— Гнилим інтелігентам давитиме там на психіку. — Що таке? В склепі на кладовищі ти їх влаштував? — Боже борони! Білі подушки, чисті простирадла! — У другому заїзді?
— Другого заїзду тут нема! — На приватній квартирі?
— Чорта лисого хтось пустить до себе, коли тут довкола бандитами так і кишить!
— Так де ж ти їх улаштував, кажи вже, не мороч голову!
— У холодній. Щоб не було душно. — Нічого не розуміємо.
— У холодній, кажу ж! У буцигарні!

Ми знизали плечима: ламається чортів Антон, як і завжди!

Але Дикий зовсім не жартував. З Юхвідом та Муратовим він попрямував до відділу міліції і розповів там, яка трапилася оказія: їде бригада письменників (не збрехати Дикий не міг і тому додав: за дорученням ЦК партії), а переночувати ніде. Допоможіть!.. Начальник міліції поспівчував від душі, але допомогти нічим не міг. Тоді Дикий запитав: «А місця попереднього ув’язнення у вас є?» — «Маються!» — «Багато там народу?» — «Анікогісінько!» — «А блохи й блощиці люті?» Начальник міліції образився: «Боже борони! Нещодавно робили ремонт! І поводження з ув’язненими — на верховинах турбот про живу людину! Кожному — подушка в чистому напірнику, свіже простирадло, ковдра...» Дикий і запропонував: «Арештуйте нас на одну ніч!..» Юхвід, Муратов та водії і самоув’язнилися.

Ми з Яновським посміялися, похвалили Дикого за здогадливість, і якраз з’явилася директриса: з пертурбаціями покінчено, можна лягати. Тільки одна умова: пробиратися тишком, щоб не побудити постояльців, лягати не запалюючи сірника...

Поночі, навпомацки ми посунули тісним коридором: мене заштовхано до однієї кімнати, Яновського — до іншої.

Я спав погано, бо все довкола аж двигтіло від хропіння, і ранесенько вибрався у двір, сів під вишнею і спостерігав, як один за одним виходили з дверей заїзду постояльці — чоловіки й жінки. Яновського все не було. Вийшов нарешті з кімнати директорки й Дикий: йому зовсім вільготно ночувалося, але він трохи застидався і зразу розповів історію, що молодичка-директриса захворіла і він мусив біля неї клопотатися цілу ніч. Яновського все не було. Я хотів був піти його будити, та Дикий спинив мене: Юрій же Іванович — людина хвора, гріх переривати йому сон...

Але за годинку з’явилися вже й Муратов з Юхвідом, час би й їхати далі, а Яновський все не з’являвся. І ми таки вирішили взяти гріх на душу й Яновського будити.

Що ж тут далі розповідати? Яновський не спав уже давно, але звестися з ліжка й вийти з кімнати не міг: прокинувшися, він побачив, що лежить... у жіночій кімнаті і довкола, на десятку ліжок прокидаються та вдягаються жінки.

Засоромившися вкрай, а ще більше боячись ґвалту, який зняло б жіноцтво, коли б раптом побачило, що серед них затесався невідомий іншої статі, — Яновський вкрився ковдрою з головою і лежав тихо, намагаючись і дихати тоненьким жіночим диханням, чекаючи, щоб усі жінки вбралися й повиходили геть. Та, як на злість, одна захворіла і замірялася, мабуть, не вставати з ліжка цілий день...

Коли, добре налаявши Дикого і водночас душачись сміхом, ми зайшли в конторку заїзду, щоб розплатитися за нічліг, там на нас чекала ще одна каверза Дикого: до книги приїжджих Яновський був записаний Сенекою, а я чомусь — Перляшез.

— Нащо це ти? —здивувалися ми, ніяк не сприймаючи цю витівку за дотеп.
— А що? Нехай директорка попишається, які люди в неї у заїзді ночували. Треба їй віддячити чимось за турботи про нас.
— Про тебе — ти хочеш сказати? І ти думаєш, що директорка знає, хто такий Сенека і що таке Перляшез?
— А може, в неї діти вчитимуться в десятирічці?

Словом, ми сіли й поїхали і їхали аж до Гадяча, де трапилася чергова пригода, власне — заспіла нас біда: в баках нашої «Камо грядеши» не стало бензину — проклята машина пила його, наче коні воду. Кінчався, проте, бензин і в газику Муратова й Юхвіда.

На щастя, при в’їзді до Гадяча ми побачили вивіску: «Автобаза райвиконкому». Правда, згадка про щастя була явно передчасна: в прохідній автобази нам точно пояснили, що бензин тут за гроші не продається, відпускається лише за розпорядженням райвику. На прохідній тут же стояв телефон, і Дикий зразу взявся надзвонювати до райвиконкому. Та даремне: було вже надвечір, робота в райвиконкомі закінчилась, а чергового, очевидно, на ніч не залишали: телефон не відповідав.

Тим часом насувалася ніч, треба було дбати про чергову ночівлю, а ми не могли й до міста в’їхати: «Камо грядеши» стояла з порожнім баком.

— Що будемо робити, Антоне?

Дикий вийшов з прохідної і роздивився. Майдан перед автобазою був порожній, навпроти, через майдан, у вікні аптеки засвітився огонь.

— Скажіть, — звернувся Дикий до якогось перехожого, — чи не знаєте, де тут поблизу є телефон?
— Та от же, — вказав перехожий, — на автобазі, під якою ви стоїте!
— Ні, — сказав Дикий, — цей телефон нам не підходить. Тобто я хочу сказати, що він зіпсувався. А де ще є недалечко телефон?
— А от аж там, по той бік майдану, в аптеці. — Пішли до аптеки!

Ми з Яновським рушили слідом за Диким — бодай розім’яти закляклі в машині ноги.

В аптеці Дикий зняв трубку:

— Баришня, дайте, будь ласка, автобазу райвиконкому. Алло — автобаза?..

З трубки обізвався голос, належний тій самій людині, з якою ми щойно балакали в прохідній автобази.

Дикий сказав:

— Там до вас зараз мають під’їхати дві машини: «фіат» із центру і сопровождающий газик... Га? Що?.. Вже під’їздили? Як же ви проґавили! Ай-яй-яй!.. що? Ах, ще стоять! Ну, дуже добре! Негайно заправте обидві машини сповна і видачу запишіть за АВД... Що?.. Ну, що ви — не розумієте? — обурився Дикий і проказав ще раз, роздільно, наголошуючи на кожну літеру: — А... Ве... Де... Він поклав трубку, тернув пальцем під носом, кліпнув оком на нас з Яновським скоса, але зверха і пішов з аптеки.

— Пішли, пішли, хлопці, нічого вистоюватись — ніколи!

Поки ми переходили майдан назад, брама автобази вже відчинилася, і наші машини одна за одною посунули до середини.

— Антоне,— нерішуче поцікавився Яновський, — що то за такі магічні літери — «АВД»?
— Тю! — Дикий навіть здивувався. — Хіба має значення які літери? Аби літери! Тоді неодмінно справить враження. Не може не справити. Безвідмовно. Бо в народі пошана є. СНЮ ВСНХ! НКО! НКЮ! НКВД! АВД!.. Ах, — АВД? Що ж тут таємничого? Антон Васильович Дикий — по буквах АВД. Кожному зрозуміло, тільки думати треба!..

Треба признатись, що з Диким взагалі важко було зразу розпізнати, де кінчається кмітливість, де починається шахрайство.


Портрет Володимира Коряка
Портрет Володимира Коряка

А для циніка, яким був Дикий, такої межі, очевидно, і зовсім не існувало.

В Миргороді це нам стало особливо очевидно.

«Камо грядеши» остаточно обламалася якраз на підступах до історичного в історії літератури місця: перед славнозвісною гоголівською калюжею, перетвореною нині на не менш славнозвісний курорт. «Полетіли», як кажуть водії, ресори на якомусь вибої, і потрібний був серйозний ремонт.

Начальство в Миргороді, проте, виявилося дуже привітне: в нашу честь дали бенкет — під маркою зустрічі з місцевою інтелігенцією, під житло визначили спеціальний будинок для приїжджих райпарткому, ремонтуватися дозволили тут же, в майстерні райвику.

Два дні (поки ремонтувалася машина) ми чесно гостювали в гостинних миргородців, виступали на місцевих підприємствах, знайомилися з людьми, а на третій день вранці призначили й від’їзд: «Камо грядеши» здобув нові ресори, ще щось нове... Словом, нас кинуло в паніку: за попередніми підрахунками ремонт влетів у таку копійчину, що, розплатившися, ми мусили уривати нашу поїздку при самому початку і повертати додому — віддати треба було всі наші гроші і на дальшу поїздку вже не лишалося нічого.

Але що поробиш? Сумні вийшли ми того дня вранці з наших райкомівських апартаментів: машини вже стояли під під’їздом — носами не на захід, як визначав наш маршрут, а... на схід, назад, в напрямку, з якого ми й приїхали, — треба було вертати до Харкова.

Проводжати нас прийшло все миргородське начальство: перший і другий секретарі райкому, голова райвику, зав. наросвітою, ще хтось з місцевих командирів... Ми були дуже зворушені гостинністю й привітністю миргородців, але... сумно було нам на душі.

Настала й хвилина прощання.

На цю хвилину з конторки райкомівського готелю вийшов його зав і подав Дикому папірець — рахунок за користування кімнатами протягом двох діб: якісь там копійки. Дикий поліз до кишені по гроші, і очі його в цю хвилину ширилися, ширилися з жахом: з другого боку, з-поза ґанку, з двору, де були автомайстерні райвику, йшов механік, що робив нам ремонт,— і в руках у нього... теж білів папірець: рахунок на ресори, так би мовити, квитанція на всі гроші, які тільки були у нас усіх по кишенях.

Перший секретар докірливо похитав головою до зава готелю, взяв з його рук папірець і мовчки передав секретареві другому... То був достойний, джентльменський жест: хіба, справді, годиться правити гроші, нехай хоч які дрібні... за гостювання?

В цю хвилину вирівнявся з нашою групою і механік і теж простяг свій папірець.

Дикий взяв з його рук рахунок — на суму в кілька сот карбованців! — і так само мовчки та достойно, як щойно перший секретар, передав його теж... секретареві другому...

Судіть самі — кмітливість це чи... нахабство?

І зрозуміло, що на наші (признаюсь, зовсім мляві) протести перший секретар, гостинний господар і джентльмен, — а до того ж ще не глянувши до рахунка, отже, й не знаючи суми, — з достоїнством заперечливо похитав головою.

Отакий був Антон Васильович Дикий. Подібних історій про нього можна розповісти десятки. Та це обернулося б уже в його життєпис, а такий в мої плани ніяк не входить. Гадаю, що й цих епізодів досить, щоб скласти собі уявлення про подібний «білялітературний» тип.

А втім, ні: додержуючись об’єктивності, ба й композиційної рівноваги, мушу розповісти ще один епізод, що малює Антона Дикого зовсім з іншого боку.

Трапилася ця пригода в рідному селі Дикого — над річкою Тясмином, недалеко від страшного Чорного Яру.

В рідному селі Дикого стояв непоганий сільський клуб, з чималою залою на кількасот місць, — і коли ввечері ми прийшли на зустріч з читачами, то всі місця були зайняті і люди стояли в проходах та попід стінами.


Вразив нас контингент глядачів у залі: то були суціль самі дівчата та жінки, навіть старі баби, а чоловіків — хіба що кілька дідів та хлопчаків. Та, виявляється, обмаль чоловіків було і в самому селі: чотири роки імперіалістичної війни винищили старше покоління; роки війни громадянської забрали покоління середнє — кого в Червоній Армії, кого в червоних партизанах, а кого і в бандитах; а молодь третього покоління тепер уже забрали новобудови першої п’ятирічки. З чоловічого роду залишилися в селі старезні діди, каліки по всіх війнах та хлопчаки до п’ятнадцяти-шістнадцяти років, які й «правили» тепер за чоловіків, — навіть одружувалися з старшими жінками.

Голова колгоспу — теж жінка поважного віку — так і сказала в своєму слові, вітаючи нас:

— А ще просимо вас, перекажіть там у центрі, щоб прислали нам мужиків, хоч яких, які є, нехай і калічних або арештантів, бо ж з роботою впораємося самі, баби, але по роботі, вночі, плачемо в холодну подушку гіркими бабськими слізьми...

Потім були наші виступи: Яновський, Муратов, Юхвід і я щось читали, щось розповідали — як завжди на літературних вечорах.

Дикого ми приберегли насамкінець, щоб відповідно «подати»: ось вам, мовляв, маєте дядька з вашого села, який — пригадуєте? — топтав отут босими ногами стежки, куряву збивав та товар пас отам за селом понад Тясмином.

Все це виголосив, не пригадаю, чи то я, чи Муратов, і на трибуну зійшов Дикий.

— О, диви! — зразу ж залунали голоси з зали. — А й справді! Таж то Антошка! Василів син! Отого — Дикого, що з низу!..

Як жінки впізнали Дикого, було дивно, бо з колишнього Антошки, що ганяв по сільських стежках та вигонах, вийшов тепер кремезний дядько з чорною бородою. До речі, Дикий — при вусах та бороді — був кап у кап схожий на Винниченка, і з цього приводу в його біографії теж було чимало непорозумінь та склалося анекдотів.

Дикий став на трибуні і, коли в залі стихло, оголосив, що він — поет, пише вірші, видає книжки, але зараз — з нагоди зустрічі з рідними односельцями — дозволить собі прочитати не свій вірш, а так собі, одну стару пісню, яку, мабуть, старші люди ще не забули, особливо жінки.

І почав читати.

Не пригадаю я слів тієї пісні, але зміст її був такий: дівчата вертають до рідного села з заробітків у Таврії у Фальцфейна — і коса в них січеться, бо голова не мита цілий строк, а сорочка нужею вкрита, бо ж цілий строк — з весни до зими — не прана...

Та дочитати пісню до кінця Дикий не зміг: сталося щось дивне, а далі й страшне.

Спочатку — по першому ж рядкові пісні — якийсь жіночий голос зойкнув у залі. Далі — по другому рядкові — зойкнуло кілька голосів. Тоді — далі — якась жінка вголос схлипнула. А тоді — заплакала. І за нею слідом заголосило кілька голосів.

Ми нічого не розуміли, бо й сам Дикий — здоровенний гевал, заводій всякого шалапутства, зухвалий шахрай, світоглядом цинік, лобуряка і босяцюра — раптом заплакав і побіг зі сцени геть...

В чому ж річ?

Виявляється, Дикий замість вірша почав читати слова пісні, складеної в цьому ж таки селі — дівчатами, які колись, до революції, щороку відходили на заробітки на строк до Фальцфейна, — і то в них коса сіклася, сорочка вкривалася нужею...

І це вони ж і сиділи зараз у залі — жінки-колгоспниці: Дикий нагадав їм найстрашнішу сторінку з їхнього вигорьованого бідацького життя...