Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.23

---

Не пригадую точно, звідки він взявся — боюсь, чи то не я його й підсунув організації, бо походив він з театральних кіл, з якими з «ваплітовців» я був найбільше зв’язаний; ділових якостей цього претендента ніхто не знав, але пам’ятаю добре, що всім заімпонувало саме його прізвище — Гарбуз! — і посада адміністратора була запропонована йому.

Походив Гарбуз з театральних кіл — працював хористом у «малоросійській» трупі чи то Колісниченка, чи то Прохоровича, а може, й Суслова чи Сабініна або Сагатовського. Не знаю, чому він свою артистичну діяльність залишив, але причини були, очевидно, поважні, бо ж на запитання «чому», відповідав:

— Там таке діло, що нема тепер такої української трупи, до якої б мене прийняли, а до російської я й сам не хочу: там же співаки непотрібні.

Співав він баритональним тенором. І як усі співаки колишніх, з волі царського міністра Валуєва, мандрівних, «безпашпортних» українських труп, мав голос і справді чудовий. Голос був богом дарований, але ж «свійський», хатній, без школи — не поставлений, і тому зізваний, отже — з «хрипотцою». Співати він любив і поривався при кожній нагоді. А що такі нагоди траплялися лише пізно вночі, після доброї чарки і неодмінно на вулиці, запанованій нічним спокоєм та тишею, а співати Гарбуз вмів лише «по-вулишньому», на повен голос; — то й кожен його концерт закінчувався приводом у район міліції і штрафом за порушення громадського спокою в нічну годину.

Ходив Гарбуз і літо, і зиму в чумарці — влітку наопаш, взимку — без гапличка на грудях і в вишиваній червоними й чорними півниками сорочці. На голові мав влітку фетровий капелюх, взимку — сіру смушеву шапку, як козакові й личить.

Втім, із своїми адміністративними обов’язками Гарбуз справлявся чудово: вся маса «ваплітовців» завжди була поінформована про ті заходи своєї президії, про які президія вважала за потрібне інформувати свою «масу».

Правда, в свою діяльність Гарбуз, як індивід творчий, вносив і дещо своє, оригінальне, притаманне його вдачі та світорозумінню. Пригадую, одного літнього дня Куліш (коли вже був президентом ВАПЛІТЕ) раптом прийшов до висновку, що організацію на літо треба розпустити — нехай хлопці поїдуть по заводах та шахтах побачити життя! Він покликав Гарбуза і наказав йому негайно зібрати всіх членів організації. Куліш при тому поглянув у вікно,— погода стояла чудова і надвечір’я обіцяло бути прекрасним,— і наказав зібрати не в Будинку Блакитного, а на свіжому повітрі — у міському парку на головній алеї.

— Даю вам, товаришу Гарбуз, дві години! Встигнете?
— Миколо Гуровичу, боже ж мій!

І Гарбуза як вітром здуло.

За годинки півтори, заздалегідь, Куліш вибрався і собі.

На головній алеї, де й вказано, вже сидів Гарбуз.

— Всіх повідомив, Миколо Гуровичу,— рапортував він.— Усі будуть вчасно.
— Швидко це ви — здорово! А це що таке?

На лаві біля Гарбуза громадилися якісь згортки та клунки.

— А це, — рапортував Гарбуз, — я собі подумав так: літо починається, роз’їдуться всі на канікули, коли там ще аж восени доведеться побачитися... А отам, бачите, які хащі за другою алеєю? Така ж затишна місцинка! Ну й той... оце, значить, ковбаса, оце — сало, цибулька— свіжина, а горілочки я вісім літрів прихопив — не мало буде? Грам по триста-чотириста?..

— Де ж ви стільки грошей взяли? — поцікавився Куліш, в якого споглядання такої кількості смаковитих речей вже спровокувало й бажання перехилити чарчину. — Це ж червінців з десять щонайменше!

Гарбуз аж здивувався:

— А підзвітні ж, Миколо Гуровичу! На різні оргвидатки!

Куліш все ж таки нагримав на Гарбуза — той стояв і жалісливо кліпав повіками, приказуючи: «Не для себе ж, для організації старався!» — і пригрозив його звільнити.

А горілку... довелося випити. То був, либонь, єдиний випадок, що зібрання «ваплітовців» було пов’язано з вживанням спиртних напоїв. Але напились усі п’яними, бо Гарбуз розрахував на завищену норму, приміряючи, мабуть, до себе. В хащах чагарника за другою алеєю було справді дуже затишно, вечір був чудовий — зорі на небі, благенький вітерець, цикади в траві, але пригадати можна лише одне: Гарбуз співав «Дивлюсь я у небо та й думку гадаю», і в парковому відділку міліції довелося за нього платити штраф, на штраф довелося всім скидатися, бо в самого Гарбуза не виявилося в кишені ані копійки.

Втім, коли за день чи два Куліш приймав від Гарбуза відчит на витрачені підзвітні гроші і все зійшлося кап у кап, а Гурович вирішив ще й перевірити чесність адміністратора і зайшов до крамниці розпитатися про ціни, то виявилося, що Гарбуз... доклав ще своїх два чи три червінці. А утримання одержував він всього червінців із п’ять.

Одержання утримання було в Гарбуза неодмінно пов’язано з урочистим ритуалом. Одержавши гроші, він наймав зразу трьох «ваньків», клав на першого свою папку (Гарбуз завжди ходив з папкою — справами організації), на другого «ванька» сідав сам, а третій їхав позаду — порожній: на всякий випадок, для наглої потреби. Так — кортежем —він поволеньки, ступою, проїздив усю Сумську, від рогу Басейної до Миколаївського майдану. Година була якраз «літературна», письменники снували сюди і туди — від редакції до видавництва, від видавництва до редакції, — по території «літературного ярмарку», між Мироносицькою і майданом Тевельова, — і Гарбуз розкланювався навсібіч.

В хвилину душевної відвертості — після чарки — Гарбуз признавався, що за ці хвилини — на трьох візниках по Сумській — він, власне, і працює адміністратором ВАПЛІТЕ: кращої душевної втіхи він не знає.

Та в районі міліції вже була добре відома ця звичка Гарбуза, і з Миколаївського майдану Гарбуз знову потрапляв просто до району — платити штраф за порушення правил вуличного руху: їздити по центральній магістралі столиці ступою заборонялося. Гроші на штраф — сертифікат (півчервінця) Гарбуз тримав у руці заздалегідь наготовленими.

Там же, біля району міліції, він розплачувався і з «ваньками», даючи щедро «на чай».

Весь свій час — з ранку до пізньої ночі — Гарбуз сидів у Будинку Блакитного. Він пояснював, що це для того, щоб кожний член організації, якщо йому буде потрібний адміністратор, міг його негайно роздобути по телефону. Але насправді — це також було Гарбузові «для душі»: він відчував невимовну насолоду від того, що мав можливість бути серед письменників, привітатися до кожного, чимось кожному прислужитися. А що доручень у членів організації майже ніколи ніяких не було, то й Гарбуз сидів у клубі без діла: кланявся кожному письменникові і читав книжку когось із членів ВАПЛІТЕ, — інших книжок Гарбуз не читав і інших авторів за письменників не признавав.

Втім, була в Гарбуза ще одна — позалітературна — пристрасть: він не міг проминути похорон.

Якщо Гарбуз йшов вулицею і раптом помічав чи дізнавався, що в якомусь будинку хтось помер, він негайно ж до цього будинку заходив і починав... порядкувати. З цієї хвилини родичі небіжчика могли ні про що не турбуватися: весь клопіт брав на себе Гарбуз. Він бігав в загс за випискою про смерть, їздив на кладовище замовити могилу, наймав у похоронному бюро катафалк і купував труну, точно визначаючи розряд, за яким будуть похорони. Потім він прибігав до квартири померлого, клав його в труну і ставав над труною читати псалтир — якщо родичі небіжчика були віруючі; якщо були вони невіруючі, Гарбуз приносив звідкілясь червоний прапор, який потім і ніс на чолі похоронної процесії. Та все ж таки більше полюбляв Гарбуз ховати саме людей релігійних, бо тоді співав своїм надтріслим баритональним тенором усі належні на такий випадок псалми та мотиви.

Співав, умиваючись слізьми, а над могилою, коли починали засипати землею, ридав ридма, як над рідною людиною.

І ми вже знали: якщо Гарбуза днів два-три нема, значить, він натрапив десь на похорони і доки не відправить все до кінця, до вічної пам’яті, годі його й сподіватися.
Що ж до самої організації ВАПЛІТЕ, то був Гарбуз її гарячим патріотом. Втім, його патріотизм виявлявся в оригінальний спосіб.

Колись — на якихось зборах чи якомусь диспуті в Будинку Блакитного — з критикою в адрес ВАПЛІТЕ виступив Сергій Володимирович Пилипенко. Здається, критика була навіть справедлива і, в кожному разі, гостра — «ваплітовці», які сиділи в залі, шумливо протестували. Коли, закінчивши свій виступ, Пилипенко зійшов з трибуни і вийшов у сусідню з залою кімнату президії, Гарбуз кинувся на нього, збив його з ніг і, мабуть, добре набив би, коли б не розборонили присутні.

Правда, трохи згодом, вже в підвалі, в ресторані, за чаркою, Пилипенка з Гарбузом пощастило помирити, але на тому випадку білялітературна діяльність Гарбуза й закінчилася.

Коли другого ранку Гарбуз прийшов за «розчотом» до Куліша, то плакав гіркими сльозами, присягався своєю любов’ю до ВАПЛІТЕ, бо ж не міг стерпіти образи любимої організації, ставав навіть навколішки — просився, щоб його оштрафували, тільки б не звільняли, бо ж, як заявив він, «без літератури йому вже нема життя на світі»...

І ще довго, пригадую, з ранку до вечора щодня стояв Гарбуз біля під’їзду Будинку Блакитного (до середини його тепер не пускали) і кланявся кожному письменникові, що заходив до будинку, і втирав сльозу, коли до під’їзду наближався член його любимої організації ВАПЛІТЕ.

АНТОН ВАСИЛЬОВИЧ ДИКИЙ

Антон Дикий був з письменників — член і навіть один з фундаторів ВУСППу.

Дивного в цьому не було нічого, Дикий мав книжечку-метелик на шістнадцять сторінок з дванадцятьма віршами. Вірші були препогані, але книжка — літературний факт. Так і став Антон Васильович одним із членів-засновників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників і за всі роки свого перебування в ВУСППі, аж до дня ліквідації, жодного рядка віршів більше не написав, Втім, таких, як він, і в ВУСППі, і по інших тогочасних літературних організаціях, не виключаючи й ВАПЛІТЕ, а особливо в «Плузі», було до біса.

Та в історію української літератури Антон Дикий увійшов, власне, не як літератор, а як «завідуючий Радянською владою»... Таке було його прозвище.

І з’явилося воно ось як.

На літературному горизонті Дикий з’явився в ролі службовця ДВУ (Державного видавництва України). Кабінет його знаходився зразу при вході — під парадними сходами на другий поверх, у колишній швейцарській комірчині, і на дверях повисла табличка:

«Завідатель відділу кадрів видавництва».

В ті роки замість «завідуючий» вживалося «завідатель». Але люди до нового терміну звикати не хотіли, і слово «завідатель» зразу хтось закреслив і надписав «завідуючий». А Валеріан Поліщук—аматор хохм — тут же й дописав решту: «Радянською владою».

Так воно й пішло. Дикий знімав табличку і вивішував нову. Але зразу ж той же Поліщук або хтось інший надписували своє — «завідуючий Радянською владою», — аж поки Дикий не перестав вивішувати табличку. Табличка зникла, але прозвище так і залишилося — як прикипіло до Антона.

Бо, треба сказати, Дикий і поводився відповідно — раз у раз робив «таємничий вигляд», коли мова заходила про якісь політичні справи; при розмові з вами неодмінно брав телефонну трубку і просив у телефоністки (тоді телефон ще не був автоматичний) всім добре відомий номер або й просто багатозначно натякав на те, що «має міцні зв’язки»... там!

Думаю, що саме за таку поведінку його й нагнали з попередньої роботи, де такт, уміння держати таємниці та поводитися якнайпростіше — найперша умова вірної і плідної діяльності.

Нагнали його невдовзі і з відділу кадрів видавництва, і став після того Дикий — диким, тобто — вільним художником. Він постійно обертався в літературних колах, був з усіма запанібрата, і не було такої літературної події, яка б відбулася без участі Дикого або поза «його полем овиду».

Та мушу признатися, що ставилися до Антона Дикого усі літератори всіх, і антагоністичних між собою, літературних організацій зовсім непогано. Бо були в Антона Васильовича риси, якими він умів прихилити людей до себе.

По-перше, був він напрочуд життєрадісний і веселий і умів розсмішити навіть абсолютних мізантропів. Цьому чимало сприяла сама його вдача. Людина зовсім некультурна, без будь-якої освіти, після церковноприходської школи, навіть майже неписьменна, — він і вірші свої писав з двома-трьома помилками в кожному слові, — він був обдарований від природи сильно розвинутим почуттям гумору та гострою дотепністю. Допомагала цьому і його дивовижна пам’ять: він запам’ятав змалку тисячі пісень і незчисленні «корпуси» народних прислів’їв та приказок.

По-друге, був Антон Дикий «кладєзь» дивовижних історій та пригод і на кожну подію в житті міг розповісти десять аналогічних, але ще більш виразних та вражаючих. Вигадка, фантазування — то була стихія Дикого, і брехні його були неповторно захоплюючі. А брехав він завжди і повсюди віртуозно. Не брехати він взагалі не міг. І навіть коли б і сказав колись правду, то однаково йому ніхто б не повірив.

Але його брехні, вигадки, фантазування завжди виглядали напрочуд правдоподібними, достовірними, і їм дуже хотілося вірити.



Зрозуміла річ, що був Дикий і незрівнянним розповідачем. Хіба що єдиний Сашко Довженко міг конкурувати з Диким у мистецтві розповіді. Розповідав Дикий так, що не раз бувало: якесь відповідальне засідання раптом уривалося, бо Дикий, взявши слово для виступу, починав щось розповідати — і вже всі слухали його брехню, розвісивши вуха.

Отож Дикий, очевидно, таки був письменником, але письменником дивовижного, не писемного, усного жанру. Якби всі його розповіді записати, то вийшов би чималенький том найцікавіших оповідань.

Коли, вже після часів літературного багатогрупів’я, після ліквідації всіх антагоністичних літературних організацій та створення Спілки письменників і після переїзду столиці до Києва, я залишився в Харкові керівником Харківської організації письменників і Дикий теж залишився харків’янином, — я затурбувався тим, що Дикий після своєї першої збірочки віршиків так більше нічого І не написав. І я почав умовляти його записати бодай частину своїх розповідей — щоб, мовляв, продовжити своє літературне існування, погрожуючи навіть тим, що доведеться його вичистити з Спілки як баласт. У відповідь Дикий плакався, що... в нього болить рука (показував навіть кулю, що засіла біля зап’ястя в боях громадянської війни) і писати він не може. Я підказав йому спробувати диктувати, хоча зовсім не вірив у неможливість писати, бо своєю простріленою рукою Антон Васильович не тільки умів тримати чарку, але й чудово рубав дрова. Дикий пообіцяв, що справді надиктує кілька оповідань на «збірочку». Та за кілька місяців, коли я знову поцікавився станом його роботи, виявилося, що він так і не спромігся на диктування.

Тоді я розсердився, покликав стенографістку і сказав Дикому:

— Ну, розповідай!..

Спочатку діло не клеїлося — присутність стенографістки зв’язувала язика і фантазія щось не. буйніла. Та потроху Дикий таки розговорився і чергова побрехенька полилась. То було цікаве оповідання.

І за дві-три години переді мною на столі лежав уже розшифрований і чисто передрукований стенографічний запис розповіді Антона.

От коли я наочно переконався, що мистецькі жанри все ж таки суворо розмежовані і «перетворити» їх — марна справа! Дикий розповів нам цікаве оповідання, — воно було примітне сюжетом і виблискувало перлами народної мудрості та цікавими поворотами фабули, і мова в ньому була образна, інтонаційна, вражаюча... А переді мною, записане з абсолютно стенографічною точністю, лежало... чорті-що, нісенітниця, несусвітня єрунда. Ще й бліда, безбарвна, неоковирна мовою...

Що трапилося? В чому річ?

А річ була в тому, що Дикий таки справді зовсім не був письменником — все, що він розповідав, аж ніяк не надавалося до запису на письмі. Він був достоту розмовником, розповідачем. І жанр розповіді, розмови з слухачами, аж нічого спільного не має з усіма можливими жанрами літератури. В нього свої, зовсім інші, закони — і архітектоніки, і взагалі поетики, і навіть словомовлення. Жанр Дикого був цілковито побудований на інтонації, на виразності мовлення, на паузах та наголосах, навіть на виразі обличчя при тому чи на блиску очей.

Можливо, з нього міг би вийти естрадний виконавець, але письменник — ні; хоча й естрадником він не був би — його розповідь була з розповідей інтимного порядку, хатнього, свійського — у невеличкому гурті слухачів.