Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.16

---

Словом, педантом Майк не був аж ніяк.

Левко Ковалів — найближчий Майків задушевний друг, людина напрочуд організована в усій своїй теж вельми різноманітній діяльності — абсолютна і цілковита протилежність Йогансенові в усьому — так характеризував Майка:

— Майк кожним своїм ділом, кожним своїм кроком, кожним своїм помислом, кожнісінькою своєю рисочкою старається, з шкури пнеться геть, щоб довести, що він не німець...

Кумедно, що німецька мова — то була єдина мова, за якою Майк не хотів признати жодної позитивної якості: він вважав її немилозвучною, неоковирною і взагалі — огидною.

Цікаво, що попри всі свої негативні якості — розкиданість, безалаберність та хаотичність — Майк не був ні безрозсудним, ані необачним: стримуючі центри діяли в ньому безвідмовно, навіть у дріб’язку.

Пригадую такий курйоз. Ми з Слісаренком пили чай у Йогансена, і при столі Майк посперечався з дружиною — не пригадую, з якої нагоди. Кров кинулася Майкові в обличчя (Майк був страшенно запальний), він підхопився з місця, вхопив чайну чашку, що стояла перед ним на столі, і зопалу розмахнувся. Ще мить — і чашка полетить у стінку або об підлогу. Та коли Майкова рука з чашкою майнула перед його очима, він помітив, що це дуже дорога, старовинна, музейна чашка. Майк мерщій поставив її обережно назад, пошукав на столі, вхопив другу чашку — простеньку, дешевеньку, базарної якості — і з насолодою брякнув її долі. Після того глянув на нас, ми теж дивились на нього. Почуття гумору вже взяло гору — і Майк аж зайшовся реготом.

Майк спалахував миттю і так само миттю відходив і якщо сварився з кимось, то негайно забував, ніколи не затаюючи злоби. Особливо спалахував Майк за грою на більярді, якщо траплялося йому зробити невдалий удар. Був з Майка більярдист незрівнянний і ніким не переможений, дарма що Майк (з престижу) ніколи ні з ким не грав «на рівних» — завжди даючи фори десять-двадцять очок у пірамідку або дві-три-чотири кулі в американку. І однаково вигравав.

Пригадую такий курйоз.

Ми відкрили Будинок Блакитного — наш письменницький клуб, але кімната, відведена під більярдну, виявилася такою малою, що вмістити у ній нормальний більярд стало неможливо, — треба було десь добути стіл кабінетного формату. Таких, як на злість, ніде не було.

Та раптом озвався з Москви Володимир Володимирович Маяковський. Він якраз сидів «на декохті» і пропонував нам свій власний, домашній більярд. Більярд Маяковського був добре відомий в колах більярдистів Харкова і Москви — штучний, вищого класу, здається, лейпцігської марки.

Маяковський привіз більярд особисто і сам з ватерпасом в руках наглядав, як його встановлювали фахівці. То було дбання майстра за якість інструмента, крім того, не останній раз грати і самому Володимиру Володимировичу на цьому інструменті: Маяковський часто наїздив до Харкова — то для виступів, то за авансом до ВУФКУ (Всеукраїнського фото-кіно управління) — під сценарії, які він брався написати і інколи справді писав.

В день відкриття більярдної в підвалі клубу було особливо людно. Урочисте відкриття більярдної полягало в тому, що першим візьме кий сам Маяковський і гратиме американку «на викидку». І той, хто викине (переграє) Маяковського, мав бути проголошений більярдним королем в українській літературі, і йому, коли б він не прийшов, всі мали поступатися чергою, а грошей за час він не платив (тоді правило було таке: за час користування більярдом платить той, хто програв, — гроші клали в лузу, в фонд ремонту більярда). Всім було абсолютно зрозуміло, що королем так і залишиться Маяковський, — хіба міг хтось надіятись виграти у Володі, коли він — якщо вже починав гру він — кінчав партію американки здебільшого «з кия», тобто клав усі вісім куль, не давши партнерові ні разу вдарити?

Отже, Маяковський взяв кия, намастив наліпку крейдою і став у позицію при короткому борті:

— Хто перший? Чотири — фори!

До більярда підступили кращі гравці — Павло Іванов, Постоловський, Фурер, але кия не брали: першим не наважувався ніхто. Слава більярдиста Маяковського була не меншою, ніж слава Маяковського-поета. За ними товпились більярдисти другого і третього ранжиру: Копиленко, Слісаренко, Вражливий, я... Ми, певна річ, теж мовчали.

Маяковський гордовито посміхнувся:

— Що, і на чотири нема? Ну, про п’ять куль з більярда я ніколи не чув...

Тоді й узяв кия Йогансен. Обличчя його розчервонілося: Майка взяло за живе. Він ухопив кия, намастив кінчик крейдою і став при другому короткому: — Так на так, Володимире Володимировичу.

Більярдною покотився шелест. Це було зухвальство! Проти Маяковського? З Маяковським — на рівних? Ну, знаєте... Почулися репліки:

— Кинь, Майк, єрепенитися!.. Та він жартує... Володю, ти не зважай, він навмисне тебе дратує!..

Та Маяковський вже завеличався:

— Нехай буде так на так. Тільки ж... «на пролаз»! «На пролаз» гралося тоді, коли замірялись знеславити, принизити партнера: «на пролаз» означало, що той, хто програє, мусить по-пластунському, на животі, плазом пролізти під більярдом.

Майк зблід. Сама пропозиція була тяжкою образою: Маяковський, отже, хотів його провчити за зухвалий виклик грати на рівних. Майк затявся:

— Гаразд: «на пролаз»! Скільки партій — одна чи з контрою?

Це уже була дуель, негайно визначились і секунданти. Закладено і умову: грати дві партії — з чергуванням першого кия незалежно від виграшу, якщо гравці розійдуться, — грати контру.

Маяковський прочинив двері до буфетної і гукнув: — Николай Михайлович, пляшечку «моего»!

«Моє» — то було пиво харківського заводу «Нова Баварія», до якого рекламу (за сто карбованців) написав Маяковський: «Какая б ни была авария, пью пиво «Новая Бавария». На етикетці було намальовано бурхливе море, рятівне коло на воді і в ньому матрос з пляшкою пива. Пірамідку виставлено, Маяковський нахильці видудлив пляшку пива, Майк стояв і похлопував києм по долоні — він нервував. Секунданти кинули монету — орел чи решка? Починати вийшло Майкові. У більярдній запала тиша, як у церкві.

Майк пустив на пірамідку битка — жовту кулю, «зегера», як ту кулю прозвано, бо вона була одного кольору з волоссям Володимира Вікторовича Зегера, секретаря журналу «Всесвіт», либонь, третього, після Ривкіна і Майка, харківського більярдного «короля». Куля клацнула металом — куля «своєю» впала в лузу. Пірамідка розсипалась при короткому борту. «Своя» з розбивки в лузу — не така вже й штука, Маяковський стояв спокійно, заїдаючи пиво солоним сухариком. У більярдній панувала тиша — Майк пішов довкола більярда. Він підходив до кулі, що стояла під ударом, примірявся києм, коротко вдаряв — і знову металевий звук: знову куля в лузі... Кожну кулю більярдна напучувала шумним зітханням. Говорити ніхто не наважувався... Майк обійшов вісім раз довкола столу, вісім раз ударив — вісім куль упали в лузи: партнерові він не дав ударити й разу. — Ура! — загриміла більярдна.— Знай наших! Дай йому, Майк, дай! Не в рифму твої вірші, Володя!.. Маяковський покусював губу — такого він не сподівався. Коли виставлено пірамідку, він, присівши, прикинув на око — чи точно. Потім нахилився над більярдом усією своєю довгастою і масивною постаттю і поклав кия на стойку пальців. В більярдній знову запала мертва тиша. Удар! Кулі наче бризнули навсібіч — Маяковський розбив на весь більярд, — і дві крайні були у двох кутніх лузах. Шумне зітхання знову вилетіло з грудей болільників. І Маяковський пішов довкола більярда. Одна за одною — після шести ударів — впали ще шість куль: вісім — Маяковський теж не дав Майкові ні разу вдарити!
Такого, звісно, і слід було чекати: виграш мала вирішити тільки контра. І сили партнерів були, либонь, рівні. Майк взяв для контри «психологічну» фору — він грав «на своєму полі»: болільники були за нього. Але й у Володі була фора — тактична: перший удар був за ним, бо він виграв попередню партію.

— Николай Михайлович! — гукнув Маяковський. — Еще одну «моего».

Він налив пива в склянку, вихилив і посунув пляшку до Майка: — Прошу!

— Дякую, — не глянув на пляшку Майк, — до пострілу пива не п’ю.
— Так то ж на полюванні!
— Однаково. «Хто позича снаги в «Новій Баварії», судилася тому тяжка аварія». — Майк козирився.

Маяковський стенув плечем, похмурився — експромт йому дошкулив, і нахилився над більярдом. Тепер він послав «зегера» тихо — він ускочив у кутню, решта куль розсипалася під коротким бортом. І Маяковський почав... клацати: удар — друга в лузі, удар — третя, ще удар — четверта... Майк сердито пересмикнув плечима і поклав свого кия на довгий борт — знак, що розуміє: йому вдарити не доведеться!.. Але руки від кия не відняв. Удар у середню лузу викликав шумну реакцію болільників: кулі впали в обидві лузи — биток відтяжкою на себе. Шість у лузі! Залишалося ще дві. Отже, шансів для Майка... майже не залишилося. Ще один «клац» — сьома куля в лузі. Майк відняв руку від кия на борту — прикмета більярдистів: коли боїшся, що партнер візьме кулю, поклади кия — і він змаже.

Маяковський вибрав кулю біля кутньої лузи, маленький «клопштос» — і вона зараз буде в лузі. Майк замружився. Удар... І більярдною покотився загальний шумний віддих: куля відскочила від борту в поле. Майк вхопив кия. Шанс! Шанс? Один проти дев’яносто дев’яти із ста. Покласти вісім з кия, коли на більярді залишилося дев’ять куль, — неможливо! Шанс в іншому: розкидати кулі, попривалювати їх до бортів, розкарамболити — і затягнути гру на відіграшах. Але одна куля стояла під лузою — і Майк спокусився. Він торкнув її легко битком — вона впала в лузу і відколола ще одну. Ще легкий удар, як погладив, — і ще одна.

Тоді — третя. Але четверта тицьнулася в лузу і... відбігла назад. Майк спересердя плюнув.

Тут воно й почалося: Маяковський відігрався, відігрався Майк. Ще раз. І ще раз. Хвилина, друга, третя. Тепер розрахунок тільки на те, у кого першого здадуть нерви. Більярдною котився гомін, глядачі кидали глузливі репліки. Майк скипів:

— Кому не подобається, може піти геть! Але прошу не заважати!
— Так, товариші, — сказав і Маяковський, — давайте... серйозно...

Болільники потовпились до дверей: така гра могла тягтися до ранку.

Та раптом Майк нахилився до кулі, від якої щойно відігрався Маяковський: куля відійшла на два-три сантиметри від борту. Майк рішуче поклав долоню на сукно, готуючись бити:

— Дуплет!

Удар. Куля відскочила від борту, тихо покотилась через стіл і... тихо впала до середньої лузи. Четверта! Більярдною пішли вигуки захоплення. А Майк стояв вже над черговою кулею: його биток вийшов на середину і став проти другої середньої, а ще одна куля, що стояла поруч із щойно забитою, відкололася від борту і стала... під другою середньою.

Майк примірився, спрямовуючи кий у низ кулі і трохи вбік, і... повторив удар Маяковського: обидві кулі впали в середні лузи — одна навпроти, одна до себе. Шість! Ще дві. А партнерові — тільки одна. Маяковський понуро посміхався. Майк роздивився по полю — і відігрався.

Але тепер, на радощах, чи що, Майк торкнувся невдало: одна куля відійшла від борту і стала під удар. Правда, в важкій позиції, через весь більярд.

Маяковський старанно примірився і вдарив з усієї сили — свого.

Металевий «клац»: куля — восьма! — вдарилася в мідну дужку над лузою, підстрибнула вгору і... вивалилася на підлогу. Більярдною покотився рев. Аут! Впала «своя». Маяковському — виставити штрафну: тепер в обох тільки по шість.
За хвилину чи дві, після кількох взаємних відіграшів, Майк таки поклав одну за одною дві кулі — вісім! — і вийшов переможцем.

І Маяковський... поліз під більярд. Сам на свою прилюдну ганьбу виставив цю умову. І тут з поверженим «королем» більярда в літературі трапився другий конфуз: кабінетний стіл був низький «черевом», і Маяковський застряг під більярдом: голова з одного боку, ноги стирчали з другого. Отут і почався «тубан». Майк стрибав довкола, як хлопчик, граючи в індійців, і гукав щось подібне до бойових кличів команчів чи ірокезів. Всі били в долоні і гукали «браво-біс». А Маяковський — коли б і просунув плечі й живіт, однаково не зміг би вилізти, бо з одного боку більярда його тягли за руки, а з другого — за ноги.

— Братці! — змолився Володимир Володимирович. — Змилуйтесь! Розірвете ж! Четвертуєте ж!.. Здаюсь! Більше не буду! Йогансен — король! Братиму в нього фору! Тільки простіть! І пустіть!

Так був повалений більярдний кумир, і «королем» більярда в літературі — в усій, як вирішено тоді ж, багатонаціональній радянській літературі — став Майк Йогансен.

Надміру шумно проминув той вечір. Частував усіх Маяковський. Пив горілку навіть Майк, якого від спиртного нудило. Пропили, либонь, весь аванс Маяковського під якийсь сценарій. Втім, того сценарія він, здається, так і не написав, і пізніше гроші були списані на збитки студії.

Взагалі в Будинку Блакитного пиячили рідко — в ті роки пияцтво в письменницьких колах не було поширене, але цього разу горілка лилася рікою і рейваху було на цілу губу. Коли пізно вночі Николай Михайлович змолився, що треба ж таки колись зачинити ресторан, Курбас запропонував іти «на гробки» — «на одпуст». Оголосивши коливом миску вінегрету та прихопивши пару пляшок, всі вийшли у подвір’я, а тоді через паркан — на сусідню територію. Тоді за садибою Будинку Блакитного ще не височіло чотириповерхового будинку, в якому згодом поселилися наркоми, а стояла старовинна церковка і простилався затишний цвинтар з могилками та склепиками. На склепах були написи серйозні: «Прийдіть до мене, і аз упокою ви» або - «И обрящете жизнь вечную»; а на могилках, на похилих хрестах — ліричні, раз у раз у віршованій формі: «Он в жизни был и добр и сердечен, мир праху его пусть будет вечен»... Розташувавшися на забутих могилах під крислатими старими липами, всі заспівали «на нем памятник дубовый, девяносто-сто пудов», випили горілку, закусили вінегретом-коливом і вирішили йти до Вишні — допивати ту одну чарочку, якої, як відомо, в таких випадках завжди не вистачає.

Вишня тоді мешкав ще в кінці Сумської, у великому модерному будинку на п’ятому поверсі. В квартирі в нього була одна величезна кімната, але меблів було обмаль, компанія ввалилася чималенька — душ двадцять, сісти не було на чому, тому розташувалися просто на підлозі на килимі. Але взялися не до горілки, а до паперу й олівця і приступили до колективної творчості. Того вечора — перед більярдним турніром Маяковський—Йогансен — всі ми були разом у кіно «Маяк» на перегляді кінофільму «Сумка дипкур’єра» — першого фільму новоспеченого кінорежисера, а до того карикатуриста в газеті «Вісті» Сашка Довженка. Подія була неабияка: в нашому поколінні, в першому пожовтневому поколінні митців, народився перший кінорежисер! І от, лежачи животом на килимі, Петро Панч почав писати Сашкові привітального листа. А ми всі допомагали йому, докидаючи кожний і свого слівця-дотепа, певна річ, точнісінько, як запорожці турецькому султанові. І кожну репліку вкривав гомеричний регіт — теж точнісінько, як на картині Рєпіна. Потім кожний лягав на живіт і ставив під листом свій підпис.

Бронек Бучма, перебуваючи у піднесеному настрої, вийшов на балкон провітритися. Ранок вже настав, саме сходило сонце, сліпуче сяючи простісінько в очі, — день обіцяв бути чудовим. Бронек розчулився, відчув скажений приплив енергії, вхопився руками за поручні балкона, підстрибнув, гукнув: «Го-го-го!» — і раптом... зробив стойку на руках: на поручнях балкона на п’ятому поверсі. Всі так і заніміли з переляку: метрів п’ятнадцять від землі, внизу — асфальт, а Бронек стоїть вниз головою, похитуючися на руках, аж загинаючися в безодню... Хтось хотів крикнути: «Бронек, що ти робиш? Опам’ятайся!» — та йому зразу затисли рота: хіба можна кричати? Він же перелякається і тоді напевне впаде! Тихо, тихо — Бронек же — лунатик!.. І почалась суперечка пошепки: можна чи не можна гукати щось до лунатиків, коли вони в трансі? Впадуть вони чи не впадуть в такому випадку?.. А Бронек все стояв і стояв, ще й ногами розмахував та погукував своє «го-го-го!..». І тоді всі тихцем, навшпиньки посунули назад, до кімнати, щоб мерщій бігти вниз і вистелити асфальт килимами і матрацами. А Бронек постояв догори ногами, скільки йому хотілося, тоді став на ноги і повернувся до кімнати.