Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.21

---

Відтоді, коли мова заходила про якісь неполадки в країні (особливо різні чергові перегини в колективізації та в політичній практиці на селі) або про якісь незрозумілі відразу заходи партії та уряду, Сашко почав триматися думки, що все це трапляється тому, що Сталін цього не знає, а клопотатися геть усім, кожною дрібницею Сталін же не має змоги.

«Треба вказати на це, треба написати Сталінові!» — казав у таких випадках Сашко. І писав. Не знаю тільки, чи доходили ті його листи до адресата — адже в ті роки стільки листів писалося Сталіну, що читати їх не вправлялася, мабуть, ціла канцелярія! Думаю, що листи не доходили. Сашко не любив говорити на цю тему.

В ті роки — в першій половині тридцятих років — багато хто таким способом намагався пояснити собі явища, які не розумів...

Та, думаю, що було в такій позиції, в такому ставленні до подій і до самого Сталіна і хороше. Бо ж Сталін, як сказано, не був тоді для людей Сталіним - людиною, а був більше Сталіним-символом. Отож хороше було те, що радянські люди не втрачали віри в партію, в справу партії.

Щодо Сашка, то саме така віра в партію, в народність партійної програми була в Сашка незламна і тоді, і геть пізніше, коли довелося і йому самому хильнути лиха.

Саме тоді — років сім пізніше, в час війни, при початку сорок третього року—і відбулася наша друга з Сашком розмова про Сталіна.

Сашко скомпонував тоді з різних оповідань, здебільшого опублікованих уже в пресі, повість «Україна в огні».

Я редагував український текст повісті: текстів, як і завжди, у Сашка, звиклого писати кіносценарії, було два — українською і російською мовами. Де в чому — знову ж таки як завжди — тексти між собою різнилися. Але я правив, власне, тільки мову: Сашко завжди був у конфлікті з граматикою — не через незнання, а з упертості не визнавав нового правопису. Доводилось також — це вже на прохання самого Сашка — визбирувати й викидати зайві русизми.

Готувалась повість для видання у щойно створеному при ЦК КП(б)У видавництві.

Діло було вже в Москві, де знайшли притулок центральні українські — партійні і радянські—установи, притулившись в українському Партизанському штабі на Тверському бульварі, 18. Там мало міститися утворюване видавництво, там же починала свою роботу і редакція новоствореного журналу «Україна», редагувати який і викликано мене.

Я жив тоді у готелі «Москва» на тринадцятому поверсі, в останньому по коридору невеличкому номерку — вікно виходило на Манежну площу й ріг вулиці Горького. В номері було дуже холодно, працювати доводилось у валянцях та пальті, але було електричне світло, був кип’яток для чаю з моркви, була й торбинка з махоркою, — отже, були всі потрібні для роботи умови. Працювали ми з Сашком так. Звечора я вичитував, правлячи, кільканадцять сторінок, а вранці, до того, як мені йти в редакцію, під’їздив Сашко, і ми півгодинки з ним лаялись над моїми правками: ніяк не міг примиритися Сашко, що в множині треба писати «люди», а не «люде», і ніяк не давав згоди на те, щоб замість «сей» вживати «цей». Потім разом їхали на Тверський: я — до редакції, Сашко — в різних справах, яких на Тверському, 18, в українській колонії, мав безліч.

За якийсь тиждень рукопис був зредагований, зданий до набору. І от уже, ще за тиждень, одного чудового ранку, як пишеться в старовинних романах, переді мною на столі лежала пака однобічного друку сторінок: верстка повісті Олександра Довженка «Україна в огні». Тепер лишалося мені — як редакторові — вичитати її, коректувати, звірити й підписати до друку. Я з хвилюванням — хвильна це хвилина для автора: верстка твоєї книги, хвильна вона й для редактора, тим паче, що редактор був ще й щирим приятелем автора, — отже, з хвилюванням чекав на прихід Сашка.

Сашко з’явився рано, о дев’ятій.

Він увійшов, як завжди, задихавшись від швидкої ходи, рум’яний з морозу, скинув свою бекешу і сів на стілець обіч письмового столу. Не знаю, з яких саме ознак — з виразу обличчя, з блиску очей чи з рвучких жестів,— але я зрозумів: Сашкові погано.

— Що трапилося, Сашко? — запитав я.— Дивись: ось і верстка! Здорово! Вітаю!..

Сашко кинув оком на купу сторінок верстки, відсунув їх рукою від себе і мовив, не дивлячись на мене, просто перед собою:

— Вчора мене викликали до Сталіна... — Да? Розповідай же! Дуже цікаво!

Сашко зробив рвучкий рух і відсунув верстку ще далі від себе.

— Це можеш спалити... — сказав він сердито, уривчасто, тоном наказу, як говорив завжди, коли був схвильований.

— Що ж трапилось, розповідай!

І Сашко розповів. Я не берусь переповідати: мені не запам’яталися деталі, я не спроможний відтворити точно критичні формулювання, які висловлював тоді Сталін і всі, хто був присутній при тій розмові, про повість «Україна в огні». Розмова була дуже гостра, критика — безпощадна, формулювання — нищівні. Повість загинула.

Гірше: загинула не тільки повість, гинула й добра слава Сашка, гинула та довіра до нього, яку виказував досі Сталін. А втратити довіру Сталіна... кожному зрозуміло, що це могло означати в ті часи. Це була втрата довіри в усіх урядових і партійних інстанціях з гори до низу.

Та в ту хвилину — зразу після травми — Сашко, певна річ, не думав ні про втрату довіри, ані про знеславу. Не так уже й болісно переживав він і загибель книжки: ну, не вийде книга, і чорт її забирай! Кінець кінцем він же не письменник, а кінорежисер насамперед! Так — саме так потішав себе тоді Сашко: його справа ставити фільми...

Хоча... чи ж дозволять йому тепер ставити фільми? Але в ту хвилину він тільки сказав це спересердя, але ще не усвідомив і не осмислив.

Ранило — найбільше, найдошкульніше ранило Сашка інше: Сталін! Сталін, якому він сам так вірив, уразив його найболючіше. І не тільки тому, що лаяв його — лаяв гостро, нестерпно, брутально. Не тільки тому, що знищував його працю — повість. І навіть не тому, що його критику Сашко вважав невірною, несправедливою, образливою. Все це було прикро, було боляче — дуже прикро і дуже боляче, але... було інше, що ще дужче ранило Сашка.

— Правда непотрібна! Ти розумієш — непотрібна ! — казав Сашко, і на очах його бриніли сльози.

Зазнане розчарування було чи не найбільшим у всій трагедії Довженкового життя.

А були ж далі у тій трагедії ще такі могутні компоненти, як ностальгія та ляборальгія — туга за Батьківщиною і туга за працею. Довженко хотів повернутися на Україну — він пристрасно й вірно любив свою Батьківщину, він потребував, саме потребував бачити постійно перед очима рідний український пейзаж, він любив свій народ, хотів йому служити й черпати від його снаги в своїй роботі — він не міг ні працювати, ні творити, будучи відірваний від свого народу... Але йому не давали згоди робити нові фільми, всякими способами зволікаючи з затвердженням сценаріїв, з наданням групи на кінофабриці, з затвердженням кошторисів та бюджетів, з усім, чим можливо... Ностальгія — туга за Батьківщиною — та ляборальгія — туга за працею — вимучували і виснажували Сашка вкінець.

Практично в житті-бутті це виглядало так: недовіра з гори до низу — аж до небажання балакати з ним, вислухати його прохання чи думки; усунення з усіх громадських постів і взагалі відсторонення від участі в громадському житті; фактичне звільнення з Мосфільму (режисер на півставки), але й незгода на переїзд працювати на Київську студію; недрукування його статей у газетах та оповідань і кіноповістей у журналах; навала гострої, дошкульної і раз у раз несправедливої критики.

Але мушу записати ще раз — як головний і найважливіший висновок з тієї, другої, такої прикрої, з тяжкими «оргвисновками» розмови з Сталіним, ба й після всього того недоброго, що довелося зазнавати Сашкові «в розвиток» тієї розмови: незважаючи ні на що, на всі гіркоти й тяготи, на всі прикрощі й несправедливості, Довженко не став іншим, не став гіршим, не озлився, не зробився й морально прибитим — не втратив віри в справу, якій присвятив своє життя, — служіння народові. Не втрачав віри в партію, в те, що справа партії — то справа народна. Він тільки закреслив знак рівняння між партією і Сталіним, який ставив досі...

Коли пізніше я приїздив до Москви, то неодмінно заїздив до Сашка — в його тиху, скромну і світло-чисту квартиру на Можайському шосе, а далі щодня, поки був у Москві, Сашко неодмінно приїздив до мене в готель, де я спинився, — і ми говорили, говорили, говорили...

Власне, говорив, звичайно, Сашко. І читав. Читав нові кіносценарії, нову п’єсу, нові оповідання, навіть статті або просто записи — нотатки й думки із записної книжки.

Я, проте, не був якимсь обранцем, довіреною особою: Сашко, як відомо, читав усім, хто траплявся напохваті, — він не міг не читати того, що написав. Він мусив неодмінно і негайно поділитися тим, що спало йому на думку, що виносив у собі, що його хвилювало, взагалі — що зробив. Пригадую, як пізніше жив він колись, після війни, у мене на Ірпені (в Будинку творчості письменників): якщо він записував щось серед ночі, то, не рахуючись ані з чим, будив, піднімав з ліжка і читав записане.

Але найбільше ми тоді говорили. Так, були від нього нарікання на несправедливості; були скарги на людей, що повелися з ним незугарно; були й пересуди про різні неполадки та похибки в житті країни. Але — все те було лише мимохідь, між іншим, неуважно. Головне було — мрії: мрії, нехай і на схилі віку, але ж молодечі. Мрії про роботу — зафільмування написаних вже сценаріїв («Тарас Бульба», «Арктика», «Битва за Радянську Україну» тощо); про сценарії, які ще тільки писались — «Мічурін», «Прощай, Америко»; про п’єсу, яка тоді десятки разів переписувалась та перероблялась — «Потомки запорожців». Мрії про повернення на Україну, про український народ та його майбутнє, про відродження та відбудову визволюваної від фашистських загарбників України — про розбудову її економіки, господарства, культури. Про життя людини на землі — хорошої людини серед хороших людей на хорошій землі.

І це — ще одне характерне Довженкове і довженківське (притаманне його натурі і неодмінно віддзеркалюване в кожному його творі): мрія про хороше в людині. Довженко любив людей. Але він умів і не любити їх. Він умів проходити мимо, не помічати, образливо нехтувати людьми, яких вважав поганими, недобрими, не вартими людської уваги. Умів і ненавидіти — якщо бачив, що людина робить лихе іншим людям. Він ненавидів чваньків, холуїв, хамів, злодіїв, політичних ворогів. Так, у проявах почуття ненависті Сашко завжди був «класовий»: багатій, хто б він не був, експлуататор, загарбник — то були особи ненависні Сашкові.



І ще не любив Сашко безкультур'я.

Особливо зневажав він цілу категорію вискочнів — людей, що незаслужено посідали високі пости або займалися ділом, до якого були нездатні, — красувалися на карбованець, а за душею мали копійку. Такі фігури були надто поширені і в літературних колах на початку тридцятих років. Такі індивіди дуже полюбляли хизуватися тим, що вони інтелігенти, але до справжньої інтелігентності їм було дуже і дуже далеко. Здебільшого такі індивіди мали навіть вищу освіту, звичайно, «прискореного проходження скорочених програм» (на кшталт прапорщиків воєнного часу, що діставали офіцерську освіту і муштру за чотири місяці), і до вищих шкіл вступали «по набору» — без відповідної підготовки.

Про таку категорію людей Сашко казав: «Це люди з вищою освітою, але без середньої». І пояснював: вони мали нижчу освіту і порядком пролетаризації вузів потрапили до вищих учбових закладів. От і не держиться на них вища освіта, купи не держиться, розсипається, падає долу, як залізний істукан на глиняних ногах... Була тут і слабість у Сашка. Хто пам’ятає його, знає, який зовні гарний був Сашко: ставний, розвернуті плечі, широкі груди, м’язистий, хоча й сухопарий торс, вузький таз, маленькі ноги. А гордовито й осанисто посаджена на видовженій шиї велика голова з високим чолом і сріблястою чуприною? І вираз обличчя — зосереджений, суворий, але лагідний.

Сашко був красень.

І любив гарних, красивих людей. За красу він багато прощав, міг простити якусь ваду в характері. До красивих зразу розкривався душею і скоріше вірив красивій людині.

І красу Сашко приймав не лише натуральну, вроджену. Він любив, щоб людина трималася красиво. Щоб була чисто й акуратно вдягнена, щоб поводилась ґречно і чемно, щоб була вихована і хату свою тримала в чистоті. Хоча сам Сашко і порушував такі правила: сідав, наприклад, на ліжко, підгортаючи під себе одну ногу в черевику. Від вулиць у місті Сашко теж вимагав, щоб були вони гарними, красивими вулицями, щоб були чисто заметені, паркани підмальовані, будинки помазані. Брудний будинок, неохайне подвір’я, неприбрану вулицю Сашко ненавидів так само, як і зачучверену, неуважну до себе людину. Ще ненавидів потворну архітектуру. Боже мій, скільки раз проходили чи проїздили ми з ним мимо будинку, побудованого після війни на розі Хрещатика й Карла Маркса — з якимись шишками й розцяцькованого під торт! Сашко люто ненавидів цей будинок і щоразу виголошував цілу лекцію про бездарність та безкультурність архітектора, який звів отаку халабуду. Скільки разів проїхали ми з ним по Брест-Литовському шосе, і щоразу Сашко люто кляв керівників міської Ради, що ніяк не спроможуться поваляти старі халупи й спорудити на їх місці пристойні будинки, ніяк не зберуться спиляти ліс телеграфних, телефонних і ліхтарних стовпів і прокласти кабель під землею. А йому ж на кіностудію цим шляхом доводилось їздити і раз, і два рази на день — і він казав, що то його прокляття, цей шлях. Який жаль, що він не бачить зараз проспекту з величними будівлями обабіч.

Та Довженко не тільки бурчав на речі, які не припадали йому до смаку, які вважав негарними і некультурними. Втручатися в усе, що не до ладу, — то була характерна риса Довженка, і відомо, скільки добра — і в великому і в малому— встигав він зробити, втручаючись отак скрізь, де помічав щось не гаразд. Звичайно, — коли його слухали. Після війни, після сталінської «опали», слухали Сашка мало, здебільшого зовсім не слухали.

А був Сашко людиною багатогранною — найрізноманітніших інтересів. Кіно, література, малярство — творча сфера Сашка,— цим аж ніяк не вичерпувалося коло його живих інтересів. Архітектура і містобудівництво, городництво і садівництво, пісенний фольклор і всі види народної творчості, історія і майбутнє, міжпланетні сполучення і індустріалізація, міжнародні взаємини і побут сучасної людини, кібернетика і археологія — все, все завжди цікавило Сашка, в усьому він мав більшу чи меншу поінформованість і — певна річ — до всього міг подати й якусь свою ідею: подавати ідеї — то була нев’януча Сашкова пристрасть.

Багато років, наприклад, його хвилювала проблема будівництва нового села. Вона виникла обумовлена двома обставинами: як відбудовуватися після воєнної руїни і як будуватися тим, кого переселяють з місць затоплення в зв’язку з побудовою гідростанції на Дніпрі. Як відомо, три літа вряд Сашко жив у Каховці — поки будувалась Каховська гідроелектростанція. Творчий інтерес був — сценарій і фільм «Поема про море»: типаж, ситуації, проблеми Сашко черпав з каховського досвіду. Але в каховське будівництво Сашко взагалі був закоханий. Він знав його не гірше самих будівничих і таки дещо зробив для нього, підказуючи тут і там сякі чи такі «дрібнички». Та одного разу, повертаючися з Каховки до Москви і заїхавши по дорозі неодмінно в Київ, він, як і завжди, прийшов до мене і витяг з свого знаменитого жовтої шкіри портфеля рукопис.

Я був певний, що то новий варіант «Поеми про море» — всі варіанти Сашко неодмінно читав нам з Оленою. Але я помилився — то був не новий варіант сценарію. Тоді, мабуть, нова редакція п’єси «Потомки запорожців»?.. Всі її редакції Сашко також неодмінно читав нам. Ні. Це не була й нова редакція п’єси. То був трактат про будівництво нових сіл: принципи планування, що потрібно зберегти з старовинних національних традицій, що неодмінно треба використати з досвіду фермерського будівництва по інших країнах, що застосувати з модерної техніки та побутового укладу, плани, схеми, накреслення...

Сашко зразу й прочитав нам цей трактат — він був написаний як поема про мрію. Але з першого до останнього рядка — діловий.

Другого дня Сашко вже зачитав цей трактат в Академії архітектури, вночі робив якісь правки після обговорення, а на третій день вже заніс його і до Ради Міністрів.