Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.5

---

Почуття Блакитного до Леніна були своєрідні, і я їх добре знав: Василь не раз і не двічі балакав зі мною про Леніна. То були не просто почуття глибокої пошани, вірної любові — то була ніжна юнацька закоханість. Говорити про Леніна Василь міг годинами: і про роль Леніна в справі вступу кращої частини боротьбистів до Комуністичної партії, зокрема й про телеграму Леніна, адресовану особисто Блакитному в цій справі; і про Ленінове учення в вирішенні національного питання, зокрема й у вирішенні національного питання для України; і про учення Леніна взагалі; і про життя Леніна, про життя-подвиг... Блакитному доводилося бачити Леніна, чути його виступи, говорити з ним. І про це він завжди розповідав охоче, трохи ніяковіючи, щоб не подумали, що він цим задається, але справді він цим щиро пишався.



І от Ленін помер...

Люди в кабінеті Блакитного сиділи і стояли мовчки, лиш інколи стиха перекидаючися короткими словами; в кабінеті стояла якась насторожена тиша — так наче небіжчик лежить у сусідній кімнаті. І кожний новий, хто приходив, теж сідав або залишався стояти — також тихо, мовчазно.

— Ми програли серйозний бій...— сказав Блакитний і знову надовго примовк, поглядаючи на всіх стражденними очима з німим гірким запитанням.— Ми програли серйозний бій. Наш провідник упав у бою...

Василь машинально взяв ручку і щось записав на гранці, що лежала на столі перед ним.

Не пригадаю вже, як довго я був тоді в кабінеті Блакитного, мабуть, дуже довго: люди входили і виходили, як на похороні в домі небіжчика до труни; дехто щось казав, інші не мовили й слова; жура, скорбота пригнітили всіх.

Блакитний теж щось казав вряди-годи. Інколи машинально брав в руки перо і щось нотував. Потім — уже смеркало — гукнув Тарана і віддав йому гранку, яка лежала перед ним, до якої він час од часу щось записував.

Це й був некролог, який з’явився назавтра в газеті. До нього ввійшли ті речення, які казав Блакитний,— так собі, просто ні до кого, записано й чимало з тих слів, які промовляли інші товариші, сидівши й обмінюючись думками й почуттями.

Не все, звичайно, з того, що говорилось, ввійшло до того некролога. Особливо запам’яталася мені одна фраза, сказана Блакитним,— запам’яталася на все життя. Думаю, її запам’ятав кожний, хто тоді був у кімнаті.

Блакитний дивився у вікно — смерк западав, зимовий синій смерк, але Василь не засвічував своєї лампи під зеленим абажуром. Погляд Василя був зажурений, скорботний.

— Погано...— мовив він. Хотів сказати ще щось, але спинився, потім повторив: — Погано...

Аж нарешті, за якусь хвилину Василь закінчив: — Погано нам буде без Леніна, хлопці...

Того ж вечора Блакитний виїхав до Москви — на похорон.

Роль Блакитного в організації культурного процесу на Україні зразу після закінчення громадянської війни — і саме в організації прогресивних, революційних сил — величезна. За три — три з половиною роки Блакитний підняв, згуртував і поставив у поміч партії численний творчий актив на перших барикадах культурного фронту— в літературі насамперед, а також і в театрі, музиці, малярстві, ба й трохи в науці. Не було, мабуть, такої галузі культурного життя, куди б не проникав зіркий погляд комуніста-редактора центрального органу радянської преси і де б він не починав зразу ж «раздувать мировой пожар». Революційний актив він виявляв і гуртував, разом з тим активом зразу кидався на ворожу опозицію й нещадно її громив, а в пасиві починав будоражити, заколочувати конфлікти, розколюючи та розпорошуючи цей пасив і потроху вибираючи з нього неофітів для поповнення активу. Василь Еллан був поет, а Блакитний був ще й поетом беззавітного громадського служіння людини народові. І в цьому у Блакитного був талант — можливо, більший навіть, як талант Василя Еллана, чи Валера Пронози.

Авторитет Блакитного в ті роки був величезний — і не лише між того активу, який він так добре вмів знайти й організувати в усіх галузях мистецтва й культури, але й серед різних суперників і противників у мистецькому та культурному процесі. Авторитет Блакитного був безсумнівний і поміж ворогів, з якими він нещадно воював.

Культурні й літературні супротивники в межах самої тогочасної революційної фаланги «Плуг» з «плужанами» й самим «папашею» Пилипенком; «Аспанфут» чи «Комункульт» з усією своєю «новою генерацією» футуристів на чолі з Михайлем Семенком; МОБ, тобто «Мистецьке об’єднання «Березіль», з усіма своїми трьома чи чотирма «майстернями» під проводом Леся Курбаса; «Пролеткульт» з своїми хлопчиками в картатих кепках; УАПП, МАПП, ОАПП не згоджувались з поглядами Блакитного і з програмою «Гарту» в культурному процесі і програму ту заперечували та відкидали, з Блакитним непримиренно сперечались, але авторитетність Блакитного приймали без будь-якого застереження.

Всі «попутницькі», як тоді казали, групи, від «Ланки» до неокласиків з Зеровим на чолі, ба й до зубрів націоналістичного традиціоналізму з підступним Єфремовим,— дуже не полюбляли Блакитного, але... шанували його авторитет.

Та прикро і гірко помилиться той теперішній літературознавець, який, досліджуючи літературні й культурні процеси двадцятих років і, зокрема, думки й діла Василя Блакитного, прийде до висновку про його абсолютну «можновладність» у культурному процесі в двадцять третьому, четвертому й п’ятому роках.

Ні. Невизнання Блакитного, сприймання його авторитету обтяжливо, навіть бунт супроти нього — були, і були якраз поблизу, якнайближче до нього самого. Не з одним лише Хвильовим виник конфлікт у Блакитного в ті роки, а з багатьма... «гартованцями»; і конфлікт цей дедалі більше зростав і заглиблювався, призвівши майже до цілковитого розриву вже в останні дні життя Василя. Василь це знав, болісно на це реагував — і одужанню його це аж ніяк не сприяло.

Конфлікт з частиною членів літературного «Гарту» (ГАРТ театральний і музичний стояли за Блакитного горою!), ба й основними силами «Гарту» образотворчого, був у Блакитного не по ідеологічній лінії. В тому конфлікті найбільше було незадоволення «єдиноначальствуванням» Блакитного в організації. Цілеспрямованість і настійність Блакитного сприймалися як деспотизм. Хлопці воліли більшого демократизму, «запорозьких вольностей» — анархії, сказати по-простому, і «узи» організації пригнічували їх і збурювали до «повстання» проти «батька отамана». А Блакитний в справах громадських, в усій своїй діяльності був комуністом і членом Комуністичної партії — насамперед. І з цього тільки й виходив, тільки цьому й жадав підкорити всяку громадську функцію. Та помилка Василя — я кажу про це тепер, через сорок п’ять років, які й мене дечого навчили,— помилка Василя, на мою думку, була в тому, що, цілком вірно здійснюючи партійну лінію в усій своїй організаційно-громадській діяльності, прагнучи зробити (як і всяку громадсько-творчу радянську групу митців) апаратом партії, Василь у практичній своїй діяльності забував, що це має бути тільки апарат, а починав трактувати всю мистецьку організацію як партію. Демократичний централізм був для нього в літературній організації «Гарт» такий же священний, як у партії, — це було обтяжно для творчої організації на тому етапі, при початку двадцятих років, коли стільки було ще не порваних зв’язків з дореволюційним минулим і в громадських колах, і в загальному побуті, і в мистецьких традиціях, і в особистому житті кожного. Блакитний вимагав від усіх членів мистецько-творчої організації безперечно коритися думці більшості — не лише в оцінці суспільних явищ, що, можливо, було й слушно, але й в оцінці окремих літературних фактів (книжок, творів, виступів),— і це тягло до шаблону, а творчу індивідуальність гнітило й обмежувало. Блакитний навіть вимагав, щоб члени організації (і позапартійні) відвідували партійно-професійний клуб, який існував в ті роки і був осередком внутріпартійного життя.

Хороше то було місце — партійно-професійний клуб (щодо мене, то я взяв звідти чимало для свого зростання) — і домагання Блакитного, як подумати, було слушне, але «літературну вольницю» це обтяжало і, як примусовість, настренчувало супроти.

Вибух роздору стався в «Гарті» і вийшов, так би мовити, назовні при зіткненні двох течій: масовізму й олімпійства. Речником масовізму був Блакитний: він обстоював дальше ширення «Гарту» («Плуг» — на селі, «Гарт» — в робітничому класі), закладання філіалів організації в пролетарських центрах — з кращих робкорів та початкуючих літераторів, а також щоб кожний більш кваліфікований «гартованець» керував гуртком початкуючих пролетарських митців-самодіяльників... «Олімпійці» доводили, що це — лише новий варіант пролеткультівщини, що гонитва за масовізмом, пролетарське плужанство — це відродження просвітянства, що роботою з гуртками має клопотатися культвідділ профспілок та Наркомос, письменник повинен тільки писати, і письменників не може бути багато: якість, а не кількість!.. І взагалі, всі «Гарти» (театральні, музичні, образотворчі) треба розпустити — нехай митці кожного роду організуються самі, а «Гарт» має бути тільки творчою організацією письменників!

Перед вели в боротьбі проти масовізму та за перетворення «Гарту» на нових основах — Досвітній, Яловий, Йогансен. Ну і, звичайно, Хвильовий.

Сьогодні, — коли існують Спілка письменників, Спілка композиторів, Спілка художників і навіть Спілка кінематографістів та Спілка журналістів,—сумлінний, теперішніх часів, дослідник літературної минувшини, безперечно, побачить, що на той час була слушність у кожній з цих двох «гартованських» течій. «Олімпійці» мали рацію, обстоювавши, що не кількість, а якість визначає літературний процес і що література має свої закони розвитку, інколи одмінні від законів для інших мистецтв. Масовісти теж мали рацію — на тому етапі, звичайно,— доводячи, що процес творчої активізації революційних культурних сил та їх ідейне збагачення — при початку двадцятих років!— має іти не лише вглиб, але, насамперед, вшир. Адже до зарізу були потрібні українські революційні культурні кадри; першочергово їх треба було знайти і підняти, а далі прийде і до них мистецьке зростання — вглиб.

Така спірка була, звісно, проблемною лише для тих часів, для того періоду нашого культурного становлення, і вже давно ніякою проблемою для нас не є, а для людини сторонньої сьогодні вона буде тільки смішна. Одначе для того ж таки теперішнього сумлінного дослідника це аж ніяк не зменшить значення такої проблеми сорок років тому, на світанку нашого радянського культурного життя, не применшить самої гостроти тодішніх конфліктів і ні в якому разі не знецінить діяльності Блакитного. Я відчуваю потребу повторити: роль комуніста Блакитного в тогочасному процесі радянського українського культурного становлення була величезна , значення його діяльності важко переоцінити, а наслідки... Що ж, наслідки діяльності Блакитного відчутні ще й сьогодні. Історична наука визначить їм ціну і в процесі дальшого зростання й збагачення нашої літератури, і взагалі — в дальшій розбудові соціалістичної культури.

Дослідник літератури, безперечно, примітить також і те, що в позиціях «олімпійців» були зародки й чергової літературної формації ВАПЛІТЕ — так званої Вільної академії пролетарської літератури. Але про ВАПЛІТЕ— окремо.

Про себе. Я був тоді у масовістах. Чому? Хто його зна, котра з причин була найповажніша. А були причини такі. Театральний ГАРТ, лідером якого був я, по суті, був організацією масовою, і масовізм був якраз основним принципом його діяльності, ба й самого існування. Це раз. По-друге, у відділі мистецтв Наркомосвіти — тобто в республіканському, державному, мовляв, масштабі — я на той час був інспектором самодіяльного мистецтва, тобто художньої творчості масової, отже, масовізм і тут був основним принципом моєї діяльності. І третя причина: авторитет Блакитного. Авторитет Блакитного був для мене непохитний, і навіть коли я в чомусь до кінця не розбирався сам, то судження Блакитного я приймав на віру, і було воно для мене остаточним.

Саме тому я й не пішов до ВАПЛІТЕ в перший рік її утворення (вже після смерті Блакитного), дарма що Мишко Яловий з Досвітнім спеціально приходили мене умовляти. Мені ж принесли вони тоді на реєстрацію статут ВАПЛІТЕ, бо всі творчі організації — то була парафія інспектури самодіяльного мистецтва в Головполітосвіті НКО, яку посідав я. Признаюсь: я не відповів тоді зразу — ні! Мені дуже не хотілося казати оте капосне «ні» Мишкові, що був мені найкращим другом. І завдавав мені душевної гризоти біль: тепер же я буду зовсім самотній — всі мої найкращі товариші, колишні «гартованці», у ВАПЛІТЕ, а я... залишаюся сам... Та не міг я зрадити вірну пам’ять про Блакитного і вчинити всупереч його настановам. Пригадую: після довгої суперечки знову про масовізм та майстерність і мистецтво — в тій суперечці Яловий більше посміхався, бо сперечатися був ледачий, а доводив та переконував Досвітній, я відказав щось невиразне, але в день, на який було призначено «збіговисько» (так «ваплітовці» іменували свої зібрання) фундаторів ВАПЛІТЕ, я... виїхав у відрядження до Кривого Рога — інспектувати по руднях роботу гірницьких драматичних гуртків: у Кривому Розі діяла філія театрального ГАРТу, закладена мною ще з доручення Блакитного два роки перед тим. Словом, до ВАПЛІТЕ я тоді не пішов.

Та минув рік — і на другий рік існування ВАПЛІТЕ я таки вступив до цієї організації.

Блакитного я вважаю моїм літературним батьком.

І не тільки літературним: у моєму громадському становленні найвизначнішу роль відіграв саме він. Це він відповідав на всі мої запитання — а їх же було тоді, на зламі епох і в пору мого дозрівання, так багато! Це він з’ясовував мені все, чого я не вмів зрозуміти в тодішньому суспільному житті, а зрозуміти ж мені, абітурієнту класичної гімназії, потрібно було чимало. Це він розбивав усі, які виникали в мене, сумніви, а їх же в роки непу було надміру в кожного.

Були вони — непівські гризоти — і в самого Блакитного.

Блакитний ненавидів неп. Була в нього — даниною цій ненависті — невеличка п’єска під назвою «Неп». Здається, він не друкував її ніде, крім літературного додатку «Культура і побут». Ще в двох чи трьох віршах пробринів між рядків сум, надрив непівських часів. Оце й усе: більшого Блакитний собі не дозволив. Бо, люто ненавидячи неп, розумів доцільність нової економічної політики, її потребу, невідхильність, усвідомлював як «хід конем» у стратегії розвитку пролетарської революції. Тим-то й не занепадав духом, як це траплялося раз у раз з іншими комуністами в ті часи. Він умів боротися в обставинах і за умов непу. Бо був справжнім ленінцем.

Пригадую, як умовляв, переконував і заспокоював Василь гарячого, нестримного, запального, як вибухівка, Володю Сосюру, що приніс йому вірш, у якому... розстрілював із нагана непманів і взагалі трощив на друзки усю «будову непівського світу». І — заспокоїв, умовив, переконав.

Був Блакитний ленінцем, більшовиком, як кажуть росіяни, «до мозга костей». Кажу це, аж ніяк не забуваючи, що в партію більшовиків Василь прийшов з лав боротьбистів, а починав свій політичний шлях у партії есерів. Есери, боротьбисти — то були вибої та кучугури на шляху, яким він простував за умов і обставин того часу, були то пастки та зашморги того середовища, з якого вийшов Василь, у якому зростав, у якому за юнацької пори складався його характер, формувався світогляд. Світогляд — то погляд крізь світло і крізь тінь.

Адже непростим і нелегким був перепад з епохи царизму в добу соціалізму на Україні. Російський, скажімо, інтелігент не знав ніколи національних утисків: він змалку говорив своєю рідною мовою — її ніхто йому не забороняв; учився в своїй рідній школі — її ніколи не вважалося крамольною тільки тому, що вона — російська.

Та й то не легко і не просто пройшла крізь революцію стара російська інтелігенція, навіть якщо залишити на боці її класові незгоди, а говорити тільки про її національну образу, про її уражений патріотизм. Я не кажу вже про «білий» загал, що так і зогнив на смітнику контрреволюційної еміграції. Я маю на увазі передових її представників, таких, як, скажімо, Бунін, Купрін, Шаляпін...

Есерівщина, боротьбизм... Блакитний за два-три роки мужньо й несхитно пройшов крізь усі тенета, які накидувано на тодішнього українського інтелігента національною образою, успадкованою від дореволюційних, великодержавного російського колоніалізму часів, які плетено велико- і дрібнобуржуазними націоналістичними силами в самій колотнечі революційних років. Бо він бачив класову перспективу. Він перетяв навпростець усі ті плутані манівці, якими інші так нікуди й не прийшли або брели ціле своє життя, щоб дійти або вірніше — сісти спочити вже на краю могили. Бо йшов завжди шляхом класових битв. Умови й обставини тих часів повели його відразу через оті УПСР та боротьбизм, але повели — собі ж на лихо: УПСР розколював саме Блакитний з однодумцями, а з боротьбизму усе найкраще він привів у Комуністичну партію,— так сказав про нього Ленін. І було то великою перемогою — виграною битвою з класовим ворогом. І це сказав Ленін.