Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.15



Я відкрив рота, щоб відповісти, та Йогансен замахав на мене руками:

— Не кажіть, не кажіть,— я вже знаю! Ви — актор театру Франка, що приїхав щойно до Харкова і буде тут столичним дивадлом, як кажуть чехи. Як ми не збагнули відразу? Вони ж усі, ваші франківці, ходять по місту, вирядившися білими воронами: один у такому-от капелюху, другий — у картатій кепці з американського кінофільму, третій — у пальмерстоні і котелку! Ви що — домовились лякати собак чи брак гумору і смаку надолужуєте барвистим пір’ям?

Та тут він побачив, яке враження справляють на мене його глузи, і зніяковів:

— Ой пробачте, я, здається, зробив вам прикро? Не гнівайтесь, я ж тільки жартував — сердитий на себе самого, бо ми з Григоровичем все відгадували вашу професію і, як бачите, не вгадали: думали, ви прикидаєтесь, а ви—насправді... Слухай, — раптом перейшов він на «ти», — так чого ж ти їздив за нами і сидів весь вечір?


Портрет Шумського
Портрет Шумського

— Я хотів вас послухати...

— Справді? — Йогансен був щиро вражений і, як мені здалося, навіть схвильований. — Див-но! Миколо, чуєш, він їздив спеціально, щоб нас послухати.

Йогансен дружньо ляснув мене по коліну:

— Як твоє прізвище?.. Ага! А моє — Йогансен, Майк. Це все одно, що Михайло, — так мене навіть хрестили в церкві. Але для оригінальності я переробив себе на Майка. Як от ти начепив цього ковбойського капелюха. — Він знову зайшовся сміхом. — Всі ми — дурні і шути горохові. І як це я зразу не зрозумів, що ти за птах?
Слухай! — Раптом здогадався Йогансен.— А ти сам часом не пишеш віршів?

Відповідь мою він не почув, а зрозумів з моїх очей. — Ай-яй-яй! — зовсім щиро пожалів він мене.— Це страшна річ — оця сверблячка до писання віршів! Знаю по собі. З цим треба боротися, як з дитячим онанізмом. Це так само фізично виснажує, спорожнює душу і робить психопатом. Коли вже ти почуваєш, що не можеш не писати, — пиши прозу, тільки прозу — ну, оповідання там, повісті, романи... Може, з тебе й буде якесь пуття. Але з віршами — геть, з цього пуття ніколи не буде! Кинь це! Покинь! Запевняю тебе! От завтра приходь до мене — я мешкаю на вулиці Свердлова (номер такий, квартира така — забув!), і я тобі все розповім щодо віршів і прози. Своїх віршів з собою не принось — я ні читати їх, ні слухати не буду. А якщо маєш уже й прозу, то принось неодмінно: нам до зарізу потрібний сучасний, пролетарський Бальзак або принаймні Михайло Коцюбинський. Прийдеш?

Звичайно, я прийшов. І з цього дня — з моїх перших відвідин Йогансена — і почалася, вважаю я, моя путь у літературу. Пішов я до Йогансена, змінивши, певна річ, мій висміяний туалет: замість широкополої «артистичної» блузи надів звичайну «толстовку», як тоді носили всі, та залишив вдома шикарного ширококрисого капелюха. Замінити його мені не було чим, і я пішов простоволосий, чим звертав на себе здивовану увагу всіх зустрічних і підозрілі, насторожені погляди міліціонерів. Справа в тому, що тоді всі ще ходили неодмінно в головних уборах, і на людину без шапки всі оглядалися — чи не з божевільні часом?

Я навів вище наш діалог з Йогансеном у хвилину першого знайомства в трамваї майже дослівно: цей діалог чомусь вкарбувався мені в пам’ять і не стерся за сорок років. А от згадати і переповісти нашу першу літературну розмову на другий день у Йогансена вдома — не можу: забув її абсолютно. Забув, дарма, що саме вона, ця розмова, була взагалі першою в моєму житті літературною розмовою і була мені безмірно дорога, безцінна, бо ж відкрила очі на літературний творчий процес взагалі, поінформувала в літературній ситуації на Україні зокрема і, я б сказав, просвітила мене й підняла на вищий щабель культури. Як це прикро і як це дивно, що я забув цю розмову суціль. Це, мабуть, тому, що після того мало не сорок років мені доводиться вести «літературні розмови» і переважна більшість із них — нікудишнє товчення води в ступі.

Взагалі ж з тих перших, але таких значних для всього мого подальшого життя відвідин Майка Йогансена я запам’ятав лише уривок — зовсім не літературний. В його великій просторій кімнаті з двома широкими вікнами на аптеку навпроти через вулицю висіла на стіні лише одна «окраса»: чудово витесане двобічне весло до байдарки. Я запитав:

— Ви — спортсмен?
— Звичайно. Тільки ж «ви» кажуть лише незнайомим жінкам, дурним начальникам та взагалі людям байдужим, а друзям і Богові треба казати «ти».
— Який... вид спорту? — запитав я, все ж таки обминаючи займенник.
— На воді? Байдарка. Двійка. Вісімка. Тільки ж у Харкові нема путньої річки. Треба їздити або в Карачівку, або аж на Дінець, на Коропові хутори.
— А... на землі?—Я ніяк не наважувався сказати «ти».
— Вело. Ковзани. Снаряди. Теніс. Ну і, звісно, футбол.
— О!
— А ти хіба теж?
— Звичайно! — Я був невимовно радий: виявляється, можна бути поетом і грати в футбол!
— Здорово! — зрадів і Йогансен. — Я так і думав, що ти справжня людина. Хаубек?
— Ні, лівий інсайт.
— Та що ти кажеш? Я теж лівий інсайт. Грав десять років.
— І я десять років.
— Та що ти кажеш?! От здорово!

З цієї хвилини ми з Майком стали друзями повік.

Власне, між старих товаришів я не пригадаю людини, яку б любив дужче, ніж Майка...

В історії літератури Йогансена лише принагідно згадують, та й те — коли треба сказати про формалістів. Формалістом Йогансен і справді був. Досить пригадати його книгу «Як будується оповідання» — своєрідне «євангеліє» українських формалістів двадцятих років. На жаль, не можу ніде її тепер знайти й перечитати, щоб перевірити, яке буде до неї ставлення в мене тепер, по стількох роках, після усіх пертурбацій у нашому житті — благодайних, курйозних і трагічних,— тепер, коли я став уже «дозрілим» літератором, і, взагалі, на схилі віку. А втім, можливо, це й краще, — щоб відтворити по змозі тодішнє, а не підставити теперішнє своє ставлення.

Отже, Йогансен і справді був формалістом — формалістом у своїх теоретизуваннях, до яких, до речі, сам ставився критично, іронічно приказуючи: «Це ж для дурнів, бо розумні й самі розуміють». Іменно «для дурнів» — фрондуючи, і дав Йогансен усім своїм літературним теоретизуванням епіграф (либонь, із Державіна): «Поэзия тебе любезна, приятна, сладостна, полезна, как летом вкусный лимонад». Оце визначення поезії, а з нею і взагалі літератури та всіх інших мистецтв як прохолоджуючого напою в спеку і визначило Йогансена як формаліста. Вусппівські вульгаризатори не зрозуміли, що це тільки дискусійний прийом, тільки зухвала витівка, літературна містифікація, виклик — фронда. Вони прийняли гасло Йогансена всерйоз, за дзвінку монету. А розумніші з них, — не ті, що дурні, а ті, котрі розуміли, що це тільки полемічний глум, — ті, бувши позбавлені почуття гумору або ходивши в ханжах-пуританах, що й посміхаються, оглядаючись, чи є на те вказівка в якійсь інструкції, — ці понурі мізантропи саме переведення тодішніх дискусій у площину іронії сприймали як крамолу, тож негайно обрушили на голову весельчака, гумориста і оптиміста Йогансена політичну анафему. А треба ж було відповісти такою ж іронією, так само гостро висміяти йогансенівські теорії або, на край (коли вже літературні дискусії така недоторкана святощ!), просто сказати людині: слухай, друже, покинь клеїти дурня, бачиш, люди серйозно балакають...

А що Йогансен, нехай і справді, був формалістом тільки в своїх теоретизуваннях, засвідчує той факт, що в усій своїй літературній практиці був з Йогансена ніякий не формаліст, прихильник «літератури факту». Пригадаймо лишень Йогансена як невтомного автора нарисів: він опублікував цілу серію подорожніх нотаток про заводи, колгоспи й новобудови, поміж яких маємо чималеньку книгу-нарис «Кос-Чагил на Ембі». Пригадаймо чудові, незрівнянні, саме йогансенівські описи української природи. Не забудьмо, нарешті, й того, що саме Йогансенові завдячує наша література створенням цілої школи українських нарисовців: в художню літературу з них пішло ціле покоління нарисовців від Лісового-Свашенка і до Олександра Мар’ямова, улюбленого Майкового учня, що перейняв від Йогансена і самий ключ жанру — нарису-подорожі, белетризованого факту. А в українських газетах і журналах того часу нарис Йогансена став певним еталоном; втім, чимало і сучасних нарисовців, можливо, не задумуються над тим, чийого батька вони діти, — а в їх появі завинив колись такий собі літератор, якого прокляли формалістом, — Йогансен. Хвильовий, правда, та його послідовники дещо вар’їрували формулу прокляття: вони взивали Йогансена утилітаристом-циніком і взагалі — футуристом (слово «футурист» для тогочасних «романтиків» було добірною лайкою), з тією тільки відміною від Семенка, признаного вождя зарекомендованих українських футуристів, що Семенко, мовляв, «сповна дурень», а Йогансен «надміру розуму». Що ж, де в чому тут і справді можна погодитись: утилітаристський підхід до літератури в Йогансена був, було й діляцтво в його порадах «Як будувати оповідання». До цього можна притулити й слово «цинізм». Але чи будував за своїми власними формалістичними рецептами оповідання сам Майк Йогансен? Хіба найкраще, що він опублікував у художній прозі, його остання автобіографічна повість (господи, як же її назва?), друкована у харківському «Літературному журналі», — формалістична? Хіба герой цього точно реалістичного повіствування, забарвленого щирою романтикою, гімназист Югурта Гервазійович (Майк Гервазійович Йогансен), — образ формалістичний, неживий?

Якщо в своїй творчій щоденній практиці Йогансен і вдавався до формалістичних еківоків чи формально-діляцького способу роботи, то... приховував, що він — Йогансен, і ховався за псевдонім. Так було, наприклад, з пригодницьким романом, що виходив щотижневими випусками (на кшталт колишніх «пінкертонів») під гучною, але вже забутою, ба й трудною для вимови назвою (я її забув!), — автор: доктор Вецеліус. Йогансен соромився признатись, що він — автор такої єрундистики, і весело потирав руки, єхидно на мене киваючи, коли всі дружно називали автором цієї белеберди мене, а не його. Майк взагалі страшенно любив містифікації. Втім, і саме творчо-робоче ставлення до цієї літературницької поденщини було в Майка неприховано цинічне.

Як він компонував цей детектив? От як. Кожної п’ятниці він повинен був здавати черговий розділ — точно один аркуш. В четвер надвечір (!) Майк випивав пляшку пива (взагалі Майк не вживав спиртного: горілку не любив, у вині не добирав смаку), бо пиво діяло на Майка як снотворне, — лягав переспати годинку в передбаченні безсонної ночі, потім прокидався, сідав до столу і клав перед собою з правої руки стопку чистого паперу. Шнур телефонного апарата висмикував з розетки — щоб ніхто не подзвонив. До ранку на столі перед Майком — з лівої руки — лежало рівно двадцять списаних аркушів: Майк писав дуже дрібним акуратним письмом і вміщував у сторінку точно дві тисячі знаків. В усіх двадцяти сторінках не було жодної правки, і написане Майк не перечитував. Так і відносив — точно на дев’яту годину ранку. Коректи не правив і редакторськими поправками не цікавився. Це була типова халтура: Йогансен, найвибагливіший майстер , міг і умів і халтурити. Але халтури ніколи не видавав за літературу. Це було або з потреби невідкладно заробити потрібні сто карбованців, або задля якоїсь літературної містифікації, які, повторюю, Майк надзвичайно полюбляв.

Отож усією своєю літературною практикою Йогансен наочно (і переконливо) заперечував усі свої ж формалістичні теорії.

Звичайно, я готовий в цьому місці почути закид: а «Подорож доктора Леонарда та прекрасної Альчести»? Хіба це — не формалістичний твір?

Так, це єдиний твір, у якому Йогансен виступав і в художній практиці як формаліст. Хоча й тут більше було не від переконання, а тільки від фронди, від знущання над своїми опонентами, від пристрасті до містифікацій, від літературних «деструкцій» — нехай і так. Проте в своїй формалістичній еквілібристиці Йогансен залишився вірний своєму талантові — показав себе... справжнім віртуозом.

А втім, коли оглянутися на тридцять-сорок років назад, то побачимо, що в нашому поколінні чи не всі більш-менш талановиті літератори при початках своєї творчої діяльності — коли ще не вміли шукати, але прагнули за всяку ціну знайти щось «нове», створити «нову літературу, — неодмінно проходили крізь якусь модифікацію формалістичних експериментів. Однак за тими формалістичними казусами формалістами все-таки не зробились.

Ще раз — а втім: так, думаю, трапляється в кожному новому поколінні літераторів. Воно приходить, нехтуючи тим, що було перед ним, заперечуючи якісь з усталених істин, зневажаючи авторитети, і водночас, щось стверджує як нове, своє, — не завжди рахуючись з тим, чи воно справді нове, чи давно знане, тільки їм самим не відоме. Подібну ситуацію маємо, скажімо, з групою по правді талановитої поетичної молоді, що прийшла в літературу нині в шістдесятих роках: вони роблять поетичні «відкриття» давно відкритих і так само давненько вже відкинутих самим творчим процесом поетичних «новинок», які — з такою ж або більшою чи меншою мірою талановитості — робили в свій час Михайль Семенко, Валеріан Поліщук, Леонід Чернов, Маловічко, Стріха, Близько і той же Йогансен. Тільки ж це молодикам шістдесятих років невідомо.

І третє «а втім»: не про це мова. Мова — про Йогансена.

Творче життя Майка Йогансена було зовсім своєрідне. Воно не вкладалося в жодні норми. Так само важко його описати.

В своїй творчій діяльності — надзвичайно багатогранній, різноманітній — Йогансен був навдивовижу неорганізований. Він ніколи не планував своєї роботи на якийсь час наперед, так само як ніколи не складав бодай приблизного плану того твору, над яким сідав працювати. Більше того, Майк ніколи не знав, чим закінчить, коли починав, — як, облягаючись спати, не морочив собі голови над тим, що робитиме вранці. Так само не знав Майк, чи будуть в нього завтра гроші, а якщо ні, то яким способом їх добути. Був він достеменно «пташка небесна», яка не дбає про завтрашній день. Писав і втілював у твори — в поезії, прозі, драматургії чи белетристиці — Майк лише незначну, зовсім мізерну частину того, що «само собою» придумувалось у його геніальній голові. Коли б за Майком ходила стенографістка і підбирала, нотуючи, усі ті справжні перли вигадки, дотепу, своєрідного бачення світу й блискавичного творчого перетворення усього щойно побаченого, — після Йогансена залишився б цілий корпус видань з поезії, прози, гумору та сатири зокрема, підібраних приказок та прислів’їв, розкопаних невідь ізвідки (бо Майк ніколи не рився в будь-яких архівах), дивних архаїзмів та оригінальних влучних нових словотворів і взагалі безліч всілякої інформації та відомостей з найрізноманітніших галузей знання — в оригінальній, своєрідній, специфічно йогансенівській інтерпретації (м’якої іронії з несподіваним влучним і убивчим сарказмом). Великий жаль і величезна втрата для нашої культури, що Майк Йогансен був такої неорганізованої вдачі, мав таку безалаберну натуру і пішов від нас так рано, у розквіті своїх творчих сил, в період особливого збагачення свого інтелекту. І хоча пішов від нас Майк, коли вже мав, либонь, сорок один рік, він не встиг залишити після себе бодай якогось капітального твору — теж через свою розкиданість, розсіяність, хаотичність, через те, що був достоту «людиною хвилини». Таким же безалаберним та розкиданим був Майк і в побуті. Обідав він коли рано, коли пізно ввечері; сідав до письмового столу то спозаранку, то аж уночі; міг призначити на завтра на точну годину надзвичайно важливе ділове побачення, але ще сьогодні ввечері несподівано виїздив на полювання кудись у Скадовськ на Чорне море чи в закаспійські степи. В кімнаті у Майка завжди був розгардіяш: мисливська рушниця могла лежати на письмовому столі; рукопис — біля ліжка на підлозі (бо ні тумбочки біля ліжка, ані зайвого стільця в кімнаті не було); спеціальним, замовленим найкращому майстрові (і дуже дорогим) більярдним києм могла бути засунута кватирка з відламаним шпінгалетом; на ліжкові могли громадитися різні інструменти, якими Майк щойно працював, — ножівка, кліщі, напилок абощо; в кишенях у нього — як у підлітка-гімназиста — завжди можна було знайти цвяхи, гайки, шурупи, стріляні гільзи, огризки олівців абощо — і все це в потерусі махорки, яку Майк курив на полюванні замість цигарок. Одягавсь Майк якось «випадково» — переважно у якусь спортивну одежу, а коли треба було йти в театр (що Майк робив дуже рідко, в виключних випадках), виявлялося, що нема відповідного костюма — ані піджака, ані штанів. Втім, пристрастю Майковою були блискучої білості комірці, які він пристібував неодмінно до кольорової сорочки — блакитної, салатової, бузкової — і носив завжди, навіть на риболовлі. Був також палким прихильником штанів «гольф» — під спортивні грубошерсті гетри та вишневого кольору черевики. Але зиму, весну й осінь ходив в одному — демісезонному — пальті й літній картатій кепці. Ціни в крамницях Майк знав тільки на цигарки, ковбасу й усі ґатунки пороху й шроту. Зате знав усі системи мисливської і спортивної зброї — рушниць, гвинтівок, пістолетів, якість тенісних ракеток усіх вітчизняних і закордонних майстрів, а також усі марки мотоциклів та автомобілів, які випускали світові фірми. Будь-який розпорядок, регламент чи режим Майк ненавидів усіма фібрами своєї душі, і якщо йому траплялося наразитись на якусь форму організованої діяльності (засідання, збори абощо), — зразу тікав світ за очі.