Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.27

---

Зенітки вдарили ще раз і ще раз. Потім — вперше — стало чути й розриви бомб: чотири вряд — гуп-гуп-гуп-гуп.

— А це вже... розриви? — Розриви. — Далеко?

Розриви вдарили знову — гуп-гуп-гуп-гуп, але вже значно ближче, зовсім близько, тут, на Замоскворіччі. — Це вже ближче, — відповів я на запитання Вишні, коли стало тихо.

Але тепер зенітки заторохкотіли істерично — і я не почув, що сказав Вишня.

Він сказав, либонь, «раз не треба, то й не треба», бо настороженість зникла з його очей, він знову ліг, випростався горілиць і навіть склепив повіки.

— Знаєте,— сказав Вишня, коли стало тихше, власне, коли перестала гупати зенітка над нашою головою, а торохкотіли лише далекі, — знаєте, мені щось ніби й спати закортіло...

— Це від канонади. У багатьох так: тільки почують гарматну стрілянину, зразу хилить до сну...

Я ще кінчав це говорити, коли мені здалося, що чую поряд себе посапування. Я глянув на Вишню, присвітивши собі вогником цигарки. Вишня спав...

Коли я прокинувся — це вже був день, сірий ранок, — Вишні поруч на ліжку не було: він обходив усі крани, відкручував їх, скрушно зітхав і закручував знову — води не було.

— Пити хочете, Павле Михайловичу? — Глюкоза чортова... аж палить...

Справді, і я відчув, що всередині все горить, — адже «введено в організм» добрих сто грамів цукру.

— А в чайнику не залишилося?.. З кранів здебільшого тече тільки ввечері, особливо на дев’ятому поверсі.

— Що ж його робити? Пропасти ж можна...

Ні, пропадати не було потреби — я знав, як добути води, але для того треба було вдягатися, а так же не хотілося вибиратися з-під теплого Вишневого кожушка у холодну кімнату.

— Є два способи добути води... — почав я, щоб відтягти хвилину вставання.
— Аж два? Давайте зразу по обох, бо ж дуже пити хочеться!
— Треба або спуститись униз, у підвал, — там завжди тече з крана. Тільки там черга і... знову пішака на дев’ятий поверх.

Вишня крякнув: перспектива була неприваблива. — А другий спосіб?

— Цей — угору. Треба вилізти на дах через горище і набрати снігу — вчора якраз падав свіженький.

Цей спосіб Вишні заімпонував. — Вдягайтесь!

— Вдягайтесь ви.
— Ха! Я ж тут гість! — А я — господар.

Я записую собі і цей діалог — незначний, дрібний, але мені тоді так відрадно було, коли Вишня вдавався до жарту.

— Там же — дами: зенітниці, і я не маю честі бути їм представлений.
— От і представитесь. А дівчатка гарненькі... — Кат його бери!..

Вишня почав натягати штани. — А в що воду набирати?

— Не воду — сніг: он у ту миску...

Вишня кінчив вдягатись, але мене не помилував — зірвав свого кожушка, і я мусив-таки вдягатися теж. Ми пішли на горище і на дах обоє. Зенітниці вже повставали, — якщо й лягали спати, — і тепер готували собі сніданок: на сухому спирту гріли тушонку. Я познайомив їх з Вишнею, ми покурили всі разом, дівчата просили, щоб, коли піде газ, постукати їм у стелю — вони собі зварять чай.

Коли ми повернулись до нашої хати, Вишня напився води — каламутної, жовтої, снігової з даху води, сів на ліжко і раптом заговорив уже зовсім «по-вишневому» — з притаманними тільки йому одному інтонаціями, які не передати, не розповісти чужими словами. — А я вже, знаєте, вдома. Хе-хе-хе-хе-е-е-е!..

За кілька днів — уже після того, як Павло Михайлович знайшов дочку, вже й дружина приїхала до Москви, — якось уранці, коли я тільки прийшов до редакції, я почув, як рипнули двері з кімнатки Вишні: отже, цю ніч він ночував тут, а не в дружини й дочки. За хвилину двері моєї редакції прочинились — і в щілині з’явилось обличчя Павла Михайловича. Він не сказав нічого, тільки якось змовницьки підморгнув, а тоді покивав мені пальцем.

Я встав і вийшов до коридора.

— Що таке, Павле Михайловичу? Чому не заходите, а... отак?

— Потому... секрет!

Вишня підійшов ще на кілька кроків і знову поманив мене пальцем.

— Та що таке? Який секрет? — Таємниця!

В голосі Павла Михайловича бринів жарт, але обличчя було цілком серйозне, якесь навіть переполошене чи схвильоване...

— Що трапилось?

Вишня дійшов до своїх дверей, прочинив їх і знову поманив мене.



Я ввійшов, не знаючи, чого чекати — жарту чи чогось важливого.

Павло Михайлович сів і кивнув мені, щоб і я сідав поруч.

Я сів.

Тоді Вишня вийняв зшиток, поклав його собі на коліно і відгорнув палітурку. Рука в нього тремтіла.

— Що це?

Вишня помовчав. Руку — щоб не було видно, що пальці вибивають дроб по папері, — він засунув у кишеню.

— Либонь... зумів...
— Га? — Я не зрозумів. Вишня відкашлявся.
— «Не знаю, чи зумію...» Пригадуєте, балакали ми з вами?..
— Павле Михайловичу, дорогий!

Я вже зрозумів: Вишня спробував знову взяти в руки перо!

Відсторонюючи мою руку від зошита, Вишня сказав: — Ви не розберете... Я сам. А ви послухайте і скажіть...

Він був схвильований. Схвильований був і я. — Ну, ну! Читайте ж, Павле Михайловичу!

— А ви не нукайте, я вам не шкапа, — спробував Вишня пожартувати, але тон жарту був більше схожий на готовність заплакати. І Вишня почав читати.

То була «Зенітка». Славнозвісна «Зенітка», що негайно ж обійшла всі фронти, що її читали всі естрадники країни, що витримала десятки перевидань і що повернула Павлові Михайловичеві його усмішку — повернула народові його улюбленого, найпопулярнішого письменника, неповторного Вишню з його «вишневими усмішками»...

Аж тепер, за два десятки літ, майнула мені думка: невже тема «Зенітки» з’явилася в якійсь мірі асоціативно до тих зеніток, що тієї січневої ночі сорок третього року рокотіли навколо Москви, до тих зеніток у Лаврушинському на дахові сімнадцятого номера, що кожним пострілом довбали нам у тім’я і сипали на голови шпаровиння?

Мені приємно, якщо це справді так.

Я познайомився з Вишнею в тисяча дев’ятсот двадцять третьому році, коли був ще актором у театрі Франка і наш театр щойно приїхав з Донбасу до Харкова. Я приятелював з Костем Кошевським, а Вишня був йому теж давній приятель.

Ми приїхали до Харкова надвечір, а вже другого чи третього дня вранці Вишня сидів у акторській гардеробній «Вілли Жаткіна», де зараз, покотом на соломі, розташувалися на тимчасове мешкання актори. Кость Кошевський рекомендував Вишню, але це знайомство мені нічого не сказало. Вишня-фейлетоніст мені ще не був відомий. Та й взагалі це ще не був славетний Вишня — і Вишнею, і славетним він стане саме від двадцять третього року, отже, був то просто симпатичний молодий чоловік, рудуватий, смішливий, з дуже приємною, вуркотливою інтонацією в манері говорити. На перше побачення з давнім знайомим Вишня з’явився з подарунком: приніс два глечики молока, які купив по дорозі на базарі, і величеньку паляницю. Ми пили молоко з паляницею, а Вишня розповідав нам всячину, вводячи нас, провінціалів, у курс столичного життя. Він був мастак розповідати — не пригадую, що саме він тоді розповідав, але ми качалися від реготу.

За кілька день, коли вже ми познайомилися з Блакитним і я почав бувати у «Вістях» щодня, я знову зустрів Вишню: він працював секретарем газети «Селянська правда», що була найближчим сусідою «Вістей» — в тому ж помешканні вона займала аж дві кімнати. А що був Вишня водночас і постійним фейлетоністом «Вістей» — мало не в кожному номері друкував «маленький фейлетон» у горішньому правому кутку третьої шпальти, — то й почали ми тепер зустрічатися раз у раз: в знаменитому кабінеті Василя Блакитного Вишня був завсідником.

Взагалі, не було б Блакитного, то, можливо, не було б і Вишні. Зачепившись свого часу за Кам’янець-Подільський, Вишня силою обставин, коли в Кам’янці отаборилася столиця петлюрівської Директорії, надрукував кілька фейлетонів у тогочасних газетах. Не знаю, що то були за газети і чи сильно були вони націоналістичні, та тільки Вишня з’явився пізніше в Харкові, ним відразу ж зацікавилися (ЧК), і був Вишня заарештований. Невідомо, яка б була його дальша доля, коли б не почав клопотатися його долею Василь: добувши ті фейлетони, що публікував Вишня, переконавшись, що вони не були ні націоналістичними, ані антирадянськими, Блакитний через Центральний Комітет партії, членом якого він був, та через ВУЦВИК, депутатом якого він теж був, визволив Вишню і привів його до себе в редакцію. Так став Вишня постійним фейлетоністом центрального органу преси УРСР, а що прожити з сім’єю (у Вишні була тоді перша жінка, син, сестра і купа братів) на гонорар за фейлетони було нелегко, то Блакитний влаштував ще Вишню на штатну посаду секретаря редакції в газеті «Селянська правда», яку редагував його найближчий колега і найнепримиренніший супротивник у справі організації культурного фронту Сергій Володимирович Пилипенко.

Втім, Блакитний затаїв проти Пилипенка «диверсію»: він готував видання гумористичного журналу «Червоний перець» і Вишню — на його редактора. Так воно й сталося невдовзі.

Життя Павла Михайловича в ті часи складалося з кількох всеохоплюючих компонентів — кількох справ, яким Вишня віддавався цілком, з головою, як кажуть: а цілком, з головою, він віддавався кожній з цих справ.

Справи то були такі.

Фейлетони — не менше як п’ятнадцять-двадцять на місяць. Листування з читачами газети «СП» — добрих дві сотні листів кожного місяця. Мені в усій моїй дальшій довголітній практиці літератора й редактора не доводилося зустрічати журналіста, який був би настільки газетярем — співчуванцем усіх земних людських справ, активним співучасником цілого життєвого процесу, який би неодмінно втручався скрізь, де в тому була потреба. Павло Михайлович був журналістом не лише в фейлетонах, які друкував, а в кожному листі, що він писав, у кожній своїй нехай найкоротшій відповіді на лист читача. А листів Вишня завжди одержував безліч...

Крім фейлетонів та листування, найважливішою справою для Вишні було меценатство — невгамовне меценатство в усіх мистецтвах і над усіма митцями. Вишня відвідував усі прем’єри в усіх театрах міста; не пропускав жодної зміни вітчизняних фільмів у кіно; до цирку заходив щовечора, особливо за куліси — до клоунів та в менажерію; художники й скульптори чекали його на кожному вернісажі; жодний мистецький диспут не починався до приходу Вишні; коли в якомусь театрі занедужував тяжко якийсь актор, Вишня йшов до відділу соцзабезпечення або Червоного Хреста і добував путівку на курорт; похилих віком митців він улаштовував до богаділень; коли мав гроші, позичав їх (без віддачі, певна річ) незаможним діячам усіх мистецтв; акторів та співаків, котрі впадали у запій, лікував за своєю власного системою — «словом і ділом»: словом — умовляв, ділом — обливав холодною водою. Павло Михайлович (за першим фахом — фельдшер) — неодмінно з’являвся біля ліжка кожного письменника, що захворював. Пригадую, коли тридцять першого року мені треба було невідкладно робити операцію виразки шлунка, Павло Михайлович привіз до мене найкращих спеціалістів, він же викликав машину швидкої допомоги, він же домовився, щоб операцію робив сам Адам Адамович Бельц, перший дзвоник у лікарню після операції був від нього...

Щодо пристрастей, то в Павла Михайловича їх було кілька.

Насамперед, собаки. Павло Михайлович викохував та виховував їх, одержував за них срібні та золоті медалі, був арбітром на всіх собачих виставках та змаганнях і безкорисним консультантом усіх харків’ян, котрі теж кохалися в собаківництві. Імена своїм собакам Павло Михайлович давав чудернацькі: Лялька, Цацка абощо. Певна річ, що залюбленість у собаках сполучалася в Павла Михайловича з невгасимою пристрастю до мисливства. Вишня мав рушниці всіх систем та калібрів і набивав патрони за своїм власним способом: один пиж на порох і два на шріт. Готувався до виїзду на полювання Павло Михайлович дуже дбайливо, старанно й заздалегідь; про трофеї нічого не можу сказати: я бував з Вишнею на полюванні всього кілька разів і за всі ті рази він не встрелив жодної куріпки і жодного зайця. Риболовля теж входила в коло пристрастей Павла Михайловича — рибалка був з нього найзаповзятіший; ловив на поплавчанку, на донку, на перемет і навіть на спінінг, який в ті роки тільки-тільки входив у нас у відомість. З усіх риб найбільше смакували Павлові Михайловичу мариновані міноги, які у нас, на жаль, не водяться і купувати їх доводилось у гастрономі.

Ну, і, звичайно, — конярство: кінські перегони для Павла Михайловича були справжнім відпочинком для душі і тіла. Він відвідував усі скачки, не гребуючи й тоталізатором. Траплялося, програвав усе, крім собак та рушниць, а траплялося — раптом влаштовував величезний бенкет для всіх друзів та знайомих, щоб чимскоріш позбутися «чужих», як він казав, виграних червінців... Крім усього переліченого та багатьох не перелічених справ, Павлові Михайловичу не бракувало часу та снаги ще чимало на що. Незадовго до нашого знайомства Павло Михайлович розійшовся з першою дружиною і невдовзі накинув оком на молодесеньку акторку, що тільки-но вступила до театру Франка, але вже готувалась стати «примою». Зрозуміло, що ця «справа» забирала в Павла Михайловича силу-силенну часу і вдень і вночі, бо ж об’єкт його зітхань мешкав десь аж на Холодній Горі, що за тих років була майже за межами міста, бо тоді ще не було ні тролейбусів, ні автобусів, ні таксі, а «ванько» правив за один кінець півкарбованця. Дівчину після спектаклю Павло Михайлович, звичайно, одвозив додому візником, а назад повертався, як прийдеться: вдень — трамваєм, якщо щастило дочекатися; вночі — «номером одинадцятим», тобто — на своїх двох. І завжди сердешному Павлові Михайловичу доводилось поспішати, бо був він надзвичайно компанійської вдачі, любив погомоніти з друзями, особливо якщо траплялася чарка під помідор або на пиво — раки, а не було ж такого дня, щоб котрась з компаній друзяк не чекала на Павла Михайловича — у підвалі під «Вістями», в більярдній Парфішки, в літньому кафе на даху готелю «Красная» або, пізніше, — в Будинку Блакитного, де Павло Михайлович був діловим головою ради клубу та «шеф-коком гоноріс кауза» у письменницькому ресторані.

І єдине, чому не віддав ні хвилини з свого часу — в ті часи — Павло Михайлович, був... футбол. Павло Михайлович до шістдесяти років ні разу — ні разу за все життя! — не переступив межі стадіону й не бачив, як ганяють м’яч по полю... Коли ж Павлові Михайловичу стукнуло шістдесят, якраз другого дня після цієї події я зайшов до нього (це вже було після війни, в Києві) і сказав:
— Павле Михайловичу, ну дозвольте мені один раз, один тільки раз повести вас на стадіон. Ну подаруйте мені дев’яносто хвилин з вашого життя. Потім можете плюнути мені межи очі...

Вишня тяжко зітхнув: іти дивитись на футбол, якого він ніколи не бачив, але уявляв собі чимось несусвітним, йому аж ніяк не хотілось, але й відмовити було незручно — я так наполягав.

— А пиво після того буде?
— Буде, Павле Михайловичу. Два кухлі. — Вдарили...

«Вдарили» означало пішли!

Ми сиділи на стадіоні «Динамо», і матч був для мене зовсім зіпсований. Павло Михайлович щохвилини питав: а нащо він б’є м’яча туди, а не сюди, а чому вони всі разом побігли, а чого той свище, а руками хіба не можна абощо?.. І ще десятки подібних запитань абсолютного профана і людини байдужої до гри. Для болільника такі запитання — майже смертельні.

Коли ми виходили з матчу, Павло Михайлович запитав: а коли наступний матч?..

Після того — аж до самої смерті — Павло Михайлович не пропустив жодного матчу на першість і на кубок, ходивши не лише на змагання основних складів, але й на гри дублерів.

Теорію футбола — всі стилі гри, всі види футбольної тактики та стратегії — Павло Михайлович опанував досконально, фантазував у цій царині — теж віртуозно, і взагалі більш пристрасного та заповзятого футбольного болільника мені рідко доводилося зустрічати, а футболістів тогочасного складу київського «Динамо» Павло Михайлович любив ніжно й турботливо. Скільки мені відомо, і гравці київського «Динамо» були навзамін палкими «вишніанцями».

Втім, хто не любив Вишні і взагалі чи знала Україна постать більш популярну, аніж Остап Вишня?

Колись — ще в двадцятих роках — Майк Йогансен так говорив про Вишню та його дивовижну популярність: всі українці поділяються надвоє, але не нарівно. 99 відсотків складають ті, хто, тільки побачивши нову «вишневу усмішку» і ще навіть не обізнавшися з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: «Ох, дайте ж мені скоріше почитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!..»

До другої частини — це тільки один відсоток — можна зарахувати всіх тих, котрі аж ніяк не визнають таланту Вишні — цілком поважно, абсолютно, переконливо і навіть справедливо аргументуючи своє заперечення: вони оцінюють творчість Вишні зовсім непохвально, вважаючи його речником оджилих традицій, назадницьких літературних форм та прийомів, естетизатором звульгаризованих, псевдонародних шаблонів. Щоб наочно задемонструвати таку свою позицію перед усіма, вони, наперед поблажливо посміхаючись, беруть якийсь фейлетон Остапа Вишні і починають його вам вголос читати, не вміючи — вже з другого речення — стримати сміху. При тому зневажливо приказують: «Ну, я ж вам казав: це так глупо, що неможливо стримати сміх...» Ось саме в цьому найбільша сила гумористичного — нехай і з «віджилих традицій, назадництва та вульгаризації» — таланту Вишні. Читаючи його, сміються і ті, що залюблені в його сміх, і ті, що його сміху не визнають; сміються навіть ті, на кого скеровані вістря стріл «вишневих усмішок», і, сміючись, відчувають себе в дурнях. Вишня володів безцінною властивістю письменника — умінням знову відкривати та винаходити давним-давно відкриті вже чи винайдені речі. Він умів знову і знову примічати й показувати всім давно вже усіма примічені деталі — оті «дрібнички», за якими стоїть велике: почуття, ідеї, діяння. Вишня був і неперевершеним майстром характеростворення, надто — відтворення індивідуалізованої мови людей. Був незрівнянним побутописцем і в той же час досконально умів мовою своїх персонажів виповісти свої ідеї. Бездоганно володів мистецькою умовністю. Сміх Вишні — веселий, щирий, здоровий — і походив від повнокровного відчування радощів буття, а саму «дурість дурості» — звичайний прийом гумористичної містифікації — умів віддати тактовно, без пересади й надужиття. Чи бував Вишня інколи грубуватий та непристойний? Бував. Але грубість та непристойність — такі відворотні в літературі взагалі — в фейлетонах та гуморесках Вишні робились цілком прийнятними, навіть... чистими. Бо це — від сили його майстерності.