Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.4

---

Словом, саме тут були здійснені всі найперші організаційні заходи на літературному фронті, тут дістав путівку в літературне життя кожний з покоління першого призову в пожовтневу українську літературу, звідси починав вести його за Комуністичною партією Василь Блакитний, незрівнянний організатор-комуніст.

Хіба не вартий цей будинок меморіальної дошки,— виключно для інформації наступних, молодших поколінь, бо наше покоління і так його добре пам’ятає?

Щодо мене, то я не забуду його ніколи,— як не забувається місце твого народження.

Театр до осені 1924 року я ще не залишав і був у ньому головою місцевого комітету профспілки. Але ж був я й першим театральним «гартованцем» і тому керував драматичним гуртком при основ’янському робітничому клубі. Крім того, починав і свій літературний шлях: писав п’єски-одноактівки та робив інсценізації, а також не рідше, як раз на тиждень, приносив Блакитному чергову статтю для «Вістей» чи «ЛНМ», де громив без жалю старий театр і без компромісу вимагав театру нового. Зрозуміло, що на ці справи йшли вже нічні години. Напрочуд активно-творчими були для мене осінь та зима 1923 і 1924 років.

Та найбільш хвилююче закарбувалися в моїй пам’яті тодішні вечірні години. У вечірні години, поспішаючи до театру на спектакль грати остогидлі мені ролі, я мало не щодня попереду неодмінно забігав до Василя Блакитного— розв’язати якесь питання з організаційно-творчого життя театрального ГАРТу. В цю пору Блакитний якраз вичитував шпальти завтрашнього номера газети. Якщо Василь був пильно зайнятий і не міг ту ж мить відірватися від роботи, він мовчки, самими очима, вказував на канапу «каменю місце» — почекай, мовляв,— і писав чи читав далі, не відриваючись. Не відриваючися — буквально, бо не зводив удруге очей, аж поки не закінчував і не діставав, отже, права забалакати. Права його рука важко і міцно лежала на столі — рухалися з пером самі пальці, ліва — смикала вуса, інколи простягаючись вперед, щоб взяти з торбинки, що неодмінно стояла тут же, на столі, і покласти в рот шматочок мушмали. Василь страшенно любив приморожену кримську мушмалу і неодмінно купував кульок, ідучи з дому до редакції.

Виходячи з театру після спектаклю (наш театр з приміщення шантану «Вілла Жаткіна» посеред сезону був перенесений до центрального харківського театрального приміщення — номер дев’ять по вулиці Сумській, поруч з редакцією «Вістей»), виходячи після спектаклю, я зводив голову і дивився у наріжне вікно на другому поверсі — там завжди світилася в цю пору яскрава лампочка під густим зеленим абажуром: редактор газети «Вісті» в цю пору був ще на своєму посту.

І чомусь легко і радісно ставало тоді на душі від споглядання цієї лампи під зеленим абажуром. Бо зналося: є на світі такий чоловік — поет Еллан, Василь Блакитний-Елланський. Бо був і ти біля Василя і мав навіть на нього якесь право, бо був він, Василь, тобі щирий друг і замість батька...

Під осінь двадцять четвертого року я театр все ж таки покинув: не міг бути актором, коли непереможно тягло до літератури, та й не був з мене ніколи ні актор, ані режисер — то був хибний вибір професії на світанку туманної юності.

І зразу я прийшов до Блакитного.

— Товаришу Василю,— сказав я, хвилюючись і ніяковіючи,— у мене... особисте прохання.

— Особисте? — Василь здивувався. З особистим проханням я ще ніколи до нього не звертався. Взагалі особисті прохання в ті часи якось... не практикувалися.— А що там таке?



Я виклав свою справу. В редакції «Культура і побут» працювало дві людини — Гордій Коцюба і дівчина-помічниця, що виконувала секретарську роботу, готувала рукописи після машинки, робила коректу. Дівчина ця з роботи йшла, і на її місце мав стати хтось інший. От я й прохав призначити на цю посаду мене. Чому? Бо, по-перше, пішовши з роботи в театрі, я утримання, отже, не одержував, а гонорару за статейки в «Вістях» та інсценізації для Губполітосвіти було замало для прожиття. По-друге, секретарство в журнальчику — це все ж таки було щось «білялітературне», а мені ж так кортіло ближче до літератури...

Василь почервонів, коли я заговорив про матеріальний бік справи — фінансові причини, що спонукали мене шукати роботи з постійним утриманням: від фінансових справ, які б вони не були, Блакитний завжди ніяковів. Потім очі його зробились наче відсутні — це означало, Що якась раптова думка опанувала Василем.

— Ні, ні! — раптом по павзі сказав Василь.— Це нікуди не годиться!

— Чому? — похнюпився я.— Мені, звичайно, не доводилося досі таке робити, але я думав, що швидко опаную всі друкарські премудрості. Не святі горшки ліплять. А я все ж таки закінчив гімназію...

— Та ні!—замахав руками Блакитний і почервонів ще дужче.— Я не про те! Зовсім навпаки! Не можна розпорошувати сили! Ви не маєте права робити менше, ніж ви можете! А можете ви більше, ніж секретарство в недільному додатку до газети!..

Я кліпав очима:

— А що я можу? Я знаю, що хочу, а що можу, я ще й сам не знаю...

Наша розмова на тому й закінчилась того разу — Блакитний заговорив про щось інше, про якісь невідкладні справи театрального ГАРТу.

Але за кілька днів я був викликаний до Народного Комісаріату, до начальника Головполітосвіти УРСР Логінова: мені запропоновано стати у відділі мистецтва (начальник—Пельше) інспектором театрів.

Мені — невдасі-актору— керувати всіма театрами, цілим театральним процесом у республіці!

Мені—двадцятичотирилітньому юнакові, що й життєвого досвіду ще не мав,— посісти високий державний пост!

Я розгубився, перелякався, хотів зразу ж з жахом відмовитись, але засоромився сказати прямо і попросив двадцять чотири години для роздуму.

І мерщій побіг до Блакитного.

Блакитний писав передову, але я не зважив на застереження Тарана і вскочив до кабінету, переляканий і розлючений.

— Це ви сказали про мене в Головполітосвіті? - Блакитний почервонів.

— А хіба погано, щоб театрами керував «гартованець»? Це ж можна здійснювати нашу програму в... державному масштабі! І я ще відвоюю музичну вертикаль відділу мистецтв для Козицького, а образотворчу — для Горбенка...

— Та хіба я зумію впоратися!

— Треба впоратися.— Блакитний почервонів ще дужче.— І зумієте!— закінчив він твердо й категорично. Він був упертий, Василь. І коли вже щось вирішував, заперечувати йому — марна справа. Він вирішив, що треба прибирати до рук відділ мистецтв Головполітосвіти, бо там панувала рутина всуміш із пролеткультівським сектантством під керівництвом чудового, але «не од миру сього» дідугана Пельше. І він повів наступ в цьому напрямі. А в наступі Василь завжди воював тієї зброєю, яка була під рукою. Напохваті трапився я,— отже, на лінію вогню й кинуто мене: перший снаряд «Гарту» в наступі проти рутини і пролеткультівщини на театрі театральних дій.

Але Блакитний був наділений ще однією — надзвичайною— рисою: він вірив у людей і довіряв людям. І сила його довіри була така переконлива, що коли вже Василь довірив, то треба докласти всіх сил, треба перерватися, але довіру виправдати.

Інспектором театрів у Головполітосвіті НКО УРСР я став другого ж дня.

Це — репертком, комісії, комітети, конференції, організація театрального тижневика «Нове мистецтво» і участь у непримиренній війні Юра — Курбас — Терещенко. Потім я перейшов на інспекцію самодіяльного мистецтва. Це — методком, клуби, сільбуди, гуртки, організація пересувних робітничо-селянських театрів, утворення й редагування журналу «Сільський театр» і знову війна запеклих «самодіяльників» з непримиренними прибічниками тільки професійного театру.

То були війни на театрі театральних дій, затяжні, навіть кровопролитні — були в них і перемоги, але найбільше поразок.

А Блакитний тим часом воював за всіх і здобував перемоги. Слідом за мною на музичну «вертикаль» справді прийшов з музичного «Гарту» Козицький, а на «вертикаль» образотворчих мистецтв з художнього «Гарту» — Горбенко. А тоді відділ мистецтв очолив член літературного «Гарту» Микола Христовий (Аргат). Панування «Гарту» у відділі мистецтв Головполітосвіти тяглося років п’ять — ще й після смерті Блакитного.

У мене не збереглось альманаху «Квартали» «гартованської» групи «Урбіно» (не знаю, чи знайти тепер цей альманах бодай у якомусь книгосховищі), і я не можу пригадати всіх його учасників. Пригадую Вражливого, Копиленка, Дніпровського — словом, молодь літературного «Гарту». Обидві назви — і групи «Урбіно», і альманаху її «Квартали» — легко розшифровують напрям групи: ми прагнули урбанізації і сюжетом нашим були квартали міста.

Ми збирались в готелі «Асторія» — там містилося тоді видавництво «Червоний шлях» — у кабінеті директора цього видавництва Мишка Ялового (Юліан Шпол). Програма зборів була звичайна: кожний читав нове оповідання, обмінювались думками, вирішували спільно — годиться до друку чи ні. Головував на всіх зборах Хвильовий,— назву «Урбіно» він дав групі символічно: в італійському місті Урбіно народився Рафаель, — з альманаху «Урбіно» мало, мовляв, піти і українське літературне відродження.

Чи ж могли знати ми тоді, що мине зовсім небагато часу і, допустившися низки помилок у національному питанні, що були засуджені літературною громадськістю, відкинуті навіть найближчими його друзями й співробітниками та затавровані партійною думкою як націоналістичний ухил, Микола Хвильовий посяде антипартійні, антинародні позиції?

Ні, тоді ми не могли знати цього, і Хвильовий був тоді для нас лише старшим письменником та визнаним літературним авторитетом.

А втім, про все це — докладніше далі, в наступних розділах.

Я прочитав, пригадую, два оповідання: «Пасажири» та «Анархія продукції» — обидва сатиричного забарвлення. Їх признано «занадто публіцистичними» і до друку в альманасі не схвалено. Я надрукував їх пізніше, «Пасажири» — в декламаторі «Комуна», «Анархія продукції» — в журналі «Нова громада». Цікаво зараз собі відзначити: то були перші мої оповідання, після того замало не сорок років я списав гори паперу, опублікував десятки романів, не кажучи про все інше, — а публіцистичність, сатиричне забарвлення всього написаного так і залишилися при мені. І перша книжечка, яка вийшла у мене друком (її схвалив і надрукував у Державному видавництві Блакитний),— «Кінець міста, за базаром»,— теж була і публіцистична, і сатиричного забарвлення.

Та згадую я про «Урбіно» й «Квартали» аж ніяк не в зв’язку з власною персоною та моїми літературними справами. А тому, що саме в зв’язку з «Урбіно» визначились виразно відносини між Блакитним і Хвильовим.

Не знаю, як це вже трапилося, але вихід «Кварталів» був для Блакитного бомбою: тільки тоді, як примірник альманаху ліг перед ним на стіл, довідався він про існування групи «Урбіно».

Обуренню Блакитного не було меж. Я ще ніколи не бачив його таким лютим: достеменно він «рвал и метал».

Чому?

Образа, що поза ним? Що його обійшли? Що без нього? Отже, уражено його самолюбство?.. Ревнощі, що зростає престиж Хвильового?.. Побоювання, що Хвильовий займе його місце в організації літературного процесу? На совість,— трохи було й цього: Василь був живою людиною і все людське було йому притаманне — і ревнощі, і честолюбство теж.

Але аж ніяк не тільки це! Причини були значно глибші й поважніші.

Пригадую, прийшов Хвильовий. Ввійшов до кабінету, як завжди, не постукавши, не запитавши дозволу. Був у своїй вічній солдатській затріпаній шинельці, в чорному кашкеті (картузі) з розколотим дашком, як завжди посіпував носом і торгав пальцями верхню губу, неначе пощипуючи вуса, яких там не було.

Блакитний побачив його — зблід і звівся, хоча ніколи не вставав, коли хтось заходив до кімнати. Альманах якраз лежав перед ним — він взяв його, потрусив ним у повітрі й жбурнув на стіл перед собою.

— Чому «Урбіно», а не «Гарт»?

— А що таке?—Хвильовий посіпав носом і поторгав верхню губу.

Вони дивились один на одного: Блакитний — люто, Хвильовий — прикидаючись, що нічого не розуміє. — Ви проти видання альманахів?—вдаючи здивування, запитав Хвильовий.— Чи такі вже погані твори уміщено в ньому?

— Твори непогані,— сказав Блакитний, стримуючи лють,—і альманахи треба видавати. Але повинна бути марка «Гарту». І взагалі, організація повинна знати, якщо її члени збираються групкою і видають свій орган. Організація повинна дати санкцію на це. Інакше-бо — це організація в організації. Групівщина!

— Ну, Василю, боюсь, що у вас — відомчий підхід!

— А я боюсь, що у вас... сепаратизм! Організаційне оформлення деяких хуторянських «ідейок», що вже давно не дають вам спати... Що ж, знову до традиційного українського лиха — отаманщини?.. Я зрозумів тоді, що вони — вороги.

Так, Блакитний тяжко переживав, що якась частина «гартованців» — групка «гартованської» молоді (Копиленко, Вражливий, Епік) — в тому періоді тяжіла творчо до Хвильового, що й дехто з старших (віком, а не творчістю) товаришів теж гуртувався коло нього (Досвітній, Дніпровський, Яловий), але були то не тільки ревнощі! Блакитний з деякого часу розійшовся з Хвильовим думками — в поглядах на літературу, в оцінках суспільних явищ і процесів, в баченні самої перспективи, і літературної, і суспільної. А бувши людиною незламно-принциповою, вважаючи позиції Хвильового хибними, Блакитний і його вплив на інших вважав шкідливим і побоювався, щоб на свій хибний, шкідливий шлях Хвильовий не звів і інших письменників та й весь літературний процес. Таке розходження між Блакитним і Хвильовим почалось давно,— прийшовши в «Гарт» восени двадцять третього року, я вже застав це розходження: воно день у день поглиблювалось і загострювалось, призвівши невдовзі, в двадцять п’ятому році, до цілковитого розриву між ними. Блакитний виступав проти ідей Хвильового тоді, коли вони були ще в зародку, — він вбачав їх перші прояви в безневинних, здавалося б, літературних студіях, в утворенні чисто творчого об’єднання, в поглядах на окремі літературні факти.

Повелося, лаючи «хвильовизм», відзначати, як боролася проти «хвильовистського націоналізму» організація ВУСПП, персонально Микитенко, Кулик, Щупак; повелося думати, що першим проти «хвильовизму» виступили такі партійні діячі, як Хвиля, а далі — Скрипник і Затонський.

Це невірно. Все це — і боротьба ВУСППу, і виступи Хвилі, Скрипника, Затонського — все те було геть пізніше; а про Микитенка й Кулика ще й чути нічого не було—перший тоді вчився в Одеському медичному інституті, другий був за океаном, консулом УРСР у Канаді. Почав боротьбу проти Хвильового, критику його поглядів прилюдно, в пресі й на різних зборах, та запальні, непримиренні суперечки — з взаємною лайкою, розмахуванням кулаками, хватанням один одного за груди, словом, на межі бійки навкулачки — отут, у кабінеті редактора «Вістей»,— почав Блакитний. Почав — за моєї пам’яті — в двадцять третьому році, але думаю, що ще раніше. Навіть самий термін «хвильовизм» — це термін Блакитного.

Пригадую, як в очі Блакитному Хвильовий вперше вголос і прилюдно (саме — прилюдно, бо присутні були Коцюба, Таран, Колос, Лісовий і я) сказав ті слова, які потім стали злісно-крилатими. То було тоді ж таки, в тій розмові з приводу «Урбіно» та «Кварталів»:

— Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана! - Хвильовий сказав це і сам пополотнів.

Блакитний дивився з жахом, потім промовив одне тільки слово—теж страшне:

— Каїн...

І сів, закривши обличчя руками.

А Хвильовий зразу повернувся і вийшов...

То були часи лише початку української радянської літератури — її багате майбутнє, наше теперішнє, було ще ген попереду. Але й на той час був уже Василь Чумак, були «Удари молота і серця» Еллана, «Плуг» Тичини, «Червона зима» Сосюри, «Цень-цань» Миколи Терещенка, «Дума про Бармашиху» та «Пацанок» Валеріана Поліщука — твори, що назавжди ввійшли в скарбницю української радянської класики і стали творчою та ідейною основою нашої літератури. І на цій основі вже пробували свої сили десятки обдарованих молодиків — поетів і прозаїків.

В тяжкий день 21 січня 1924 року,— тільки страшна звістка поширилася по місту,— я побіг до редакції «Вістей», до Блакитного: куди ж більше податися, коли так потрібно бути біля близької людини?

Всі двері в редакції були розчинені, по кімнатах ходили якісь люди: то люди з вулиці заходили перевірити — чи ж правда, розпитатися про подробиці. Двері до кабінету Блакитного теж стояли навстіж, і в кімнаті було повно народу.

Блакитний, як завжди, сидів за столом і на кожного, хто заходив, дивився вимученими, стражденними очима — в погляді його закостеніли гірке запитання і жах.