Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.34



Дивне було Льоньчине життя в ці роки, коли він знав, що приречений.

Місяць-два він вилежувався у санаторії чи клініці, робив черговий пневмоторакс і виходив «на волю», сповнений кипучої енергії, невичерпної любові й довіри до життя, безжурного оптимізму та, певна річ, цілковито запанований новою закоханістю в чарівну жінку, з якою зустрівся в туберкульозному ж санаторії. Негайно він сідав на велосипед (на новий мотоцикл грошей не вистачало!) і зникав невідомо куди. Повернувшись із свого велопробігу, брався писати вірші, оповідання, гуморески та листи до коханої — листів до коханих жінок Льонька написав значно більше, аніж літературних опусів в усіх інших жанрах. Згодом, вимучений минулим коханням та спраглий до нового, виснажений наполегливою літературною працею та захоплений вже новим задумом, ледь тримаючися на ногах від надмірної витрати енергії, бурхливого й неспокійного життя, Льонька змушений був знову лягати в санаторій чи клініку.

З року в рік такі перерви від клініки до санаторію ставали коротші й коротші. А далі — і значну частину часу в «міжклінічний» період доводилось уже вилежуватися й вдома: висока температура або й чергове запалення легенів.

Тоді Льонька казав сідати на його велосипед мені і їхати світ за очі, щоб, повернувшися, розповідати йому, де був, що бачив і що чув. Він вимагав докладної «географії» мандрівки, «історії» місць перебування, уважного приглядання до характерів нових знайомців.

Нові люди, нові місця — мандри й знайомства — то була Льоньчина стихія; в подорожування та рух Льонька був закоханий все життя — можливо, більше, як у жінок, а вже що вірніше, то певно.

Прикутий хворобою до ліжка, приречений на нерухомість, Льонька, проте, не впадав у відчай: він лежав на спині, дивився в стелю і мріяв.

Мрії бували всякі: і «високі», і «низькі».
Наприклад: як при комунізмі зміниться земля і як на тій землі зміниться сама людина, — все має бути тільки прекрасне і бездоганне!..
Або: змушений задовольнятися велосипедом, та й те лише в «міжклінічний» час, він мріяв... про політ на Марс чи Місяць; скромніше — про плавання на паруснику через Тихий океан до берегів Австралії та Сендвічевих островів; ще скромніше — поїздкою на слонах по дорогах Африки.

На край — зовсім скромно: влаштувати недалеко від Харкова «комуну письменників», і щоб та «комуна» придбала автомашину, і він, Льонька, буде на ній шофером — возити «комунарів» до міста й назад.

При всіх тих мріях Льонька знімав з гвіздка над його ліжком тропічний корковий шолом, оперезаний шовковим шарфом, — чудесний символ подорожування по тропічних країнах; єдина річ, яку він вивіз із Індії... разом із тебеце. Льонька знімав шолом, клав собі на груди
й ніжно пестив його широкі тверді криси...

І мріяв, мріяв — про мандри в далекі краї...

А коли температура піднімалась вище тридцяти дев’яти ступнів, у голові макітрилось і мрії не снувалися, то Льонька пускався в слухові мандри.

Це було так: він лежав і дослухався. Прогуде літак угорі — і він мріє, як цим літаком летить до Італії, тоді — в Марокко, над Гібралтаром і через Атлантичний океан — до Південної Америки, в басейн Амазонки... Почує клаксон автомобіля — і уявляє собі, хто, куди і по що вирушив у мандрівку... Долине бренькіт трамвая — і фантазує, хто і за якими справами їде в вагоні...

Розітнуться кроки людини під вікном — і відгадує, хто ж то пройшов, що за людина і яка, судячи з ходи, може бути в неї біографія?.. Слухав гавкіт собак — і встановлював породу; з нявчання котів намагався відгадати масть; зацвірінчить пташка — що за птиця?..

Коли ж надто висока температура не давала почути далекі звуки — дослухався до найближчих. На другому поверсі над Черновим мешкав Андрій Головко — і крізь стелю добре було чути кроки горішніх мешканців. Головко ж мав звичку в час роботи вставати від столу й ходити по кімнаті туди й назад. І Льонька фантазував під звуки згори: відсуне Головко стілець рвучко — виникла трудність у персонажів роману, відсуне м’яко — сюжет розвивається плавно; по кроках здогадувався, який характер у героя, що обдумує зараз романіст — пейзаж чи батальний епізод, жіночий ліпить зараз образ чи чоловічий...
Не мріяти, не фантазувати Льонька не міг, і не було такого, чого б не вмів собі уявити.
Єдине, чого він не вмів собі уявити, це — що от-от-от помре...

І коли помирав, то казав: не хочу!

Але вмирав мужньо: важко це — вмерти мужньо не в бою, а у власному ліжку, тридцяти трьох років зроду...

Та вдача виказувала себе й тут. Розум Чернов мав іронічний, дотепний — вічно глузував з когось або з якогось явища, а не було з кого й з чого — то з себе самого. Жарт — то був стиль Чернова в творчості, у взаєминах з людьми, взагалі — в житті. З жартом на вустах — «Дай мені дихнути торгсінівським повітрям!» — Льонька і помер.
Він вмер підвечір, як вже посутеніло — запав синій зимовий смерк. Я був один біля його ліжка — дружина боялась підійти і сиділа в сусідній кімнаті. Льонька щойно сказав мені, де що з його рукописів та листування з жінками лежить, що з речей відіслати батькові в Олександрію, як би він хотів видати свої твори — вірші, оповідання, гуморески. Потім попросив міцно тримати його за руку. Дихання було часте, коротке — самими бронхами — легенів уже не було... Потім зник пульс. Не стало й дихання... Я підніс дзеркальце до вуст — ні, життя вже пішло...
Я гукнув дружину. Але вона боялась покійників.
Тоді я замкнув кімнату і пішов до Будинку Блакитного. Мені хотілось до людей. На розі Басейної я зустрів Івана Ковтуна (Вухналь) — він якраз йшов провідати Льоньку Чернова. Я сказав йому, що Льонька вже помер. Ковтун заплакав, і ми пішли разом.

У Будинку Блакитного якраз відбувався пленум ВУСППу: повна зала літераторів та білялітературних людей — літературна суспільність, — і я вирішив оголосити про смерть товариша.

Мені дали слово позачергово, я вийшов на трибуну — і в цю хвилину загасло світло. В абсолютній темряві я зробив своє оголошення. Потім товариші казали, що аудиторія сприйняла це як театральний ефект: раптом стало темно і тоді «замогильний» голос повідомив про смерть...

Мені дуже гірко було втратити товариша, якого я любив. І взагалі смерть Чернова справила на мене тяжке враження. Це було дивно, бо взагалі до смертей був я звичний: я ж ще хлопцем працював санітаром у військових госпіталях — десятки поранених вмирали біля мене щоденно; потім я зустрів хвилю військовополонених з Німеччини, організовував санітарний загін для боротьби з висипним тифом — і за одну ніч своїми руками перекидав кілька сот трупів у вагони; а згодом — робив у Червоному Хресті начальником моргу. Словом, до мертвих мені не треба було звикати... Але чомусь саме ця смерть — не на фронті в бою, не в госпіталі від ран, не від страшної пошесті, коли гинуть тисячі і десятки тисяч на твоїх очах, — ця смерть «в одиночку», у своєму власному ліжку, вразила мене найбільше.
«Чернов умер, нехай живуть Чернови!» — сказав над свіжою могилою Максим Тадейович...
Так, я хотів би в нашій літературі і зараз бачити Чернових-Малошийченків — жвавих, веселих, дотепних і трохи іронічних: життєлюбів і люблених життям.

Що єднало нас з Леонідом Черновим, що здружило нас?

Адже характерами, вдачею ми були зовсім різні люди. Льонька був вдачі легкої, я — навпаки — важкої; він легковажний, я — заглиблений в себе; він — компанійський, а я — те, що росіяни кажуть «угрюмый».

Втім, вдвох нам завжди було саме весело: ми безнастанно вправлялись у жартах та дотепах або знімали когось чи щось на глум. І реготали, коли спільно перекладали оперети, — ми перекладали їх, щоб заробити копійку, бо в ті роки, з важкої руки вусппівських керівників, нас майже не друкували і дороги до видавництв та редакцій були нам закриті. Може, це зближувало нас?

А може — хвороби?

Адже я теж раз у раз залишався прикутим до ліжка — і тоді Чернов, захитуючися від задишки, підіймався до мене на четвертий поверх (ліфта у нас не було) і сідав біля мене.
Або — любов до мандрівок, жадоба пізнавання чужих країв?
Обидва ми мріяли поїздити по світу і обидва страждали.
В ті часи з радянських країн за кордон не виїздили, хіба що — дипломати, — капіталістичний світ тримав нас у міцному кільці блокади.
Мою кімнату я суціль обвішав географічними картами — на всіх стінах і навіть на стелі: на стелі я наліпив великі півкулі Землі. Я лежав у ліжку, дивився у стелю — шугав поглядом по «всіх світах», у бінокль приглядався ближче — і... мандрував собі вільно сюди і туди... А Льонька нескінченно розповідав про свою подорож на «Трансбалті», розповідав щодня, кожної зустрічі — і щоразу з’являлися, пригадувалися або й вигадувалися нові й нові забуті деталі: інтерес не спадав ніяк. Він справді об’їхав майже довкола земної кулі по екватору — тепер мріяв обкружляти довкола по меридіану...

Хто його знає, що нас єднало,— адже ми були зовсім різні вдачею.
А втім, обидва були молоді, обидва тільки-тільки ступали на життєвий шлях, обидва ще з гімназичних часів були трохи звихнутого світоуявлення.
Словом — мрії, фантазії, химери...


ПІСЛЯСЛОВО



Портрет Павла Усенко
Портрет Павла Усенко


На цьому я, мабуть, поставлю крапку.
Страшна це річ — писати спогади. Неначе підсумовуєш своє власне життя і результат підбиваєш рискою: все!.. Далі вже не буде нічого: звіт здано.
Але ще страшніше — писання спогадів кінчати. І не тому, що виникає смутне запитання: а далі що? А тому, що записуєш лише десяту, соту, тисячну частку того, що варто — міг би, можеш, мусиш! —записати. Неодмінно ж треба записати те, що знаєш, мабуть, тільки ти — нехай буде воно велике чи дрібне, і якщо не запишеш ти, то так воно і піде у непам’ять...
Чи, може, й справді нехай би йшли собі в непам’ять двадцяті та тридцяті роки в нашій українській радянській літературі? Може, й справді досить буде отих черствих формулювань, отих коротеньких, на півсторінки, холодних загальників у лекціях для студентів філологічного факультету? Тільки — філологічного...

Ні! І ще тисячу — ні! То ж були перші — найперші — роки становлення радянської української літератури. Української радянської літератури, — що нині її читають в усіх радянських республіках, що нині її знає світ — у перекладах на десятки мов. Хто ж зачинав радянську українську літературу, хто її творив? Що відбувалося тоді — при перших її початках, і як воно відбувалося? Хто вів її вперед, а хто спроваджував назад?..
Це ж справді шкідливо, що цей найважливіший, як і в кожній справі, період — період початку — став майже «білою плямою» для наступних літературних поколінь... І нині молодь — я маю на увазі літературну молодь: молодих літераторів, педагогів, студентів, бібліофілів, аматорів літератури — так зовсім нічого й не знає про цей період. Крім отих кількох офіційних загальників — як читання «виступу» перед живими людьми з паперової шпаргалки замість живої розповіді чи й запальної промови. Проте я обмовився, сказавши — молодь. Яка там молодь! Цього періоду не знають і люди старші — сучасні письменники, котрим нині під п’ятдесят.

Адже «двадцятих» років вони були... жовтенятами, а «тридцятих» — піонерчиками.
Історія, підручники, програма — докладний огляд, глибокий аналіз, точне визначення всіх етапів процесу та розташування його діячів на цих етапах — то справа літературознавців. Справа велика і важлива. Побажаємо їм доброго успіху в цій справі. Мені ж — служителеві художнього слова і образу, сучасникові й учасникові цього забутого періоду в історичному процесі — спогади. Жанр мемуарів. Він чомусь — ніяк не зрозумію чому — не в пошані нині, цей жанр, такий цінний — найцінніший жанр літератури: опис пережитого, живе слово сучасника. Хіба ж знали б ми так добре минулу дореволюційну добу і роки готування революції, коли б не залишили нам своїх мемуарів діячі з найрізноманітніших галузей життя? Мемуари професіоналів революціонерів, громадських діячів, письменників, митців?
Так само нам треба знати і початок нової доби, яку започаткував Великий Жовтень, розвиток суспільної думки при початку нової доби, отже, й процес становлення літератури того часу.
Треба записати все про той час ще й тому, що ворог — контрреволюційна націоналістична еміграція за кордоном насамперед — наше мовчання, «білі плями» в історії нашого життя, використовує, щоб ширити неправду, викривляти події літературної минувшини, фальсифікувати історичний процес.

Радянська література зароджувалась на барикадах Жовтня, в бойовищах громадянської війни, хлюпнула великою хвилею — першого пожовтневого покоління молодих літераторів — зразу після закінчення громадянської війни й початку мирного будівництва.
Ми — перші в тому поколінні — в двадцяті й тридцяті роки, в роки початку, і хибили, і помилялись, ми робили чимало помилок: були ж бо ми ще недосвідчені, бо перші, і бриніли ще над нами відгомони минулих діб, тяжіли традиції та спадок попередніх літературних поколінь в усіх формаціях, і революційних, і буржуазних чи дрібнобуржуазних.
Нехай же наших помилок і хиб не повторюють покоління молодші, наступні, гальмуючи тим розвиток літератури, тамуючи саму творчу снагу!.. А вони ж... повторюють подекуди, бо ж не знають того, що було попереду, бо не можуть оглянути весь процес, отже, й діалектично його осмислити.

Нам, першим, закидувано в свій час інколи і несправедливі обвинувачення та приписувано помилки, яких ми не робили. Бо ж ті, хто брався критикувати нас, теж були першими критиками і критикували вперше: вони були одного з нами покоління, отже, так само недосвідчені й з усіма притаманними нам вадами.

Щоб усе це зрозуміти, треба бачити весь процес навіч, треба його осмислити, треба знати в тому процесі все, нічого не викреслюючи, ні тим паче не вдаючи, що чогось і зовсім не було.
Ми пережили роки і радісні, і трагічні. Та снага народу невичерпна, а на високому соціальному підйомі — на шляхах будівництва соціалізму й комунізму — сили трудящих шарів народу-творця раз у раз множаться і зростають крещендо. Минуло не так і багато часу — а вже усі галузі економіки, науки й культури сягнули ген за вимріювані межі й досягли буйного розквіту. Як зросла, зміцніла й збагатилася за цей час і наша українська радянська література! Збагатилася і талантами, і видатними творами.

Ми бачимо нині, до чого прийшло, але ж — як воно починалося?

Двадцяті й тридцяті роки в нашій українській радянській літературі ми мусимо записати неодмінно і чимдуж. Адже з плином часу дорогоцінні деталі тікають з пам’яті — так, як тікає з уяви сон, щойно бачене сновидіння, коли прокидаєшся вранці. Адже «нас», учасників тих подій, залишилося донині не так багато — не набереться й десятка! Коли б кожен з нас записав бодай частку того, що він пам’ятає! Все разом — це був би справжній літопис літератури того часу. Коли б поміж нас знайшовся хоч один, хто зумів би пригадати й записати події хронологічно, — адже майже всі літературні документи того часу загинули, втрачені безповоротно в час фашистської навали!

Мої записи хаотичні. Щоденних нотаток я тоді, тридцять і сорок років тому, не робив, а характер моєї пам’яті такий, що я не вмію пригадати все вряд, записати все плином: мені пригадується се і те — розкидано, без плану, випадково. І «організують» мої записи не закони огляду та аналізу процесу, а лише самі спомини про живих його учасників, моїх товаришів. Вони були мені найближчі, отже, й краще знані, але були вони, кожний на певній ділянці тогочасного літературного процесу, — осереддям, «средоточием», як влучно кажуть росіяни, тогочасних літературних подій, акумулятором та генератором літературних традицій, виявів і впливів, центром тяжіння для певного кола людей, що творили тогочасну літературу — радянську українську літературу при перших, найперших її початках.
Блакитний, Куліш, Йогансен, Довженко, Вишня, Ірчан, Галан... А мені ж треба записати ще й про Курбаса, Мамонтова, Рильського, Яновського, ще і ще... Але я ставлю крапку. Тим часом.

Ви закинете мені, що мої записи — суб’єктивні?

То й добре! Хіба є що гірше від холодного, стороннього, безучасного — з «риб’ячими очима» — об’єктивізму? Хай кожний учасник процесу дасть своє, суб’єктивне висвітлення — і тоді історик літератури, зібравши, оглянувши й вивчивши все, що можна зібрати й оглянути, — на цьому й проаналізує процес та відтворить його всебічно й повноцінно.
Так принаймні думаю я.

А вам, читачу, судити!

1961-1963, 1968 рр.
Варна—Київ— Конча