Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.13

---

Постоловський був у наших літературно-мистецьких колах, так би мовити, представником партії серед переважно позапартійної в ті часи маси культурників, і особливо дорогоцінне було в його діяльності те, що, на відміну від багатьох інших партійних керівників, постійно був з своєю масою, жив серед неї. Щодня його можна було зустріти в редакціях та видавництвах, як і кожного письменника чи журналіста; щовечора — в котромусь із багаточисленних тоді в столиці театрів; неважко було відшукати і в тих місцях, де літератори, ба й інші митці шукали перепочинку — в Будинку Блакитного, в кав’ярні «Пок», навіть у більярдній Парфішки. Тому й користувався заслуженою повагою та любов’ю своєї маси.

Мене з Постоловським в’язало ще гімназичне братерство: ми з ним два роки вчилися в одній гімназії у Кам’янець-Подільському. І міцно потоваришували. Трапилося це так. До Кам’янець-Подільської гімназії я перевівся в перший клас з Глухова. Коли я вперше прийшов до класу, мене зразу почали дражнити за окуляри (окуляри я почав носити змалку, вступивши до підготовчого класу). Не проста це гама почуттів, коли потрапляєш в коло незнайомих тобі хлопчаків, що вже здружилися як певна корпорація, а ти серед них чужак; і вже зовсім паршиве почуття, коли тебе починають дражнити: дражнять всі —всі проти одного, дражнять без жалю, дошкульно і злобно. Найбільше тоді допік мені височенний на зріст хлопець з останньої парти — з «Камчатки», як казали тоді: було йому років тринадцять-чотирнадцять, але й в такому віці він був вищий від гімназистів з старших класів. Я так розлютився тоді, що, маленький, хирявий та плюгавий, кинувся на нього і почав молотити, що було сили. Хлопець стояв спокійно і чекав — мої кулачки мало йому дошкуляли. Коли я знесилився і бити його мені вже забракло сил, він розмахнувся і ляпнув мене один раз по фізіономії. То був удар страшної сили: я відлетів в один куток класу, а мої окуляри — в другий. Брязнувши об підлогу, окуляри розлетілися на друзки... Я, звичайно, не заплакав: заплакати — це означало б зганьбити себе перед усім класом назавжди. Я тільки зібрав потрощені скельця, поклав їх перед собою і сказав моєму обидчикові-здорованеві:

— У мене в очах астигматизм, ти, звичайно, не розумієш, що це означає, але у нас (тобто в тогочасній царській Росії) таких окулярів не вміють зробити — їх треба спеціально виточувати, і батько виписує мені окуляри з Німеччини з фірми «Цейс». Тепер я довго не зможу ні читати, ані писати...

Що таке астигматизм — хлопець, звичайно, не зрозумів, і саме тому все, що я сказав, страшенно присоромило й пригнітило його... І від того ж дня ми стали з ним друзі, і вже ніхто не тільки в моєму класі, а в цілій гімназії не мав права дражнити мене, бо мав би справу з самим Постоловським — найдужчим поміж гімназистів.



І не один, і не два «постоловських» ляпаси прозвучали в стінах гімназії, аж поки всім стало відомо, що я — підзахисник Постоловського.

Зустрілися ми з Постоловським, отже, більше як через двадцять років: він встиг уже після того пройти велику школу труда й революційного гарту, ставши членом партії з сімнадцяти чи вісімнадцяти років. Я — починав свій шлях у літературу.

А за розбиті окуляри — нехай і мало не через чверть століття — Постоловський зі мною розрахувався. Колись ввечері він подзвонив мені по телефону.

— Слухай,— сказав він,— який рецепт твоїх астигматичних окулярів?

— А що?

Днів кілька тому я був якраз у знаменитого окуліста — старика Бронштейна, він виписав мені рецепт нових окулярів — на заміну старих, вже заслабких для очей. Та в крамницях таких скелець не знайшлося, і якось принагідно я розповів про це Постоловському. — А що? — перепитав я його тепер. — Я вже замовив в інституті Гіршмана: будуть спеціально виточувати. — А мені ти не можеш дати цей рецепт? Завтра зустрінемося в Будинку Блакитного.

— Добре.

Я віддав йому рецепт. І забув про це. Бо за тиждень чи два в інституті Гіршмана мені виготовили нові окуляри, а Постоловського (як і Ліфшиця та Фурера) щось довго, місяців зо два, не було видно.

За два місяці вони з’явилися всі втрьох, і Постоловський поклав переді мною на стіл футляр з окулярами.

— Це твої,— сказав він, — оті, що я тоді побив... На окулярах стояло клеймо: «Цейс». — Звідки ти їх взяв?

Постоловський тільки підморгнув...

Але я ухилився — повернімося до тріумвірату.

Боба Ліфшиць був сильний, звичайно, не своєю власною, меценатською силою,—сильна була організація, від якої він діяв. Культвідділ ВУРПС (керував ним старий більшовик Рабічев) тоді здійснював повсякденне і всебічне керівництво художньою самодіяльністю; значною мірою допомагав і Головполітосвіті НКО порядкувати й професійними мистецькими установами та організаціями, фінансуючи частину з них; брав активну участь у різних культурно-мистецьких заходах — частих тоді диспутах, виставках, конференціях; організовував виїзди письменників на шахти та заводи і таке інше; провадив і чималу видавничу діяльність, мавши аж два свої видавництва: українське — при «Робітничій газеті «Пролетар» і російське — «Пролетарий». «Пролетарий» видавав переважно книжки, «Робітнича газета «Пролетар»— добрий десяток журналів: «Культробітник», «Декада», «УЖ», «Робітниця», «Нове мистецтво», «Музика — масам», «Роман-газета» та інші.

Певна річ, що така кількість періодичних видань гуртувала довкола «Робітничої газети «Пролетар», ба й самого Бориса Ліфшиця, значні групи літераторів, «диких» та «попутників». І було в цьому видавництві — в противагу занудженого вже Щупаком та Коряком ДВУ (там, крім основної маси книжок, видавалися й провідні, товсті журнали, перейшовши від колишнього видавництва «Червоний шлях) — було в редакції та видавництві Ліфшиця якось особливо жваво, навіть весело. Це саме Боба першим почав запроваджувати широкі, відкриті й для нештатних співробітників, наради-літучки, а в коридорі, біля дверей до його кабінету, щоденно з’являвся свіжий номер редакційної стіннівки, присвяченої «ляпам» у газеті та журналах, під недвозначною назвою «Тільки бити!»

В своєму кабінеті Ліфшиць поставив шахматний столик. Сам Боба в шахи не грав, але вважав, що шахова дошка в кабінеті — це теж один із шляхів залучення автури. І справді, столик ніколи не був вільний: завжди сиділи біля нього двоє шахістів і чоловіка три-чотири болільників. Умова була така; грати мовчки, своїх почуттів гучно не виявляти, нецензурно не лаятись, — Боба в цей час сидів за своїм столом і перевіряв шпальти чергового номера газети. Хто програвав, той мусив писати передовицю до чергового номера газети: відомо, що писання передовиць журналісти вважають карою небесною.

Приймальних днів у Боби Ліфшиця не було: як олись Блакитний, він приймав завжди і всіх.

Коли ж, траплялося, виникало якесь непорозуміння, когось із літераторів несправедливо ганила критика, комусь із «попутників» безпідставно завдано кривди, щось починало загрожувати існуванню котрогось із журналів абощо, — Боба вдягав свій макінтош, дзвонив Фусі Фуреру, і вони вдвох відправлялись розбиратися, скаржитись чи боронити.

Були вони принципові, тверді й сміливі товариші, «щедрі меценати» — Ліфшиць і Фурер.

Втім, сміливість ця була саме в громадських справах, — в особистому бутті Боба був не такий вже й хоробрий: він боявся собак, вночі волів ходити в компанії, весь час оглядався на кватирку — щоб не застудитись. А то пригадую ще такий випадок. Зустрічали котрийсь Новий рік, як завжди, у Будинку Блакитного. За одним із столів сиділи Боба, Фуся, Вишня і знаменитий клоун та стрибун Віталій «Назаренко — він був постійний завсідник Будинку Блакитного, а з Вишнею та Йогансеном, що писали йому український репертуар, міцно товаришував. Своєї клоунівської вдачі Віталій, звісно, не міг зректися і в хвилину, коли вдарила дванадцята, потихеньку вийняв пугача і вистрелив під столом. Боба з переляку зомлів.

Фуся Фурер був від Боби Ліфшиця ніяк не «слабший». Газета його видавала теж не менше десятка різних журналів для села. Був він член ЦК партії. Завжди подавав і здійснював якісь нові ідеї: то видання нового журналу, то утворення нового театру, то організація систематичних персональних виставок художників, то федерування на радянській платформі всіх антагоністичних літературних організацій і таке інше — без кінця. Винайдення чогось нового і здійснення цього — то була Фусина пристрасть. І серед його постійних вигадок було чимало справді примітного.

Пригадую, вже геть пізніше, коли Фурер став керівником партійної організації в Горлівці на Донбасі, він захопився знищенням колишніх «Собачіївок» та «Нахаловок». Не знаю, чи збереглася досі старовинна шахтарська халупа-землянка на Собачіївці, поставлена Фурером під скляний ковпак?

Постоловський, Фурер, Ліфшиць — вони яскравими метеорами прокреслили наш літературний небосхил наприкінці двадцятих і при початку тридцятих років. Певна річ, були вони не одинокі меценати тодішнього українського культурно-мистецького життя. У видавництві «Книгоспілка», що поряд з ДВУ здійснювало найкращі, власне, тогочасні видання — сучасної і класичної української літератури, а також перекладів на українську з іноземних мов, — там поруч із головним редактором Слісаренком діяв член правління Радлов, покровитель усіх початкуючих українських письменників. У видавництві «Рух», що здійснювало чималеньку програму театральних (переважно драматургічних) видань та видавало багато книжок саме «попутників», діяли Березинський, Лизанівський та Совз-Правда. А в театральному житті? Директори банків Полоцький та Кудря, що в допомогу державному бюджету Наркомосвіти «вибивали» значні фінанси з кооперації на утримання українських театрів? Адже існувало тоді ціле товариство «Укрробсельтеатр», що клопоталося долею українського театру — в допомогу державі. Були подібні меценати і в царині музики та образотворчого мистецтва. Чимало було в ті роки людей, що щиросердно — не порядком громадського обов’язку чи партійного доручення, а виключно з власного покликання, — щиросердно й беззавітно віддавали свій час і енергію, свою наполегливість і свою фантазію також мистецтву, літературі, взагалі великій справі розбудови, ширення й збагачення української радянської культури.

Я не можу зрозуміти, чому оте меценатство зовсім зникло в наші, теперішні часи?

Чому біля редакторів газет гуртуються тільки... співробітники редакцій, та й то — лише штатні, а не штатних ніколи, скажімо, не побачиш на виробничій літучці?.. Втім, тепер редакторам газет чомусь і на думку не спаде на виробничу літучку запросити когось, крім тих, хто одержує в бухгалтерії газети утримання.

Чому ті ж таки редактори газет чи керівники інших культурних установ не є завсідниками театрів, — не відвідувачами офіційних переглядів, а саме — завсідниками, своїми людьми й за лаштунками театрів, приятелями в колі акторів.

Чому виставки картин та скульптур влаштовують тепер тільки Спілка художників та Міністерство культури — і то неодмінно присвячуючи їх якійсь видатній даті, а не ратують за такі виставки, і особливо персональні виставки художників ті ж таки газети, журнали, інші організації?

Чому авторські концерти композиторів відбуваються лише за програмою, виробленою тією ж таки Спілкою композиторів та тим же таки Міністерством культури, а не самими прихильниками того чи іншого таланту? Взагалі — чому весь культурно-творчий процес ми перевели виключно на державний або офіційно-громадський штиб, а зовсім виключили «вільність» та «особистість»?

Адже — що менше офіційного в мистецтві, то більше в ньому творчого. Це зрозуміло кожному. Чи ж варто зрікатись своєрідної «приватної ініціативи» в організації мистецького процесу? Адже в мистецтві «приватна ініціатива» аж ніяк не є «плямою капіталізму», а, навпаки, — стимулятором саме колективістичного духу і характеру розвитку.

Постоловський — Ліфшиць — Фурер — добре пам’ятні імена, і кожний з них був цікавою і сильною особою, але ж я згадую про них не тільки як про трьох живих у пам’яті людей, але й як про певний символ епохи...

ЙОГАНСЕН

За все моє життя я не знав людини, талановитішої від Майка Йогансена.

Мова — саме про талант. Жодне інше визначення не може характеризувати Йогансена: ні освічений, ні культурний, ні ерудит абощо. Майк був іменно талант і ніщо інше. Він знав дуже багато, але не був знавцем у будь-якій царині життя. Його загальна освіченість була практично безмежною, однак ні в одній галузі знання, в жодній науці його не можна було признати фахівцем. Талановитість Майка Йогансена була своєрідна — різноманітна, всебічна, так би мовити — мастак до чого б не взявся, але це не був точно окреслений талант, як це здебільшого буває, коли людина виказує свою обдарованість у котрійсь галузі (наприклад, математиці), але ця обдарованість майже зовсім виключає нахили до якоїсь іншої галузі (наприклад, до гуманітарних наук). З Майка був чортівськи здібний лінгвіст, але стільки ж обдарованим був він і для сприймання технічних знань, особливо ж — практичної діяльності в технічній галузі; був Майк заповзятий літератор — поет, прозаїк, теоретик, але так само кохався він в абстрактних категоріях, у так званих «чистих» науках; освіту він мав енциклопедичну, неспинно поглинав якісь нові знання та інформації і в той же час був пристрасним спортсменом — майже у всіх видах спорту. Безсумнівно, він був дилетантом, але в багатьох галузях знання він знав значно більше, ніж інший фахівець цієї ж таки галузі знання.

От, наприклад, лінгвістика.

Напівшвед з походження (мати — українка, батько обрусілий швед), закінчивши російську класичну (з латиною і греками) гімназію та російський університет, був Майк одним з найкращих знавців української мови: складав і граматики, і словники, і корпуси прислів’їв та приказок, і різні спеціальні збірники та наукові розвідки — тільки, не дай боже, не під маркою якоїсь наукової установи, тільки, не дай боже, не на службі в Академії наук! Науковими колами Майк гребував і висміював їх, де тільки міг... Якими мовами Майк володів?

На це важко відповісти: він був поліглот, і цим сказано все. Абсолютно володіючи німецькою та англійською, знаючи французьку, він легко міг переключитися і на італійську, і на іспанську, а також і на будь-яку з скандінавських мов.

Коли Кнут Гамсун прислав рукопис свого нового тоді роману «Бродяги» до «Книгоспілки» (на пропозицію Слісаренка), Йогансен, ніколи раніше не мавши діла ні з норвезькою, ані з датською мовами, вільно прочитав текст, ставши першим рецензентом цього шедевра норвезької літератури.





Коли в час війни в Іспанії прибули іспанські діти-сироти, Йогансен осягнув іспанську мову достеменно на моїх очах — у балачці з іспанською дівчинкою років десяти. Після того він зразу ж перекладав розмови з іспанськими дітьми — з іспанської на українську і з української на іспанську — всім письменникам, які були в бригаді, що приїхала відвідати іспанських дітей в Померках, на дачі Г. І. Петровського. А повернувшись додому, взяв іспанську книжку і вільно її читав. За кілька днів Майк опублікував вже й переклади з іспанської поезії.

Що ж до слов’янських мов, то тут вже близько анекдоту. Колись Майнові, пригадую, стала потрібна сербська мова. Це стало йому відомо вранці — ми з ним якраз йшли до Парфішки грати на більярді. І от, заганяючи кулі в лузи, Майк між іншим сказав: «Після обіду полежу годинку — треба вивчити сербську мову». До речі, на більярд Майк казав по-старовинному «кармалюк», на лузу — «дучка». Ввечері він уже сів перекладати сербські думи і здав цей переклад другого дня до обіду. Як відомо, його переклади сербських дум — найкращі.

Я, пригадую, тоді його запитав:

— Тобі легко орієнтуватися в кожній новій для тебе мові тому, що ти знаєш багато інших мов і можеш вхопити їх подібність?

— Ні,— відказав Майк охоче, бо він завжди дуже охоче все пояснював,— ні! Щоб зорієнтуватися у новій, раніше тобі не відомій мові, треба якраз тільки збагнути, в чому її неподібність до інших, тобі вже відомих…

— А практично?

— Практично отак - треба збагнути, чим сербська відрізняється від української, російської, польської, чеської, болгарської та інших слов’янських мов, які я вже знаю або уявляю собі.

Майк знав латину, старогрецьку, цікавився санскритом і казав, що коли б йому тиждень вільного часу, то неодмінно поцікавився б східними мовами і цього року опанував би їх з «півтузення».

Та такого вільного тижня в Майка, певна річ, ніяк не траплялося, бо ж треба було зіграти партію на більярді з самим Ривкіним (Майків суперник на першість Харкова з більярда); треба було готуватись до змагання на чемпіона Радянського Союзу з теніса; треба було полагодити електричний дзвоник у квартирі, що зіпсувався; і якраз надходив час їхати полювати дроф у Прикаспії. А головне — доводилось невідкладно десь відробляти сто карбованців чергового авансу. Такий черговий аванс завжди неодмінно висів у Майка над душею, і завжди це було — сто карбованців. У грошових справах Майк був найбільш дивовижний чудій: він робив або виконував зобов’язання лише тоді, коли брав під них аванс,— нічого, під що аванс не взято, Майк ніколи не робив. І аванс був лише сто карбованців — іншої суми Майк не знав. Він приносив в редакцію поему, яка — за обрахунком рядків за діючим авторським законом — мала дати йому заробіток в тисячу карбованців, але клав її на стіл і казав редакторові чи секретареві: «От приніс поему, мені треба сто карбованців». Або нічого не приносив, приходив до видавництва і просив: «Дайте мені сто карбованців авансу». — «Під що?» — «А що вам треба?» — «Статтю на таку-то тему». — «Добре». Брав сто карбованців і за якийсь час приносив цикл статей, за який мав би одержати три-чотири сотні.