Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.9

---

І були то аж ніяк не тільки іскристі блискітки самозреченого таланту з «башти із слонової кістки» — ні; сюжети п’єс прямо відгукувались на сучасність, навіть злободенність, а сам автор теж не розкошував собі на Олімпі — ні, він був у самісінькому вирі бурхливого, надто бурхливого в ті роки літературного життя. Прийшовши в двадцять четвертому році в літературу зовсім скромним, аж стидкуватим початківцем, Куліш протягом якогось одного року пройшов аж до верховин керівництва літературним життям — і став лідером, а далі й головою (президентом) найбільшої на той час літературної організації, що об’єднувала, власне, основні на той час творчі кадри української літератури. Це був незнаний доти хід, ні — злет з літературних початківців у літературні вожді. Певна річ, що початківець Куліш зразу ж став і редактором — найвищим авторитетом — для інших письменників: редагував «Вапліте», редагував належний йому номер «Літературного ярмарку» («Літярмарок» не мав редактора — кожний номер робив — редагував— інший письменник), редагував «Пролітфронт», «Червоний шлях». Водночас саме Куліш (нинішньому УЗАПу варто це пригадати!) був ініціатором авторського захисту на Україні, утворив УТОДІК («Українське товариство драматургів і композиторів»), став його головою і провадив у цій царині величезну роботу — організаційну по всій Україні та громадську серед письменників та композиторів.

Я все це пригадую для того, щоб сказати: був Куліш людиною виключної творчої та громадської енергії; все, що він встиг зробити, то був лише початок, тільки перший, несміливий ще приступ, тільки заспів і проба сил — все і в творчому, і в громадському житті Гуровича було ще попереду. Творчої та громадської енергії було в ньому закладено ген на багато-багато десятиліть, і розвивався його талант не повільно, не спроквола, а бурхливо — крещендо-крещендо! — як ні в кого з його сучасників.



Тому без перебільшення — то аж ніяк не псевдопатетика! — можна і треба сказати: передчасна втрата Куліша — одна з найбільших трагедій української радянської літератури.

Ця трагедія сталася в період буйного розквіту української радянської літератури, і особливо — драматургії.
На кону театрів України з’явилася «Диктатура» Микитенка, на всесоюзні театральні путі вийшов Корнійчук з «Загибеллю ескадри» та «Платоном Кречетом», йшли «Коли народи визволяються» та інші численні п’єси Мамонтова, блискуче дебютував з «Феєю гіркого мигдалю» Кочерга.

В поезії до Тичини й Сосюри «Крізь бурю і сніг» прямував Рильський. А в прозі шикувалася ціла лава романів і повістей, добре знаних читачем і сьогодні: «Бур’ян» Головка, «Голубі ешелони» Панча, «Визволення» Копиленка, «Червоноградські портрети» Сенченка, «Майстер корабля» Яновського, «Славгород» Костя Гордієнка, «Вуркагани» Микитенка, «Роман міжгір’я» Івана Ле і ще багато-багато інших.

То був кінець минулого в нашій літературі і початок її теперішнього: народжувалась наша сучасна українська радянська література.

Про людину не скажеш всього, коли не скажеш про її друзів.

Хто ж були найближчі друзі Гуровича?

Іван Дніпровський. Гурович звав його «Жан» — така була гімназіальна кличка Дніпровського, в гімназії вони вчилися разом, разом воювали й на позиціях першої світової війни. Людина навдивовижу скромної, тихої, лагідної вдачі. Був він і талановитим прозаїком, і талановитим драматургом. Сумлінним і доброзичливим редактором. Порядним і чесним громадянином. Комуніст — як взірець для інших, як образ для літератури. Такий друг кожному зробить честь. Сухоти замолоду звели його в могилу. А мріяв написати роман «Дві столиці». І дещо написав. Він помер у Ялті в санаторії, поїхав привезти його тіло Гурович: Куліш — то був останній, хто випроводив Івана в далеку путь. Разом вони обоє прийшли в життя, разом зростали, воювали, ввійшли в літературу, разом фактично і пішли із життя...

Григорій Епік. Про них двох — Гриця й Гуровича — Майк Йогансен, наш вічний дотепник, колись сказав: — їм навхрест треба б ходити, як серп із молотом на емблемі: робітник і селянин, майстровщина з дядьком. І справді, Епік був дуже характерний і вдачею, і самим зовнішнім виглядом робітник-пролетар, такого б вдягти в синю блузу — і хоч в пролеткультівську постановку «людина — маса». Гурович, навпаки,— ну точнісінький і зовні, і вдачею — селянин, мужичок, і навіть хитрий-хитрющий, як сільський дядько.

Особливо стоваришувалися Гурович і Гриць у другому періоді ВАПЛІТЕ (після виключення Хвильового), коли один став президентом, а другий — віце.

Запальний та гарячий був Епік Гриць. Лесь Курбас.

Про Курбаса, звичайно, хочеться написати спеціально, окремо, що й спробую зробити, коли буду живий. А зараз лише кілька слів у зв’язку з Кулішем.

їх взаємна любов — Куліша і Курбаса — була ніжна і пристрасна: так люблять закохані навічно; так люблять друга, коли вірять, що йому готовано на майбутнє вчинити щось видатне.

Думаю, що це була любов двох талантів, що знайшлися: Куліш був талант для Курбаса, Курбас — талант для Куліша.

Куліш-драматург був талант світового масштабу. Не буду шукати небезпечних аналогій в класиці — між Шекспіром і Шіллером або Мольєром чи Бомарше, але в сучасній йому радянській драматургії він не мав собі рівних, а з того, що ми знали про тогочасну драматургію за рубежем, рівняти Куліша можна було хіба до Піранделло.

Думаю, що такого ж масштабу був і Курбас-митець. Поза тим помилявся він чи не помилявся, допускався хиб чи ні, був націоналухильником чи не був — про все це треба буде говорити спеціально, окремо. Але силою свого таланту Курбас міг дорівнятися хіба що Бучмі: був режисером такої ж сили таланту, як Бучма — актором.

Але по-людському Курбас і Куліш були навдивовижу різні, зовсім не подібні один до одного, я б навіть сказав — абсолютні антиподи: Курбас — витончений інтелігент, Куліш, як сказано,— обрубкуватий сільський дядько. Чого було в одного надміру, того не тільки бракувало, а взагалі зовсім не було в другого.

Зовні Курбас — денді, чепурун за останньою модою; Куліш — зодягнутий абияк, навіть новісінький костюм першого ж дня висів на ньому, як зім’ятий, пожований старий мішок.



Куліш був не від того, щоб перехилити чарку оковитої — найвульгарнішої горілки, хоч би й самогону — під огірок та цибулину. Курбас торкався лише білого сухого вина і закусював виключно мигдалем, підсмаженим у солі.

Курбас зачитувався сучасною, найновішою літературою — німецькою, французькою, англійською, іспанською. Куліш усю цю європейщину терпіти не міг, але залюбки поринав у товсті томи «Київської старовини» або річники «Літературно-наукового вісника».

Коли Куліш з Курбасом вперше зустрілись (1925), Курбас був ще цілковито захоплений деструкцією мистецтва, шуканням конструкції та «всячеськими футуризмами». А Куліш в цей час взагалі ще не знав, що то є літературний «ізм» та які вони, «ізми», є, і смаки їхні, і видіння світу, і погляди на мистецтво театру були діаметрально протилежні, навіть антагоністичні.

Але вони зразу ж — як дві антагоністичні натури, що кожна з них доповнює другу,— міцно потоваришували, здружились, полюбились, якщо так можна сказати про двох мужчин.

І коли минув рік, вони на мистецтво дивилися вже... неначе однією парою очей.

Хто ж з них впливав на другого?

Обидва: Курбас — на Куліша, Куліш — на Курбаса. їхній відтоді спільний мистецький світогляд витворився із схрещення попередніх двох світоглядів — Курбасового та Кулішевого. Це була, так би мовити, наочна діалектика.

Майк Йогансен, невмолимий дотепник, про них казав: — КУ-ліш — КУ-рбас — одне «ку-ку», тільки ж кожний з них — зозуля в гнізді другого.

Ну, й був іще другом Гуровича Аркадій Любченко. Незрозуміла це була дружба.

Вдача Любченкова була добре відома: він горнувся до всіх видатних або «сильных мира сего» (він і з жінкою розійшовся, щоб одружитися з дочкою народного комісара). Перед кожним видатним стелився і розсипався бісером. Найпершим його об’єктом був Хвильовий. Така вже була в нього вірна дружба до Хвильового— і сміявся з кожного гострого слова, і вихваляв кожнісіньке нове оповідання, і вихилявся, коли йшли разом, і за цигарками та горілкою бігав... Та тільки Хвильовий впав у немилість — приятелювання Любченка теж урвалось, як з гнилої мотузки. На Хвильового Любченко навіть почав поглядати згорда. Але якраз почав забирати вгору Куліш. І Любченко зразу ж постелився перед ним — і засміється на кожний дотеп, і вихвалить кожнісіньке нове слово, і вихилиться, коли йтимуть поруч, і знову — побіжить за цигарками та горілкою. Гурович йому відплачував щирою дружбою і цілковитою довірою.

Характерно: не мав Куліш «ворога» більшого за Микитенка. Президент ВАПЛІТЕ і голова ВУСППу... Ніхто стільки не виступав проти Куліша, як Микитенко, ніхто не інкримінував йому стільки провин, як Микитенко. Та після Куліша — тільки Куліш зійшов зі сцени — найпершим приятелем Микитенка став... Любченко: і стелився перед ним, і посміхався, і вихваляв, і бігав за горілкою... Такі вже були вони близькі та нерозливні друзі.

Втім, складні були в ті роки взаємини у літературному середовищі, як, проте, і завжди: чимало літературних ситуацій стали зрозумілими ген пізніше, багато залишилося незрозумілим і донині. І невідомо, кінець кінцем, хто ж був тоді тобі щирим другом, а хто — ні. «Ворогували» Микитенко з Кулішем, а доля спіткала їх однакова. «Дружили» Куліш із Любченком, але вжахнувся б Гурович, коли б знав, яким ворогом став його «Аркашка» для рідного народу: зрадником, запроданцем, у гітлерівських гауляйтерів на побігеньках.

Як добре, що нині ім’я Куліша — прописними літерами — вписано в історію української радянської літератури.

ТОГОЧАСНІ ЛІТЕРАТУРНІ ІНТЕРЛЮДІЇ: 1. „ФАЛЬШИВА МЕЛЬПОМЕНА“

Тисяча дев’ятсот двадцять шостого року вийшов у світ мій роман під назвою «Фальшива Мельпомена». Це був взагалі один із перших романів у пожовтневій українській літературі; сюжет його, інтерпретований сатиричними засобами, — розгромлені націоналісти-петлюрівці, прибравши легальної та немовби лояльної подоби акторів провінціального театру, намагаються вести далі боротьбу проти Радянської влади з підпілля,— з’явився в українській літературі вперше.

Отже, поява роману викликала неабиякий інтерес. Але критика і першого, і багатьох наступних видань «Фальшивої Мельпомени» була напрочуд різноголоса. Маститі специ від літературознавства судили книгу, виходячи виключно з формальних, до того ж — формалістичних позицій; незначна ще на той час групка молодих марксистських критиків справедливо картала ідейні огріхи книги, одначе ще не вміла точно визначити самий сенс ідеологічної помилки автора; зате ціла зграя біля-літературних псевдоортодоксальних, кон’юнктурних критиканів аж накинулася на книгу, роздираючи її та шматуючи, а автора обвинувачуючи в усіх смертних гріхах, а найбільше — в «оспівуванні націоналістів». Обвинувачення безглузде, одначе поширюване тоді масово і залюбки.

Можна собі уявити, що тоді, на світанку нашої радянської літератури, та ще й для письменника-початківця з світоглядом далеко не сформованим, але позначеним плутаниною дореволюційного гімназичного виховання, — годі було зразу збагнути, хто ж має рацію, а хто ні, де правда, а де чистісінька брехня.

В ті часи дуже поширені були літературні диспути. Влаштовано диспут і з приводу «Фальшивої Мельпомени». Організатором була профспілка робітників мистецтв, і скликаний він був у клубі Робмису на Нетеченській набережній у так званому Білому залі — поруч із театром «Вілла Жаткіна».
То був перший в моєму житті диспут про мою книгу, ба й взагалі перша в моєму житті зустріч з моїм масовим читачем. У залі було місць сімсот, і був він переповнений: прийшли актори різних театрів (чомусь вважалося, що роман з театрального, сіреч — акторського життя!), прийшли письменники, журналісти, вчителі, студенти. Я мало не втратив притомність, коли вийшов на трибуну і став перед кількома сотнями людей, що всі читали мою книгу, і з них половина зараз заповзято плескала мені, а друга — так само заповзято — свистіла й гупала ногами.

Я не можу пригадати сьогодні численних виступів на тому диспуті — їх було не менше двох десятків.

Доповідачем був Майк Йогансен — він обстоював тезу, що роман — революційний і автор демаскував та сатирично спаплюжив українських буржуазних націоналістів.

Головувала на диспуті завідуюча культвідділом Робмису (прізвище, коли не помиляюсь, Чайка), вона вважала роман контрреволюційною вилазкою... Порядок ведення диспуту головуюча запропонувала оригінальний: спочатку — всі, хто за роман, потім — усі, хто проти роману. Подібно було, що відбувається не літературна суперечка, а судовий процес, і автор з доповідачем сидять на лаві підсудних.

Йогансен, нахилившись до мене, тихо запитав: — Як ти гадаєш, ми ночуватимемо сьогодні вдома? — А що? — не зразу зрозумів я.

— Та нічого... Просто в мене мало цигарок. Може, пошлемо когось за парою пачок?.. І зубні щіточки щоб прихопив...

Тим часом головуюча Чайка вирішила «закруглятись». Дарма, що перед нею лежала купка записок з проханням надати слово, вона оголосила:

— Отже, список промовців вичерпано. Я зроблю резюме після заключного слова доповідача, але будемо перед тим давати слово авторові чи ні?

Запитання було зовсім ідіотське — як же не дати слова самому авторові, але зміст, форму і самий тон цього запитання слід було розуміти так, що автора, мовляв, взагалі не варто брати до уваги, з автором діло ясне: з ним покінчено, можна вважати його вже відсутнім.
Залою покотився гомін: він складався з вигуків здивування та обурення, змішаних з якимсь кровожерливим сласним гарчанням. І головуюча вже збиралась перейти далі — давати слово доповідачеві для висновку, коли увагу її спинила піднята високо вгору рука десь позаду, аж біля вхідних дверей: всім цікавим місця в залі бракувало, і біля вхідних дверей товпився чималий гурт людей без місць. Руку піднімав один такий відвідувач без місця.

— Що вам? — недбало — тільки для годиться — поцікавилась головуюча.

— Прошу слова.

— Але ж список ораторів уже вичерпано.

— Пробачте, це не так: я подав записку ще при початку.

— А ви — за чи проти?

— Прошу пробачити, але про це я скажу з трибуни. Сказано це рішуче, і мої прихильники серед глядачів у залі негайно зняли крик: «Дати слово! Дати слово! Це ж диспут, а не прокурорський допит!»

Та прокурори й свідки звинувачення були вже цілковито певні за свою перемогу — і головуюча махнула рукою:

— Прошу...

З глибини залу, від вхідних дверей, попрямував до трибуни якийсь не відомий мені чоловік: невисокий на зріст, але кремезний, з широкими плечима й чіткою, військової муштри ходою. Його чисто виголене підборіддя було майже квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, сірі глибокі очі поглядали якимсь холодним сталевим блиском — пильно й пронизливо.