Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.2

---

Панцерник здобуто... Ах, не йде підмога... І серця тривога стисла в чорних лапах.

Василь Еллан! Невже й справді можливе таке, що я зараз побачу його й розмовлятиму з ним? Це ж вперше в моєму житті я побачу поета, письменника, і цей перший — буде саме Василь Еллан...

Василь Еллан — з яким стільки пов’язано, вірші якого так багато значать для мене... Як заклик. Як ствердження. Як перша перемога...
...А надвечір все укрив туман. Сніг лягав (так м’яко-м’яко танув...) На заціплений в руках наган, На червоно-чорну рану.

А раптом він не схоче з нами балакати? Не прийме нас. Ніколи йому буде. І — чого їм треба? Хай собі йдуть, звідки прийшли. Теж мені — вештаються тут всякі...

Ні, ні! Не може такого бути!

Знову кинув іскру Комітет:

— Кров горить на наших прапорах, Наша кров. — Вперед!

І ось ми, вже вдвох з Журбою,— в редакції газети «Вісті».

В першій кімнаті, до якої хід був просто з коридорчика-передпокою, стояв один стіл і сиділа одна людина. Стіл був завалений паперами, і людина поринула в них достеменно з головою.

— Можна бачити товариша Блакитного?—дзвінко й голосно запитав Журба. Я заздрив Журбі: він умів ніколи не ніяковіти, ніколи не губитися. Мені ж у цю хвилину кортіло нишком вислизнути назад у двері.

Людина біля столу не звела голови, не глянула на нас,— папери зовсім поглинули її,— тільки махнула рукою праворуч. Там, з правої руки від нього, з лівої від нас, були двері. Але їх щільно причинено.

Журба відкашлявся і перепитав ще гучніше, ще дзвінкіше:

— Можемо ми побачити товариша Блакитного-Еллана?

Людина в паперах миттю глянула на нас люто: — Я ж сказав уже вам, що Блакитний там! І він знову занурився в папери.

Це були його перші слова — раніше він нічого не казав, тільки махнув рукою на двері, але він був, мабуть, такий заклопотаний, що йому здалося, наче він вимовив уголос те, що тільки подумав. Втім, пізніше ми вже знали, що в товариша Тарана взагалі така манера розмовляти,— це був Таран, він тоді працював секретарем у газеті «Вісті».

Ми зробили кілька кроків через кімнату, до дверей. Серце мені калатало. Я почував себе, як перед дверима до кабінету дантиста, що має зараз виривати зуб. Журба постукав у двері.

За дверима було тихо. Журба перечекав і постукав удруге.

Людина в паперах — товариш Таран — знову люто гарикнула:

— Та чого ви гуркіт ізняли? Тільки працювати заважаєте! Сказано: заходьте! Скільки раз повторювати?

Сказано нічого не було, але Таран завжди вважав, що його думки звучать вголос.

Журба штовхнув двері, і ми — Журба першим, я другим — переступили поріг.

Ми опинились у вузькій і довгій, наче коридорчик, кімнатці з одним вікном. Віконце було невеличке і низеньке— лутка починалась мало не при підлозі. На широкому підвіконні горами навалені газети й папери. При самому вікні, короткою бічницею до вікна, стояв чималенький письмовий стіл—теж геть-чисто весь завалений газетами, рукописами, книжками, довгими стьожками друкарських гранок. Ліворуч від дверей стояла велика, провалена посередині канапа, обтягнута дерматином. Навпроти неї під стіною — широка етажерка, теж завалена зшитками газет. Між канапою та етажеркою були ще одні двері — до внутрішніх покоїв. В кутку біля дверей—там, де ставлять звичаєм вішалку для капелюхів та пальт,— на високій підставці для вазонів стояв великий, формату людського тіла, бронзовий бюст Аполлона Бельведерського. На голову йому недбало кинуто потріпаний, із зламаним дашком, сукняний кашкет-керенку, кольору солдатської гімнастьорки — хакі.

Це не міг бути кабінет редактора центрального в республіці органу преси. Це була келійка десь на мансарді — вічного студента, переписувача театральних ролей та нот для церковних хорів: була така професія колись, як не було ще друкарських машинок.

При столі, у звичайному дерев’яному кріселку, сидів білявий молодик, років під тридцять: чуб недбало відкинуто зліва направо, над губою — зовсім несподівані в ніжному дитячому овалі лиця — густо нависали рясні, вільно пущені вуса. Широко розкриті — якісь наче дівочі — очі дивились відразу і привітно, і строго, запитливо і трохи здивовано. Але такий вираз очей був лише мить, зразу ж погляд зробився наче відсутнім, прозорим, обернутим у себе самого: думка нагло опанувала молодиком, він вхопив перо і швидко-швидко почав писати. Вузьку стьожку паперу, на яких писали колись газетярі, пильнуючи зручності для ручного складання шрифту друкарями, було якось притулено на крайчику стола, тільки тут звільненого від газет та паперів.

Ми зняли наші ширококрисі капелюхи і стояли перед столом. Це був, безсумнівно, секретар, а он в оті, другі, двері — іти до самого Блакитного...

Молодик з несподіваними вусами припинив писання і знову звів свої блакитні очі на нас. Він дивився запитливо, але нічого не питав. Втім, мова погляду була зовсім виразна: чого вам треба і хто ви такі?

— Скажіть,— почав Журба вільно й вуркотливо,— будьте ласкаві, як нам побачити товариша Василя Еллана, Блакитного?

— А чого вам від нього треба?— запитав молодик, не кладучи пера і одним оком позираючи в свій рукопис: цілком очевидно, він поспішав з писанням.

Журба відказав з незрівнянним акторським апломбом — на баритональних низах голосу, ледь повівши плечем і змахнувши бровою:
— Пробачте, про це ми й скажемо товаришеві Блакитному.

— Я — Блакитний,— просто, навіть якось безбарвно мовив молодик.

Серце мені стрибнуло. Журба миттю перетворився: все його обличчя осяяла щаслива посмішка; плечі вигорбилися від радісного й шанобливого вітання; руки він притис до грудей.

— Пробачте! Ах, пробачте! Які ми раді... — А ви хто такі?— запитав Блакитний.



— Ми? Ах, ми — актори театру імені Івана Франка.

Вчора наш театр прибув до Харкова, а сьогодні...

Блакитний підхопився.

Відштовхнув геть стілець і майже вистрибнув з-поза столу, до нас.

— Чудово! Це чудово, що ви зразу й прийшли! Це чудово!

Він потис нам руки. Журба — як завжди видатним людям — відповів на потиск обома руками. З обличчя його було видно, що він — з першого погляду, враз і назавжди — вже закохався в нового знайомого. Хоч ми й приятелювали з Журбою, але саме за такі погляди, за всю цю його манеру поведінки з видатними людьми я його ненавидів. Втім, очевидно, я просто заздрив: адже я пектиму раків, а він завтра ж буде з новим видатним знайомим на короткій нозі, а післязавтра вже перейде на «ти».

— Дуже добре, що ви прийшли,— ще раз сказав Блакитний,— і у мене до вас буде ціла серія запитань. І от які запитання...

Розгладжуючи вуса на боки й донизу, Блакитний закрокував по кімнатці — сюди-туди між столом і канапою, три кроки туди і три кроки назад.

— І от які запитання...— повторив він. Досі він не поцікавився, з чим ми прийшли, яка в нас була до нього справа, навіть як наші прізвища: у нього, виявляється, була справа до нас, і він мав невідкладно поставити нам низку запитань.

Запитання Блакитного були такі: якої ми думки про свій театр — театр імені Івана Франка; якої ми думки про театр «Березіль» і Леся Курбаса в Києві; якої ми думки про театр Марка Терещенка — теж у Києві; і взагалі, якої ми думки про сучасний театр і що ми думаємо про аматорські драматичні гуртки — особливо при робітничих клубах?

— І що ви думаєте про Мейєрхольда та його біомеханіку?— закінчив він серію запитань. І поки ми, ошелешені, мовчали, кліпаючи очима, він докинув ще одне запитання:— І про «Пролеткульт» розкажіть: як ваш театр ставиться до «Пролеткульту»?

Ні на одне з питань ми б не зуміли відповісти до ладу — в театрі у нас про такі високі матерії не говорилося, а ми, молоді опозиціонери в театрі, не уміли сформулювати для себе наше ставлення до різних явищ у мистецтві і самого мистецького процесу. Та останнє запитання — про «Пролеткульт» — нас порятувало: з «Пролеткультом» ми вже мали свої рахунки.

— Ми — проти «Пролеткульту»!— сказав я рішуче, пам’ятаючи, що якраз Блакитний увів з «Пролеткульту» письменників-українців. Це були мої перші слова, і я сам собі здивувався, що заговорив так рішуче. Та Журба поквапився перехопити ініціативу і мерщій повідав Блакитному про те, як нас зустріли щойно в «Пролеткульті». Блакитний почервонів — він взагалі легко червонів у розмові: коли згадувано його особисто або коли йому було щось неприємно.

— Ну,— невдоволено сказав Блакитний,— важить не тільки те, що ми пішли з «Пролеткульту»,— він наголосив на «пішли»,— важить насамперед те, що ми утворювали його і у нас на Україні.— Він наголосив «утворювали».

І раптом він заговорив пристрасно — неначе були перед ним не двоє випадкових незнайомих нетямущих молодиків, а велика аудиторія, юрба, яку треба переконати і довести до пуття. Він доводив, що «Пролеткульт» запосіли фанатики-честолюбці та ханжі-сектанти, хитрі кон’юнктурники чи звичайні бездари-спекулянти та пристосуванці, а на Україні ще й звичайнісінькі мілкотравчаті великодержавники... А по ідеї, по самій своїй ідеї, утворення «Пролеткульту» — як це уявлялося два-три роки тому при початку — було фактором прогресивним, конче потрібним партії і пролетаріату. Бо ж пролетарська культура в переходову добу — це культура передусім класова, просякнута ідеологією і психологією пролетаріату... Але ж коли робити з цього фетиш, ще й проголосивши анафему всій класичній спадщині, то й перетвориться «Пролеткульт» тільки в арену для інтелігентського штукарства, що не має нічого спільного з проблемою творення комуністичної культури майбутнього... А проголошувати анафему всій класичній спадщині — це фіглярство і злочин: пролетаріат — спадкоємець усіх попередніх соціальних формацій, і він завоював собі право критично переглянути класичний спадок і відібрати для себе все те, що стане в пригоді для творення вселюдської комуністичної культури. Пролетарський колектив — ось хто має творити цю культуру, а не одинаки-вискочки, фігляри і пристосуванці, жулики або й «чесні з собою» фанатики-сектанти!.. Колективістичний принцип — це колективна свідомість і свідомий колектив, а зовсім не вимуштруваний гурт механізованих виконавців, як це роблять у студіях «Пролеткульту», на своїх машинізованих конструкціях! Пролетар—людина, а не механічна лялька в синій блузі, як намагаються представити це пролеткультівці.

Блакитний говорив і говорив,— двері прочинились, і до кімнати зазирнув Таран: він нарешті одірвався від своїх паперів. Блакитний не звернув на нього уваги і говорив далі. І тепер він говорив уже не сам, а разом із нами — ми вже підтакували йому, докидали свого слівця, закругляли почату ним фразу. Ми говорили на теми, поставлені ним у серії його запитань, і дивовижа: ми відповідали на його запитання — і самі, і з його допомогою. Блакитний умів витягти з людини слово, а за тим словом — думку, і якщо ви самі не могли дати ради своїм розкиданим, неорганізованим думкам, то він допомагав вам зібрати ваші думки, виразно їх сформулювати, розібратися в них... Ми говорили вже з добру годину, а може, й дві — і справді: тепер вже нам самим було ясно, як ми ставимося до власного театру, до театру «Березіль», до театру Терещенка, до Мейєрхольда і Курбаса. До власного театру ми ставились з непримиренним осудом — і це зразу заімпонувало Блакитному: ми засуджували наш театр за невідповідний сучасності репертуар, за прихильність до винниченківського «псевдопсихологізму» («психоложества»,— казав Блакитний) та до псевдоромантизму Жулавського чи Пачовського, засуджували за традиційність, інертність, острах перед будь-яким новаторством... Таран знову прочинив двері.

— Василю,— сказав він,— де ж передова? Передову вже треба слати до друкарні!

— Ах, так!

Блакитний зразу сів до столу і взяв перо в руки.

— Почекайте, хлопці,— кинув він нам.— Ні, ні, не йдіть, зачекайте тут, отам на канапі...

І почав швидко-швидко писати на своїй довгастій гранці.

Ми сиділи тихенько на канапі і дивувались із себе самих: ми наче виросли в своїх власних очах. А втім, ми і справді виросли за цю півторагодинну розмову. В грудях мені аж співала радість: я балакав з Блакитним, з Василем Елланом, і він хоче зі мною балакати — сказав не йти, а почекати...

За хвилин двадцять Блакитний гукнув Тарана, віддав йому закінчену передову і знову обернувся до нас. — А чого ви, хлопці, ходили до «Пролеткульту»? — нарешті поцікавився він.

Ми відповіли.

— А, то ви й письменники!— чи то зрадів, чи то розчарувався Блакитний.

Ми постаралися пояснити: була стаття—заклик у донецькій газеті, а ми б... коли, звичайно, це можливо, може, й не зразу, а згодом, але... теж хотіли б вступити до «Гарту».

— Що ж .. Треба поговорити: я — голова бюро «Гарту». Тільки ж...

Він посіпав свої вуса, потім загукав до сусідньої кімнати, до Тарана:

— Нехай покличуть Кудрю з друкарні! І гукни, будь ласка, Тичину!..

Ми знову були ошелешені. Виявляється, головою «Гарту» був теж Блакитний. І зараз... невже цьому правда?.. Зараз прийде сюди Тичина...

— Павло Тичина? — завмираючи серцем, поцікавився я.

— Павло. Щойно переїхав з Києва. А от жити нема де. Ночує тим часом тут, у редакції,— комірка там є, в кінці коридора...

Блакитний весело засміявся:

— Все боїться, щоб щури рукописи його віршів не поїли: повно там пацюків — так і бігають по столі...
— Бр-р-р! — Журбу аж зсудомило.— Це ж вони і на ліжко можуть вилізти. Блакитний зареготав:

— На ліжко не вилізуть. Бо ліжка там і нема: Павло Григорович на старих комплектах газети на ніч вмощується... От зайдете потім до нього й самі побачите...

«...Зайдете... Побачите...» До кого — зайдемо? До Павла Тичини?.. Що написав «Псалом залізу»? До автора «На майдані коло церкви революція іде»? До найпершого поета української сучасності?.. Зайдемо і побачимо, що живе в кінці коридора в комірчині, де пацюки наміряються з’їсти рукописи його віршів!..

А Блакитний вже не сміявся. Він скинув паки газет із підвіконня, посадив туди нас, ближче до себе, і заговорив заклопотано:

— Розумієте, хлопці, нам з вами треба велику справу започаткувати! Треба навести лад на театральній дільниці і... і творити пролетарський театр!

І Блакитний обрушився на нас з пристрасною промовою.

Зміст його мови був такий. Тисячі драматичних аматорських гуртків існують по селах та на кожнісінькому заводі і діють собі без руля й без вітрил, як бог на душу покладе, а найбільше — за старими традиціями дореволюційного «малоросійського», «гопакедійного» театру. Рівняються вони як на мистецький еталон тільки на ті — теж не один десяток — мандрівні халтуртрупи всяких колісниченків, прохоровичів, азовських та інших гаркун-задунайських. І в цьому морі гопачно-горілчаної, із співами й танцями, театральної халтуро-культури сліпими маяками — бо ж позбавлені змоги ширити свій вплив — діють кілька справді творчих театральних об’єднань: березільці, франківці, терещенківці. Та об’єднання ці — лише мистецькі і різняться одне від одного тільки формальними прийомами і між собою люто ворогують. А потрібно мати ідейне об’єднання театральних митців, об’єднання, яке б стояло на позиціях класового мистецтва, на позиціях творення пролетарського театру, об’єднання, яке було б своєрідним «апаратом» партії на фронті творення нової театральної культури, колективістичної і комуністичної... Так от: в кожнісінькому професійному театрі треба створити таке войовниче ядро активних і свідомих працівників-революціонерів. А всі такі осередки об’єднати між собою на єдиних для всіх позиціях комуністичної ідейності та громадської активності, незалежно від мистецьких уподобань та прийомів у своїй роботі. І підхід до мистецтва має бути найширший: використовувати всі досягнення мистецької техніки, всі надбання різних мистецьких шкіл, оцінюючи їх лише ідейно — з погляду революційної доцільності. Тоді кожнісінький драматичний гурток на селі чи при заводі зможе орієнтуватися на діяльність такого об’єднання або й бути під його безпосереднім творчим керівництвом. Таким чином і буде мобілізовано до творення пролетарського комуністичного театру всі творчі сили професійного театру та піднято весь самодіяльний аматорський театр: вони будуть об’єднані в єдиному ідейному і мистецькому театральному процесі.

— Розумієте, хлопці? — закінчив довгеньку-таки тираду Блакитний.

Ми розуміли.

— Згодні з такими постулатами?

Хіба ж ми могли бути не згодні — з самим Блакитним?

— Так от, хлопці, треба покласти початок такому об’єднанню. Вам і належить бути його фундаторами... Блакитний присунув до себе чисту стьожку паперу. А ми дивились, кліпаючи очима: щохвилини нас ударяла чергова несподіванка, чергове ошелешення. Ми маємо бути... фундаторами!..

— До речі,— аж нарешті поцікавився Блакитний,— як ваші прізвища?

— Смолич... Юрій...

Блакитний записав моє прізвище вгорі паперової стьожки.