Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.32

---

Ярослав поглядав на мене вичікувально.

Коктейль-хол гув довкола нас, але це був далекий потойбічний гомін.

Нарешті я одпив ковток з мого фужера і сказав:

— Ярославе, що я можу вам відповісти, як я можу вас порадити, Ярославе? Ви теж знали мою першу дружину... А жінка, про яку ви говорите, це тепер... моя дружина!

Ярослав дивився й дивився на мене. Спочатку він блід, потім почав червоніти, потім кров раптом кинулась йому в обличчя.

— Пробачте...
— Пробачте мені...

Від того часу між нами з Ярославом лягла якась межа: ми вже не балакали так залюбки й щиро, і навіть я помітив, що він уникає повертатися разом зі мною додому вночі.

Втім, невдовзі Галан виїхав на фронт, на Курську дугу, либонь, у командировку від газети «Радянська Україна». А мені тепер здебільшого зручніше було йти в другий бік — не на Лаврушинський, а на Пушкінську, де проживала моя дружина.

І побачились ми з Галаном, власне, аж восени — в Харкові. Харків здобуто у вересні, і другого ж дня невеличким спеціальним літаком ми вилетіли до Харкова втрьох: Рильський, Панч і я — відновлювати й налагоджувати культурну ділянку мирного життя. За день чи два прибув туди й Галан: здається, кореспондентом «Радянської України». Доки не розмінували центр міста, ми жили на Юмовській, де розташувався й ЦК партії, потім ми з Панчем перенеслися аж на Клочківську — наші колишні харківські квартири стояли з винесеними вікнами й дверима. Галан приходив до нас вечорами: місто потопало в підфронтовій темряві, електростанція ще не діяла — і наші нічні розмови точилися біля карбідового каганця. То було знову задушевне каганцювання: розмови про наденне буття, про конкретні справи відродження життя, про живі проблеми відбудови міста, мрії про майбутнє і спогади про минуле, суперечки і навіть сварки. Але до розмови про Ярославове одруження ми не повертались.

Переможний наступ наших військ розвивався, фронт відходив далі й далі, визволено й Київ. Панч перебазувався до Києва зразу — налагоджувати письменницьке життя-буття, я до весни затримався ще в Харкові — з редакцією журналу «Україна», а Галан пересувався слідом за фронтом — він поривався чимдуж до Львова. Львів звільнено — і Галан ввійшов до рідного міста з передовими частинами. Так... повернувся, нарешті, додому з поїздки на курорт три роки тому Ярослав. Так — ще в дні війни — відновився львівський період життя Галана. До Києва Ярослав приїздив часто — в справах редакції, в справах Спілки, в своїх особистих творчих справах — і ми зустрічалися з ним раз у раз, в редакціях, у Спілці, на вулиці, тільки не в мене вдома — до мене додому Ярослав не заходив: Ярослав на той час вже одружився і до розмов на особисті теми ми з ним не повертались. Власне, коли ми залишалися тільки вдвох, ми мерщій починали балакати про справи, відчуваючи, що... не знайдемо теми для розмови про щось інше, крім справ.

Творчо то був дуже активний період у житті Галана: п’єси, оповідання, публіцистика. Публіцистика особливо: Нюрнберг, антипапські фейлетони, постійні виступи проти націоналістів.

І от — смерть: смерть від руки націоналістів з наказу Ватікану.
Я прилетів тоді до Львова на похорон Галана.



Моторошно виглядав того дня старовинний Львів. Вулицями проходили багатотисячні демонстрації: львів’яни заявляли свій протест, своє обурення підступним, підлим убивством. Вулицями, на шляху слідування похоронної процесії, шпалерами вишикувано війська: були підстави стерегтися, що націоналістичні диверсанти намагатимуться вчинити ще якийсь ексцес. Між шпалер озброєного війська поволі посувався похоронний похід: червоні прапори з чорними стрічками, лава дівчат з жалобними вінками, букети осінніх квітів... Жалібний марш.
На Личаківському кладовищі натовп залив усі алеї й проходи між могилами. Прощальних слів над труною було два: найближчий друг, товариш — Петро Козланюк і я — від письменників України, від Спілки, від української інтелігенції і громадськості.

Хіба пригадаєш, що говорили ми тоді? Горе краяло нам серця, туга й скорбота стискала груди, тривога холодила нам душі. Ми обоє промовляли від усієї пристрасті наших сердець, але ніякі палкі слова, жодні прокльони вже не могли повернути до життя нашого товариша, друга, побратима. Загинула людина чистого серця і світлого розуму, загинула на бойовому посту. Він просився на фронт — солдатом, на фронт його не взяли, але бійцем він однаково провоював усю війну; війна скінчилась, а він все одно залишався солдатом і бійцем — фронт прийшов до нього в хату.
Після похорону ми пішли разом з Петром Козланюком. Горе, туга, скорбота сушили нам душу. І, не змовляючись, ми рушили у якийсь підвальчик, до якоїсь забігайлівки. Ніколи ще не запивав я поминки по загиблих товаришах, а тут воно вийшло якось само собою. І ми просиділи з Петром у тому підвальчику цілий день, до пізнього вечора, вчинивши переполох на цілий Львів, на цілу область: нас не могли знайти, і виникла підозра, що нас обох, промовців над труною загиблого, полонили диверсанти-націоналісти, їх тоді було до біса по західних областях, надто у Львові. Цей переполох лишився нам ще однією пам’яткою про Ярослава — кінець кінцем ми вчинили чисто по-галанівському: душевної розради шукали в улюблених Ярославом місцях, у затишку кав’ярні. І з того дня наша дружба з Козланюком особливо зміцніла.

Чимало хто вважав Ярослава Галана суворим, холодним, навіть черствим. Це помилка — якраз таким він і не був. Це була, навпаки, людина ніжної вдачі, гарячого серця, доброї і чулої душі. Ярослав поміж людей був якийсь особливо людяний.

ТА ІНШІ...

«Та інші...»

Скільки образ породив цей не завжди доречно, а здебільшого якраз недоречно вживаний вираз, скільки завдав амбітним людям прикростей та болю!

Ця найпростіша ідіома завжди трактується лише негативно — тільки як вираз зверхності: мовляв, тут і погорда, тут і зневага, і щонайменше — нехтування. Всякий, хто має підстави припускати, що під цим безіменним узагальненням — після переліку з якоїсь нагоди низки імен — може бути передбачено і його ім’я, його персона, — сприймає «та інші» тільки як тяжку кривду: як визначення другорядності, навіть безвартності його особи. Інколи це й справді так, та раз у раз це зовсім не так: просто не вистачає часу чи місця для педантичного переліку або такий перелік і зовсім не потрібний. Тішу себе надією, що цим виразом у підзаголовку я нікого не ображу, нікому не завдам прикрості, бо, кінець кінцем, записи мої зовсім довільні, і хто знає, кому потрапити до них, а кому ні: це ж не доповідь і не звіт, не загальний огляд і не яка інша форма святців чи синодику.

Тим паче, що мова буде лише про тих, хто вже не живе і кого несправедливо забуто...

ХАРКІВ, КАПЛУНІВСЬКА, 4

У шістдесят четвертому році сповнилося якраз тридцять років, як мені припало — майже безперервно й беззмінно — бути в керівництві Спілки письменників, а взагалі в літературному процесі й усі сорок років. За цей час я знав кілька письменницьких клубів — місць, де зосереджувалося громадське і колективно-творче життя радянських письменників: у Харкові, Києві, Москві, Ленінграді, Тбілісі. Були то клуби і ліпші, і гірші; були в кожному з них і різні періоди — процвітання а чи занепаду.

Та найкращим за весь цей час — без всякого сумніву — був Будинок Блакитного в Харкові. Він існував з двадцять шостого до тридцять четвертого року: тридцять четвертого восени, в час переїзду столиці до Києва, отже, й перенесення до нової столиці і всіх центральних літературних установ, — був ліквідований.

Чудове приміщення клубу, любовно опоряджене письменниками, стояло довгий час порожнє: столичні установи виїхали, а обласні не потребували стільки «площі», скільки покинула столиця. Потім вільне приміщення на Каплунівській, 4, віддали під якусь сільськогосподарську інституцію. Що поробляли «сільські господарі» в величенькому, в стилі українського барокко, двоярусному залі — їй-право, не знаю...

Каплунівська, чотири, для мене, та й, думаю, для кожного літератора з нашого покоління «першого пожовтневого привозу», залишиться, проте, тільки меморіальним будинком пам’яті Василя.

То був затишний особняк — на два поверхи, з глибоким і розлогим «редешосе». В першому поверсі з вестибюля хід ліворуч провадив до синьої вітальні і за нею — бібліотеки, читальні й кабінету директора та його квартири. Просто з вестибюля — мармурові сходи на другий поверх, до зали з кімнатою для Президії. На «хори», що оперізували залу з трьох сторін, провадила гвинтова драбина. Майже така, тільки не спіральна, а на два марші, драбина вела і з першого поверху до ресторану й більярдної з більярдом Маяковського — в «редешосе». Опоряджений будинок був ізсередини (панелі по стінах, одвірки, лутки, наличники, суцільні балясини «хорів» та сволок у залі, а також і основні меблі — крісла в залі, столи, шафи, стільці) — мореним зеленаво-брунатним дубом.

Шкода — не пригадаю, який архітектор опоряджував Будинок Блакитного, але був то архітектор талановитий. Будівництвом керувала спеціальна комісія — повного складу її теж не пам’ятаю, але найбільш діяльним її членом, що достоту днював і ночував у будинку під час будівництва, був Валеріан Поліщук. Він був ентузіастом створення письменницького клубу, і Будинок Блакитного, їй-право, був чи не найкращим твором у творчому доробку Поліщука. Кажу це зовсім не заміряючись якось принизити творчість автора «Пацанка» та «Олени

Курнатовської» — речей кращого періоду його творчості. Пізнішого періоду в творчості Поліщука — періоду «Авангарду» — я, в основному, не приймав і з Валеріаном з приводу цього вічно гиркався, хоча саме в цей час ми й приятелювали, бувши добрими сусідами в будинку «Слово».

Та мова не про це, мова — про Будинок Блакитного, і саме — про Будинок (з великої літери), а не просто будівлю та її опорядження чи оздоби.

Будинок Блакитного повинен увійти в історію української літератури як історичний меморіал. Скільки найважливіших літературних подій відбулося тут! Адже весь період кінця двадцятих і половини тридцятих років в українській літературі можна просто розписати по кімнатах Будинку Блакитного. А в сесійному залі Будинку відбувалися всі свята тогочасної української літератури... Тут зосереджувалося все справді колективно-творче літературне життя. Тут були аванпости тогочасного українського літературного процесу.

Тут відбувались літературні диспути, неодмінним учасником яких був нарком освіти Скрипник, а на письменницьких зібраннях виступали секретарі Центрального Комітету — Косіор і Постишев або голова уряду — Любченко Панас.

Саме тут відбулась і вікопомна для нашого покоління українських літераторів партійна чистка двадцять дев’ятого року.

І тут сталася найвизначніша на ті часи подія в міжнародному літературному житті — Всесвітній з’їзд прогресивних літераторів капіталістичних країн та утворено МБРЛ — Міжнародне бюро революційної літератури — таку, здається, прибрало воно собі назву.

Письменники різних частин світу, з десятків країн побували тут, коли вперше потрапляли до Радянського Союзу, і Україна, Харків, Будинок Блакитного — то було найперше місце по їхньому прибутті в країну будованого соціалізму.

В харківському Будинку Блакитного тривали й незабутні зустрічі українських письменників з Барбюсом. Сюди, зразу після своєї репатріації, прибув і Максим Горький.

Тут — з офіційними візитами, для участі в роботі або й запросто — перебували чи не всі найвизначніші на той час російські письменники. А Маяковський раз у раз тут і днював, і ночував, дуже полюбляючи затишний підвальчик-ресторан і більярдну.

Чому зовсім скромний супроти теперішніх розкішних палаців літератури клуб був такий популярний серед письменників? Чому літератори того часу всі свої громадські та колективно-творчі заходи зосереджували неодмінно тут? Чому сюди тягло кожного літератора і в хвилини дозвілля — для відпочинку, розваг, зустрічей з друзями чи полеміки з літературними противниками?

Звичайно, причин могло бути чимало. Тому, наприклад, що це був перший літературний клуб першого революційного покоління радянських літераторів — новинка. Тому, що не тільки цей клуб, але й усе громадське життя літератора було тоді ще новинкою. Тому, що тоді, в перші роки після закінчення громадянської війни, взагалі все в укладі нашого життя було новим, новим був і самий той уклад.

А ще, певна річ, тому, що ми самі, перше покоління радянських українських літераторів, були ще молоді, все для нас було теж молодим, — із молодечим запалом ми стверджували тоді молоде життя нашого народу і з таким же завзяттям валили все старе.

Додам: бурхливості тогочасного літературного життя, що й сконцентрувалося в своїх виявах у Будиноку Блакитного, може, найбільше й сприяло те, що літературних організацій, власне — творчих та ідейно-творчих груп — було тоді багато; і всі вони перебували в змаганні між собою, в суперечках, боротьбі, а інколи — в конкуренції й чварах.

Та коли мова все ж таки про Будинок Блакитного, то була ще одна причина його дивовижної життєздатності. То був його перший директор — Максим Лебідь. Максим Лебідь був поет, «плужанин». Правда, і член організації «Плуг» був з нього не надто заповзятий, і поет з нього не був примітний, навіть як на ті часи. Але з добіркою своїх плохеньких віршів увійшов Лебідь у літературні кола, щоб здійснити, власне, зовсім іншу місію, — і виявив тут своє справжнє покликання.

І жодної таємниці своїх успіхів Лебідь не мав. Не був він ні з визначних діячів-організаторів, ні з бравих господарників, ані з літературних «папаш». Нікого він не гуртував біля себе, не вславився й винайденням якоїсь «панацеї» для гуртування мас.

Лебідь просто любив свій Будинок — іменно як літературний клуб — і мріяв, щоб цей клуб став місцем літературних подій. А для того, щоб це сталося саме так, докладав усіх старань, щоб кожний літератор міг мати тут для себе все те, що має вдома, або якраз навпаки — не має, не може мати, але мати б хотів. У сесійному залі на другому поверсі щовечора відбувались або диспути — літературні чи загальномистецькі, або виставки — з неодмінним обговоренням, або зібрання різних письменницьких організацій. В підвалі в цей час — до пізньої ночі — відвідувача годували, як вдома, за дуже помірну платню. А на першому поверсі письменник завжди міг відпочити в вітальні, попрацювати в затишній читальні, користуватися справжніми скарбами бібліотеки.

Бібліотека — то був «коньок» і гордість Максима Лебедя. Втім, такою бібліотекою міг би пишатися кожний бібліофіл. Лебідь зібрав у ній найдорогоцінніші видання: за книжками він полював і по великих містах — у Києві, Москві та Ленінграді, і по глухій провінції, де за передреволюційні часи найбільше й осіло унікальної літератури — по книгозбірках поміщиків-бібліоманів. Ця бібліотека була б добрим пам’ятником Максиму Лебедеві, коли б залишилася такою і досі.

Серйозний удар бібліотеці завдала війна, власне — ми самі при початку війни: коли гітлерівці почали дуже бомбити Харків, ми впакували найцінніші видання в кілька великих ящиків, і обком обіцяв їх першочергово евакуювати, як державну цінність, як «золотий фонд». Та ні першочергово, ані в останню чергу ці ящики вивезені не були — і вони зникли невідомо де... Третього удару завдано вже в час окупації міста: гітлерівці просто викинули рештки бібліотеки з приміщення геть, бо приміщення на вулиці Чернишевського, де тепер містилася Спілка письменників, стало потрібним під якусь військову німецьку установу... Бібліотекарка Демидова героїчними зусиллями врятувала бібліотеку: вона десь роздобула машину і вивезла книжки кудись за місто, в якийсь сарай, — там вони й перележали весь час окупації. Коли в перші ж дні визволення Харкова ми з Рильським та Панчем прилетіли відновлювати культурне життя міста, бібліотекарка Демидова, — ледь рухаючися, бо розпухла від голоду, — з’явилася до нас і вказала, де книжки з бібліотеки: їй пощастило врятувати значну частину — лише декотрі взялися пліснявою чи розсипалися, потрублені мишами та пацюками...

Отак зазнала наша бібліотека тяжкого урону, і старання героя-бібліофіла зійшли «на пси» — не стало пам’ятника Максиму Лебедеві.

На знаходження рідкісних видань, дорогоцінних книжок у Максима Лебедя був взагалі нюх. Пригадую, як йому колись випадково стало відомо, що в якомусь селі (здається, Біликах) на Полтавщині вмер піп, але піп цікавий — з старої попівської династії: і батько його, і дід, і прадід були в тому ж таки селі попами. І Лебідь зразу підхопився: тут має бути надзвичайна книгозбірня! — і рушив мерщій у вказане село.

І справді, повернувся він з цілим оберемком найцінніших стародруків та унікальних видань, придбаних до того ж за безцінь: попівські спадкоємці не цінили книг і закинули бібліотеку небіжчика на горище.