Опубліковані у виданні: “Спадщина: Літературне джерелознавство. Текстологія. Том VII”, 2012 рік.

Фрагменти з листів Івана Дніпровського до Марії Пилинської

Оригінали листів зберігаються у Харківському літературному музею

Квітень — травень 1928 року

… В середу вечором розподіляють кватирі. Сьогодні я ходив обдивлятись кімнати. Дуже сподобались. Нам кватиря на 3 поверсі, а яка саме — на це тягтимемо жереб. Була думка «орабочить» кожну кватиру, т[об]т[о] в кожну додати по 1-й робітничій родині, та наші пішли до ЦК і, здається, цього робити не будуть. Ти ж уявляєш, що було б? Це значить письменник з родиною в 3-4 душі живе в 3-х кімнатах, а рядом робітнича родина з 8-ю чоловіка у злиднях, убозтві і т.д.? Совісно, сором задушить дивитися тільки... Письменницька публіка цього літа вся в Харкові. Чекають на серпень, і заздрять мені. Куліш просить мене сповістити його про умови життя в нашому вилому городі і теж, може, приїде. Завтра - позавтрього купую шахмати, порадника. Уточка купує Лесі черевики — складаю і їду (в суботу! в суботу!) Скучив за тобою крепко. Ніжно цілую, тихо обнімаю тебе думками і в свій сон заплітаю твій милий образ. Кохана, кохана. Поки побачу тебе, серце засохне з нудьги... Де та субота? Цілую всіх. Твій Маїв. Уточка з Змієм вітають.

P.S. Те, що розкажу особисто, - обминаю. Завжди. Буде цікаво.

28.V|||.1928

.... Був у Панча. Читав він мені оповідання. Скидається на кінець мого роману. Той самий момент. Пише йому якийсь артист п’єсу, а він виправляє діялоги. Мені не сподобалась. Здохла. Я люблю пристрасті. Вибагливий киянин уже не ходить до його, мабуть, розбився глечик, як казала моя матуся. У губатого кампанія грала в карти, був і Кляус. Так влетів сусід, розігнав їх усіх, і тепер ні з ким не говорить. Нещасна людина! Кляус тільки плечами знизує. А я храню молчаніє. Не все одно!

В нашім будинку строять вже 5-й поверх. Скоро кончать. Але перейдем «на нові кватирі» десь, мабуть, у травні, у червні. Виведуть дах уже скоро, тоді будуть кінчати середину. Прекрасний будинок!

Ну, годі вже на сьогодні. Бувай. Та духом не падай. Не сумуй. Чуєш, муха малая? Працюй небагато, але [ф]ігурально. Не зморюйся. Винось машинку на веранду. Дихай повітрям. Скажи за це й Олесі. Обіймаю всіх.

Харків, жовтень 1929

...

Драстуйте! Драстуйте!..

Що вам сказати найперше? З чого почати? Давайте-но з хати, з нової оселі. Вона ще не готова. (Сьогодні вранці я був там). Вигляд пристойний, білять, фарбують. І в “себе” в кімнатах я застав фарбярів і дівчат, що миють вікна, співають пісень і т.д. (Це я для ідеології). Чотири дні — і наші хатинки будуть готові. Числу к 1, к першому, приміром, всі етажі будуть готові, хіба що за винятком самого найнижчого. Там, унизу, стане роботи до 15.Х. Кардинальне питання: котли (вони ж і казани) -- коли вони будуть? К Різдву, через місяць, завтра, сьогодні — здається, нікому ще невідомо... Ergo, міркуй: хочешь — будь дома, ще відпочинь і крапельку поправся, хочешь — їдь на Артемівську... Це залежить од тебе. Якщо ж що-небудь неждане, ц[еб]т[о] переселення народів, я тебе сповіщу днів за кілька, 2, 3, як узнаю...

ДАЛІ....

Зі стенограми зустрічі делегації українських письменників із Сталіним, 12 лютого 1929.

КАГАНОВИЧ. — Итак, беседа с т. Сталиным сводится к тому, что надо, чтобы вы и все украинцы подошли к вопросам союзного строительства, к своим претензиям не с точки зрения критики, а с точки зрения органического внедрения и предъявления определенных требований. Это абсолютно правильно, и то, что вы приехали к нам в Москву, я убежден, свидетельствует о том, что мы продвигаемся гигантски вперед. Но нельзя отрицать того факта, что среди украинских писателей были известные настроения.

СТАЛИН. — Они чувствуют себя, как гости, в то время, когда они должны чувствовать себя хозяевами.

КАГАНОВИЧ. — Надо приезжать не только в гости, а надо органически взяться за дело, добиться переводов и т.д. В частности, мне тов. Остап Вышня подал записку относительно украинского дома писателей "Слово". Я в этом "доме" принимал горячее участие на Украине и сейчас, если время позволит мне, я займусь этим вопросом. Но это частность. Я думаю, что ваш приезд сюда во многом поможет, во многом сблизит нас. Вы видите, что политика партии и центральных советских учреждений совершенно определенная. Национальная политика в ЦК совершенно определена, вы это знаете прекрасно. И что ясно видно из выступления тов. Сталина, общая линия, которую мы проводили на Украине и которую проводим. Позвольте, товарищи, на этом считать нашу беседу оконченной.

Варвара Губенко-Маслюченко, Анатолій Журавський. Спогади про Остапа Вишню

Степан Крижанівський. Що сам бачив і чув.

Будинок «Слово» у Харкові був першим письменницьким житловим будинком, до того ж не лише на Україні, а може, і в Радянському Союзі.

Я прожив у цьому будинку десь із п’ять років, в ньому народилися мої сини і відбулися інші важливі події. У мене назавжди збереглося до цього будинку тепле почуття. І тому хочеться відтворити розповідь Остапа Вишні, як кажуть, з його власних уст про те, як будувався, а головне, як добудовувався будинок «Слово».

Зводився той будинок на кооперативних засадах. Головою кооперативу був Остап Вишня, а пайщиками усі більш-менш відомі тоді харківські письменники та деякі художники і композитори.

У січні 1929 року відбувався «Тиждень української літератури» у Москві. На цей час будівництво затрималося — не вистачило коштів. В ході «Тижня» в Агітпропі ЦК ВКП(б) відбулася нарада про дальше розгортання зв’язків української літератури з російською та взагалі про посилення зв’язків між братніми радянськими літераторами. Був на цій нараді в числі інших письменників і Остап Вишня.

— І ось,— розповідав письменник,— під час наради із якихось бокових дверей у зал ввійшов Сталін. Сталася миттєва пауза, але Сталін лише махнув люлькою — продовжуйте, мовляв, і ненадовго сів до столу президії. А потім, підвівшись з-за столу походжав поза столом президії, пахкаючи своєю люлькою. І хоч Остап Вишня уважно слухав промовців, та одночасно його не лишала думка: де знайти кошти для добудови будинку? І раптом його осінило: а чому б не попросити грошей на добудову «Слова» в партії та уряду?

Не для себе ж! Для загального добра. Вишня поспішно накидав записку головуючому.

Коли Сталін на деякий час підсів до столу президії, головуючий непомітним для інших рухом підсунув йому записку. Сталін ковзнув по ній очима і ствердно махнув люлькою. Коли засідання закінчилося, Вишня повернувся до готелю «Асторія», аби трохи перепочити. Раптом у двері постукали.
— Заходьте.
До кімнати швидко зайшла людина з великою сумкою в руках і револьвером при боці.
— Ви Остап Вишня?
— Я Остап Вишня.
— Наказано передати вам гроші.
— Які гроші
— Ті, що ви просили.
І посланець висипав на стіл пачки з купюрами, які склали солідну суму, цілком достатню для добудови письменницького будинку.

Але, як запевняв Остап Вишня, найбільше його вразило те, що кур’єр не тільки не вимагав від нього перерахувати гроші, а й не взяв жодної розписки. Цьому, скажемо правду, і ми не повірили. Напрошувалася думка, що Павло Михайлович від хвилювання просто забув, що він таки розписався у книжці. Але Вишня, як у таких випадках кажуть, клявся й божився, що справді ніякої розписки не було і ніхто її в нього не вимагав. Та й чи треба говорити про те, які тут пішли хвилювання — як зберегти та як довезти таку велику суму грошей.

Василь Сокіл. Здалека до близького

кінець 1929 року

1930 року збудували "Слово". За порадою Михайла Биковця я за рік до того вступив у число пайщиків цього письменницького будинку. До цього часу в нас обох були погані житлові умови. Я далі не міг жити на Клочківській, фактично, став безпритульним. Михайло жив трохи краще, мав маленьке, але досить зручне мешкання при школі на Басейній вулиці.

Останні місяці перед закінченням будівництва "Слова" ми з ним удвох жили в тій сторожці. А тільки-но оповістили, що можна вселятись, миттю склали свої манатки і перебрались до чудової квартири №14. Михайло ще кілька днів збирав речі, а я увійшов у свою порожню кімнату з одною валізкою та торбою з постіллю, розстелив на підлозі газети, поклав на них подушку і відразу ліг спати, бо був пізній вечір, а світла до будинку ще не підключали. Потім казали, що я виявився першим поселенцем у "Слові".

Тетяна Кардиналовська. Невідступне Минуле.

Видавництво “Майдан”, 2005

початок 1930х

Про будинок «Слово» та його мешканців варто розповісти окремо. Ідея створення «свого» будинку на кооперативних засадах виникла у харківських письменників наприкінці двадцятих років. Головним ініціатором цього проекту був Сергій Пилипенко. За первісним задумом кожний пайовик мав щорічно сплачувати певну суму й таким чином приблизно за п’ятнадцять років виплатити вартість свого помешкання, яке тоді ставало його власністю. Однак цьому задумові не судилося здійснитися, бо на початку тридцятих років майже всіх чоловіків будинку «Слово» заарештували, а їхні родини виселили та вислали за межі України. Будівництво йшло типовими совітськими темпами: з 1927 по 1930 рік. Будівельники часто залишалися ночувати на будівництві, приносили туди їжу, і внаслідок цього в будинку розвелася безліч блошиць, пацюків та мишей, яких пізніше неможливо було знищити.

....

Для боротьби з мишами ми придбали кота і, крім того, поставили мишоловку. Лінивий кіт швидко збагнув, що йому немає сенсу витрачати сили на полювання за мишами. Він лягав у кухні й прислухався: тільки-но почує, що мишоловка клацнула — біг до нас і нявчав, сповіщаючи, що зловилася миша й ми маємо дати йому цю мишу на обід. Наша війна з мишами й крисами, очевидно, становила одне з найсильніших вражень нашої маленької Міртасі.

Про це ми дізналися в досить кумедний спосіб. Їй не було ще й чотирьох років, як раптом вона вразила нас, написавши великими друкованими літерами таке:

Кладовка. Криси.
Кладовка. Миші.


Ми навіть не підозрювали, що вона вивчила літери і вміє писати, і то не просто прозою, а майже віршем з алітерацією, ритмом та приблизними римами. Ми повинні були тоді ж відгадати, що з неї в майбутньому буде поетеса.

Коли в 1930 році будівництво будинку «Слово» нарешті закінчилося, Сергієві й ще кільком письменникам — членам ініціативної групи — дали право вибрати собі помешкання, після чого решта пайовиків мусила тягнути жереб. Перед майбутніми мешканцями поставили питання, що вони воліють —газові плити чи такі, що опалюються кам’яним вугіллям? Більшість обрала вугілля, бо тоді лупали чутки про часті випадки отруєння газом. Отже, до будинку привезли вугілля й склали його в підвалі: кожний мешканець мусив тягти до себе нагору це важке паливо (ліфта в будинку, звичайно, не було). Перегоріле вугілля, «жужелицю», викидали на подвір’я на купу, яка з роками виросла в справжні гори, ставши улюбленим місцем гри для дітей.

Наталка Дукина. На добрий спомин… Повість про батька.

Видання журналу “Березіль”. Харків. 2002

початок 1930х

У будинку «Слово» на ті часи був великий двір із горою вугілля для опалення взимку — на думку дорослих, та для катання на санчатах — по мислі дітлахів. Був чималий гарний садочок. І те, і друге тоді — огороджене й доглянуте, не те що тепер... За віком я гралася й товаришувала з Ігорем Сенченком, Свєтою й Вячиком Доленго, щонайбільш подругувала з Етею Котляр, руденькою, добре вихованою дівчинкою з круглим личком, густо всипаним ластовинням, мов сорочаче яйце. В дитячому віці три-п’ять років різниці багато важать. Еда Левіна, Ліна Гордієнко, Іра Масенко, Римма Бєліна, Наталя Гавриленко були трохи старші од мене і вже починали дівувати; Наталочка Трублаїні, Леся Вирган, Алик Черняков, Фелікс Бєлін, Яся Шмигельська (сестра Тараса Божка), Беба Вишневська, а чи Біля Левін — то дрібнота й проти мене. Ще — старші: Юрко Панів, Вова Донченко, Тарас Маненко, Юрко Коцюба — я не пам’ятаю, які вони були з виду; на костурах — Рафа Кальницький; була маленька, вредна, смаглява, мов циганка, дочка нашої двірнички Алка Петимко.

Головував, отаманував, давав лад нашій різномастій кумпанії Тарас Божко. Спосіб правління, безумовно, був деспотичний, авторитарний, і часто-густо він підтримував його міцним кулачком, але, так чи інак, у нас був двір, НАШ ДВІР, було відчуття якоїсь єдності;

мені не пам’ятається, щоб Тарас бив когось ні за що, зловживаючи своєю силою, чи знущався з когось, — ні, то був справедливий козак-отаман. Щоправда, Тарас був од мене старший років на три-чотири, і я з ним мало спілкувалася. Ще пам’ятаю, що коли справа доходила до сварок, суперечок з дітворою з чужих дворів, що були поблизу, — Будинок льотчиків, Будинок залізничників та ін.,— то Тарас завжди хоробро вів перед і стояв «вусмерть», не зважаючи на вік чи силу суперника.

….

А от дитячий садок, куди ми ходили, трохи пам’ятаю. Пам’ять та недобра: страшенна нудота та дві неприємності — коли примушують, задля здоров’я, звичайно, ковтати риб’ячий жир, а на закуску дають посолений шматочок чорного хліба, та ще коли ти, «ослаблена», а тому приречена проводити «мертву годину» — ну й назвонька! — в спальному мішкові на балконі. Все теє також робиться задля твоєї користі, але прикро дивитись на личка дітей, які вже встали й кепкують з тебе, заглядаючи через скло в дверях, а ти лежиш, нерухома, безпомічна, безпорадна, й тоскно чекаєш, коли прийде всемогутня нянька й визволить тебе.

Володимир Куліш. Слово про Будикнок Слово.

Видавництва "Гомін України". Торонто:, Онт., Канада. 1966

початок 1930х

СПОРТ

Усі ми без винятку любили спорт. Тому не дивно, що за нашою ініціативою зорганізували в дворі відбиванкову площу. Спершу грали ми самі з сусідськими хлопцями, згодом нова „спортова мода’’огорнула й старших. Грали в відбиванку завзято й газардово. Панів збираючись відбити м’яча складав молитовно руки на грудях, за це ми його й прозвали ,,святим”. Грав Поліщук з жартами й сміхом. Грали звичайно на пиво; В такі хвилини наш будинок нагадував санаторій, чи будинок відпочинку. Все було настроєне спортово, жарти сипались як з мішка, лунав сміх. Грали й ми, ді;ти з старшими й забувались різниці віку й стану. Не раз нам, смаркачам довелось картати поважного дядю за партацьку гру або невдалий удар. В розпалі гри забувалось про вік і іноді аж шкода було дивитись, як той чи інший „старий” вислухував з поважною міною „поученій” від пацана, що псячив за програну партію.

Були випадки, що до Харкова приїздили на гастролі різні театри, які вже чули про спортові успіхи „Слова”. Тоді ми „виставляли” збірну самих асів, які боронили честь української літератури на відбиванковій площі, хоч не завжди з однаковим успіхом. Тоді грі приглядалося ціле „Слово”. Мами з вікон коментували гру й гордо при виграші, або при вдалому комбінаційному зусиллі, поглядали на своїх сусідок. Коли щастя не було на боці„слов’ян”, публіка тихцем зачиняла вікна незадоволеним бурмотінням під носом опускала грище.

Ці відбиванкові змагання тягнулися до вакаційних місяців. Починаючи з кінця червня, спортові газарди затихали аж до осени аж не поз’їздилися всі з вакацій. Закінчувалися ці турніри, коли вже починало темніти. Переможці й переможені йшли переодягатись, а потім їхали до літературного клюбу імені Блакитного на вигране чи програне пиво.

В зимі цю площу заливали водою й ми мали хоч малу, але свою ховзанку. Тут уже охочих було менше, бо треба було вміти сяк чи так триматися на ногах, які роз’їздилися на боки, а крім того падати було таки зовсім ніяково. І тут не бракувало глядачів. І тут неодна мама приглядалася з хвилюванням до вправ свого „старенького”.

З дорослих постійним відвідувачем льоду був Микала Хвильовий. Але його не можна було побачитивдень на совгах. Він совгався переважно вночі, або й тещі, коли вже кіч ховалися десь за Шатилівку, Хвильовий виходив у двір, одягав совги й робив так звані „гігантські кроки”, про які я згадував уже. Деколи робив інші фігури, але переважно любив оці гігантські кроки, які здійснював задумано й поволі. Очевидно, так відпочиваючи, і він обмірковував свій черговий твір, або й виступ. Завжди замислений з спущеною вниз головою по півгодинній їзді зупинявся, закурював, а тоді йшов на Третій поверх до /СВОГО мешкання, де ще довго, довго світилося світло в його кімнаті. Валєріан Поліщук крутився з нами і з своїм синком та донечкою. Нам тоді було дуже весело, бо він кожної хвилини чи то на жарти чи що, падав на лід з голосним сміхом.

Іван Сенченко. Оповідання, повісті, спогади

Київ. Наукова думка. 1990.Фрагмент. Нотатки про Літературне життя. Записано у 1970-ті.

початок 1930х

У Куліша вдома був один-два рази в якійсь справі. Чистота в квартирі, у всьому охайність, порядок. Письмовий стіл — чистий, без газет, книжок, паперу й різного іншого мотлоху — відполірований блиск, до того ж не стіл, а столик, як рівняти до справжнього кабінетного стола. Ми тоді жили в Харкові в будинку «Слово». Там був просторий двір і пристойний скверик, навіть з квітами. Там і зустрічалися «слов’яне». І я кілька разів з Кулішем, бо він теж любив там проти сонечка посидіти. Хвильовий, Тичина, Вишня — ніколи в той скверик не виходили. Тоді я часто виводив у скверик своїх ще маленьких дітей, там і з Кулішем зустрічалися. Пам’ятних розмов не було. Справляв він на мене особливе враження: мені здавалося, що з кожного руху його, з виразу обличчя, очей ллється талант, доброта, доброзичливість, лагідність, мудрість. Бути з ним було дуже приємно.

Юрій Смолич дуже щасливий, бо був присутній при серйозних розмовах Хвильового. Мені не доводилось. У перші роки життя свого в Харкові я дуже прив’язався до Хвильового, часто бував у нього вдома і — тепер розумію — не раз набридав йому своїми пустими візитами. Пізніше, в середині 20-х років, їздив з ним на полювання, ще пізніше — оселилися в одному будинку, я на другому поверсі, він —- наді мною на третьому. І тут, в «Слові», перші роки частенько бував у нього.

грудень 1933-го

В грудні 1933 року я приїхав на кілька днів додому. Було моторошно. Йшли безконечні арешти. Наш будинок «Слово» з обох входів патрулювався філерами. За час мого перебування в Луганську зникли навіки Григорій Епік, Валеріан Поліщук, Василь Вражливий, Іван Падалка, Андрій Панів, Євген Касяненко, Павло Лісовий, Сергій Пилипенко, Володимир Коряк і багато-багато інших людей. Хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові. Надвечір’я було важке, холодне, сіялася мряка. Подзвонили. Це зайшов Микола Гурович, у білих валянках, у теплому хутряному напівкожушку. Ввійшов стомлено. Скинув шапку, сів коло столу, збоку. Відсапався (він був хворий на серце — шість років війни далися взнаки), сказав: «Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти Радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї». Ці слова запали мені глибоко в серце. Що я, проте, міг сказати йому, коли і в мене побачив він готовий чемоданчик? Я йому відповів: «Шанси у нас рівні. Тож коли щось зі мною трапиться, то знайте, що І я нічим ке провинився супроти Радянської влади». Коли в перших місяцях 1934 року я повернувся додому з Луганська, ні Куліша, ні сім’ї його вже не було в «Слові».