Фрагменти: Дукина. На добрий спомин... Повість про Батька
Зі спогадів Наталки Дукиної
У будинку «Слово» на ті часи був великий двір із горою вугілля для опалення взимку — на думку дорослих, та для катання на санчатах — по мислі дітлахів. Був чималий гарний садочок. І те, і друге тоді — огороджене й доглянуте, не те що тепер... За віком я гралася й товаришувала з Ігорем Сенченком, Свєтою й Вячиком Доленго, щонайбільш подругувала з Етею Котляр, руденькою, добре вихованою дівчинкою з круглим личком, густо всипаним ластовинням, мов сорочаче яйце. В дитячому віці три-п’ять років різниці багато важать. Еда Левіна, Ліна Гордієнко, Іра Масенко, Римма Бєліна, Наталя Гавриленко були трохи старші од мене і вже починали дівувати; Наталочка Трублаїні, Леся Вирган, Алик Черняков, Фелікс Бєлін, Яся Шмигельська (сестра Тараса Божка), Беба Вишневська, а чи Біля Левін — то дрібнота й проти мене. Ще — старші: Юрко Панів, Вова Донченко, Тарас Маненко, Юрко Коцюба — я не пам’ятаю, які вони були з виду; на костурах — Рафа Кальницький; була маленька, вредна, смаглява, мов циганка, дочка нашої двірнички Алка Петимко.
Головував, отаманував, давав лад нашій різномастій кумпанії Тарас Божко. Спосіб правління, безумовно, був деспотичний, авторитарний, і часто-густо він підтримував його міцним кулачком, але, так чи інак, у нас був двір, НАШ ДВІР, було відчуття якоїсь єдності;
мені не пам’ятається, щоб Тарас бив когось ні за що, зловживаючи своєю силою, чи знущався з когось, — ні, то був справедливий козак-отаман. Щоправда, Тарас був од мене старший років на три-чотири, і я з ним мало спілкувалася. Ще пам’ятаю, що коли справа доходила до сварок, суперечок з дітворою з чужих дворів, що були поблизу, — Будинок льотчиків, Будинок залізничників та ін.,— то Тарас завжди хоробро вів перед і стояв «вусмерть», не зважаючи на вік чи силу суперника.
….
А от дитячий садок, куди ми ходили, трохи пам’ятаю. Пам’ять та недобра: страшенна нудота та дві неприємності — коли примушують, задля здоров’я, звичайно, ковтати риб’ячий жир, а на закуску дають посолений шматочок чорного хліба, та ще коли ти, «ослаблена», а тому приречена проводити «мертву годину» — ну й назвонька! — в спальному мішкові на балконі. Все теє також робиться задля твоєї користі, але прикро дивитись на личка дітей, які вже встали й кепкують з тебе, заглядаючи через скло в дверях, а ти лежиш, нерухома, безпомічна, безпорадна, й тоскно чекаєш, коли прийде всемогутня нянька й визволить тебе.