Наталка Дукина



ДОДОМУ, ДО "СЛОВА", АБО ХТО, ДЕ, КОЛИ?

(Уривок з рукописної книги "НА ДОБРИЙ СПОМИН... (Повість про батька)")

Цей розділ присвячується нечисленним письменникам-патріархам, - "слов'янам", харків'янам, - живим і мертвим: М.Гаскові, К.Гордієнку, Г.Костюку, В.Кулішу, С.Крижанівському, Д.Нитченкові, М.Пилинській, В.Соколу, О.Соловей, І.Христенко, Ю.Шереху-Шевельову. Може, кого й забула - пробачте...

Н.Дукина


Перший, досить детальний, досі фактично єдиний систематизований опис будинку "Слово" зробив син М.Куліша Володимир. На момент арешту батька, в кінці 1934 р., йому було вже 17 років, тому ці свідчення першоджерельні й вірогідні. Але записані вони по пам'яті, через багато років, на чужині, тому в них трапляються помилки. Звичайно, і в моїй нелегкій, непростій роботі можуть бути неточності. Коли хто на них трапить та сповістить мене - заздалегідь вдячна! Ідея побудови письменницького дому в Харкові виникла на початку 20-х років. Ініціатор - Сергій Пилипенко. Відома згадка Н.Л.Забіли, що до відповідного кооперативу вона вступила тоді, коли її синкові Тарасу було рік-півтора (він 1923 р.н.). Йшов час, збирались гроші, розроблявся проект (архітектор М.Дашкевич). Зводили будинок десь з 1927 року. Восени 1929-го він був готовий, але не заселявся через відсутність парових котлів. Як тільки їх встановили, приміщення сяк-так прогріли й почали заселення, хоча стіни були ще вогкі: хотілося ж бо новий, 1930-й, зустріти в новій оселі. Будинок розташовано на розі Барачного провулку (нині вул. Культур, № 9) та вул. Червоних письменників (нині вул. Я.Галана, № 5). Невідомо, коли з'явилась назва кооперативу "Слово" - чи від фаху пожильців, чи від архітектурного проекту, що в у ракурсі згори має форму стилізованої літери "С". У ньому п'ять під'їздів. У кожному - парадні двері зовні, з фасаду, і вхід з двору. Ті парадні за моєї пам'яті до війни й після неї були зачинені, а не розчахнуті навстіж, як тепер. Нумерація квартир зроблена так, немов хто дивиться на план будинку з фасаду. Тому в різних спогадах є певна плутанина - де право, де ліво. Надалі казатимемо "направо" чи "наліво" так, немов ми ввійшли в будинок з двору, хоча рахунок квартир на площадках буде незвичний - чи не як у Талмуді: справа наліво. На дверях кількох квартир і донині збереглися старі номери в овальчиках. Перший та п'ятий під'їзди п'ятиповерхового будинку мають по три трикімнатні квартири на кожному поверсі, решта - по дві чотирикімнатних. Мешкання, відповідно до пайового внеску, розподілялись при заселенні жеребкуванням. В архіві М.М.Пилинської зберігся список первинних основних наймачів від 3.03.1930 р., укладений на базі домової книги, віддрукований у ста примірниках і розданий новосельцям. Ми переважно розглядаємо тут тих пожильців, які мешкали у "Слові" з 1930 р. й по 1941 р. включно та в перші повоєнні роки. Про долю багатьох із них: І.Багряного, М.Дукина]], Г.Епіка, М.Куліша, Л.Курбаса, І.Сенченка, П.Тичини, М.Хвильового та ін. більш докладна розповідь ведеться в попередніх розділах книги, тому тут такі скупі рядки про М.Куліша чи М.Хвильового. Авторці вдалось розшукати також першу повоєнну домову книгу (далі - ДК), започатковану 15.01.1945. Назви будинку "Слово" вже нема, просто: Барачна вул., 9 (ще не Культури!). Гортати її дуже цікаво: тут вказано, звідки людина родом, рік народження, звідки прибув до Харкова (евакуація, РККА), національність, чи військовозобов'язаний, де працює чи вчиться, чи утриманець, номер квартири.


Цікаво було б розшукати й подальші домові книги, але це вже нехай зробить хто інший...


ПЕРШИЙ ПІД'ЇЗД

Цокольний поверх

Завдяки його наявності та значній висоті квартир (3,2 м) навіть перші поверхи розташовані не врівень з землею, а мають балкони.

Кв. 1. Праворуч від входу з двору було правління кооперативного на перший час будинку "Слово". Кв. 2. Посередині жив управбудинком Болдінер. Незабаром він перебрався до кв. 1, а в кв. 2 вселився двірник Яким Петимко з сім'єю та братом Антоном. Про Болдінера й Петимка та їхню роль "гвинтиків" у машині сталінських репресій можна почитати у І.Сенченка та С.Білоконя. Болдінер був понятим при арешті мого батька. Петимко - при арештах С.Пилипенка, О.Досвітнього, О.Вишні та багатьох інших. Кім Хомич питав мене, чи пам'ятаю я, які були в Петимка діти? Добре пам'ятаю - вредні й нахабні дівчиська, - що інше міг виплекати той тато?.. Наліво був вхід до бомбосховища. Простягалось воно під другим та, частково, першим під'їздами. Сидіти в ньому, на початку війни, в темряві й задусі, тривожно прислухаючись до вибухів та виття літаків, було дуже тоскно. Незадовго до війни в одну з квартир п'ятого під'їзду, що, мабуть, "звільнилася" внаслідок чергового арешту, вселився начальник Дзержинського райвідділу міліції, з милозвучним прізвищем Гробовенко. При нальотах він, гупаючи важкими чобітьми по східцях, чи не найперший мчав до бомбосховища...

1-й поверх

Кв. 3. Критик О.М.Лейтес. Товаришував із В.Коряком, С.Щупаком та іншими правовірними... На відміну від твердження В.Куліша, схоже, не був репресований, якщо зважити на щільність дат багаторічних публікацій творів, наведених у довідниках. Переїхав до Москви. Помер у 77 років.

Кв. 4. Письменник Л.Первомайський (Гуревич Ілля Шльомович). Згодом перебрався до Києва, а в кв. 2 вселився письменник Я.В.Гримайло.

Кв. 5. Письменник Л.К.Чернов (псевдо - Малошийчекно). Помер у січні 1933 р. від сухот. Потім сюди вселився критик С.Б.Щупак - "...велика партійна "риба" від літератури". Самійло Щупак зробив у 1934 р. доповідь на Першому Всеукраїнському з'їзді письменників:" Творчі завдання драматургії".Цікаво б почитати, як він там ставиться до "ворога народу" Леся Курбаса та до Миколи Куліша (цей "ворог" тоді ще догулював останні деньочки на свободі...). Щупак арештований 10.11.1936. Розстріляний 10.03.1937.

Надалі тут мешкав письменник М.П.Трублаїні (Трублаєвський) з сім'єю. Звідси пішов на фронт, де й загинув. По війні тут жила Х.М.Левіна, зараз - її діти.

2-й поверх

Кв. 6. Письменник І.Ю.Сенченко. Білявий, огрядний, врівноважений "дядя Ваня". Такі ж генетично біляві були й "сенченята" - син Ігор та донька Ляля. З ними я гралася. Хвилю репресій І.Сенченко перебув, працюючи робітником на Луганському паротягобудівному заводі ім. Жовтневої революції й пишучи його історію. Чи не найперший дав гостру прозору антисталінську алегорію: "Із записок Холуя" (1927 р., із захисною псевдодатою при першодруці - 1918 р.). Шельмувався критикою, але, на щастя, з поля зору "недремного ока" випав. Націоналістичні ярлики на нього чіплятимуть уже в Києві, по війні. На схилі життя І.Сенченко напише геніального "Савку"... Живучи в "Слові", він жартував: "Мені критика нічого не зробить, бо я над нею і я на неї..." За В.Кулішем, тут мається на увазі С.Щупак, хоча І.Сенченко мешкав над О.Лейтесом. Кв. 7. Спочатку тут жив письменник Г.Д.Епік. Арештований 5.12.1934. Засуджений до 10-річного ув'язнення спільним вироком на 17 чоловік (М.Куліш, В.Поліщук, В.Підмогильний та ін.). Зісланий на Соловки. Перегляд справи 9 жовтня 1937 р. - розстріл. Розстріляний 3.11.1937. І сам загинув, і багатьох товаришів згубив. Збереглись батькові малюнки абетки для сина та гербарій Соловецької флори. А той син Ромко втонув у Дніпрі. На Байковому кладовищі в Києві обом поставлено символічний пам'ятник... Згодом у кв. 7 жив єврейський письменник Йосип Котляр, з дружиною й двома доньками - красунею Манею та руденькою, в ластовинні, Етею, моєю подружкою. Ще до війни вони переїхали в Москву.

Кв. 8. Прозаїк А.В.Головко. Ймовірно, мав певні зсуви в психіці, як наслідок багаторічної участі в першій світовій та громадянській війнах: застрелив свою дружину й доньку, маючи намір покінчити й з собою. Неодноразово перередаговував свої болючі твори, так що до репресій не надавався й став автором хрестоматійних романів - "Бур'ян", "Мати", "Артем Гармаш". Після 1934 р. переїхав до Києва. Кв. 9. Першомешканець - письменник М.Г.Хвильовий, з дружиною, Ю.Уманцевою та пасербицею Любочкою. Квартира має три, а не чотири, як вказано у В.Куліша, кімнати. Чи підселювали туди кого після самогубства М.Хвильового 13 травня 1933 р. - невідомо. В ДК по війні вказано, що тут мешкає Уманцева Любов Григорівна, 1911 р.н., студентка, яка прибула із Свердловська. Згодом там оселився Лев Абрамович Галкін, автор віршів про брянських партизанів.

Кв. 10. Єврейський поет Л.М.Квітко. Довоєнні репресії його не зачепили. Переїхав до Москви. Арештований у т.зв. справі шпигунської діяльності Єврейського антифашистського комітету й розстріляний уже 1952 р. Кв. 11. Письменник О.І.Копиленко, родом із Краснограда, автор критикованого "Буйного хмелю", згодом упокорений у "Дуже добре". Після 1934 р. переїхав до Києва.

4-й поверх

Кв. 12. За жеребкуванням цю квартиру одержав П.Г.Тичина. Над ним, у кв. 15, оселився Майк Йогансен - поет, літератор, поліглот. Мандрівник та завзятий мисливець був неспокійним сусідою: набивав набої, тупотів, гасаючи з собаками. Незабаром, за взаємною угодою, письменники помінялись. Тож маймо на увазі, що в кв. 12 жив М.Г.Йогансен, а поверхом вище - П.Г.Тичина, це збігається й з різними спогадами. М.Йогансен арештований 18.08.1937. Розстріляний 27.10.1937. Потім у кв. 12 оселився письменник І.Л.Муратов з першою дружиною Мілочкою та сином Саньком. Мілочка померла не так і давно. Олександр став кінорежисером і знімає цікаві фільми, які ми, на жаль, фактично не бачимо. Звідси І.Муратов пішов на фінську війну, потім - на Вітчизняну. Вибухом снаряда був контужений, присипаний землею, - очевидці того справили по ньому поминки. Потрапив у полон, поневірявся в концтаборі на о-ві Узедом майже три роки й нарешті повернувся до "Слова". По війні довелося створити нову сім'ю. Мешкав у кв. 13 з дружиною, Наталією Андріївною, двома дітьми та онуком. І.Муратов еволюціонував у поглядах та віршах і став одним із предтеч "шістдесятництва". Кв. 13. Письменник А.С.Панів - "плужанин", сподвижник С.В.Пилипенка. Пам'ятаєте: "У Пилипенка було три руки: одна права - Андрій Панів та дві лівих - Василь Минко та Микола Дукин...". Андрія Паніва арештовано 6 грудня 1934 р. Вирок - 10 років, з конфіскацією майна. Соловки. Перегляд справи 9 жовтня 1937 р. - розстріл. Страчений 3 листопада 1937 р. Син А.Паніва, Юрко, теж був репресований у 1941 р. - за дурницю, за дрібницю, - невинні малюночки в приватному листі молодого червоноармійця до друга, - 10 років таборів. Строк подовжили. Вижив. Приїздив на Україну, де на нього вже ніхто не чекав, - повернувся до Сибіру. Востаннє був тут 1998 р., гостював у мене два дні. Ходив по Харкову, прощався. Соромився, виступаючи перед студентами ламаною українською мовою. Сибір вам не Америка...

Кв. 14. Письменник М.М.Биковець. У нього з 1930-31 року піднаймали по одній кімнаті два молодих подружжя: В.І.Сокіл з Е.С.Черняк та мої батьки. Кімната "дяді Миші" була праворуч; збереглось фото, де я сиджу в його кріслі й "читаю" газету. Далі йшла велика наша кімната та кімната Соколів у кінці коридору. Звичайно, в п'ять-шість років я нічого не могла запам'ятати про наше життя. Пам'ятаю лише загальну атмосферу взаємної доброзичливості, дружніх відносин, любові та жартів. Навіть я склала якогось віршика про дядю Мишу, вправно римуючи "Биковець" та "олівець". Дата арешту М.Биковця та загибелі невідомі. Вважаючи на мій вік на вищезгаданій фотографії, його арештовано теж у 1934 р. І - як камінь у воду... Незабаром і ми, й подружжя Соколів отримали нове житло в п'ятому під'їзді. У звільнену квартиру № 14 вселився письменник І.О.Плахтін. З 1934 по 1941 рік він очолював партійну організацію Харківського відділення СПУ. Нині відома й його роль у загибелі багатьох товаришів. Згадайте хоча б характеристику на Я.Кальницького в слідчій справі останнього, підписану І.Плахтіним, Л.Юхвідом та Ю.Смоличем. Коли після 1956 р. почали повертатись недобиті жертви сталінських репресій, Іван Олексійович, уникаючи небажаних зустрічей, заметушився й хутенько перебрався до Херсона...

5-й поверх

Кв. 15. Поет-академік П.Г.Тичина. Тут він холостякував, вивчив кілька мов, грав на кларнеті, бандурі, фортеп'яно. Й писав, писав... Краявся душею за репре сованими рідними, але написане для дитячої газети страшного 33-го року "Партія веде" зробили знаменням часу, і він почав ламатись під той імідж. У 1934 р. переїхав до Києва. В квартирі залишився брат, Є.Г.Тичина, викладач української мови й літератури в школі. Зараз там з сім'єю живе Ю.Є.Тичина, нащадок роду Тичин. Юрій Євгенович щиро шанує пам'ять поета, плекає його музейну кімнату, невтомно збирає все нові й нові матеріали. Своїм коштом встановив на будинку "Слово" меморіальну дошку. На жаль, її нещодавно вкрали сучасні дикуни-грабіжники, які по сягнули й на загальну меморіальну дошку, щоб здати те на металобрухт і отримати свої юдині гривні. Вкрадено також меморіальну дошку, присвячену П.Тичині, на вул. Фрунзе, 2. Загальну таблицю немов збираються поновити. Та щоб її знову не вкрали, треба, мабуть, зробити так, як вчинила правнука Д.І.Багалія, Ольга Юріївна: підвела до дошки електронну сигналізацію.

Кв. 16. Тут жив славнозвісний маляр А.Г.Петрицький. Новатор, "на всі руки майстер": портрет, графіка, пейзаж, плакат та ін. Розробки театральних декорацій і костюмів для харківського театру опери та балету мали визнання не лише в Україні, а й за кордоном. Недавно видано альбом портретованих художником сучасників. Більша частина величезної спадщини Анатоля Петрицького загинула. Загинула, як пише І.Сенченко, не на приватній квартирі, не у вогкім підвалі опального будинку, а в мистецькому сховищі, - нікому до цього не було діла. Анатоля Петрицького проминула лиха доля, він зостався живим, йому дозволили переїхати до Києва, але... Але душу, долю й волю митця було знівечено. Часто, на замовлення, мав зображати партійних бонз, зокрема малював тодішнього Голову Раднаркому Панаса Любченка, причетного до загибелі багатьох українських митців, про що художнику було відомо. Портрет залишився незакінченим, бо ж "модель" застрелилася, застреливши спочатку свою дружину. Хотіли застрелити й синочка... Рука не піднялась... За ДК й за моїми спогадами, по війні в кв. 16 жила удова М.Трублаїні Н.В.Кочина з донькою Наталкою. Вона дала нам з мамою притулок на деякий час, коли ми повернулись з евакуації. Зараз її вже нема в живих, а донька з сім'єю мешкає у кв. 20.

Кв. 17. Письменник Олесь Ясний (він же Юхим Гедзь, він же О.В.Савицький). Арештований 2.11.1936. Розстріляний 15.07.1937, в однодень з Ю.Вухналем та І.Калянником. Хто жив далі в цій квартирі - не знаю. По війні тут оселились рідні С.Н.Радугіна-Рашби: син, донька, дружина. Нині його невістка, Е.А.Розенфлянц, з близькими мешкає в кв. 3.

Другий під'їзд

1-й поверх

Кв. 18. Головний редактор "Вістей" - офіціозної газети - Є.В.Касьяненко. Але й його арештували як "ворога народу" й розстріляли одним з перших.

Кв. 19. Письменник О.П.Варава (Кібець). Був репресований, але вцілів. Емігрував у війну. Син (Юрко? - коли мене не зраджує пам'ять) приїздив з-за океану до Харкова кілька років тому, поглянути на свої витоки. У О.Варави мешкав Валер'ян Підмогильний. Я пишаюсь, що змогла розшукати, де він жив, бо ж це була загадка навіть для нашого Літературного музею. Вказаний у В.Куліша другий поверх - помилка. Читаємо у Ю.Смолича: В.Підмогильний переїхав до Харкова з Києва близько 1932 року. Квартири не мав. Довелось йому з дружиною та малим синочком "тулитися в однім-однісінькій кімнатці - вузенькій, з одним вікном, винайнявши її в будинку "Слово" за чимале комірне в "теж письменника" Варави". Сучасники цінували В.Підмогильного як прихильника інтелектуальної прози та вишуканого перекладача французької класики. Після арешту В.Підмогильного 8 грудня 1934 р. його родину підселили до сім'ї М.Куліша в кв. 33. Невдовзі обидві родини зовсім викинули геть зі "Слова". Доля В.Підмогильного така ж, як у М.Куліша, В.Поліщука та ін.: 10 років - Соловки - перегляд справи - розстріл 3 листопада 1937 року... Підмогильного, як і Куліша, утримували на Соловках в спецізоляторі, в камері-одиночці - дуже бо вони були страшними ворогами радянської влади...

2-й поверх

Кв. 20. Тут жив ініціатор спорудження будинку "Слово", фундатор "Плугу", С.В.Пилипенко, з красунею дружиною Тетяною Кардиналовською та двома доньками - Асею й Мірталою. Останні нині живуть у США. Перша - відомий філолог, друга - скульптор, поетка, авторка меморіальної дошки пам'яті батька у центрі Харкова. З ними жила також сестра Т.Кардиналовської - Ліза та її донечка Роксолана, нині киянка.

С.Пилипенко арештований 29.11.1933 р. й розстріляний (либонь, як колишній військовий) на День Радянської Армії - 23.02.1934 р.

Кв. 21. Прозаїк, драматург І.Д.Дніпровський (Шевченко), із дитячих літ друг М.Куліша. Вище було наведене зізнання І.Дніпровського, що його примусили "стукати" на Куліша... Що то була за мука для душі... Помер від сухот 1.12.1934. Ходили чутки, що на нього вже був виписаний ордер на арешт, а він - хитрун! - узяв та й "урятувався" - помер. Дружина - літераторка М.М.Пилинська (другим шлюбом за А.М.Бугаєвським, повоєнним директором ХЕТЗу, де я працювала багато років) зуміла відбитись від "ущільнення" 4-кімнатної квартири й зберегла великий цінний архів, котрий її син, О.А.Бугаєвський, передав нині у харківський Літературний музей. Марія Михайлівна - редактор, перекладач, знавець української мови. Разом з І.Вирганом уклала великий російсько-український фразеологічний словник, який надрукованим не побачили не лише автори, а, мабуть, не судилося побачити і нам з вами. Потреба ж у такому словникові дуже велика. М.М.Пилинська прожила довге життя, спілкувалася з багатьма цікавими людьми, була пов'язана з будинком "Слово" мало не півстоліття... Видовжене привітне обличчя, високе чоло, ясні очі, доброзичлива, ледь іронічна посмішка в куточках милих уст - такою вона пам'ятається...

3-й поверх

Кв. 22. Письменник-гуморист Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко), друг М.Куліша. Арештований 25 грудня 1933 р. Вирок - 10 років. Покарання відбував поблизу міста Ухта, на цегельному заводі. Закінчив, як гірко жартував потім, "десятирічку". З 1943 р. жив у Києві. Помер своєю смертю 1956 року. Після О.Вишні у кв. 22 мешкав Ю.Ю.Шовкопляс, автор багатьох відомих творів. Очолював Правління Харківського відділення СПУ (1953-1956), був головним редактором журналу "Прапор". Ні, ні, репресованим не був... По війні (за ДК та за моєю пам'яттю) тут мешкали З.М.Кац та мої рідні Соколи. Спочатку приїхала з евакуації тьотя Езя, - Е.С.Черняк, з Юрасиком, трохи пізніше - В.І.Сокіл, - з "РККА, поставлений на воєнний облік 6.03.45, не працює..." Вже років через двадцять ця квартира комусь сподобалась, сусідам дали по гарній окремій квартирі й років з десять, до еміграції, Соколи жили на Павловому Полі в трикімнатній квартирі.

Кв. 23. Письменник Г.М.Коцюба. Арештований в одну ніч з батьком - 21 березня 1938 р. Розстріляний в грудні 1938 р.

4-й поверх

Кв. 24. Письменник А.І.Шмигельський, другий чоловік дитячої поетеси Н.Л.Забіли. Прожили вони разом років шість, мали двох доньок, котрі померли малими. Шлюб був нещасливим і закінчився розлукою за рік-два після вселення в "Слово", але певний час А.Шмигельський ще мешкав у кв. 24. Був він, за В.Кулішем, "найнесимпатичнішою людиною в "Слові". Бив жінку й малого нерідного сина, Тараса Божка; їдучи у відрядження, міг ввімкнути на повну потужність гучномовець у запертій кімнаті й т.ін. Ще в ті часи казали, що Антін Шмигельський був сексотом, що він причетний до загибелі багатьох своїх земляків, членів літературної організації "Західна Україна" - Д.Загула, М.Ірчана, В.Бобинського, В.Гжицького, І.Крушельницького та ін. Пізніше переїхав до Львова. Наталя Львівна Забіла народилась у С.-Петербурзі (1903 р.), в старовинній дворянській сім'ї Забелло. Маючи таку "пляму" на своєму походженні, дійшла до статусу керівника Харківської організації СПУ, члена Правління СПУ, члена КПРС. Близько 1948 р. переїхала до Києва. Була чемна, привітна, добре вихована, толерантна, дуже красива й дуже розумна. І, як це часто буває з неординарними людьми, - нещаслива в подружжі...

Кв. 25. П.О.Христюк: колишній "боротьбист" із оточення В.Винниченка, автор монографій про його творчість, державний діяч за часів УНР. Арештований 2.03.1931, разом з В.Голубовичем, В.Мазуренком та М.Чечелем, теж видатними діячами УНР. Після десятирічного мордування П.Христюк загинув 19 вересня 1941 р. в одному з концтаборів Севвостлагу (північно-далекосхідні табори, з Управлінням в Магадані). Миколу Чечеля розстріляно в Суздалі 9 вересня 1937 р., Василя Мазуренка - 21 листопада 1937 р. в Алма-Аті. Чи не одна з найстрашніших- доля Всеволода Голубовича, колишнього прем'єр-міністра Центральної Ради: багаторазові арешти починаючи з 1919 р., тюрми, звільнення, поневіряння без роботи, 1932 р. - арешт і вирок на 10 років концтаборів, зменшення строку, додання строку, загибель у ярославській тюрмі 16 травня 1939 року. Двадцять років муки, наруги, мордування, катування... За віщо?! Трагічна доля й Олександра Шумського, теж колишнього члена Центральної Ради, колишнього наркома освіти України. Його арештовано 13 травня 1933 р. й накинуто участь в "УВО". 10 років, Соловки, одиночний спецізолятор, як і в М.Куліша, В.Підмогильного та ін. Довгий час вважалось, що він покінчив життя самогубством восени 1946 р. За свідченням П.Судоплатова, начальника відділу диверсій та терору при МГБ СРСР, восени 1946 р. його отруїли в лікарні, в Саратові, за розпорядженням Абакумова. 5-й поверх

Кв. 26. І.І.Сухомлин. Нічого не змогла розшукати про нього. Звісно, загинув, бо ж товаришував з Йогансеном, Слісаренком, Вражливим, Плужником, Вухналем та ін.... Згодом тут жили двоє щирих друзів, самобутні українські маляри - Іван Падалка та Василь Седляр. Серед багатьох їхніх робіт відомі прекрасні настінні фрески, котрими вони оздобили новий Червонозаводський театр (згодом - Палац культури ХЕМЗу). За рік-два, за вказівками партії, знищено і митців, і фре ски, бо ж і те, і друге були оголошені "формалістичним" а "контрреволюційним". Арештовані 30 вересня 1936 р. Розстріляні 13 липня 1937 р. Цю клітинку-квартиру треба було б зафарбувати у чорний колір тричі... А мо', й чотири рази? Нас брав сумнів, чи жив у "Слові" репресований драматург Я.А.Мамонтов? Аж ось у ДК натрапила: Мамонтов Альберт Якович, 1925 р.н., студент театрального інституту, прописаний у кв. 26. Значить, батько мешкав у "Слові", - тут чи в іншій квартирі. Просто так сина б не прописали, аби не жив раніше.

Кв. 27. Письменник В.Т.Юрезанський. Розмовляв і писав виключно російською мовою, що було рідкістю на ті часи у "Слові". Жив з дорослим сином Борисом. Був у розлуці з дружиною, Галиною Орлівною, яка мешкала там же. Згодом виїхав зі "Слова". Вцілів. Письменниця, акторка Галина Орлівна (Г.І.Мневська-Поліщук), першим шлюбом - за письменником Климом Поліщуком (репресований, загинув на Соловках). Г.Орлівну арештовано в 1930 р., - чи не найпершою в "Слові", й заслано до Казахстану. На Україну повернулася лише на старість. Нині у кв. 27 мешкають підселені навзаєм критик та провідник "Спадщини" Валерій Дяченко й поет- бунтар-робітник Микола Козак - козацькому роду нема переводу...


ТРЕТІЙ ПІД'ЇЗД


Між II та III під'їздами була розташована кочегарка. Біля неї - гора вугілля, з якої взимку дітлахам так гарно з'їжджати санчатами. Зліва від вхідних дверей під'їзду, в цокольному приміщенні, жив швець. Теплої пори він лагодив взуття прямо надворі, сидячи на ослінчику під вікнами своєї квартири.

1-й поверх

Кв. 28. Критик, літературознавець В.Д.Коряк. Хоч його друзями-приятелями й були С.Щупак, І.Кулик та інші микитенки-кириленки, причетні до загибелі багатьох українських письменників, та все ж В.Коряк у своїх літературознавчих і критичних статтях, у виступах під час літературних дискусій був м'якший, поміркованіший, толерантніший, ніж той же Самійло Щупак.... А потім - "Мавр зробив свою справу..." - знищили всіх. Коряка арештовано 1.10.1937. Розстріляний 22.12.1937.

Зі слів Е.А.Розенфлянц, невістки письменника С.Н.Радугіна-Рашпи, її свекор був понятим при арешті В.Коряка. Тож він бачив, як дружина Коряка вчепилася в чоловіка й заклякла на ньому, волаючи: "Не пущу! Не віддам! Беріть і мене з ним!" Довелось загальмувати процес арешту й з'їздити по другий ордер. Так їх і винесли зчепленими й укинули до машини. Зостались дві доньки - Оксана, сімнадцяти років і Галина - двадцяти двох. Щоправда, є дані, що Софію Лазарівну Коряк арештували за три тижні після чоловіка й заслали на п'ять років до Караганди. Тож вірте, чому хочете... Так чи інак, а вона вижила. Цікавий запис в ДК: доньки покійного В.Коряка повернулись з евакуації і прописані нині в кв. 25. Галина вже інженер, Оксана - студентка. С.Л.Коряк, яка отримала паспорт у Акмолинській області на початку 1945 р. (відбула "свої" п'ять років ще й зверх того!) й приїхала, логічно, до Харкова, до дочок, в домову книгу вписана, але нема гербової марки й відмітки про прописку, а запис навхрест перекреслений - не прописали... Пізніше, у 60-70 рр. вона таки жила у "Слові" разом з онукою, в одній квартирі з А.К.Здоровим, відомим харківським правозахисником-дисидентом, арештованим у 1972 р. З його слів: Софія Лазарівна так набідувалась-наголодувалась за часів своїх концтабірних поневірянь, що і в 60-70-ті роки дрижала над хлібом, часто не могла заснути, не сховавши шматочок... Померла на початку 70-х рр. Рідні згодом виїхали до Ізраїлю...

Кв. 29. Композитор П.О.Козицький з дружиною-артисткою, батьками та сином Тарасом. Часто з вікон квартири лунали музика та спів. Виїхав до Києва.

2-й поверх

Кв. 30. Тут жив письменник М.І.Яловий (псевдо - Юліан Шпол), друг М.Хвильового, з дружиною Л.Є.Вовчик-Блакитною (удовою по В.Блакитному) та пасербицею Майєю Вовчик-Блакитною. Яловий арештований в ніч з 11 на 12 травня 1933 р. Присуд - 10 років. Свірлаг, між Онезьким та Ладозьким озерами. Перегляд справи горезвісного 9 жовтня 1937 р. - розстріл. Розстріляний 3 (?) листопада 1937 р. Вказана дата арешту Ялового: в ніч з 12 на 13 травня. Жіноча інтуїція й фізматівська логіка підказували мені - щось тут не так, - не в'язалося це з самогубством М.Хвильового вранці 13 травня. Хай після арешту чоловіка Лідія Євгенівна й прибігла до Хвильового. Але коли б той міг миттєво прийняти рішення про самогубство, написати передсмертні записки, зібрати друзів, частувати їх і - застрелитись? Якщо ж припустити, що М.Ялового арештовано в ніч з 11 на 12 травня, - все стає на свої місця. І я непевною рукою змінила дату арешту в своєму примірникові, жахаючись власної зухвалості - як же це шановні автори збірника не помітили того нонсенсу? Аж тепер відлягло від серця, коли знайшла у С.Білоконя підтвердження свого припущення: в збірці "З порога смерті..." ця дата помилкова. Л.Є.Вовчик-Блакитну теж незабаром арештували. Через багато років вона розповідала С.Білоконю: коли її звільняли (чи реабілітували?), вона запитала слідчого, в чому її звинувачували? "А Ви ж самі підписали звинувачення", - відповів той. Проглянули слідчу справу і знайшли в ній два чистих аркуші, з її (чи не її?) підписом, де мусило бути звинувачення. Там підпишеш, що бажають... А в слідчих і часу не знайшлось, щоб заповнити чисті аркуші. Так і карали - невідомо за що... Коли пишуть, що арешт М.Ялового був першим у будинку "Слово", забувають про Річицького, Орлівну та Багряного. Потім у кв. 30 жив письменник Л.А.Юхвід.

Кв. 31. Письменник Оле сь Досвітній (О.Ф.Скрипаль-Міщенко), родом з Вовчанська. Цікаве життя, активна участь у побудові нового суспільства, велика літературна спадщина, зарубіжні переклади. Арештований 19.12.1933. Розстріляний 3.03.1934. Його удова, М.І.Курська, у 1955 р. зажадала від органів КДБ потрібну їй офіційну довідку про дату смерті чоловіка, хоча про його розстріл у 1934 р. вона ще в 1935 р. була поінформована під розписку. Листування тяглося п'ять років і супроводжувалося всілякими брехливими варіантами. Нарешті їй видали довідку, підписану високими чинами, що О.До світній помер від інфаркту в місці ув'язнення 9.06.1934. Довідка 1961 року...

3-й поверх

Кв. 32. Письменник П.Й.Панч - валківчанин, учасник першої світової й громадянської воєн. Лояльний до влади. В 1934-35 рр. переїхав до Києва, в новий престижний письменницький будинок "Роліт" ("робітнича література"...). Якийсь час кв. 32 була комунальною. Тут мав робочий кабінет Кость Гордієнко, серед інших мешканців жив письменник І.О.Вирган, арештований восени 1940 р. Присуд - 10 років. Покарання відбував у Печорлазі. Влітку 1944 р. справу переглянуто і - о диво! - достроково звільнено. Воював. За ДК: Вергун (псевдо - Вирган) Іван Онисимович, 1908 р.н., родом з Полтавщини, українець, повернувся з лав РККА, прописаний у кв. 33 з 1949 року, разом з дружиною, Катериною Іванівною Жуковою, з Охтирки, та двома доньками - Лесею й Наталею. Згодом мешкав у кв. 44. Первісний номерок кв. 32, в овальчику, зберігся й досі. Кв. 33. Драматург світового масштабу М.Г.Куліш. Арештований 8.12.1934. Присуд - Соловки. Перегляд справи 9 жовтня 1937 р. - смертна кара. Миколу Гуровича Куліша розстріляно або втоплено 3 листопада 1937 року. Пам'ятаєте: "На честь ХХ роковин Жовтня!". Сім'ю спочатку "ущільнили" з чотирьох кімнат до двох, а невдовзі й зовсім викинули з будинку "Слово". До 1942 р. вони мешкали на Москалівці, поневірялись, потім емігрували - Німеччина, Америка. Син М.Куліша, Володимир, першим на весь світ повідав про трагедію будинку "Слово". Чи тільки ж цього будинку?! У "звільненій" кв. 33 по дві кімнати одержали молодий поет Марк Черняков та актриса Поліна Куманченко.

4-й поверх

Кв. 34. О.А.Слісаренко, із Великобурлуччини, сусідньої батьковій Балаклійщині, - поет, прозаїк, критик, публіцист, велетень і красень. Пікірувався листовно з Горьким, коли той зверхньо погордував пропозицією перекласти його "Мать" на українську мову... Але й довіряли Слісаренкові бути "громадським обвинувачем" на сфальсифікованому показовому процесі СВУ, що відбувався в харківському оперному. Та стало "треба" - арештували й Слісаренка - 29.04.1934. Присуд - 10 років. Соловки. Перегляд справи 9 жовтня 1937 р. - розстріл. Розстріляний 3 (?) листопада 1937 р. Згодом у частині цієї квартири жила єврейська поетеса Х.М.Левіна та Арон Копштейн, який загинув у фінську війну. В повоєнній ДК я натрапила на прописану там Ганну Дмитрівну Слісаренко, 1890 р.н., ймовірно, удову письменника.

Кв. 35. Письменник Андрій Річицький (псевдонім Анатоля Пісоцького), колишній член Центральної Ради, дослідник творчості Т.Шевченка та В.Винниченка, вчений, 1882 р.н. Його арештували після самогубства М.Скрипника (1933). Розстріляний 1934 року в селі Баштанка Миколаївської обл. Загибель оповита таємницею.

5-й поверх

Кв. 36. Тут до 1934 р. жив письменник Аркадій Любченко з дружиною, артисткою Горською та її дорослими дітьми - сином Володимиром і донькою Тамарою, заміжньою за Ю.Яновським. Невдовзі А.Любченко розлучився з Горською й оженився на доньці наркома землеробства Дудника, Ніні Яківні. Після народження сина Всеволода в 1936 р. сім'я перебралась до Києва. Київський період життя А.Любченка за "совітів" та під час окупації цікаво описаний ним самим у щоденнику. Аркадій Любченко характеризувався сучасниками як "вишуканий мініатюрист", як "...останній представник блискучої літературної фаланги мешканців "Слова" - за В.Кулішем. Емігрував до Німеччини. Помер після операції 25.11.1945 р. Малого синочка рятував спочатку батько, а по його смерті - мати. Врятували, вцілів, живе у Харкові. По війні у кв. 36 якийсь час мешкав Олександр Абрамович Хазін, 1912 р.н.

Кв. 37. Тут жив молодий вірнопідданий комсомольський поет П.І.Усенко. Репресії його обминули. Чому б і ні, коли не соромився блюзнірськи оспівувати "героїчну" працю "людей Біломорбуду"... Таких письменників треба було берегти... Помер у 75 років.


ЧЕТВЕРТИЙ ПІД'ЇЗД

Справа від входу до цього під'їзду була розташована пральня. Мaла на дверях якісь металеві деталі, котрі ми, діти, любили лизати в великі морози, радіючи, що примерзає язик і його треба віддирати...

Цокольний поверх

Кв. 38. Тут мешкав, за списком, О.І.Турган. Про нього нічого не відомо. Згодом тут жив Товій Абрамович Бєлін, перукар, з дружиною й дітьми, - Римою та Феліксом, ми разом грались. Вже в наші часи "діти" емігрували. 1-й поверх.

Кв. 39. Поет-футурист Михайль (Михайло) Семенко. Мав дружину-красуню, Наталю Ужвій, та двоє дітей. Певні причини призвели подружжя до розлуки. Не останньою з них було пияцтво. Споювали Семенка друзі- приятелі: Антін Дикий та Олекса Полторацький, "які від п'яного Семенка довідувались багато такого, що потім стало важким обвинувачувальним матеріалом у його процесі". Розлучившись з Н.Ужвій, М.Семенко жив то в Києві, то в Харкові. Його арештували у поїзді, 25 чи 26 квітня 1937 р. Півроку мордування й вирок від 23 жовтня 1937 р. - розстріл. Стратили не гаючись - того ж дня.

Кв. 40. Письменник Петро Лісовий (П.А.Свашенко), родом із селища Деркачі, що під Харковом. Жив тут з дружиною, донькою й сином. Автор багатьох збірок оповідань та нарисів, один з найпопулярніших журналістів 20-х років на Україні. Брат кіноактора-довженківця Семена Свашенка, символу українця в "Арсеналі" та "Землі". Арештований 25.04.1935. Присуд - 10 років. Покарання відбував поблизу Мєдвежегорська, в Білбалтлазі (Онезьке озеро, Біломоро-Балтійський канал, деревообробна, целюлозна та паперова промисловість), - за 400 км від Пукси, де поневірявся й мій батько. Перед війною дружина спромоглася поїхати туди до нього на побачення. Вона ледве впізнала чоловіка: де його статура, смоляний чуб, щоки-балабухи?.. Перед жінкою стояла худа, бліда, змучена постать, що сказала голосом Петра: "Настусю, я звідси не вийду..." Все. Дата смерті невідома. Розшуки в повоєнні роки дали лише один наслідок: довідку з московського військкомату, що П.Лісовий-Свашенко загинув на фронті 17.01.1943 р. Його дружина не йняла цьому віри: аби був живий і вільний хоч день, хоч годину, хоч хвилину, - не міг не сповістити про це близьких. Рідні письменника померли не так і давно. Лише восени 1999 р. помер син, Павло, найкращий друг юнацьких років Володимира Куліша. Я вже більш року тому взнала від Талочки Гавриленко, що він живий, все збиралась, все збиралась... Напевно, почула б від нього щось цікаве, та ба... До речі, про Талу Гавриленко: вона старша від мене років на три, але в неї збереглась гарна пам'ять, і вона мені дещо розказала про мешканців "Слова". Бачила я її востаннє на початку травня; в червні хотіла щось з'ясувати, подзвонила - Талочки вже нема... Треба поспішати... Треба поспішати кінчати писати й видавати книжку... Після арешту П.Лісового, як я вже писала, його сім'ю перевели до однієї кімнати в кв. 36. Там і зараз живе удова Павла, син та онук. У кв. 40 з п'ятого під'їзду перейшов дитячий садок. Я до нього ходила два-три роки..


2-й поверх
Кв. 41. Письменник І.К.Микитенко, офіційний "драмороб". Багато він допоміг владі в її боротьбі з "ворогами народу". В кінці 1934 р. переїхав до Києва. В квартирі залишився його брат Григорій, незабаром репресований. Восени 1937 року почались гоніння й на І.Микитенка. 4 жовтня 1937 р. він пішов з дому, сказавши дружині, що йде здавати особисту вогнепальну зброю. Більше його живим не бачили. Відомості про смерть різноманітні. Найбільше ймовірна відповідь, отримана дружиною вже 1956 року, що тіло І.Микитенка знайдено 18 жовтня 1937 р. на околиці Києва, з вогнестрільною раною в голові, і що тоді ж судово-медична експертиза констатувала самогубство.
У І.Микитенка є син, Олег Микитенко, — "літературознавець, перекладач, видавець". Чому він потрапив у довідник "Літературна Харківщина", переїхавши до Києва в шестирічному віці й проживши там все подальше життя — незрозуміло... Зате там не знайшлось місця ні І.Багряному, ні І.Каляннику, ні...

Кв. 42. Тут мешкав сусід та однодумець Микитенка Іван Юліанович Кулик — за паспортом Ізраїль Юделевич (псевдо — Василь Роленко та ін.). У 1934 р. він, єврей, очолив новоутворену Спілку письменників України. Чому, за які заслуги? Не знайшлось кращого? Перевівся на Україні козацький рід?..
(Це нагадало мені ситуацію останнього десятиріччя в Харкові, коли Г.О.Алтунян, напівєврей, напіввірменин, колишній дисидент, то вів перед у "Меморіалі", то очолював товариство колишніх політв’язнів та репресованих, то був одним із співголів харківського РУХу крайового, очолював, головував, висував різноманітні проекти, йшов усе вище, дістався до Верховної Ради, а з неї — шубовсть у бізнес та банківську справу... Подібну путь пройшов і пан Валерій Мещеряков: очолював харківський "Меморіал", був співголовою РУХу, потім — Верховна Рада, обласна держадміністрація. Це той п.Мещеряков, котрий у Верховній Раді ганив символіку Української держави, котрий на початку 2000 р. міг сказати, що йому не подобається слово "дерусифікація" і що "поки губернатором області є Олег Дьомін, а Валерій Мещеряков — його заступником, ніякого "перегину" (зміни? — Н.Д.) в "язиковій" політиці на Харківщині не відбудеться". Цікаво, чи згадують коли пп. Алтунян та Мещеряков наші палкі наївні суперечки за часів початку "Меморіалу"?..)
І.Кулика арештовано 27 липня 1937 р. На момент арешту він — член московського ЦК ВКП(б) та ЦВК УРСР, директор Партвидаву ЦК КП(б)У. Розстріляний 10 жовтня 1937 р. "Багато накоїв лиха, не одного письменника відправив до НКВД, аж і сам пішов тією ж дорогою, що її стелив другим. За ним ніхто не жалкував".
Жалкувала ж бо, мабуть, дружина, Люціана Піонтек, німкеня з Полтавщини. Вчителювала, була літредактором у видавництві "Мистецтво", працювала разом з чоловіком у Канаді. Авторка однієї збірки віршів, однієї — оповідань. Партійка. Іван Кулик потягнув за собою в безодню й дружину, зізнавшись, що, мовляв, залучив і її "до шпигунської роботи на користь англійців", а вона, вірна, й потвердила. Л.К.Піонтек арештована 5 серпня 1937 р. Розстріляна за півтора місяці, 25 вересня 1937 р.

3-й поверх

Кв. 43. Письменник А.В.Дикий. Відомостей про нього мало: трохи у В.Куліша, трохи у І.Сенченка. Якщо виходити з подій, описаних І.Багряним у "Садові Гетсиманському", А.Дикого арештовано десь у 1937–38 рр. Коли страчено — невідомо. З "Саду": в’язні в камері розважаються, вигадуючи різні проекти, що б вони зробили, аби їх оце випустили. Діходить черга до А.Дикого: "А я б, якби мене випустили... я б! Всю дорогу, аж од самої Холодної Гори... горошину... по тротуару... носом котив би!.. Через увесь Харків!", — проект Дикого неперевершений і в’язні замовкають...
Згодом у кв. 43 мешкав Терень Масенко. Яр Славутич у "Розстріляній музі" [64] й його включає в реєстр, зазначаючи: "був коротко репресований". По війні Т.Масенко жив уже в Києві, а тут зостались його сестри, любі мої "тьотя Фіма" та "тьотя Оксана". Були ж вони, Масенки, "грішні" — мали родича в Америці...

Кв. 44. Тут мешкав невідомий нині письменник Д.А.Фельдман. Близько 1932 р. переїхав до Москви.
Здається, потім тут трохи жив поет-академік М.П.Бажан, в якого піднаймав кімнату його друг Юрій Яновський. Чи не тут створені "Чотири шаблі", шедевр "Вершники" (це ж у нас, у нас!), що захопили Луї Арагона й Вс. Вишневького, які у воркутинському таборі переказував Григорію Костюкові ув’язнений москвич, учень геніального музики Прокоф’єва? Їх і на фронті знаходили в підсумках бійців, пробиті кулями... Одних тільки "Вершників" було б достатньо для слави культури. В них наявні як суперечності доби, так і безумовність шедевра.
Згодом М.Бажан переїхав до Одеси, на кінофабрику, а Ю.Яновський, перед війною, — до Києва.
З січня 1934 р. й до свого арешту 4.11.1936 р. тут мешкав молодий поет-сходознавець Іван Калянник з любою дружиною Олександрою та крихітною донечкою Жанною. Разом з Т.Масенком та В.Мисиком навчався в нещодавно відкритому технікумі сходознавства. Жив, любив, творив...
Калянника мордували по тюрмах Харкова й Києва більше, ніж півроку й засудили до страти. Убитий 15.07.1937 р. На той час мав лише 26 років, — чи не наймолодший серед загиблих... А побачили б ви опис "книг изъятой литературы, как контрреволюционной, националистической, принадлежащих И.Калянникову": книжки самого Калянника, Влизька, Епіка, Масенка, Вухналя, твори історика Грушевського, "Рапорти української літератури з’їздам", "Портрет Императора Александра I" — все гріх, все крамола...
Сім’ю одразу ж переселили в напівпідвал. У жовтні 1937 р. арештували й заслали на вісім років до Сибіру й молоду дружину (вже удову...) — як члена сім’ї ворога народу. Дитину ледве встигли підхопити дідусь та бабуся по батькові, котрі жили поблизу. Вона мала чотири рочки. коли втратила батька, п’ять — як лишилась без мами. Була в Харкові до війни, в війну, після війни. Мала вже чотирнадцять, коли мати нарешті спромоглася приїхати по неї з Сибіру. Згодом вони повернулись до Харкова.
Іван Калянник — 1911 р.н. Міг би й зараз радіти життю разом з донькою, онукою, правнуком та праправнучкою, аби не лиха доля...
І.І.Калянника реабілітовано у 1958 році, але ні батько, ні дружина до самої смерті не взнали, як він загинув. Жанні Йванівні стало відомо про розстріл лише у 1989 році, й це було для неї великим потрясінням...
Пізніше в кв. 44 жив молодий талановитий поет Роберт Третьяков.
4-й поверх

Кв. 45. Письменник С.Н.Радугін-Рашпа. Брав активну участь у будівництві "Слова"; дуже пишався тим, що йому вдалося дістати дефіцитний на той час дубовий паркет. Вимушена роль понятого при арештах так вплинула на Самійла Ноєвича, що він немов стерявся розуму: не їв, не пив, ні з ким не розмовляв, стовбичив біля вікна... Довелось десь на рік покласти його до Сабурової дачі, в психіатричну лікарню. Лікування майже не давало наслідків. Тоді його син забрав батька під розписку й повіз до моря, в санаторій, у Геленджик. Той там трохи очуняв. Помер в евакуації в 1942 р.

Кв. 46. М.Ю.Панченко. За В.Кулішем: "На четвертому поверсі жив письменник Панченко, який працював у дитячій літературі. Мав дружину і двоє дітей. Був заарештований". Більше відомостей про нього я не знайшла.
5-й поверх

Кв. 47. Літературний критик і науковець І.Я.Айзеншток. Переїхав до Ленінграда. Так декому щастило врятуватися: доктору словесності — подалі від "Слова"...

Кв. 48. Літературний критик, директор прес-агентства РАТАУ, заступник головного редактора видавництва "Література і мистецтво" І.Н.Лакиза. Єдиний у "Слові", — за В.Кулішем, — хто мав персонального візника. Решта братчиків-"слов’ян" ходили пішки або користувались трамваєм... Звичайно, член КП(б)У. Виключений з її лав у 1932 р. за редакторський недогляд. Переїхав до Москви, оскаржив виключення, поновлений у партії. Арештований у Москві 19 грудня 1934 р., відправлений до Києва. Вирок — 10 років. Сибтаб, спецзона Теміртау. Перегляд справи 2 листопада 1938 р. — розстріл. Страчений у листопаді 1938 р.


П’ЯТИЙ ПІД’ЇЗД

Цокольний поверх

Кв. 49. Перекладач, літературний редактор Г.Ф.Піддубний. Репресований. Доля невідома, та здогадатись не важко...
Кв. 50. Письменник-сатирик, батьків земляк, І.Д.Ковтун (Юрій Вухналь). Арештований 2.11.1936. Розстріляний 15.07.1938.
Кв. 51. До 1935 р. там був дитячий садок. Потім його переведено до чотирикімнатної кв. 40, а тут влаштовано їдальню.
1-й поверх

Кв. 52. Письменник В.З.Гжицький. Один з організаторів літературного об’єднання "Західна Україна", куди ввійшли 57 письменників, які емігрували з Польщі до радянської України . Арештований 7 грудня 1933 р. Батькове прізвище як "ворога народу" вперше зустрічається в зізнаннях Гжицького. Ордер на арешт ще має лише 32-й номер... Вирок — 10 років. Республіка Комі, за полярним колом. Працював за першофахом — агрономом, може, тому й уцілів. У 1946 році — перегляд справи, додано ще чотири роки. Звільнений лише 1956 року. Переїхав до Львова. У хрущовську "відлигу" встиг написати й видати книжку про свої з Остапом Вишнею гулагівські поневіряння.

Кв. 53. М.В.Доленго (Клоков) — поет, критик, доктор біологічних наук. Був недовго репресований. Уцілів. З його дітьми, близнюками Свєтою й В’ячиком, я товаришувала, — вони були близькі мені за віком. В’ячик — художник, начебто живе у Львові.
Кв. 54. Першохазяїном цієї фатальної квартири був Василь Вражливий (В.Я.Штанько). Василь відзначався надзвичайною гостинністю, й тому тут повсякденно мешкали тимчасові пожильці: Є.Плужник, коли приїздив з Києва, І.Багряний — з Охтирки та ін. Спали, де хто примоститься — на столах, на підлозі... Квартира становила собою своєрідний клуб-вулик, — чи ж то вулик для ведмежих "взяток"?
16 квітня 1932 р. тут відбувся перший арешт І.Багряного. Хазяїн ще виступав за свідка...
У 1932 р. з панської Польщі до України за прорадянську діяльність була вислана велика сім’я А.В.Крушельницького: він сам, дружина, четверо синів з сім’ями, донька. Класична інтелігенція: Антін Крушельницький — письменник, педагог, журналіст, видавець, міністр освіти в ЗУНР; старший син, Іван — учитель, поет, вправний графік, мистецтвознавець. Й інші не пасли задніх. Жінки мали фах письменниці, акторки, лікарки. Тимчасовий притулок сім’я знайшла у того ж Вражливого...
Антона Крушельницького арештовано 6.11.1934. Вирок — 10 років, з конфіскацією майна. Відбувати покарання 56-річного в’язня повезли на Соловки. Там він збожеволів. Перегляд справи — розстріл. Страчений 23 жовтня 1937 року.
Одночас арештовані старші сини, Іван та Тарас, і розстріляні 14 грудня 1934 р., разом з Г.Косинкою, Д.Фальківським, О.Влизьком та ін. — як жертвоприношення Кірову.
Двоє молодших, Богдан та Остап (19-ти років!) стали "заключенными каналоармейцами" Біломорбуду (звідки й походить озвичаєна совковим фольклором абревіатура "зека" — стягнуте "зек"). Згинули безслідно.
Доньку, Влодзю, Володимéру, лікарку — теж запроторили на Соловки. Лікувала, доки дозволяли. Там вона ніби встигла нарешті — за наукою все ніколилось — завести собі, мабуть же, аби підтримати, порятувати — таборового мужа, земляка батькового фаху, вдатного письменника Мирослава Ірчана. Рахуймо: разом з зятем лише розстріляних п’ятеро... Ще не кажемо їм "Прощайте!", бо невдовзі з горя та всіх потрясінь слідом за ними у 1935 р. пішла й Берегиня роду, в минулому — письменниця, блискуча акторка. А ще ж були невістки та малії діточки, — як вони гинули, як рятувались — читайте далі... Агов, сучасні українські письменники! Чи ж доля Крушельницьких — не тема для роману-трагедії?
Хазяїна кв. 54 В.Вражливого арештували слідом, 25 грудня 1934 р. Вирок — 10 років концтаборів. Соловки. Перегляд справи — розстріл. Страчений 8 грудня 1937 р.
Отже, порахуйте, скільки разів треба буде штрихувати цю квартиру-цвинтар, — суцільне чорне тло: Багряний, Вражливий, плюс двоє... семеро... восьмеро Крушельницьких...
Згодом, до 1937 р., у кв. 54 жив Сергій Борзенко. Пізніше — М.Дашкієв, Т.Шутов. І зараз там мешкає удова останнього, Є.Г.Шутова, 1921 р.н. Жили вже благополучно, тобто, може, й мали якісь негаразди, але, в усякому разі, не були репресовані. Шутови немов чули, як батько кричав, коли його вночі вели вниз сходами: "Я не винний! Я не винний!" Про це вони розповіли мамі через багато років...

Кв. 55. Письменник І.У.Кириленко — комсомольський вожак, член партії, довірена особа та секретар "всеукраїнського старости" Г.І.Петровського (Кириленко, а не Вражливий, як вказано у В.Куліша), громадський діяч, "твердокам’яний більшовик" за визначенням однодумців-сучасників, "безбожний п’яниця і бабій" — за В.Кулішем. У нього ж: "Кириленкові було відомо, що коли хочеш добре й сито жити — тримайся партії. І він її тримався, хоч і не мав таких успіхів, як Микитенко".
В 1934 р. І.Кириленко переїхав до Києва, став відповідальним секретарем Спілки письменників й очолив київську письменницьку партійну організацію. Арештований 21 лютого 1938 р. Розстріляний 23 вересня 1938 р.
Після від’їзду І.Кириленка до Києва у кв. 55 оселився письменник В.Н.Гавриленко, що кількома роками перед тим вів свій "Трактор" у наступ на "Плуг"; пізніше — нарисовець брежнєвської 18-ї армії на т.зв. Малій Землі...

Кв. 56. В.Г.Меллер — головний декоратор театру "Березіль". Один з небагатьох близьких друзів Леся Курбаса. Дивно, що його обійшла доля Курбаса, але й так іноді траплялося. Десь у 1935–36 рр. він вибрався з будинку "Слово", жив і працював у Харкові до 1953 р., потім переїхав до Києва.
У звільнену кв. 56, зібравши грошей на пайовий внесок, вселились письменники М.Л.Нагнибіда та В.І.Сокіл, нині емігрант. Про останнього я багато писала раніше й далі буде.
По війні у цій квартирі оселився письменник, учасник двох світових воєн Семен Сумний (С.М.Угрюмов). І зараз тут живе його донька Роксана з близькими.

Кв. 57. Спочатку тут мешкав В.М.Сосюра — один з найзадушевніших українських ліричних поетів. Хоч він і походив із робітничої родини, та мав "пляму" на біографії — короткочасне перебування в армії Петлюри. Потім перейшов на бік червоних, став членом комуністичної партії. Жив у Харкові десь до 1934–35 рр. Пияцтво, домашні бійки-сварки, справжні чи вдавані напади божевілля вирізняли його серед пожильців будинку "Слово". "Чи це вправді була така безвольна людина, чи це його пиячення було такою маскою, як і часті припадки божевілля, з якими Сосюра попадав на Сабурову дачу звичайно перед партійною чисткою, не знаємо", — пише В.Куліш.

Як непросто було жити щирому тонкому вишуканому лірикові за "совкових" часів — тепер зрозуміло. Ось вам відомий вірш В.Сосюри "Балада про комсомольця": "Бій одлунав, жовто-сині знамена / затріпотіли на станції знов, / і до юрби полонених / сам курінний підійшов..." Курінний пропонує полоненим виказати командирів та комуністів, обіцяючи за те зберегти решті життя. Всі мовчать. Потім наперед виступає один юнак і каже: "Я — комсомолець... Стріляй!" І так цей вірш вчили покоління... Спочатку ж його було написано так, що на станції тріпотіли червоні знамена, до юрби полонених підходив червоний комісар і т.ін., а потім: "Вийшов один... і сказав комісару: / "Я — українець... Стріляй!"
Вимушена мімікрія та хитрощі не завжди рятували Сосюру. Били його часто й до війни, й після неї. Що, здавалося б, крамольного в кличних, глибоко патріотичних рядках вірша "Любіть Україну!"? Та ба, партія знайшла там таке, що ой-ой-ой...

Після Сосюр у 57-й квартирі з 1934–35 року жили ми, письменницька родина М.В.[[57-132-dukina-natalya|Дукина]]. Одну з трьох кімнат спочатку було надано як творчу майстерню молодому поету, а згодом і доцентові вузу, М.В.Чернякову. Батько й Марко Володимирович заприятелювали, часто ночами читали один одному вірші, ділились творчими задумами. Незабаром уся квартира стала наша.
М.В.[[57-132-dukina-natalya|Дукина]] арештовано 21 березня 1938 р., в одну ніч з Г.М.Коцюбою. Півтора року катування та тюремних поневірянь у Харкові. (Читайте "Сад Гетсиманський" Івана Багряного: Микола Д., що співає у тюрмі українських пісень — то батько...) Вирок — 5 років. Онеглаг, ст. Пукса. Навесні 1943 р. відбув "свій" строк, але був затриманий у таборі як вільнонайманий до кінця війни й невдовзі помер від сухот. Докладно про батькову долю дивіться першу половину книжки. Там є й про наші з мамою муки за часів співжиття з Акуловими-Сказбушами, які дванадцять років їли нас поїдом, намагаючись повністю загарбати квартиру "ворога народу"... Жили ми тут в одній кімнаті, повернувшись з евакуації, до 1960 р.
Кв. 58. Письменник О.В.Донченко. Жив у цій квартирі до війни. Вцілів. По війні жив у кв. 7, де й зараз мешкає його син Володимир з родиною, в кв. 58 оселився М.В.Черняков; тут і зараз живе його син.
Кв. 59. Поет Т.Г.Масенко з першою дружиною Катериною та донькою Ірою, такою ж худючою, як татко. Вона була старша від мене років на чотири, а в дитинстві це має значення.
Кв. 60. Письменник Олекса Десняк (О.Г.Руденко). Жив тут до 1932 р., потім переїхав до Житомира. Загинув під час ВВВ. Після нього тут оселився письменник К.О.Гордієнко. Помер у дев’яносто чотири роки, доживши майже патріаршого віку — небувалий рекорд для "Слова", а міг би бути не єдиним, що й підтверджують наші "патріархи" в діаспорі...

4-й поверх

Кв. 61. Письменник О.А.Громів. Ніде не знайшла ні слова, крім прізвища в списку пожильців від 3.03.1930.

Кв. 62. П.І.Іванів. Ніде й згадки, крім В.Куліша: "Дуже скромний і милий, знаменитий перекладач, що знав багато мов, Павло Івановим був особливим перекладачем англійської літератури". Заарештований і засланий. Аж ось у повоєнній ДК натрапила: Іванов Володимир Павлович, 1926 р.н., прибув із РККА, прописаний у кв. 23, — схоже, син...

Кв. 63. Прозаїк, публіцист, мемуарист Ю.К.Смолич. Жив тут до 1941 р., очолюючи Харківську організацію СПУ з 1934 р. Тут він приймав прибулого проїздом Ярослава Галана, котрий шукав сліди своєї юної дружини Анички Геникової, яку послав у "першу столицю" радянської України вчитись на лікаря, і де вона безслідно зникла в сталінському чорториї, як і її земляки-галичани. Після війни Ю.Смолич переїхав до Києва.
Спробував уявити в романі "Вони не пройшли" Харків під німецькими окупантами. Першим написав та опублікував в Україні кілька книжок мемуарів, у т.ч. про будинок "Слово" та багатьох українських радянських письменників (1968–72 рр.). Зараз вони сприймаються як не дуже повні та не цілком об’єктивні, але свого часу це була перша (!) ластівка й читались з великою цікавістю.

Є розвідка Олега Микитенка, де він доводить, ніби Ю.Смолич був сексотом. Цілком логічно: і посада керівника харківського відділення СПУ "зобов’язувала", і читана нами вище характеристика Я.Кальницького про дещо свідчить... Ох... Хто без гріха, нехай кине в нього каменем... Мені ж болить іще, як Смолич, за спогадом Багряного, розмовляв з ним після звільнення незадовго до війни про поновлення в членах СПУ, — зверхньо, недоброзичливо (див. раніше). Чи ж пак не про поновлення, а прийняття до Спілки, бо І.Багряний, схоже, ніколи й не належав до неї, — було не до того: сидів у тюрмі, відбував заслання, починаючи з 1932 року...

Для української еміграційної інтелігенції не було сумніву в приналежності Ю.Смолича, як штатного співробітника, до совєтської розвідки. Як і І.Муратова, його також "добровільно-примусово" залучили до горезвісного комітету "За повернення на Батьківщину". Полемізуючи з ним, Василь Гришко, емігрант-новоульмівець часів Багряного, в кінці 50-х років запитував: "Скажіть, де поділися Шумський, Гринько, Полоз, Приходько, Озерський, Христовий, Яловий та навіть і такі, як Любченко, Хвиля, Мусульбас та інші "боротьбисти", що стали большевиками? Де поділися Річицький, Лапчинський, Авдієнко, Грицай, Кияниця та багато інших "український комуністів"? Усіх їх, просто таки всіх до одного, знищила жорстока Москва! Та що вже там говорити про "боротьбистів" чи "укапістів". А що сталося з самими большевиками-українцями, творцями тієї"комуністичної партії большевиків України", що "тримали міцний зв’язок з братньою російською комуністичною партією"? Де поділися Скрипник, Ю.Коцюбинський, Затонський, Чубар, Балицький, Якір, Дубовийі всі інші перші українські большевики з часів революції і творення УРСР? Всі вони також знищені Москвою..."

5-й поверх

Кв. 64. (Не 68, як у В.Куліша). Головний режисер театру "Березіль", режисер-новатор, теоретик театру й театральний педагог, найкращий друг Миколи КулішаЛесь Курбас (Олександр Степанович Курбас). Жив він із матір’ю, відзігорною панею Вандою та дружиною, В.М.Чистяковою, провідною актрисою театру "Березіль", — "однією з найкращих і найелегантніших жінок Харкова". Восени 1933 р. Леся Курбаса звільнили з посади художнього керівника й директора театру, а сам театр було фактично ліквідовано, бо ж Курбас не побажав відмовитись від "ворога народу" М.Куліша. Курбас виїхав до Москви, на запрошення керівника єврейського театру Міхоелса. Невдовзі був арештований прямо на залізничному вокзалі, куди прийшов зустрічати дружину. Присуд — 5 років. Соловки. Перегляд справи того ж горезвісного 9 жовтня 1937 р. — смертна кара. Леся Курбаса розстріляно горезвісного 3 листопада 1937 р. В усіх (!) довідниках, виданих до 1995 року, наведено фальшивий рік смерті Л.Курбаса, відмінний від 1937.

У 1997 р. на Соловках віднайдені місця масових страт в’язнів, які загинули восени 1937 р.
31 березня 1993 р., під час всесвітнього фестивалю "Березіль-93", на харківському кладовищі № 13 (вул. Весніна), де похована В.М.Чистякова, театральною громадськістю та шанувальниками відкрито пантеон родини Курбасів. Сюди з кладовища № 1 перенесені останки матері Леся Курбаса, а також захоронено капсулу із соловецькою землею — як символічну ознаку місця завершення життєвого шляху Л.Курбаса.

У 90-х роках на Соловках віднайдені місця масових розстрілів (з зазначенням імен безпосередніх виконавців — Матвєєв та ін.). З’ясовано також, що Л.Курбаса, М.Куліша та сотні інших страдників із тих 600, яких було знищено 3 листопада 1937 р., — пам’ятаєте: "На честь ХХ роковин Жовтня!", — розстріляно, а не втоплено у Білому морі на іржавій баржі. Дяка кулі-жалібниці! Нехай упокоїться на тім світі душечка Йосипа Гірняка за долю Вчителя...

Кв. 65. В.А.Поліщук (Микита Волокита, Василь Сонцвіт, Юноша) — поет, прозаїк, критик, теоретик літератури. "Однією з маркантних постатей "Слова" був поет Валеріан Поліщук. Невеликого зросту, з чудовими очима, які успадкували по ньому син Марко і донька, веселий і товариський". Арештований наприкінці 1934 р. разом з М.Кулішем, Г.Епіком, В.Підмогильним, Є.Плужником та ін. Вирок — 10 років концтаборів. Вважаючи на дату арешту та на "однодільців", пройшов, мабуть, ту ж, що й вони, хресну путь: Соловки, перегляд справи 9 жовтня 1937-го, страта 3 листопада 1937-го.

Дружина В.Поліщука, за спогадом його доньки, швиденько зметикувала, що з цього зачумленого дому треба швиденько тікати. Втекла до Москви. Вціліла.

Потім у кв. 65 жив письменник М.М.Шумило, чия донька Наталя стала відомим істориком літератури.
Кв. 66. Остання. До війни тут жив письменник Д.І.Бедзик. Дивно, що він вцілів, належачи до "Західної України". Згодом переїхав до Києва. Його син Юрко теж став письменником. Під час війни пройшов від Курської дуги до Львова.
Згадалось з батькового оповідання "На аванпостах", за часів праці "культармійцем" в глухому селі на Ізюмщні, на початку 20-х:
"Вистава — єдине джерело, з якого можна черпати гроші на газету й на гас. Вибирається п’єса ("Щоб менше жінок"), готується після праці, а потім... у холодному-холодному "Нардомові"... О, селянські драматурги й ти, о товаришу Бедзику! Не пишіть ніколи в своїх п’єсах: "Діється влітку". Бо влітку ваші п’єси не часто грають, а взимку — ох, і погано ж простуджуватися в одній сорочці на холодній сцені!.."

Перечитала й здалось мені, що дві тіні посміхнулись і потиснули одна одній руки...
В есе В.Куліша згадується ще й "шостий поверх" — солярій. Пам’ятає про його наявність і донька К.Гордієнка, Ярослава. Я не пам’ятаю — була мала...

Коли й був такий архітектурний задум, то все те, як і згадані вище парадні входи, швондери і шарикови швидко привели, так би мовити, до спільного знаменника. Може, пристосували б "гуляючі площі" для сушіння вишень, хмелю чи, як тоді в колгоспівських молочарнях із сонмищами мушви — сиру на казеїн. Завадила б хіба що дрібниця — відсутність сировини на харківських бруках. Тож коли що й було, його прикрили, як в Щедріна Америку: тимчасово й назавше. Тобто — просто накапостили ближнім, аби, мовляв, не зазнавались та не зажиралися... сонцем! Бо ж не за теє вони, шарикови та швондери, кров проливали!..

Сумнівне, як на мене, й твердження В.Куліша щодо суцільної телефонізації будинку, хоч воно й проситься до сценарію про запланований "мюллерівський ковпак" — у формі літери "С" — тотальний на весь загал. Може, в яку квартиру те диво цивілізації й дійшло, та його не було ні у фактичного диспетчера "Плугу" М.Биковця, ні в недавньому чертозі улюбленця муз В.Сосюри, де мешкала авторка в дитинстві.

Не було тоді ні кранів з гарячою водою, ні газових чи електричних плит. Натомість щораз розживались дрівцями для величезної пічки на кухні або гасом та "голкою" для смердючого примуса.
Не все я змогла з’ясувати, — хто, де, коли?

Довго не могли з’ясувати, чи "слов’яни" письменники В.Собко та його швагер Ів. Снєгірьов, у якого й у Собкової сестри 1927 року знайшовся син Євген (Гелій). Жили у Харкові, але де? Вадим Собко у 1939 р. закінчив філфак КДУ, почавши навчатись у ХДУ в 1934 р, тобто мешкав уже в Києві. Аж ось дарунок долі: запис в ДК, що в "Слові" (кв. 28) на початку 1945 року прописані: Снєгірьов І.Т., 1903 р.н., українець, письменник, приїхав з Тбілісі, трохи раніш прописаний його син, Снєгірьов Гелій Іванович, 1927 р.н., українець, студент Харківського театрального інститут і, незабаром, — Собко Ольга Григорівна, 1883 р.н., українка, приїхала з Криму, згодом живе у кв. 43, — ймовірно, теща. У цій же великій чотирикімнатній кв. 28 прописані ще дві бабусі: Снєгірьова Фекла Романівна, 1877 р.н., та Снєгірьова Феодосія Іванівна, 1875 р.н., обидві утриманки, обидві — записані росіянками, — мабуть, це мати та тітка Івана Тимофійовича, бабусі Гелія. Де жінка — невідомо. Робимо висновок: раз Гелій прописаний сам-один, першим, то велика ймовірність, що й до війни вони мешкали у "Слові".

У 1954 році Снєгірьови переїжджають до Києва. Гелій — актор, викладач, публіцист, прозаїк, кінорежисер. Правозахисник-дисидент. На знак протесту проти совкової системи прилюдно, демонстративно знищив свій паспорт, попередньо порадившись з А.Сахаровим. Був арештований 22.09.1977. Помер мученицькою смертю наприкінці 1978 року вже в брежнєвські часи у Лук’янівській тюрмі міста Києва. Життя цієї полум’яної неординарної особистості, на жаль, ще не досліджене й належно не вшановане. Не знайшлось йому місця й в "Літературній Харківщині". У гидкому, фальшивому, але повному довідникові 1970 року є і батько, й син, та ще й з фотографіями. Можна помилуватись правильними рисами високочолих облич порядних людей, у батька трохи підсолодженого партійністю, а в сина затьмареного хмаркою гіркого роздуму...

Не знаю, де до 1934 р. жив у "Слові" літературознавець Григорій Костюк, — "п’ятий під’їзд" та й усе, без номера квартири. Намагаюсь зараз це з’ясувати за допомогою чуда ХХ сторіччя — електронної пошти. Г.Костюка заарештовано у Києві 25.111935 р. Тримали в Лук’янівській тюрмі. Вирок — 5 років. Воркута. Був свідком жахливої голодовки політв’язнів восени 1937 р. Незабаром власті перестали звертати увагу на такий знак протесту: хочете здихати — здихайте!..

Вижив. Емігрував. Він і зараз живий. Живий, — матері його ковінька! — як сказала б моя покійна решетилівська бабуся. Живе в США. І син його в літо 2000 привіз уклін від батька до Харкова. На жаль, не довелось зустрітися, як і прочитати більшість батькових мемуарів.

Довго не могла з’ясувати, де мешкали письменники В.Минко та В.Мисик. З різних джерел відомо, що перший жив над другим і що другого 4.11.1934 р. заарештували помилково замість першого та так і не випустили — дали 5 років Соловків. Але де були ті поверхи? Вдалось встановити, що до "Слова" був попередній письменницький будинок на Холодній Горі, по тодішній вул. Свердлова (нині — Полтавський шлях), де мешкали певний час С.Божко, А.Головко, В.Сосюра, В.Мисик та В.Минко й інші. Нарешті О.І.Різниченко, співробітниця Харківського літературного музею, поставила крапку над "і": вул. Свердлова, 118.
Не змогла з’ясувати, чи жили й де жили в "Слові" Д.Галушка (немов жив, за спогадами І.Сенченка), нині забутий І.Маненко (жив, бо я пам’ятаю його сина Тараса), О.Ільченко (у Харкові — жив, як писав він мені колись, а де — не знаю), С.Голованівський, С.Крижанівський та ін.

Аж ось у недавніх спогадах нині 89-літнього С.Крижанівського читаємо (ж. "Березіль", 2000, № 5–6, с.171): "Жили ми тоді у відомому будинку "Слово", здебільшого молоді, у квартирах колишніх класиків, що стали "ворогами народу", і протягом 1933–1940 рр. спостерігали, як цей будинок поступово перетворювався у "предвариловку" (так його і називали), бо майже щоночі кого-небудь забирали, а нам лишали розгадувати загадку — нащо таким порядним і чесним людям, як поет Майк Йогансен, як художник Іван Падалка чи гуморист Отап Вишня, ставати "ворогами народу"? Тут народився й син автора спогадів — Андрій, що помер у 54 роки, — гуморист, автор книги "Пережитки майбутнього" (бо ж все у радянські часи спирали на "пережитки минулого"), один з перших лауреатів премії ім. Остапа Вишні. Покоління в літературі, а ще швидше — пожильців у "Слові" мінялись прискорено. І С.Крижанівський, тодішній комсорг нової зміни у Спілці письменників у Харкові, згадує під своїм началом цілу "фалангу поетичної "вольниці" — Калянник, Нагнибіда, Дорошко, Копштейн, Котляров, Кац, Кондратенко, Брежньов, Хазін". Вони, за Крижанівським, "могли навіть учинити в ресторані бешкет, але це прощалося, мовляв, "молодь гуляє", аби не лізли в політику та не дай бог десь не згадали всує "батька Сталіна". Здається, на цьому спіткнувся наш московський собрат Ярослав Смєляков, який нібито напідпитку стріляв у портрет Сталіна і через це опинився в таборі Гулагу. У нас постраждав тільки Іван Калянник, що справді "розпився-розгулявся", десь щось ляпнув і заплатив за це ціною власного життя..."

Чи так це було, чи таку славу пустили, — хто зна... Існує й інша версія: на якихось письменницьких зборах, де шельмували чергову жертву, Калянник встав і сказав: "Та який же ім’ярек ворог?! Ніколи не повірю! Як можна таке казати?! Якщо він — ворог, то арештуйте й мене!" І арештували. І чудового робочого паренька-росіянина Івана Калянникова, що знайшов тут перше кохання — харків’янку Олександру, полюбив її, місто, українське слово, римуючи романтичне "корчиться ніч над Брабантом, грає полум’я жовтим бантом" — проковтнула безповоротно ніч, що насунула із Москви.

Донька І.Калянника звернула мою увагу на вірш Тереня (Тодося) Масенка "Молоді побратими мої", де чітко окреслено місце й час дії: будинок "Слово", т.зв. "Літературний салон" Масенка, початок 30-х років. То ж почитаймо звідти кілька рядків, як розважалась тая молодь. Там слухають музику: "Блискавичні каскади Россіні", "Серенаду сердечного Шуберта романтичний Калянник хвалив". Там шанують вірші: "Всіх приводив Калянник-юнак / В дім Тодосів, мов келію братову, / Декламує Григорій Литвак / Сумовиту й трагічну Ахматову; / І читає Борис Котляров / Про Шатилівку й першу любов, / Українські сріблясті тополі..." "Щиро любить Калянник Іван / Всіх: від себе — до Луговського; / І Сосюра, і ніжність Тичини, / Разом з Плужиком і Влизьком / Розквітають, мов літо бузком, / У просторій Тодося хатині..." Не тільки пили-гуляли...

Нарешті я з’ясувала, де саме жив С.Крижанівський: після арешту Коряка він мешкав у кв. 28. Ось уривок з його листовної відповіді на моє запитання: "...Я жив у "Слові" у пору активних перемін і передвижок, зумовлених репресіями, тобто коли "Слово" іменувалося "предваріловкою", у будинку раз у раз з’являлися нові мешканці, у тому числі і сім’ї співробітників КДБ (у колишній квартирі В.Коряка — 2 кімнати займав я, одну — сім’я КДБешника)". Цікаво, хто ж займав четверту кімнату? Мабуть, її таки залишили двом Коряківнам... Знаючи виходи тих квартир, розрахованих на одну сім’ю, мені важко уявити, як там співіснував той загал... "...Я добре пам’ятаю Миколу Володимировича, він був правдолюбом із різким і прямим характером. Що ми дружили, свідчить і надіслане Вами фото. Залишилося "живих" лише нас двоє, але з Дорошком зустрічаємося рідко...

...Вітаю Вашу мужню діяльність. Гадаю, що Ваша праця про "Слово" може бути опублікована й окремо, зважаючи на її документальність..."
Час заходити на підсумки, на баланс, хай і частковий, по цьому одному, — але ж якому! — будинку. Із загального числа 66 помешкань віднімемо...

Але спочатку мусимо подбати про критерії таких підсумків і про вже зафіксоване в інших оглядах.
Ще в 1949 р. російський емігрант В.Жирмонт, колишній в’язень совкового концтабору, в статті "Экономическая функция террора" наголосився на тому, що масові арешти невинних людей мали на меті постачання практично безкоштовної робочої сили для "строек коммунизма". Ще раніше до такого ж висновку прийшов М.Розанов, пізніше — Д.Волкогонов.
Найбільше число репресованих у роки сталінщини письменників було колись наведено в "Книжном обозрении" архівістом Белтовим. За його поіменною картотекою, воно по Союзу добігло тисячі. Україна в цьому синодику, не будучи "першою серед рівних", тримала "контрольний пакет" — половину!

О.Мусієнко: "...1934 року на Україні було 193 особи офіційно визнаних приналежними до професійної письменницької Спілки" (120 дійсних членів та 73 кандидати, — мавпуючи партійні терміни). Репресованих із них налічили фатальне число, ніби наврочене трагедією В.Куліша про вигибле в голод 1921–22 рр. село комунарів — "97"! І тут — 97.

Повніший і самоочевидний критерій було оприлюднено (правда, попервах не для всіх!) у телеграфному запиті з діаспори до президії другого всесоюзного з’їзду письменників (1954) — його потім надрукував у зарубіжній антології "Розстріляне Відродження" колишній харків’янин Ю.Лавріненко (1959) та відтворив у книзі-меморіалі "Із забуття — в безсмертя" М.Жулинський (1990). Ось він: "1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 р. з них друкувалися лише 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники" (!).

Що немає нічого таємного, котре не стало б явним, наведена була й приблизна на той час розкладка: 17 розстріляно, 8 покінчили самогубством, арештовано й заслано (подальша доля невідома) — 175, 16 зникли безвісті. Найдивнішою на тім тлі поставала остання цифра: померли своєю смертю — 7. Було й таке...

У статті Б.Кравціва з-за кордону "Кривавий реєстр" рахунок було виставлено на 250 життів. "Розстріляна муза" Яра Славутича (передрук в Україні 1992 р.) подала списки, доповнені й доведені вже до періоду застою, на 130 розстріляних, 11, що уникли того... самогубством, 119 засланих і безслідно зниклих й 33-х репресованих, у долі яких ясності було ще менше. Пошуки, уточнення тривають. Мартиролог "...З порога смерті..." під ред. О.Мусієнка подав силуети 193-х репресованих, в т.ч. — 53 із Харкова. Збираються кошти для виходу більш повного видання за тою ж редакцією, — "Олтар скорботи", де поруч будуть замордовані й денікінцями, і гітлерівцями, й в брежнєвських застінках, та все одно вони разом не переважать числа загиблих в ленінсько-сталінські часи... Це ж число — "193" Олекса Мусієнко навів раніше, — вперше! — у величезній доповіді на партійних зборах Київської організації СПУ "Громадянська позиція літератури й перебудова" влітку 1988 р. (див. газету "Літературна Україна", ч.7, липень 1988). Читати зараз цю доповідь дуже цікаво, дуже повчально й дуже гірко: автор там ще вірить партії, ще клянеться іменем Леніна, ще висловлює надію, що за кілька наступних років перебудови все зміниться на краще під проводом оновленої партії... Що маємо нині, у 2000-у році?..
У нас мірка конкретніша — пожильці мешкань, — із врахуванням фаху. Так що із 66 обійдених квартир відкинемо чотири: "адмінгоспчастину" — Болдінера й Петимка, а також громадську їдальню й дитсадок. Важко врахувати динаміку вибуття й прибуття, — акцентованим тут може стати кожен документований або засвідчений здогадом факт репресій. Але й при цьому доведеться немало "приговорювати".

Отже на 62 квартири маємо 33 розстріляних, — одразу за вироком а чи на честь дат "червоного календаря". Мабуть, сюди варто долучити й І.Дніпровського, який був врятований від арешту власною смертю. Яр Славутич додає сюди й згорілого від сухот — чи такі вони вже були й природні для 34-літнього Леоніда Чернова? Ще явище того ж плану: не сам натискав гашетку пістолета М.Хвильовий. Причому, на відміну від усіх страт, ця була привселюдна — при друзях, при земляках, які супроводжували потім труну Пушкінською вулицею з будинку ім. Блакитного (тепер Червонопрапорна, 4) до цвинтаря. То вже потім мертвого проскрибують, заборонять і винищать книги, могилу зрівняють з землею, з цвинтаря зроблять "Молодіжний сквер". У наші часи місце поховання відновлять, вираховуючи за споминами метри, поставлять пам’ятник...
Друге ж самогубство — І.Микитенка (коли воно дійсно таким було, якщо то не підступна розправа ( Судоплатов із недавнім власним підручним) — уже не демонстративне: десь у кущах на придніпровських кручах... Духу на протест, як у Хвильового, вже не було, віри — ще менше...



Отже, мов магічні: 33... 37...
Чи додавати сюди й Микитенкового брата, студента, звинуваченого в прихованому куркульстві, що по-братерськи не уникнув рокованого? І цим моторошшя не вичерпується. Не було "Слово" островом смерті, а тільки складником у жахкому архіпелазі. Так що пом’янемо серед загиблих не зі "Слова" взятого корінного харків’янина, універсаліста національного відродження, сумірного титанам Ренесансу Гната Хоткевича, якому, за його власним гірким зауваженням, не знайшлось місця в "Слові"; спаленого живцем, — аби не дістався ворогу, хоч самим був за непотріб, — "генія в собі", поета Володимира Свідзинського; високошляхетного друга Остапа Вишні й Довженка Івана Соколянського, який умів достукуватись навіть до сліпоглухонімих дітей, але не достукався до душ саморозхизованого на весь світ "суспільства реального гуманізму". Звідки в Харкові був "забраний" у невідь "безпартійний революціонер" (за самохарактеристикою Г.Хоткевича), "западенець", січовий стрілець Василь Бобинський? Звідки канули в безість нововодолажець С.Чмельов, зачепилянин Ф.Злидень? Куди долучити загиблих на фронтах: із фінами — Арона Копштейна, з гітлерівцями — М.Трублаїні, О.Десняка? Але ж — тільки троє.
Через фашистський концтабір пройде Ігор Муратов.

Будуть покалічені, безногі Багмут, Собко, але на смерть поміж оцих — тільки троє. "Трое в серых шинелях" — так називатиметься повість (хоч і не про них) В.Добровольськогоо, лауреата Сталінської премії, який певний час мешкав у "Слові" (кв. 19).
А скільки безвинних в’язнів мріяло в війну про таку долю, — смерть на полі бою?.. Згадайте батькові листи...
На меморіальній же дошці, що по штучній перебудові була встановлена на будинку, все змішали в однім казані: загиблих на фронті, померлих уже ветеранами й отих шельмованих, репресованих, мордованих, забитих і забутих. Тут вийшло 57. Скільки ж іще залишилось поза поминальною грамоткою неназваних, невідспіваних і безмогильних?..
Отже, жертв по будинку нарахували десь 40 чи 41.

Боїмося: а як рахунок піде на десятки? В країні ж — знай наших (це ж у нас, у нас!) не лише видавлена з Шостаковича "Песня о встречном" — тут діяли (читай документи у збірнику С.Білоконя, в "Чорній книзі України" та ін.) зустрічні плани державних чинників із санкції Самого, Верховного на відстріл та на нові партії каторжан для його циклопічних споруд — лік піде на мільйони! А в масштабах будинку — вище пупа не плигнеш — усього десятками.
Тринадцятеро (в їх числі — й Микола Дукин) — ув’язнені, заслані, заморені голодом та нелюдською працею, доведені до смерті набутими там недугами, померлі й зариті у ямі чи кинуті десь без ніякої шани й розгрішення...

Ну, от — маємо 55 чи 56 — із двома, що як предтечі до брежнєвських психушок, проторили стежку на Сабурову дачу: Сосюра та Радугін-Рашпа. І все ж не всі згадані із отих, не підряд заштрихованих 62-х квартир. Ще більш десятка тих, хто побував за ґратами й колючим дротом і повернувся до життя: Багмут, Вирган, Масенко, Гжицький, Вишня, Ледянко, дружини репресованих та ін. Їх 14. З Муратовим із гітлерівських застінків (один!) — 15. Хтось ухопив шилом патоки ще до поселення в "Слові", як Аркадій Любченко. Хтось потім, як і він, вирвався за сферу тяжіння "Слова" — в еміграцію, понісши весь його тягар у собі: Багряний, Варава-Кібець, Гр.Костюк, В.Сокіл. Чи через "Слово", чи поза ним, з Харкова підуть у чужу сторононьку Нитченко й Веретенченко... Колись давно дядя Вася (В.І.Сокіл) переказував мені слова свого брата-емігранта: "Це велика трагедія, що ми, Соколи, опинились за морем..." А на старість і сам...
Тож на 62 квартири маємо понад 70 так чи інак репресованих. (Сума, певно, й не остаточна). Та й чи тільки буквальними репресіями й смертями під тиском обставин усе вичерпується і чи стосується воно особисто тільки самих виведених із небуття цією оповіддю?

Вдумаймось у наведене вище: троє, п’ятеро, — не більш десяти "слов’ян" боронили Батьківщину під час ВВВ... А 50–60 — знищені "рідною" радянською владою ні за що...
Зринає сказане Франком про іншу, свою епоху — стик XIX й ХХ віків — поки що без передчуття грядущих потрясінь. У далеко ще не такій кризовій ситуації Каменяр не стримується, аби не вжахнутись за наш "заклепаний нарід": "Скільки важкого зусилля! Скільки душевних і фізичних мук! Скільки розбитих надій, розтоптаних екзистенцій, загирених талантів, змарнованих сил і характерів!.." (т.41, с.510).

А з-поміж загирених талантів, що не плекались, а клепались у "Слові" — не лиш за слово й не лише словом — Тичина, Яновський, Головко, Бажан, Сенченко. Опритомніють у творчості либонь у війну чи по війні Первомайський, Смолич, Панч, Бедзик. А чи повернуть коли од себе, якими обіцяли бути власними першотворами, як "Буйний хміль" — Копиленко, Донченко, Усенко, Забіла?.. Чи можна сказати, що їх НЕ черкнуло жахіття доби, НЕ деформувало душу, НЕ скрутило, мов голови куріпочкам, їхні творчі задуми? Бо все швиденько стало, як у того ж Копиленка, "Дуже добре"...

І, встановлюючи меморіальні таблиці, персоніфікуючи в іменах нашу пам’ять, осягнімо, що найживіша вона була б і буде у воскреслому й вже несмертному слові. Як у вирваних з небуття шедеврах Куліша й Підмогильного, як у ніби спалених памфлеті Хвильового "Україна чи Малоросія?" та його романі "Вальдшнепи", другу частину якого він знищив, ніби вивіряючи власну звагу до самогубства. Надрукований початок знищеного, десь на антресолях, у "Слові" розшукав ще підлітком Санько Муратов, допитався у тоді ще живих Сосюри й Довженка: "А що було спалено?" й нині дав нам кінореконструкцію всього твору!

А ще ж тут була й Йогансенова "Подорож до Слобожанської Швейцарії" (це ж у нас, у нас!), Шполові "Золоті лисенята" — і досі заказані для читача, карколомні "держпромні" конструкції театральних дивовиж Курбаса й монументальних фресок бойчукістів, незнищенні "Вишневі усмішки" із цілим корпусом сатириків-рейдистів — проноз, волокит, вухналів, ґедзів, котків, чечвянських, епатажі Семенка, ціла флотилія дитячої лектури із флагманом "Шхуною "Колумб", "Господарі Охотських гір", алтайське "Чорне озеро", віршовані відлуння Турксибу, переклади — з Вірменії, Грузії, Білорусі, від Флобера й Мопасана...

Так, будуть тут і "Штурми шахт", і "Вугільні барикади", і "Тракторобудні", і "Комсографіки"... Так, хтось після колючих "єжових" рукавиць, як Терень Масенко, буде не лише з кон’юнктури давати віршові посвяти й не лише Сталіну (тут були звихнуті чи зазомбовані сливе всі), а і вряд (що зафіксовано у виносках до капітального дослідження С.Білоконя) — рапорти, здравиці, пісні — Постишеву, Якіру, Косіору, Ягоді, тощо. Але той же Масенко скаже виболене, в т.ч. й про "Слово" в "Романі пам’яті" й у віршованому епосі "Степ", як Смолич у "Розповідях про неспокій", що і задумом, і змістом постануть звідціля. Й Гримайло шукатиме, як "вербових котиків", сліди Трублаїні...

І складись інакше — так, як у більшості з розстріляного Відродження — не зріс би (хоча так і не почутий своєчасно оглухлим світом!) багрянівський "Сад Гетсиманський" і його ж на весь світ резонансне "Чому я не хочу повертатися в СССР?" Проти цього виступу Багряного радянські спецслужби задіють... "слов’янина" ж: визволеного із фашистського концтабору й зовсім випадково (як сам вважав) відміченого Сталінською премією за випадкову для нього як для поета "Буковинську повість" — Ігоря Муратова. Його висмикнуть аж у Берлін видавати газету "За возвращение на Родину". Певно, більше за інерцією радянського життя та совкової пропаганди він надрукує там віршовану агітку "Антон Біда", герой якої, на відміну від Багряного, нібито з усіх сил рветься до СРСР. І між колишніми "слов’янами" виникне дуель на міжнародному тлі. Багряний під тим іменем — "Антон Біда — герой труда" — дав не плакатну фальшивку, а гірку, саркастичну правду, виварену в усіх совітських бідах. Самого ж Муратова при цьому як особу не назвав, обійшовшись перифразом "поет-лауреат", бо ж мав на оці передусім систему. Двобій завершиться вже по смерті Багряного тут, у "Слові": Муратов додасть до своєї концтабірної поеми "Розчахута брама" хоч і непропорційну, лаконічну другу частину (подаватиме їх тільки в такому комплексі) під назвою "Мара" — моторошне видіння Харкова своїх та, на жаль, і грядущих днів у єдино правдивому світлі багрянівського "Антона Біди"! Причому це не буде механістичною "здачею позицій", бо воно наростало поступово у створених тут муратовських віршах, поемах, повістях, романах, п’єсах (жанрово універсальністю вони теж схожі): "Чисте повітря для матері", "Земля моїх правнуків", "Нейтральна зона", "Сповідь на вершині", "Прометеєве віче", у реквіємному (й собі...) "Серці Тичини". І все у "Слові".
Не було б Гордієнкового, увінчаного Шевченківською премією, епопейного "Буймиру", Панчевих "Гомоніла Україна" й "На калиновім мості", Сенченкових "Червоноградських портретів", "Подорожі до Червонограда" й конгеніального шедевра — повісті "Савка". Не було б Тичининого, з апеляцією й до Харкова, "Похорону друга", Сосюриних "Любіть Україну", "Третьої Роти", "Республіка Безсмертя" та тутешнього "Мазепи", Бажанових, теж тутешніх (?), "Сліпців", а на схилі життя — "Нічних концертів", "Криниці Леонтовича" й "Польоту крізь бурю" про Майю Вовчик-Блакитну, яка мешкала тут, і не лише про неї...
Байки Брежньова, перші фантазії Дашкієва, вірші Герасименка, [[54-138-kotlyarov-borys|Котлярова]], Третьякова, словник Виргана й Пилинської — це ж у нас, у нас! — у слові і в "Слові".

Тут, як у казках Франка, дар слова досяжний навіть... звірам — звичайно "ослов’яненим": котові Лапченку в однойменному творі Багмута чи сетер-спанієлеві Барзуму з написаної вже за океаном, вшанованій премією в Чикаго повісті недавно прибулого туди колишнього фронтовика-ветерана Василя Сокола "Така довга ніч. Спогади старого собаки" (перевидання: Х., "Майдан", 1994). Названий у підзаголовку є не лише персонажем, а, як у Гоголевих "Записках божевільного", й оповідачем. Розказує він про свого господаря, іронічно величаючи того "майстром слова, новатором" (серед заготованих для поеми рим уміло демонструє найударніші, на кшталт "розтуди-розсюди-онтуди" і т.д., і т.п.), про дім із "промовистим ім’ям "Слово" — правда, в пору "загального оціпеніння, масового страху, ...цілковитого оніміння, — стало небезпечно не те, що слово сказати, навіть стрічатись утрьох, бо серед тих трьох обов’язково був хтось один, який на двох інших неодмінно нагавкає", про наші необачні "собачі радості", про машину з тривожними сигналами, що вдень біля будинку остерігається полохати, а з’являється переважно вночі. Про таке, майже за Франком, — навіть звірі говорили! (Собачку перевершує хіба що двоязикий папуга з нехарківським, але двічі прозорим натяком до нас усе-таки дотичного академіка "Бєлобаби чи Чорнодєда"!..)
І все-таки повернімось до "балансу" й схеми-діаграми. Закономірність там визначилась сама собою, але хотілося б якомога скрупульознішої точності, хоча навряд, чи вона до кінця тепер уже можлива. Додаватимемо визбирувані по зернині відомості. Скажімо, з УЛЕ — про ув’язнення М.Доленга. У Яра Славутича серед репресованих значиться один з розробників пролетарьско-революційної теми Микола Ледянко. Хто зна, де він був арештований, а по війні мешкав тут, у кв. 51. Пам’ятається постать високого кострубатого діда, сивого, занедбаного... Гр. Костюк у мемуарах згадує свою колегу по аспірантурі, називаючи її Пчілкою. А то Ледянкова дружина Марія Пасічник (медові асоціації!).
Не зі "Слова" "брали" письменника Я.Кальницького (разом з епопеєю Л.Скрипника— це чи не найдетективніші історії арештів у мартиролозі "...З порога смерті...). По війні оселився у кв. 42, де й зараз мешкають його нащадки.
Чи жив у "Слові" репресований "західно-українець" Мечислав Гаско, якому пощастило повернутись живим?

А скільки через ту пересильну пройшло нехарків’ян!.. Не згадали репресованих літературознавців — автора 3-томного дослідження (4-й щез при арешті) "Харківська школа романтиків" Агапія Шамрая, П.Колесника (повернувся до Києва), А.Ковалівського (сходознавця й історика по війні в Каразінському університеті). Не зі "Слова", але з Харкова почалась відтворена в мемуарах гулагівська одіссея Надії Суровцової, воркутинська — юнака-початківця Василя Борового (нині лауреата премій ім. П.Тичини та В.Мисика), джезказганська — В.Мисика. Вже в наступні десятиріччя почалась хресна путь університетчиків, брата й сестри Світличних, а чи Ст. Сапеляка, нині теж лауреата Шевченківської премії.

В 70-ті роки — нові зажинки смерті, до кінця так і не просвітлені, — Вас. Бондар і Ст. Шумицький.
Стали відомим в діаспорі земляки-літератори Л.Лиман (автор "Повісті про Харків"), правдивий поет з Вовчанщини Олекса Веретенченко, учені й есеїсти Ю.Бойко (Блохин), Гр. Костюк, Ю.Шерех-Шевельов, літератори, педагоги, видавці, бізнесмени-меценати В.Державін, І.Заковоротний, М.Коць, Ю.Лавріненко, Д.Нитченко, П.Петренко, О.Соловей, Є.Федоренко...
Чи всіх згадали, кого зафіксували свідчення як гостей "Слова"? Влизько, Плужник (загинули), Довженко, Галан (драматичні біографії), харків’янин-херсонець Савка Божко, козарлюга з Гуляй-Поля, прибитий на цвіту... В квартирі Масенка тримав у руках перше своє перекладне "Вибране" один з зачинателів білоруської літератури Янка Купала — теж загинув за туманних обставин у Москві 1942 року... Відлунила в "Слові" єсенінська "Анна Снєгіна" в поета Роберта Третьякова: то "українським став поетом російський хлопець з-над Оки". Ставали в перекладах українськими єврейські вірші для дітей Л.Квітка, якого в евакуації в Середній Азії захочуть переплутати з... Квіткою-Основ’яненком й якого розстріляють вже особисто в 1952 р.
Теж по війні переслідуватиметься за "космополітизм" критик і краєзнавець Гр. Гельдфанбейн (кв. 35); видасть збірку матеріалів про літераторів, загиблих у війну — "Поруч з нами" та книжку мікроесе "Генерал и адъютант". Тема будинку "Слово" виявиться забороненою, хоч раз-у-раз там виникатиме; українське в ній займе аж (!) одну третину друкованого. У цім помешканні деякий час підквартировувала Н.[[57-132-dukina-natalya|Дукина]] з чоловіком, а К.Балабуха свідчить, як першокурсником, разом з О.Марченком, слухав тут захоплено читання поеми Л.Первомайського "Слово" — про материнську мову, що владно формувала, моделювала собою в них філологічне й поетичне. І чи не навмисне та бесіда призначена була саме в "Слові", аби ніби принагідно заронити в юні душі: "А он там застрелився Хвильовий" — ім’я тоді категорично табуйоване, — "Слово" ж доносило, воскрешало його!..
Збірка за назвою "Генерал и адъютант" — про зв’язки з Харковом угорського письменника (і чекіста?) Мате Залки, що жив у Москві, щоліта бував на Полтавщині, а загинув під іменем республіканського генерала Лукача в Іспанії, під час генеральної репетиції другої світової війни...

У Гельфа, як його називали, була ціла поіменна картотека до літературної Харківщини, але за три десятиліття, до недавньої смерті, так майже нічого в цьому плані й не було опубліковане. Тепер стало на часі...
Так що й у нас, як у Смолича, розповідям про неспокій немає кінця, хоч, здається, все досить локальне, отже вичерпне, тільки дещо плинне. Та сміємо сказати: все допіру викладене — хоч і теж тривалий час припечатане підписками про нерозголошення й вирване із забуття тепер, — лишень видима частина айсберга. Незриме пробували виявити, додумати в отих ніби обійдених репресіями, але загирених талантів. І щораз майже в кожного перечіпались об схожі обставини: у Тичини — брат священик, за якого треба було підставляти власну голову, у Сокола й Масенка — родичі за океаном, Головко колись ходив у есерах і мав одвічний гачок за неосуджений власний кримінал. І т.д., і т.п.
У "Кобзарі" намічена ще одна, куди обширніша, воістину підспудна геєна — "...А сльоз, а крові? напоїть / Всіх імператорів би стало / З дітьми і внуками, втопить / В сльоза удов’їх. А дівочих, / Пролитих тайно серед ночі! / А матерніх гарячих сльоз! / А батькових старих, кровавих, / Не ріки — море розлилось, / Огненне море! Слава! слава! / Хортам, і гончим, і псарям, / І нашим батюшкам-царям / Слава!"

Славословіє ж у "Слові" до часу було ніби щире, одностайне, самокритика — самознищувальна.
Шевченко окреслив майже всі об’єкти в подібних людоморах, десь і самобичуючись сардонічо: "Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття...", "Перед Нероном, / Перед Юпітером новим... / На те він бог, а ми під бога / Себе повинні підкладать, / Не тільки сестер...", "А ми дивились та мовчали, / Та мовчки чухали чуби, / Німії, подлії раби, / Підніжки царськії, лакеї", "Раби з кокардою на лобі" — таж "Ради їх, / Людей закованих моїх, / Убогих, нищих... Возвеличу / Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово"...

Розтрощені сім’ї, ненароджені й посиротілі нащадки, потоптані екзистенції...
Це не авторка цих спогадів, не співавтор підбірок — самі організатори 1990 року в Харківському літмузеї експозиції "Українська Голгота" (автори: С.Климова, О.Різниченко, І.Мацкевич, В.Радченко — жаль, що не стала вона постійною, адже в цій темі все перехрещується, міг би бути музей оцієї теми!) взяли на її візитку-буклет стилізовану фотографію Катерини Ленцової, дружини М.[[57-132-dukina-natalya|Дукина]], — як образ засмученої, замученої України. А їх, тезок із знаковим, Кобзарем освяченим страдницьким ім’ям, було у "Слові" троє. Всі — сільські дівчата — скромні, милі, працьовиті, самовіддані. З дарчого напису Тереня Масенка — М.Дукину: "...Для тебе й Катрусі — від мене й Катрусі! Доба". Й Іван Вирган оприлюднив свою любов "дівчині з-над Ворскли Катерині" — "подрузі веселки і раїни" (тополі), що в ній персоніфікувалась "тисячолітня наша заборонена любов"! Усіх трьох торкнуло через мужів ("а до неживого у яму б лягла!") хиже чорновороняче крило... У Виргана (Вергунів) ще й донька — тезка дитині Дукиних, художниця. Ай да Наталки!..

У Масенка — Ірина, потім — Лариса, яка не стала терпіти мудрувань "Бєлобаб чи Чорнодєдів", — ось і свіжа, мудра, системно-доказова та пружно-звитяжна монографія "Мова і політика" (К., 1999)!..
А ще ж була Наталя Забіла — красуня, розумниця, вдова по живому репресованому Савці Божкові, мати його сина-напівсироти. І Наталя Ужвій, що Катериною застигла біля підніжжя Тарасової спіралі в Харкові із дитям Михайля Семенка на руках (гірка сатисфакція тому, хто нахвалявся оновити все, спаливши "Кобзар"). Поруч — Валентина Чистякова — вона ж Галайдина Оксана, Катерина в "Грозі" й одразу ж заборонена Маклена Граса — Курбасова дружина, котру розпинатимуть, аби вона зреклась його, довічна посестра в удовиній самоті Лесевої мами; їм усім — і з ним символічно — могила у Харкові.
А Антоніна Куліш, що разом з іншими повдовілими ще за живих, але вже рокованих мужів, хилялась чорною тінню в тюремних чергах із передачами, в чергах за хлібом, за сіллю, за милом, за гасом, за молоком для дітей, у тих неперебутніх чергах за надією, у якої (а чи ж у неї одної?) відібрали навіть затишок рідного родинного вогнища, нагрітого ще всією сім’єю (виселили зі "Слова", як інших, як Пилипенкових дрібних Асю та Мірталу разом із красивою навіть у трагедії мамою — двічі удовою Тетяною Кардиналовською).

До своїх мемуарів "Невідступне минуле" Т.Кардиналовська взяла розлогим епіграфом почуті ще в 1919 р. від самого І.Еренбурга вірші — нагадаймо хоч уривок:
А вечер молил: обожди! минуту! еще минуту!..
Целуя, не могли оторваться от грустных губ,
Не разжимая крепко сцепленных рук...
Любили — умру! умру!
Любили — гори, огонек на ветру!
Любили — о, где же ты? где?
Любили — как могут любить только здесь,
на мятежной и нежной звезде...
Читайте о нас — дивитесь!
Вы не жили с нами — грустите!
Гости земли, мы пришли на один только вечер.
Мы любили, крушили, мы жили в наш смертный час,
Но над нами стояли звезды вечные,
И под ними зачали мы вас.

Так ніхто не кохав! — правда, Сосюро? А піднесену ним до зір Марію ("В тебе і очі, і губи твої — як у моєї Вкраїни") зламають, змусять "стукати" на власного чоловіка й персонального співця. А потім, щоб уже без психушок доконати його самого, — її посадять за ґрати (адже завчили з хрестоматій, що так йому найдошкульніше!) Він же виблагає, вичекає, вимоле її звідти і — простить! простять одне одному! — якого Сосюру ще треба, щоб усе це виразити? Так — ніхто не кохав...
Згадайте вірші М.[[57-132-dukina-natalya|Дукина]] з заслання, присвячені своїй Катерині, листи до неї... "Катю, голубко рідна!", "Катю, серце моє!", "Катю, сонечко! Рідна моя, хороша, найдорожча в світі, коли б ти тільки знала, як я скучив за тобою! За тобою, за донькою, за тихим і благословенним затишком милої родини! Так би й полинув до тебе, як лине в пісні вітер з далекого краю!.." Так ніхто не кохав...

Мовилось вище про не дуже симпатичних, запобігаючих перед системою беззаконня й наруги Кулика, Коряка, Щупака. Та коли отак, як уже розказали, любили їх їхні "половини", яких буквально не можна було відірвати, готових, як Люціана Піонтек, взяти на себе навіть розстрільну легенду, створену мужем-дружиною — то, єй-єй, не все, видно, було мінус навіть у тих мінус-діячів, олюднених отакою любов’ю!..

Але й великі, жіночі, материнські серця не все могли винести. Невже ж своєю смертю пішла услід за мужем, Антоном Крушельницьким, за розголошеними в усіх газетах і по радіо двома розстріляними синами, ще двома синами-зеками й донькою з зятем, соловчанами? Вона, Берегиня роду, в молодості відома красуня-акторка, а до того ще й письменниця, з псевдонімом зі свого дівоцтва — Марія Свобода, Слободівна, — вірно вслід за парою й усім родом полинула за свободою з-під польського окупанта й найшла отаке... на Слобідщині?! Орлівни, Слободівни!..

Та чи не найпекучішою краплею для неї було, либонь, окрадене материнство невісток (одна щойно народила в Харкові по всіх тих потрясіннях і була позбавлена не тільки чоловіка й житла, а й місця в УРСР). Недоля другої онуки, Ларочки, батька якої щойно розстріляли, а мама, на щастя, через гастролі не встигла з усіма доскочити до "Слова". Вже після розриву серця бабусі будуть мамині листи до гуманіста й друга СРСР Ромена Роллана, до Т.Масарика, навіть до вдови недавнього диктатора Галичини Пілсудського. І тільки колишня дружина Горького Катерина Пєшкова (з нею він колись клявся на Вкраїні над Тарасовою "Наймичкою" бути гуманістами, що пізніше в нього вилились в "если враг не сдается, его уничтожают"), — тільки вона напівлегально довезла дитя до матері. Професорка Львівської консерваторії Л.І.Крушельницька, авторка спогадів під перефразованою з дідового ще дореволюційного роману назвою "Рубають ліс", що ніби провіщав моторошний афоризм про "щепки" й "лагерную пыль", не може про все те лихо і досі говорити без затинання-заїкання.
А яке ж цвинтарище — в серці України: і не шумлять, не упокоюють на вічну пам’ять сади Гетсиманські, а спішать розбити там чергові сквери!.. Двічі вдова — Блакитного й Шпола-Ялового — майже по-дівочому мініатюрна, як для такого горя, Ліда Вовчки-Блакитна, — у безсилих потерпаннях за тричі осиротілою донькою Майєю, приреченою на вічний "політ крізь бурю". А рідніша рідної — "золотий Любисток!" — пасербиця Хвильового Люба Уманцева. Приїздили вони сюди на пошанування "Української Голготи", на якому в тодішньому театрі ім. Шевченка актор, а нині керівник "Центру Курбаса" Толя Стародуб — трохи гіркого гумору — сказав майже всерйоз на дещо затягнутий там через вірші виступ: "Кіме Хомичу! Що Ви виступаєте? Ви ж іще не сиділи!"

Ще про одну родину повідав нам Ю.Лавріненко в своєму "Розстріляному Відродженні" (Мюнхен, 1959): "25 грудня 1933 р. автор цих рядків у тюрмі по вул. Чернишевській (камера ч.12) зустрівся однієї ночі з В.Бобинським... За ним помандрувала його молода крихітна дружина з малятком на руках". У новішому ж виданні творів (1990) читаємо, що від нього "як комуніста" — у партії ж не був! — змушені були у Львові відректись брат і сестра. Дружину поета, Емілію Пастушенко, заслали на 10 років до Караганди. Сина Бориса запроторили до дитрозподільника в Курську. Мати надсилала безліч листів в усі кінці й один випадково досяг мети. Втікши, Борис вважай пішки дістався до матері в Казахстан. Після повернення у Львів 1946 року вона майже одразу померла, а син трагічно загинув через два десятиліття. Також загадково зник і один з синів Гната Хоткевича, дружина — була в концтаборі (нашому, не німецькому), донька Галина опинилася в Греноблі.

Приїздять, притуляються, припадають до "Слова" діти і вже й онуки страдників навіть з-за океану. 1995 року приїздив В.Куліш, привізши з собою сина, викапаного діда і теж Миколу (а перед тим повідавши світові "Слово про будинок "Слово"). Того ж року дістався сюди син Варави-Кібця, Юрко. Нещодавно приїздив син Гр. Костюка. Приїздив з Сибіру й син Андрія Паніва.
Невтомно працює над вшануванням батькової пам’яті Галина Хоткевич. Часто приїздить із Франції до Харкова: то на кобзарський з’їзд-конкурс, то на презентацію батькових книжок, то на відкриття в селищі Високому, під Харковом, меморіального дому-музею Гната Хоткевича. Чутно, що має намір і зовсім туди перебратися... На відкритті музею я пожартувала: "Пані Галино! Наші батьки знали, що робили, коли народжували собі дочок! Бо ж хлопці, крім В.Куліша, не дуже дбають про пам’ять батьків, а дівчата — дивіться: Майя Вовчик-[[p-vasyl-blakytnyi|Блакитна]], Ася та Міртала Пилипенки, Ви, я..."
Із США привезла меморіальну плиту, власноруч зроблену й чи не найоригінальнішу в Харкові, скульпторка-донька С.Пилипенка Міртала. А сестра, філолог, професорка зі Штатів, Ася Гумецька сказала при урочистому відкритті не лише за себе, а й за них, загиблих...

Зараз у колишньому будинку "Слово" письменницькі спадкоємці залишаються менше ніж у половині квартир, решта — різні люди. Кілька приміщень купили й капітально перебудували "нові українці": квартири з’єднано в "супери", причеплено великі засклені балкони, — подейкують, що й вони мають опалення, на сходах біля тих "євроремонтованих" квартир стіни пофарбовані на метр навкруг дверей, а далі облуплені... Піддашок до мого любого 5-го під’їзду підперто кострубатими обаполами. Напівпідвальні приміщення "прихватизовані" різними фірмами: блиск скла, міді, лаку. Решта — розхристане, занедбане, занехаяне...
А колись же тут буяло життя, кипіли творчі пристрасті, дзвеніли молоді голоси. "Ми сотворим світ получшій. Созиждем день веселійший". "На своїм веселім полі", "в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Так жадалося Сковороді, Шевченкові, так мріяли про краще життя люди багатьох поколінь, докладали зусиль для його побудови "слов’яни". Виявилось, це не так важко й зробити — тільки проголоси: "Жити стало краще, жити стало веселіше" — а там хоч трава не рости. І не росла. Дурна злочинна радвлада вирубала, викоренила квітучий сад божественних людських пісень. Кого ж лишила в живих — понівечила, сплюндрувала душу й серце. Корчувала традиції, аж тріщали сув’язі між поколінь. У культурі нації зяє глибока прірва. Ми ж дивуємось, жахаємось моральним (чи аморальним?) судомам сьогодення на вулиці... Культури (якої? чиєї?), колишній — згідно з духом епохи — Червоних письменників, допіру універсально-Барачній — чи з передхрущобних тракторобудів, чи з Гулагів садів гетсиманських, майстерень Фау-2 на острові Узедом-Пенемюнде чи в Харківській марі — не то минулого, не то прийдешнього...
Багато чого перебачено хоча й не за ціле століття. Та люди йдуть, питають, задумуються. Завершуючи щорічний курс "Літературне краєзнавство", приводить сюди студентів К.Х.Балабуха. Показує їм свою схему-діаграму "Слова" (тепер буде повніша й точніша). Слухають вони розповіді О.Я.Гланц (удови Я.Гримайла — десь уже на чужині), Н.А.Білецької-Муратової. (Скільки судила мені доля, розповідатиму про батька, про І.Багряного і я. — Н.Д.). Кладуть квіти. Переглядають альбом А.Петрицького, вдивляються у портрети.

Але найдостовірніше воскресає "Слово" у слові, — у віршах, що тут прозвучали вперше, у віршах про ці стіни, про світло з цих вікон. Найзадушевніше щораз сприймається роздум (довго не друкований) І.Муратова — присвята М.Пилинській у зв’язку з її проводами на пенсію з журналу "Прапор" (нині "Березіль") "року 1965 липня місяця 6-го дня".
Є там і автопокута перед Рильським, який колись неокласично захищав красу екзотичністю назв Лангедоку й Валенсії, що згодом було усвідомлено як загальнолюдська естафета краси. Зринають імена, назви творів. Автор нікого не ідеалізує, навіть співця нової музи, кому ще в день своєї смерті дописуватиме поему "Серце Тичини". Знаменно й повчально, для чого, навіщо ті спомини: вони ж бо не лише собі, а й усім і за всіх, хто тут жив, леліяв мрії, горів, любив...

Маріє Михайлівно!
...ще Лангедок чи Валенсію
Оспівує Рильський,
мов крига, скресає Куліш...
Невже навіть спогади
підуть за нами на пенсію —
Чи вдарим
об землю бідою,
щоб серцю було веселіш?!
Минуле...
Жде правди чудний юродивий
Малахій,
На всесвіт палає жертовна
Комуна в степах,
І падають зорі,
мов зрубані голови з плахи,
І пісня голодна
у жебри виходить на шлях.
Тичинова муза
жаданням спокою уговтана,
Мов чайка при битій дорозі
марнує дівочу красу,
І лють Бажанова,
мов ніч божевільного Гофмана,
З колючок тернових спиває
криваву росу;
І Вишня
вишневі усмішки несе
у ґанделики,
І в жирнії очі стріляв би Сосюра...
Але
У безвість летять
сподівання — наївні веселики,
Й від страху —
великим
здається мізерне і зле.
Він знає ці ночі, колишній
провулок Покровського,
Колишній Барачний,
де "чорного ворона" слід...
Мерців воскрешає
пожовклий щоденник
Дніпровського,
А десь дотлівають
доноси
в могилах розстріляних літ.
Минуле, минуле...
О, серця мого всюдисутнього
не спита скорбото!..
Дзвеніть же, прощальні чарки...
Хай спогади наші
в ім’я золотого майбутнього
На пенсію підуть.
Усякі. Солодкі й гіркі.
Нам тільки б дожити.
Добути.
А може, й додумати?
А мо’ й передумать?
Загоїти рани живі
Й хоч трохи пожити
у царстві забутого суму
Без горя і глуму,
де кожен зустрічний —
за кума,
Де зорі високі
не гаснуть
у мертвій траві.
Лунають там поетичні рядки О.Ковальової, А.Перерви, В.Бойка, В.Борового, Л.Томи, І.Мироненко. Чутно верлібр американки наших коренів Вірляни Ткач, режисера театру "Ля-Ма-Ма", яка приїздила з ним до Харкова і віднайшла сліди та слова, котрі переллються в Тичинині афоризми:
бачиш там Тичина пише вірші
а там Курбас жив
а там то Смолич і Куліш
а там знаєш де у вікні світло
там Микола Хвильовий стрілявся
і стоїмо ми під будинком "Слово"
і розкривається мій край
музеї і бібліотеки
не дадуть того що можуть
дати сірі
карі
блакитні

Отже, світло цих вікон сягає й за океан, не лишень до сердець земляків, адже було воно й є вселюдським. Що лиш, як теє проміння, як наша "діаграма" до розповіді, — чорне, мов тюремний нетлінний рушник. (Чи то нам ув очах темно?..)

Але ж, як стверджує в одному з своїх віршів Олександра Коцько (Верховень), до речі, теж колишня мешканка цього будинку:
Без площі Поезії
Харків не має обличчя,
Без "Слова" свого
Стане місто німим поготів.

І коли стане нам неприкаяно, згадаймо, кому було на рідній землі ще скрутніше, але чия віра в перспективі таки не була марна...
Завершуємо тему рядками простішими, заземленішими, але в них ніби знаходимо стежку до себе. Це вірш колишнього сковородинівця Володі Верховеня. Авторка вдячна долі, що й тут наші симпатії навзаєм збігаються: Володимир Миколайович практично за безцінь набирає й перебирає матеріали до друку — то для журналу "Слобожанщина", де їм так і не пощастило з’явитись, то ось для книжки — дасть Біг дійде до людей. І сам же він жив у кв. 26 на початку 90-х у рідному нам "Слові", що пішло і в моторошну назву його другої збірки "На цвинтарі Слова", а цей був ще в першій, у "Лелечому колесі" (1990) й називався "Вулиця Культури, 9":

В будинку цьому я чужий,
і всі мені чужі у ньому.
Але спитає хто: — Скажи,
ідеш куди? —
Скажу: — Додому...

Не лише тому, що кутка
немає іншого на світі.
Тут Хвильовий натис курка,
Сосюри голос кров’ю витік.

Я й сам не знаю, де вікно,
за синім присмерком якого
читають вірші,
п’ють вино,
жінок цілують до знемоги...

Зоря внизу...
вгорі зоря...
Безрідний блиск, на сяйво схожий...
Блукаю садом Кобзаря,
як випадковий перехожий...

У місті цьому я чужий,
і всі мені чужі у ньому.
Але спитає хто: — Скажи,
прийшов куди? —
Скажу: — Додому!..
Щасти ж нам перебути з усіма в душі — удома.