Фрагменти: Сокіл. Здалека до близького
Повернення
Вокзал. На пероні бачу сестру Маню. Серед натовпу вона пізнає мене відразу. Кидається до мене. Йдемо до трамваю і їдемо до “Слова”. Дивлюся навколо. Таке близьке, знайоме, ніби вчора бачив. Аж дивно. Вдома на нас чекають два мужчини: Федя, чоловік Мані та їхній кількамісячний синок — Льоня. Це для мене сюрприз. Я цього не знав. Здоровлю й цілую обох. Федя молодий, стрункий, під тридцять років, по-військовому уважний, а по-селянському щирий. Зробив на мене дуже миле враження.
Сідаємо до обіду. Випиваємо по чарці. Федя говорить українською мовою, але вже з домішкою деяких російських слів. Щоденна, кількарічна військова російська атмосфера й тренаж дають себе знати. Пообідавши, відразу прощається, бо поспішає на працю. Ми залишаємося з сестрою. Похапцем розповідаю їй про пережите. Розпитую дещо її про події в “Слові” після мого арешту. Вона розповідала, але з найбільшим хвилюванням згадала, як дружину Куліша викинули з квартири з двома дітьми просто на вулицю. Вони не мали куди дітися й кілька днів тулилися з речами в прохідному коридорчику, коло вхідних дверей.
.....
Маня сказала:
— Я така рада, братчику, що тебе бачу. Ти пережив тяжкі роки, але, Богу дякувати, повернувся здоровий. Тепер улаштуєшся і все буде добре. Я дивився на мою доброзичливу сестричку й не знав, що їй сказати на це. Але не хотів кривити душею. Тому щиро сказав:
— Не знаю, Маню, що буде. Але доброго передчуття я не маю.
Похмуро мені на душі.
— То чого ж? Ти ж тепер вільний. Знайдеш собі роботу...
— Яку? За фахом праці вже не дістану. А що я можу інше робити? Або на фізичну працю, або якимось поштурханом. Та це була б біда ще невелика. Біда в тому, що хоч мене заарештували ні за що, але тепер вони не дадуть мені спокою до самої смерти. З їхнього погляду я вже людина таврована. Я є їхнім закладником на все життя. От у чому трагедія.
...
Вирішив реабілітувати себе в Харкові бодай на одну ніч. З цією метою я пішов до начальника міліції Харкова. Він прийняв мене. Викладаю:
— Я в минулому харків’янин. Повертаюся звільнений з табору. Тут живе моя сестра і є мої речі. Щоб полагодити деякі справи з речами тощо, я мушу переночувати бодай одну ніч. На це прошу офіційного дозволу.
Начальник якусь мить мовчить, а тоді питає:
— Вам хто дозволив зупинятися в Харкові?
— Хіба я не маю права зупинитися в місті через яке проїжджаю? Коли я міг зупинитися в Москві, то чому не можу в Харкові? Тим більше, що тут мої речі й живе моя сестра. Про таку заборону мене ніхто не попереджав.
Начальник насуплено дивиться на мене і враз гостро каже:
— Негайно залишіть Харків. І то першим потягом, що їде на Слов’янське. Якщо завтра ви ще будете тут, ми вас заарештуємо й відправимо туди, звідки ви повертаєтеся. Зрозуміло?
— Це ваше останнє слово?
— Так!
— Дякую, — кажу з виразною іронією. Встаю й виходжу. Оце, думаю, перша ілюстрація мого правного становища на “волі”.