Фрагменти: Смолич. Розповідь про неспокій триває
Про ліквідацію Літературних угрупувань
Найвизначнішою подією на рубежі першого десятиріччя була постанова Центрального Комітету партії про перебудову літературно-художніх організацій. Цією постановою всі літературні угруповання, що існували на той час — виникали, зникали і знову утворювались,— ліквідовувались, і натомість мали бути утворені спілки радянських письменників по республіках та Спілка письменників СРСР, що їх об’єднує. Як відомо — в кожному разі, має бути відомо кожному, сяк-так причетному до літературного життя, — постанова Центрального Комітету від 23 квітня 1932 року застала літературне середовище в пору найбільшого розпалу міжгрупової боротьби, в час найбільшого загострення міжгрупових чвар.
.....
24 квітня рано, тільки-но я піднявся з ліжка і ще не сідав до роботи,— задзеленчав телефон. Дзвонив Валеріан Поліщук. Поліщук мешкав поверхом вище від мене в будинку «Слово». Ми гарячими друзями ніколи не були, але по-сусідському приятелювали.
.....
В телефонній трубці я почув піднесено-схвильований голос Валеріана Поліщука. Він, правда, завжди говорив дещо афектовано — така вже була його манера, але цього разу я відчув, що піднесення було не звичайне і без афектації.
— Ну? — гукав Валеріан так, що в трубці лящало.— Ну?!
— Що — ну? — не зрозумів я.— Чого ви нукаєте?
— А що я казав? Так і маємо! Ура! Я завжди вірив у мудрість партії! І я щасливий, що цим йолопам вкрутили хвоста, що їм так і не вдалося збити нас з пантелику!..
......
— Та що сталося, Валеріане? Я ж нічого не розумію! Про що ви говорите? З чого так радієте?
— Як, ви ще не знаєте? — вжахнувся Поліщук.—Газету сьогоднішню не розгортали?
— Газети приносять після дев`ятої…
— А в мене жінка була на базарі і от принесла. Вітаю вас. Відчиніть двері!
Він кинув трубку, а я поквапився до передпокою. Валеріан влетів як буря. В руках була газета. Його чорні очі блищали, обличчя пашіло, волосся скуйовдилося. Він маяв газетою, як прапором. Поліщук завжди був експансивний — жвавий, меткий, швидкий, гарячий, але таким я ще його не бачив. Пританцьовуючи, він приспівував якусь єрунду:
— Нема ВУСППу, нема РАППу, відрубали кішці лапу. Помирай тепер, халтура, хай живе література...
— Валеріане!— Я намагався піймати газету.— Та що таке трапилось? Як нема ВУСППу і РАППу? Та дайте ж, нарешті, газету: сталося, видно, щось серйозне, раз ви з верлібру перейшли на примітивний ямб.
.....
Ми з Поліщуком не кінчили ще обійматися, як прибіг Йогансен. Потім подзвонив Слісаренко. Згодом дзвонив ще хтось і ще хтось. У дворі будинку «Слово» вже стояв чималий гурт колишніх віднині «попутників» — з різних антагоністичних досі груп — і гув, як бджоли у розбурканому вулику. З центрального під’їзду, де він мешкав, з’явився Кириленко — один із лідерів колишнього віднині ВУСППу. Побачивши гурт, він спинився ні в сих ні в тих — очевидно, не добираючи, що ж йому робити, як повестися? А тоді — очевидно, про всякий випадок — мерщій шмигнув убік: адже вказівки згори для орієнтації ще не одержано.