Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.30

---

Я поспішив на допомогу:
— Вірно: товаришка була з Західної України, а цей товариш, її чоловік, тільки вчора приїхав зі Львова — спеціально шукати дружину...

Якусь хвилину старий швейцар поглядав ще недовірливо — якісь сумніви точили його. Та потроху його обличчя почало якось вияснюватися — воно неначе світлішало:

— Точно? — запитав він чомусь пошепки, дарма, що близько, крім нас, нікого не було.

— Абсолютно точно!

— Я — чоловік її, повірте! — голос Ярослава бринів. Старий швейцар глибоко зітхнув, потер долоню до долоні, неначе йому було холодно, потім раптом повернувся і пішов геть — до дверей під сходами: там, очевидно, була його комірчина. Він прочинив двері, глянув туди і сюди, тоді звів руку і... поманив нас пальцем.

Ми стояли не розуміючи.

Старий повторив свій жест, ще й притакнув головою: ідіть, мовляв, йдіть, я вас кличу сюди, тільки ж тихо, мовчіть, анітелень!..

Ми перезирнулись і пішли. Потім Ярослав казав мені, що в ту хвилину в нього було таке дурне почуття, що... там, за дверима до швейцарської комірчини, він побачить Ганю: вона чекає на нього там. Такий спантеличливий був швейцарів кличний жест.

Ми ввійшли в комірчину і стали на порозі. Це була звичайна швейцарська комірчина — загородка під сходами, з похилою стелею і сліпеньким віконечком, що виходило не на двір, а сюди ж, у вестибюль. Під стіною стояло залізне ліжко, вкрите солдатською ковдрою, біля нього — приголівна тумбочка і стілець; зовсім у кутку — невеличка залізна грубка-буржуйка і на ній бляшаний чайник.

Ми спинились, переступивши поріг, бо далі й іти було нікуди: швейцар нахилився й шпортав під ліжком, заступивши всю просторінь тісної комірчини. Я здогадався, що він шукає ту домову книгу.

Але вийняв він з-під ліжка не книгу, а чемодан — невеличкий фібровий чемоданчик: валіза «на одного холостяка». Я дивився, чекаючи, що швейцар чемодан розкриє і дістане з нього свою книгу — документ. Та старий не поспішав його розкривати, а сунув по підлозі як є, замкнений, підсував просто Галанові до ніг. І тут я почув звук — характерний звук: так хлипає в горлянці, коли людина стримує ридання.

Я глянув на Ярослава. Сльози текли йому по щоках, очі невідривно, як зачаровані, дивилися на валізу. Він хилився нижче і нижче до валізи, але руки одводив, неначе ховав назад — неначе боячись чемодана торкнутися. Потім він вхопив мою руку і міцно стиснув її. Я зрозумів. То був чемоданчик Гані Геник — і Ярослав його впізнав.

А старий швейцар тим часом казав:

— Отак, значиться, діло було: як забирали її, так чемоданчик цей тільки переглянули й кинули геть — нічого там інтересного, сказати б політичеського, не було: я ж тоді понятим був, позаяк — должность наша, швейцарська, така. Покидали вони, значиться, назад у чемоданчик всяке дівоче убранство, одежину якусь чи підручник який і тому подібне — і просто покинули у кімнаті. Ну я другого ж дня й виніс чемоданчика із кімнати геть, позаяк на звільнене місце нового постояльця-студента мусив опреділити. І заніс до своєї комірчини, позаяк должность наша така. Думаю, хай полежить — може, товариш студентка повернеться. Ну, думаю, побережу, раз должность наша така...

Ярослав підійшов до діда, взяв за руку, міцно потис, потім обійняв і поцілував, ронячи на дідову бороду сльозу.

— Спасибі вам, хороша ви людино... — тільки й мовив Ярослав. Більше він нічого не міг сказати: горлянку йому стискали ридання...

Пізніше, воєнного часу і після війни, мені доводилося зустрічати Галана за різних обставин, але сльози на його очах я більше ніколи не бачив. Галан був не з тих людей, що плачуть...

Отака була моя друга зустріч з Ярославом Галаном, і саме вона найбільше й зблизила нас. Приїздивши пізніше до Харкова, Галан завжди неодмінно з’являвся до мене. І просив чарочку калганівки.

Потім був сорок перший рік, і почалась війна.

Для мене — тодішнього керівника Харківської організації письменників — то були особливо клопітні дні, ті перші дні війни. Значна частина харківських письменників — молодші віком — другого ж дня війни стали до лав армії; старші віком, одначе міцного здоров’я, вирушили на риття окопів та протитанкових ровів довкола міста. В Харкові залишилися, власне, лише похилого віку, хворі та жінки. Цій групі, за дорученням обкому та перебазованого до Харкова Комітету партії, треба було налагоджувати масово-політичну роботу — серед населення, на призовних пунктах, у щойно сформованих частинах, у винищувальних батальйонах ополчення та по численних вже госпіталях і етапних пунктах. То була величезна за обсягом діяльність: організація мітингів, пропагандистські виступи, читання патріотичних творів, а також, першочергово, — систематична робота в газетах, по радіо, видання брошур і плакатів. Розпочато також писання й друкування великим тиражем випусків першого воєнного — колективного — роману (я написав перший вступний розділ-зав’язку з характеристикою основних героїв, далі розділи написали Трублаїні, Шовкопляс, Владко, ще хтось, не пригадаю). Для тридцяти чи сорока письменників такий обсяг діяльності був завеликий, тим паче — щодня ще один чи два письменники теж відходили до армії чи утворюваних армійських газет. Та загалом харківські літературні кола тих перших воєнних днів значно зросли, правда — не стільки в активі, як саме в пасиві: до Харкова потяглися письменники-біженці з усіх усюд. Прибула різними шляхами — поїздами, автомашинами, навіть на мотоциклах — чимала група письменників і журналістів-поляків, з Варшави. З Вільнюса приїхали єврейські письменники. З Кишинева — молдавські і дехто з румунських. З Львова і Чернівців пробився хтось із західноукраїнських. Всі вони були без даху над головою, інколи півроздягнені, бо виривалися з рідних домівок, коли гітлерівці ступали вже через поріг, здебільшого — зовсім без грошей, голодні і хворі. Всім треба було дати раду, якось допомогти. Ми дбали про те, щоб хворих примістити до лікарні, здоровших розбирали по письменницьких родинах в будинку «Слово», а коли місця вже не було, розташовували просто в клубі письменників на вулиці Чернишевського — покотом на соломі. Прибула — ще до падіння Києва, після загальної евакуації письменників до Уфи — і невеличка група киян. Мені довелося фактично (ба й юридично) перебрати на себе чи то формальне керівництво, чи то ділове представництво всієї української письменницької організації: Корнійчук, голова Спілки, та Бажан, секретар партійної організації, були вже в армії, хоча в тих днях і перебували з підлеглими їм редакціями в Харкові.

От тоді, тих клопітних днів у затемненому й майже щоночі бомбардованому Харкові, й з’явився Галан. Він ввійшов до кімнати Президії в Будинку літератури якраз тієї хвилини, як ми з Забілою, що заступала секретаря партійної організації, комплектували перший з Харкова евакуаційний письменницький ешелон: потрібно було вивезти в глибокий тил похилих віком, хворих і всіх іноземних підданців.Галан станув на порозі кімнати, і ми були вражені вкрай, бо Львів був уже загарбаний гітлерівцями, з письменників-львів’ян мало хто й встиг утекти, а ті, що прибули, повідали нам про загибель Тудора та Гаврилюка, одначе нічого не могли сказати про Галана.

— Ярославе! — зраділи ми. — Вам пощастило пробитись? — 3 деяким подивом ми поглядали на несподіваний, зовсім не для воєнного часу, тим паче не для втечі з ворожої території, одяг Галана. Галан завжди одягався елегантно, навіть вишукано, одначе зараз цей одяг виглядав кричущим анахронізмом.



Ні, не з Львова, з ворогом захопленої території пробився Галан. Війна його заспіла не вдома, а в Криму: якраз на світанку 22 червня прибув Ярослав на відпочинок до письменницького Будинку творчості в Коктебелі. Це перший раз у житті виїздив Галан у тарифну відпустку (він працював у редакції львівської газети «Вільна Україна»), перший раз їхав на відпочинок до санаторію, а не просто в годину безробіття на село. Він зразу кинувся назад, до Феодосії, щоб сісти в поїзд і поспішати на місце роботи. Та потрапити в поїзд він не зміг дві доби — тисячам людей так само потрібно було поспішати. Тільки на третій день він причепився до товарного ешелону — в ту годину Львів був вже обложений гітлерівськими танковими дивізіями. Ешелон довіз його тільки до Сімферополя — тут було стовпотворіння вавілонське: десятки і сотні тисяч відпочиваючих з південного, західного й східного берегів Криму штурмували кожнісінький вагон. Ярослав воював день, другий, третій — Львів упав: про це він почув по радіо на пероні сімферопольського вокзалу, — і, відчаявшися, Галан рушив пішки по шпалах. У Перекопі він все ж таки влаштувався у військовий ешелон, але добувся тільки до Дніпропетровська. Звідси, вже пароплавами, Дніпром, Галан плив до Києва, але пароплави до Києва вже не допливли — і знову — з поїзда на поїзд, з ешелону на ешелон — вже не до Києва, а на Харків.

— Що ж, — запропонували ми, — ви нагодились саме вчасно: ось вам талон, евакуаційний ешелон до Азії відбуває завтра на світанку. Якісь гроші маєте?

Та Галан талона не взяв:

— Я їду назустріч війні, а не геть від неї, — сказав він. — Де військкомат? Я хочу вступити охочим до війська...

Адресу військкомату ми сказали. Але до армії Ярослава не взяли: його рік ще у ті дні не брали — призваних не було куди дівати, не було в що одягнути, не вистачало для них і зброї. Ще коли б Галан був офіцером, мав військове звання й фах, тоді б, — заявили йому в військкоматі, — ще туди-сюди, а так...

Галан повернувся з військкомату розгублений. Він знизував плечима з обуренням: «Я хочу захищати Вітчизну, я хочу взяти зброю і воювати, я не можу жити на одному світі з фашизмом — або він, або я! А мене не хочуть взяти до війська — солдатом, простим бійцем... І взагалі — що робити?»

Ми сиділи в кімнаті Президії, в Спілці: перший евакуаційний ешелон укомплектовано — товариші, старші віком, хворі, дружини декого з письменників, переважна частина іноземців на світанку мали виїхати; куди саме — ми не знали: куди приб’є ешелон хвиля евакуації — залізничні колії бомбардувалися на всіх напрямках у глиб України.

Я ще раз запропонував Ярославові: талона вже нема, але ми можемо вас улаштувати — якось обійдеться. Та Галан знову категорично відмовився: «Краще порадьте мені, що маю тут робити, і взагалі, куди подітися?»

Година була пізня, і я запропонував:

—- За кілька хвилин — комендантська година, мусимо йти додому. Переночуєте в мене — якраз вільно: у мене жив Андрій Васильович Головко, але вчора подався кудись із своєю редакцією. Маєте ліжко, подушку й ковдру. А там буде видно. Ходімо!

Ми пішли. Та тільки піднялися на четвертий поверх будинку «Слово», до моєї квартири номер шістдесят три, — хор сирен і гудків сповістив про початок чергового бомбардування.

— Я — на пост: мій пост — спостереження за повітрям, на даху! А ви, Ярославе, як знаєте: у підвалі — бомбосховище. — Я вказав у вікно: через подвір’я, з усіх під’їздів бігли люди до входу в підвал.

— Я краще з вами.

— Нехай і так. Тоді мерщій! Якщо будуть падати на дах запалювальні бомби, то їх треба хапати й скидати вниз, на асфальт, отаким совком або й просто так — рукавицями.

Поки ми видобулися на дах, я подав Ярославові найперші інструкції протиповітряної оборони.

На даху, на моєму місці, вже стояв мій напарник.Галан йому надзвичайно зрадів — то був польський письменник Борейша, Таланів давній приятель. Отже, тепер на нашій ділянці горища ми стояли втрьох — і з сусіднім парним патрулем сходились на розі будинку, на солярії: то був Кость Гордієнко, не пригадаю з ким. Але й там сьогодні був третій, гість — Юрій Шовкопляс: він працював начальником штабу дивізії копачів, що рила протитанкові рови довкола Харкова, і приїхав щойно «на побувку», переночувати вдома.

Страшна і жахливо-красива то була ніч. Німецькі бомбардувальники заходили хвиля за хвилею: спочатку розвішували лампіони освітлювальних ракет, тоді сипали бомбами — пунктири трасуючих пуль шугали за повітряними убивцями по всьому небозводу. Зенітки істерично стугоніли з усіх усюд, вибухи бомб чулися часто і густо, і вже там і тут по обрію схоплювались заграви пожеж. Аж палахкотіло в районі заводів, горіло на залізниці, потім високе полум’я здійнялося в небо над аеродромом. Гітлерівські шуліки бомбили влучно. Це було перше бомбардування, яке довелося бачити Галанові, — він стояв понурий і лютий і все сердито позирав на Борейшу: в Борейші була гвинтівка (він був з воєнізованої групи при ЦК) — він інколи лягав спиною на дах і стріляв по літаках.

— Не псуй набоїв, не переводь патронів, — роздратовано казав до нього Ярослав. — Хіба ти не розумієш, що не можеш влучити?

— Звичайно, розумію, — мало не плакав Борейша, — але ж маю таку лють, таку лють...


Галан сердито махав рукою, одвертався і знову понуро озирав обрій. В сяєві освітлювальних ракет з даху будинку «Слово» Харків було видно геть далеко на всі боки. Палало в заводській стороні, горіло на залізниці. Галан похмурнів дужче і дужче, одвертався, переходив на другий бік солярію і заглядав униз, у двір. Там, у подвір’ї, оточеному з трьох боків крилами нашого будинку, стояв посередині, навіть не ховаючися від осколків зенітних снарядів, Микола Трублаїні: він був «пост центрального спостереження» — мав оглядати, чи не вгородиться десь «запальничка» у вікно будинку чи на балкон. Трублаїні якраз подав сигнал: бачу дим з вікна третього поверху другого під’їзду! І ми рушили по горищу з п’ятого та четвертого під’їзду до другого: Шовкопляс, Гордієнко, Галан і я. Тривога виявилась фальшивою: дружина Давида Вишневневського, поспішаючи з дітьми до бомбосховища, забула виключити електричний чайник чи прас — і загорівся стіл, на якому він стояв. Потім ми зійшли у підвал — глянули, чи все гаразд у бомбосховищі. То був перший раз у моєму житті, що я зазирнув до бомбосховища, і мені аж зробилось моторошно: мені здається, що нема на війні страшнішого, як пересиджувати бомбардування в бомбосховищі... Відбій настав уже пізно вночі, і ми спустились з даху до мене: я, Галан і Борейша. Борейша пристав до нас, бо йому хотілося набалакатися з Галаном досхочу, а я ще й спокусив чаркою калганівки.

Ми зняли в моїй кімнаті маскування з вікон, вікна розчинили, бо була задушлива липнева ніч, і сиділи поночі — кімнату мерехтливо ледь освітлювало лише відблисками далеких заграв: над залізницею заграва стояла на півнеба — горіли якісь склепи або ешелони. Ми випили по чарочці калганівки, і [p-yaroslav-galan|Галан]] говорив тільки про одне: він хотів іти до армії — як зробити, щоб його прийняли?

Борейша дав слушну пораду: ти знаєш, крім української та російської мов, ще й польську та німецьку. Якщо тебе не хочуть брати солдатом, проси, щоб взяли перекладачем — читати й перекладати для штабу якусь німецьку пресу, писати, може, якісь листівки німецькою мовою, допитувати полонених. Ярослав зрадів і ухопився за цю ідею: звичайно, він піде перекладачем, а там буде видно — хіба не пощастить переконати когось у штабі, коли він однаково буде вже військовим, щоб його відпустили на позиції, ближче до війни?

І до раннього літнього світанку ми пробалакали отак — у темній кімнаті з розмаскованими, розчиненими вікнами, з загравами за вікном, що то спалахували жовтогарячо, то примеркали червоно: мерехтливі бліки то вияснювалися, то пригасали на стінах кімнати, на площині письмового столу, на білій подушці ліжка й на наших обличчях. Була війна. І якось особливо... мирно було у нас в кімнаті. Я більше мовчав, говорили Галан і Борейша — про польську літературу. Галан читав з пам’яті польські вірші. Здається, то були вірші Броневського. Галан дуже добре знав і дуже любив польську літературу. Потім я закуняв і заснув. А вони все балакали і декламували... В світі була війна, в душах був мир, і Галан хотів стати солдатом...

Коли я прокинувся — вже зійшло сонце. Борейші в кімнаті не було: він мешкав поруч, у квартирі Курбаса, а Галан лежав біля мене, головою на одній зі мною подушці. І мені зробилося соромно, що я заснув під час розмови і що Ярослав так незручно спить, — адже в сусідній кімнаті стояла вільна канапа, на якій до вчора жив Головко.

Я тишком звівся, залишив на ліжку Галана самого і пішов до сусідньої кімнати на канапу.

Вранці Галан надрукував на моїй машинці заяву до військкомату, я написав на бланкові Спілки письменників листа до воєнкома — з рекомендацією Галана як літератора й знавця німецької мови, а також мов польської та чеської і взагалі всіх слов’янських, — і Галан рушив до військкомату.

За годину, — тільки я прийшов до Спілки, — повернувся й Галан: заяву прийняли, прочитали й сказали... навідатися за кілька днів...Галан — людина напрочуд спокійної і витриманої вдачі, яку нелегко роздратувати, — бігав по кабінету й люто розмахував руками. Він був ображений і обурений вкрай і вже зробив для себе висновок. Висновок був такий: його не хочуть брати в армію, бо він з Західної України, лише нещодавно став радянським громадянином, йому не довіряють і побоюються — чи він не шпигун... Не знаю, чи слушні були здогадки Галана — за тих часів така інтерпретація могла відповідати дійсності, але переконати Галана в іншому все одно було неможливо.