Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.17
— Бронек, ти—лунатик?—запитав хтось, усі інші поглядали на нього співчутливо і жалісливо.
— А що таке лунатик? — не зрозумів Бучма: в галицькому діалекті це слово не було відоме.
— Ну — сновида...
Бронек упав долі, захлинаючись від реготу. Тоді всі кинулись на нього і почали бити. Весела то, пам’ятаю, була ніч...
Втім, і взагалі то була весела й безшабашна пора — два-три роки після ВАПЛІТЕ. То були роки буйного розквіту літературної богеми — п’янкий час літературного козакування, доба «Літературного ярмарку». «Літературним ярмарком» прозвано, власне, спочатку відтинок Сумської вулиці від кафе «Пок» і Театральної площі, де обабіч бульвару розташувалися редакції газет і журналів, — аж до площі Мироносицької, де містилося тоді ДВОУ («Державне видавниче об’єднання України»). На тротуарах цих трьох кварталів завжди можна було зустрітися з ким-небудь із письменників та редакційних працівників: тут обмінювались літературними новинами й редакційними сенсаціями. Тут можна було «продати» й «придбати» вірші, поеми, оповідання, п’єси й романи. Тут же, забігши до видавництва та редакцій, можна було перехопити й аванс і зразу ж «розміняти» його — в кафе «Пок», у більярдній Парфішки або й в ресторані «Ділового клубу» за рогом Римарської.
Редакція журналу-альманаху, що привласнив і собі цю лунку назву, розташувалася в будинку ДВОУ, на першому поверсі, хід з двору. Була то одним одна невеличка кімнатка — якоїсь дивної, із зрізаним кутом, конфігурації, — очевидно, в минулому, двірницька в купецькому особняку. У кімнаті-редакції стояв один стіл і один стілець — там возсідав одним один редакційний працівник, секретар «Літературного ярмарку» Іван Сенченко. Всі стіни кімнати були пописані віршами, афоризмами, гаслами, помальовані контурами письменницьких профілів. Від другої до шостої тут щоденно товклися літератори всіх жанрів і напрямків, а Анатолій Петрицький приходив сюди малювати.
Ідея утворення журналу-альманаху «Літературний ярмарок» належала Майку Йогансену. Та тільки підхопив її гарячий та беручкий до всього гострого й сенсаційного Микола Хвильовий. Однак, щоб залишитися неначе осторонь, — щоб не скомпрометувати своєю особою новий журнал та саму нову ідею «вільної організації літературного процесу», Хвильовий знову пустив попереду Куліша. Хвильовий спалахував враз, розумів усе з півслова, — і Майкові досить було підкинути йому саму назву «Літературний ярмарок», що вичерпно і надзвичайно точно визначала і характер майбутнього журналу, і жаданий принцип організації літературного буття: «безорганізаційна організація літературного процесу», вільне козакування, запорозька січ. І Хвильовий поторгав верхню губу, потягнув носом повітря, неначе до чогось принюхувався — така була в нього звичка — і вже заширяв думками. Майк попервах теж був надміру захоплений «Літературним ярмарком» — підкидав нові й нові вигадки для оформлення і зредагував котрийсь з перших номерів, а може, якраз перший: як уже говорилося, «ЛЯ» постійного редактора не мав, на кожний номер «ярмарком» визначав чергового. Та хутко Майк почав остигати — він взагалі не вмів довго носитися з якоюсь ідеєю, йому набридало, а тут ще на чолі «ярмаркóму» опинився Куліш — до чорта талановитий, але повільний та важкий на підйом тугодум з дещо приспаним почуттям гумору. Кулішеві, зокрема, не імпонувало і саме безпредметне фрондьорство з «зеленою кобилою» (теж вигадка Йогансена), — він прагнув «програмового наступу» на ВУСПП, дошкуляла йому і безшабашність зовнішнього вияву — він навіть заперечував оформлення Петрицького. Охолодженню Майка до «Літературного ярмарку» чимало сприяло і те, що шукав Майк лише способу уникнути літературної групівщини і сподівався знайти це якраз у «безорганізаційному літературному бутті», та швидко зрозумів, що «ЛЯ» фактично перетворюється на нову організацію, ще й завуальовану колишню ВАПЛІТЕ. І Майк поквапився від ярмарку тікати, тим паче, що в нього вже зародилася нова ідея: створити зовсім оригінальний журнал, не знаного ще в українській журналістиці типу англійського «меґезін» — «Універсальний журнал» («УЖ»).
«УЖ» придумали Майк з Левком Ковальовим, а на редакторство спокусили мене.
Левко Ковалів.
Неможливо говорити про Майка Йогансена і не сказати про Левка Ковальова: це була єдина людина, котру Майк шанував безумовно, то був для нього абсолютний авторитет, дарма що Майк не визнавав жодних авторитетів. І були це нерозливні друзі — Майк з Левком, друзі міцної мужської дружби, в якій завжди один старший, а другий йому безвідмовно скоряється. Це були друзі без сентиментів, але невичерпної душевності у взаєминах. Їх обох і ще третього — Михайлика (тодішнього наркома юстиції) в’язала ще й закоханість в одну жінку та побудовані на цьому тонкі між собою джентльменські взаємини, — мені шкода, що я не маю ще права торкнутися цього інтиму і розповісти докладно про ці, гідні подиву й глибокої пошани, людські відносини: нехай вже колись згодом, коли комуністична етика міцно ввійде в наш побут, ці взаємини стануть сюжетом для роману. Тут же доволі буде відзначити, що згадувана жінка була найцікавішою і найзмістовнішою з-поміж жінок — цікавішої і змістовнішої я не знав, а Майк Йогансен та Левко Ковалів були дві абсолютні протилежності, і в їхніх характерах не було й жодної риси подібності, так само, як і в конституції: Майк був астенік і сангвінік, Левко — пікнік і флегматик.
Левко Ковалів — надзвичайно цікава постать у тому періоді українського культурного життя. Він став фундатором радіомовлення на Україні — першим головою першого Радіокомітету УРСР, але невдовзі залишив цей пост і цілковито віддався спорту (особливо — велосипед, теніс і байдарка), практичній і теоретичній фотографії (склав і видав підручник фотографування), так само практично й теоретично — шахматам та стоклітинковій китайській «го» (видав кілька теоретичних брошур та опублікував розвідку до історії шахів), захопився різноманітною мистецькою казуїстикою та штукарством (вів по журналах відділи шахів, шарад, загадок, вікторин та видав книгу «Ломиголовки») , а також писав фейлетони — кожний до іншої газети, не стаючи штатним чи постійним фейлетоністом, кожний підписуючи іншим, новим псевдонімом: їх набралося кілька десятків. В такому принципі співробітництва по газетах та журналах Левко знаходив своєрідну свободу особи, свободу совісті та свободу творчості. Водночас Левко захопився хімією — вступив (мавши вже під сорок років) на хімічний факультет, закінчив його блискуче за два роки і був залишений при факультеті для наукової роботи. «Універсальний журнал» Левко з Майком придумали колись увечері за шахматами, зразу подзвонили й Олексі Слісаренкові — ідіть негайно, буде чай з варенням! (Слісаренко над усе любив чай з варенням). І вже втрьох за склянкою дуже міцного чаю з конфітурою умовили мене взяти на себе редакторство. Слісаренко, певна річ, підходив більше, ніж я, але ж був зайнятий на посаді головного редактора «Книгоспілки». В редакції «УЖ» Левко став відповідальним секретарем, а заразом і оформлювачем та випусковим, взагалі — душею журналу; в Майковому характері було подавати ідеї, але для їх реалізації він був непридатний, бо непосидючий та нетерплячий. Левко ж Ковалів був вдачі «кам’яної» — характер мав навдивовижу посидючий, упертий, точний, навіть педантичний: ніхто краще від Левка не вмів втілити в життя Майкові ідеї.
Як сказано, будувався «УЖ» за зразками англійських «мегезін», та кожний, хто пам’ятає «УЖ» і знає англійські «меґезін», бачить, що, відштовхнувшися від «меґезін», «УЖ» швидко знайшов оригінальну форму, а в своєму штукарстві та різних формальних еківоках був парадоксальним і нерідко навіть «заумним». (Наприклад, номер, котрий читався і спереду, і ззаду, і просто, і догори ногами). Винні у тому штукарстві та формалізмі були ми всі: Майк, Левко, Олекса, я і Шовкопляс, що якраз прославився своїм оповіданням «Геній», негайно був підхоплений Майком і втягнутий в нашу компанію. В редакції Юрій Юрович посів відділ художньої літератури, і ми з ним удвох зачали в «УЖі» два літературні жанри — широко розповсюджені в усіх літературах світу, однак до того часу зовсім відсутні в українській літературі (на нашу думку, це шкідливо обмежувало українську літературу виключно традиціями сільської сюжетності та стилістики і тим самим заганяло українську літературу у провінціальний закутень): я почав серію науково-фантастичних романів («Господарство доктора Гальванеску»), Шовкопляс — кримінальний роман, детектив («Записки лікаря Піддубного»). Утворення журналу «УЖ» схвилювало колишніх «ваплітовців». Хвильовий їдко іронізував: «Рожденный ползать — летать не может». Він вважав утворення нашою групкою свого журналу дезертирством і зрадою — ослаблення всього кола «літярмарчан», підривом ідеї «безорганізаційної організації» літературного процесу, проривом у противусппівському фронті. Куліш до самої програми журналу ставився з презирством: він не визнавав сюжетної прози, до всячеського «хохмачества» ставився з осудом (професія педагога давала себе знати!), а дотепи — не невдалі, а справді смішні, на які реагували достоту всі, — його часто зовсім не смішили. Майк, глузуючи, казав, це тому, що, мовляв, Гурович замість п’яти чуттів має лише чотири (Куліш в результаті контузії на фронті зовсім втратив нюх: для нього конвалія, бузок чи смажена риба пахли однаково). Обидва Миколи — і Григорович, і Гурович — пророкували «УЖеві» швидку загибель і безславну кончину, що він не залишить про себе жодної пам’яті, що ніхто не піде за «УЖем» з літературної молоді.
Перше пророкування — швидка загибель! — виявилося справедливим: минуло трохи більше року, вийшло чотирнадцять чи п’ятнадцять місячників «УЖа» — і журнал був закритий.
Що ж до другого пророкування (ніхто за нами не піде, нікого ми не виховаємо!), то тут і Григорович, і Гурович виявилися недалекозорими. З «УЖа» пішла ціла плеяда художників-оформлювачів-графіків: Каплан, Бондарович, Брискін та інші. «УЖ» знайшов і пустив у світ журналістики кілька чудових нарисовців — Олександр Мар’ямов, Бородкін, той же Ковалів — під десятком псевдонімів, ще інші, які не з своєї волі пішли в непам’ять, і я, на жаль і на сором мені, теж забув їхні прізвища. Але, найголовніше, «УЖ» — з Майкової легкої, до чорта талановитої руки — встановив певний еталон для нарису в українській журналістиці, визначив рівень, нижче якого стало непристойно писати. Якість нарису, його цікавість у читанні стали тоді неодмінною і найпершою умовою для публікації. «УЖ» гаслом своїм виставив: «Нема в світі такої речі, про яку не можна б цікаво розповісти». Це гасло друкувалося не лише на першій сторінці журналу, але й на редакційних бланках як початок всіх текстів, що виходили з-під пера редакційних працівників. Отже, лист до фінінспектора, наприклад, у відповідь на його пропозицію сплатити податок, виглядав примірно так:
«Шановний товаришу! Нема в світі такої речі, про яку не можна б цікаво розповісти, тому Вам необхідно передплатити «Універсальний журнал», що й розповідає про все на світі якнайцікавіше. Що ж до Вашої пропозиції сплатити податок за минулий рік, то редакція повідомляє Вас, що сплата буде виконана в строк, який визначено законом, використовуючи увесь, наданий законом, пільговий час. Зичимо Вам здоров’я та успіхів у ділах, щиро вітаємо Ваших рідних і друзів. Редактор... Відповідальний секретар».
І тому подібне.
Майк Йогансен визначив такий еталон кваліфікації нарисовця: кожний повинен написати захоплюючу «Подорож довкола власної кімнати» і книгу про коробку сірників. Сам Майк, певна річ, лінувався писати і подорож довкола своєї кімнати, і книгу про коробку сірників, але за склянкою чаю, в доброму гуморі, справді захоплююче розповідав про свою кімнату (географія, історія, технологія, суспільна роль кожної речі: меблів, пристроїв, одежі, книг тощо); справді, міг до пізньої ночі неспинно розповідати про той-таки коробок сірників або пачку цигарок (рослина, виробництво, соціальні взаємини, люди, які виробляють, абощо). І молода автура «УЖа» охоче слухала його порад, а сам Майк в усіх своїх численних брошурах про подорожування по колгоспах чи заводах і новобудовах або й просто на полюванні був вірний собі і своєму блискучому талантові.
Хто знає мій роман «Сорок вісім годин», той здогадається, що й ця книга була своєрідним іспитом, який складав я Майкові в усіх жанрах журналістики.
«Літературний ярмарок» закрили, либонь, одночасно з «УЖем». Був то, либонь, кінець двадцять дев’ятого року. Існувати поза організаціями ставало зовсім неможливо: удари критики по літературних «одноосібниках» були надто дошкульні. Треба було або кидати літературу зовсім (дехто так і зробив), або визначати — хто ж ти такий: чи «свій», чи «союзник», чи «попутник», чи, не дай боже,— «ворог»?..
«Своїми» признавалися лише члени ВУСППу та «Молодняка», «союзниками» — тільки «плужани». Як утриматися бодай на рівні «попутників»?
Літературний твір — його художня, навіть ідейна якість в ту пору справді не мали вирішального значення: в ту пору вирішувала все приналежність до літературної організації. Невдалий, слабкий твір «вусппівця», звичайно, критикувався, але доброзичливо: вказувалося на помилки та огріхи, підказувалося, як їх виправити та уникати надалі, словом — як дотягти твір до пристойного удобочитаємого вигляду. Твори не «вусппівців» знищувалися впень непримиренною до найменших огріхів і не завжди об’єктивною критикою.
— Куди подітися? — запитували себе позавусппівські «інакомислящі»: колишні «ваплітовці», футуристи Семенка, спіралісти Поліщука, різні «ланківці» та «марсівці», а також молодь, що виростала скрізь поза організаціями «диким» способом.
Хвильовий з Кулішем знову активізувалися і вирішили створити активно-антагоністичну ВУСППові організацію «Пролітфронт», — до нього пішли, в основному, колишні «ваплітовці», дехто з «Молодняка», «дикі» одинаки. Семенко згуртував із «Аспанфуту» та «Комункульту» пасивно-антагоністичну ВУСППові «Нову генерацію». Поліщук з Черновим та Троянкер заснували «Авангард» — антагоністичний і до ВУСППу, і до «Пролітфронту», і до «Нової генерації».
Що було робити нам — маленькій купці колишніх «ваплітовців», що заперечили ВАПЛІТЕ і яким ніяк не кортіло знову лізти в бійку між Хвильовим та Микитенком, між Кулішем та Куликом?
Пригадую, ми сиділи в нашому улюбленому кафе «Пок», пили каву з гаспаронами і журилися: Майк, Олекса Слісаренко, Левко Ковалів і я. В глибині кімнати за своїм постійним столиком сидів Семенко, палив люльку і щось писав: штаб семенківської організації та редакція журналу «Нова генерація» тут і містилися — у кав’ярні «Пок» за столиком у глибині кімнати.
Майк сказав:
— Про «Пролітфронт» не може бути й мови: я дуже люблю і Гуровича, і Григоровича — це справжні письменники, але ж давайте дивитись правді в очі: Хвильовий таки носить у кишені націоналістичну дулю. Навіщо це нам потрібно? Знову ВАПЛІТЕ? Донкіхотствувати, а тоді знову каятися! Навіщо це потрібно? Казка про білого бичка...
Олекса презирливо закопилив свої піжонські вусики: — Я не буду освідчуватися в коханні Гуровичу та Григоровичу, але, звичайно, творча правда таки на їхньому боці, хоч вони й лають мене «чорним янголом». Та до ідеологічної правди все ж таки ближчі Микитенко та Кириленко, хоча вони й інтригани...
Ми з Левком мовчали. Левко тому, що взагалі іронічно ставився до наших літературних перипетій. Я згадував вчорашній вечір — від цього й почалася наша розмова.
Вчора ввечері до мене приходив Хвильовий з Фельдманом — умовляти йти до «Пролітфронту». Я сидів і перекладав якусь п’єсу Левітіної (Софієвої), здається, «Ета», — і Хвильовий з цього і почав, обурено сплеснувши руками: дивіться, письменник Смолич, щоб заробити собі на хліб, вимушений перекладати халтуру. Софієва (Левітіна) працювала тоді інспектором у Головполітосвіті і прославилася двома фактами: запропонувала в повісті Коцюбинcького «Фата моргана» змінити назву на «загальнозрозумілу» і заборонила видання брошури про позаматкову вагітність — на тій підставі, що це... стверджує непорочне зачаття... Умовляти ж мене Хвильовий з Фельдманом прийшли тому, що Майк вже сказав про свою незгоду іти до «Пролітфронту», і тепер вони умовляли мене, щоб я переконав Майка та усю нашу п’ятірку, а також інших, згуртованих «УЖем» письменників, вступати до «Пролітфронту»: за нами йшло все ж таки десятків зо два літераторів. Коли б усі ми ввійшли до «Пролітфронту», то числом значно переважали б ВУСПП, і літературною силою «Пролітфронт» став би на три голови вище від ВУСППу. Словом, ми — п’ятірка колишніх «ваплітовців» — були тією шалькою на терезах, яка має переважити на той чи інший бік: в тій ситуації «вусппівці», цілком очевидно, теж залюбки прийняли б нас і всіх, хто за нами йшов, щоб переважити «Пролітфронт»... Я відповів відмовою, але вони просили ще подумати й порадитися з усіма товаришами. От ми сиділи і радились. В наших лавах теж уже був «урон»: Вражливий і Шовкопляс вирішили йти до «Пролітфронту».