Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.28

---

Та не в самому «майстерстві комікування» секрет казкової популярності Вишні. Мені здається, його секрет у тому, що він сміявся з того, що смішно всім. Людям зовсім різним вдачею, «від мала до велика», різним громадським станом, навіть різних соціальних категорій. Вишня-гуморист умів знайти й висміяти річ, що смішна навіть іпохондрикові; Вишня-сатирик умів взяти під дошкульний обстріл факт, явище або процес, який був у центрі уваги суспільства, які хвилювали всіх і непокоїли кожного. І глузував Вишня не «від себе самого», а від усіх, так би «по-вишневому» мовити — «від імені і з доручення всіх»...

І, нарешті, — чи не найголовніша поміж усіх якостей Вишні, — це те, що був Вишня усім складом своєї творчості — мовою, образами, метафорами, асоціаціями, самою системою мислення та характером світосприймання — глибоко національний. Вишня не англієць і не француз. Вишня і не росіянин та білорус. Вишня — українець.

Отут — у національній довершеності виявлення таланту Вишні — і заховався своєрідний, тільки для Вишні дійсний, парадокс: непопулярність, несприйнятливість, навіть «несмішність» гумористики Вишні поза Україною, для не українського читача.

Адже загальновідомо і безперечно вірно, — це засвідчила мистецька практика протягом століть, — що твір мистецтва, бездоганно, найдосконаліше виконаний у своєму національному характері та колориті, залишається таким же безцінним, хвилюючим і впливовим і для людей всіх інших національностей, стає органічно інтернаціональним: шедеври літератури перекладаються на мови всіх народів, і всі народи сприймають їх як свої, шедеври малярства й скульптури входять у скарбницю вселюдської культури, шедеври музики бринять однаково для всіх, якої б нації не був їх слухач.

Твори Вишні — безперечний шедевр української національної культури. Але відтворити — не просто перекласти, а саме відтворити їх в інших мовах, — щоб вони дали той же ефект, — неможливо.

Чи не парадокс?

Думаю, причина в тому, що весь вияв гумору Вишні відбувається майже виключно через мовні ресурси, - наголошуючи саме на особливостях української мови, її неповторній самобутності , на всьому її оригінальному ладі — своєрідній інтонації, притаманній лише українській вдачі, своєрідному баченні, властивому українському окові.

Думаю, що в свій час — ба й геть пізніше, аж тепер, — саме це давало привід декому з критиків закидати Остапу Вишні «національну обмеженість». Ясна річ — безпідставно, верхоглядно, від обмеженості власного розуму та ницості духу.

Можливо, що саме це стало й зачіпкою для того, щоб звинуватити Вишню і в націоналізмі.

Сучасному читачеві тепер вже не важко судити — були для того підстави чи не були.

Як відомо, знайшовши своє творче відродження через славнозвісну «Зенітку», Вишня зразу ж — першою своєю після повернення книжкою «Самостійна дірка» — виступив проти українських буржуазних націоналістів. Закордонна націоналістична контрреволюція, звичайно, негайно ж пустила чутку, що Вишню, мовляв, примусили скомпонувати цю книгу, що його, отже, «для того й випустили», щоб на його імені «спекульнути», і взагалі, що все це у Вишні не щиро, а з примусу.

Сперечатися, звичайно, нема з ким — інакше націоналісти й не могли теревенити, це зрозуміло кожному.

Вишні, коли йому показували отакі блягузкання націоналістів, вони аж ніяк не дошкуляли. Він сміявся, кепкував з них. І висміював, глузував з націоналістів далі.

Та сміявся, кепкував і глузував з націоналістів Вишня лише у фейлетонах — то була його зброя боротьби, але так, у житті, він говорив про націоналістів без сміху.

Націоналістів — усіх давнішніх петлюрівців, а пізніше всяких там бандерівців абощо — Павло Михайлович тяжко ненавидів.

Колись — гарного зимового дня, по свіжій пороші,— рушили полювати зайців Вишня, Бучма, Иогансен, Слісаренко і я. Я щойно придбав добру «дванадцятку» — Зауер, три кільця — пристріляв її з станка на аркуші паперу, потім з Йогансеном і Слісаренком попрактикувався на тарілочках на стенді, — тепер треба було 11 обновити та обмити заячою кров’ю. Качок, лисок та нирків я полював і раніше, ще гімназистом; ходив за пернатими з Йогансеном та Слісаренком — рушниця в мене була тоді поганенька; але на зайців — ще й з новою рушницею — я йшов уперше. Тим-то був я в центрі загальної уваги, всі навперебій повчали мене, як треба поводитися на заячому полюванні, і кожний намагався чим-будь догодити мені. Хто дарував патрони, якимось особливим способом набиті — розкидатимуть шріт особливо густо, так що вже «жоден заєць не проскоче»! Хто чіпляв мені до пояса спеціальні гачки, до яких потім можна буде приторочити забитого зайця. Хто просто частував цигаркою — своєї набивки із якогось контрабандного тютюну. Йшли ми за Померки в яри — там, за відомостями Йогансена, з’явились цілі «отари» зайців, принаджені занедбаним капустяним полем. Мене ще здалеку, ще з Сокольників, вже трусило, як у лихоманці, — від солодких передчуттів і від остраху, щоб якось не спартачити і не оскандалитися.

Та ось нарешті і узлісся, далі вихвалене Майком поле майбутнього заячого побоїща. Тут треба було нам розходитись.

План був такий: без номерів, поскільки без собачого гону, просто розходимося віялком, проходимо поле і на другому узліссі невеличкого гайка, що виднівся кілометрів за два, сходимося.



Розійшлись.

З лівої руки пішли Вишня і Бучма, з правої — Слісаренко і Йогансен.

Я був, так би мовити, «центральним нападаючим»: позиція найбільш вигідна, бо всі зайці, яких піднімуть справа і зліва, по яких стрілятимуть, але промажуть, неодмінно вийдуть впереріз моєму маршруту і мені буде зручно стріляти по них — в профіль, а не в угін.

Пішли.

Кожний, хто бодай раз був на полюванні на зайців, зрозуміє, як я себе почував, які емоції ятрили мою душу. А хто на полюванні не бував, тому цього й не переказати — все одно не зрозуміє.

Я йшов, підхопивши рушницю під правий лікоть, з пальцем на гашетці — готовий щосекунди підкинути рушницю до плеча і бити зайця, не гаючи й терції. Патрони я заклав ті, що від них не втекти жодному зайцеві, — не проскочити крізь кучність заряду.


Дивна річ, зайці мені не траплялись. Більше того, зліва — від Вишні та Бучми — інколи ударяв постріл, справа — від Слісаренка та Йогансена— був навіть дуплет і чулися якісь вигуки: мабуть-таки трапився і ліг трупом заєць. Але й після пострілів справа і зліва шальні зайці теж не перебігали мені дорогу.

Нікого з партнерів я не бачив, бо мені, в центрі, припало йти улоговиною, а Вишні з Бучмою та Йогансенові з Слісаренком — за горбами, власне, — за берегами яру, яким посувався я.

Так пройшов я і кілометр, і два — зайців не було. Кроків за п’ятдесят вже виднілися кущі узліссячка, до якого ми прямували й де мали зійтися. Серце мені вже не калатало в нервовому чеканні, а тужно скімлило — спересердя й розчарування.

І враз я побачив зайця.

Кроків за тридцять від мене під кущем — під крайнім, першим від поля кущем, на білому чистому сніжку сидів сивий, гарний заєць-большак. Сидів не рухаючись, як прикипів, тільки величезні свої вуха наставив угору. Я зрозумів зразу: бачити він мене не бачив — зайці, як відомо, короткозорі; почути носом не міг, бо вітер дув мені в обличчя, тобто від зайця, почути вухом — теж, бо сніг був зовсім м’якенький і під ногами не рипів. Я тихо звів рушницю до плеча: заєць просто «всівся» на мушку — я мав стріляти в нього не як на полюванні, а наче на стрільбищі по меті.

На мить я затримав палець на гашетці. Адже — сором? Адже — не спортивно? Бити «всидячку», а не «вльот»...

Та я зразу ж потішив себе, що це ж не пташине полювання, а на зайця, і нема тут цього мисливського снобізму — стріляти тільки в мету, що рухається.

Я натис гашетку чокового ствола.

Гримнув постріл, і заєць завалився на спину.

Ну, звичайно, я з диким криком переможця побіг до зайця і вхопив його за вуха, піднімаючи побідно вгору свій трофей. В ту хвилину я не звернув уваги на те, що у вухах у зайця були якісь трісочки. Я був радий, я торжествував.

Справа вийшов з-за кущів Йогансен, за ним далі — Слісаренко. Йогансен був без здобичі і чортихався, в Слісаренка до пояса була приторочена чималенька тушка.

Ще за хвилину надійшли і Бучма з Вишнею. У них не було здобичі, і вони вітали мене заздрісно.

І всі ми почали роздивлятися мою здобич — чудового, великого, жирного сіряка.

І тут я помітив у роті в мого зайця неначе... папірець. Так, справді, — папірець. Що за чорт? Я вийняв його.

Папірець був згорнутий вчетверо, як записка.

В папірцеві було написано:

«Ах, Юрію Корнійовичу, і за що ви мене вбили?» Бучма встрелив зайця, і вони з Вишнею вирішили насміятися з мене.

Оце те, чого я любому Павлу Михайловичу ніколи, поки живий, не пробачу!

ІРЧАН

Мирослав Ірчан повернувся з Канади, либонь, аж на початку двадцять дев’ятого року, але в мене завжди було таке відчуття, що я знаю Мирослава дуже давно — з юнацької пори, і вже принаймні від першого дня революції.

Можливо, так відчувалося тому, що ще двадцять третього року, при самісінькому початку моєї літературної роботи, я прочитав збірку новел Ірчана «Фільми революції», і вони справили на мене незабутнє враження: були аж надто близькі і моєму тодішньому світосприйманню.

Можливо, значну роль у моєму зближенні з Ірчаном та в утворенні такого відчуття давнознайомості відіграли Ірчанові п’єси, з якими — як пізніше і з п’єсами другого мого друга-галичанина Галана — я почав знайомитися задовго до того, як пізнав самого Мирослава. Численні п’єси Ірчана — то були справжні фільми революції, і дуже жаль, що вони справді не були зафільмовані. Ірчан писав їх, живучи й працюючи в Канаді в Товаристві українського робітничо-фермерського дому, і присилав їх до нас на Україну. І я читав їх, писав про них — як член Головреперткому, театральний критик і рецензент, редактор театрального журналу.

Та, мабуть, найбільше прихиляла до себе сама натура Мирослава — людини напрочуд душевної і добросердної, лагідної та доброзичливої вдачі.

Були в нас з Ірчаном і чисто ділові взаємини ще до того, як ми зазнайомилися: Ірчан був у двадцять четвертому і двадцять п’ятому роках головою Заокеанської філії «Гарту» — була і така в «Гарті» філія, — розстарався великий збирач української літератури Василь Блакитний. А зв’язки Ірчана як драматурга розвивалися не стільки з «Гартом» літературним, як з ГАРТом театральним, яким фактично «заправляв» я.

А втім, перші два-три роки після повернення Ірчана на Україну ми з ним зустрічалися мало: Мирослав був аж надто заклопотаний своїми специфічними «галичанськими» справами, що звалилися на нього, тільки він об’явився на нашому континенті. Адже тоді комуністів поміж письменників було небагато, і кожний літератор член партії діставав надміру партійних доручень. Ірчанові припало засновувати літературну організацію українських письменників-галичан, емігрантів з-під панської Польщі, «Західну Україну» — і стати її першим головою. І зразу ж братися до утворення та редагування й журналу «Західна Україна».

Наші зустрічі з Ірчаном траплялися тоді переважно в зв’язку з написанням нової п’єси, бо Мирослав неодмінно просив мене прочитати первопис, звикнувши ще з часів перебування в Канаді, що я завжди виступав першим рецензентом його драматургічних праць. Проте, бувало, звісно, що я заходив і просто так, без діла — послухати радіо: в ті роки радіоприймачі ще не були поширені на Україні, слухалося переважно місцеве радіо по «вестер-лінії», а Мирослав привіз з собою з Америки непоганий приймач. Потім за чашечкою запашної кави, яку Мирослав готував артистично, точилися й наші розмови.

То були найбільше розповіді Мирослава про життя українців за океаном — в Канаді і США: тоді-то я й дістав перші інформації про українську еміграцію, власне, довідався, що існує така еміграція, і не лише політична, контрреволюційна, петлюрівська, але й звичайна трудова, у якій панують прогресивні, прихильні до Країни Рад, настрої: довідався і про те, що всередині еміграції — численної, що нараховує не один мільйон, — точиться неспинна, запекла класова боротьба. Мирослав щойно прибув з самих аванпостів цієї боротьби.

Тут треба додати деякі вияснення. «Галичменів», тобто галичан, тих років було на Україні чимало, основний їх контингент — то був «послід» першої світової та громадянської воєн. Насамперед залишки УГА («Української галицької армії»), що при початку вісімнадцятого року приходила разом з німцями та австроугорцями «рятувати» та «визволяти» Україну від «більшовиків», їх прийшла тоді армія в сто тисяч молодиків шістнадцяти-вісімнадцяти років; мало не половина полягла трупом у боях, сліпо вірячи, що справді виборює вільну і самостійну українську державу; частина повернулась назад у Галичину в час «відвороту» перед кіннотою Котовського, Примакова й Будьонного; але кілька десятків тисяч втяглися в громадянську війну на Україні, розшарувалися — пішли не тільки в жовто-блакитний, але й у червоний табори, — а там і осіли на Великій Україні... Окрім УГА, значний «послід» залишили після себе легіони «Січових стрільців»: частково то були бранці ще з австрійського фронту світової війни, більше — рештки тих полків січовиків, що в час «Трагедії Першого травня» передалися не до Петлюри, не до Денікіна, не до білополяків, а до червоних і ввійшли в склад сорок четвертої та сорок п’ятої дивізій Червоної Армії. З тих вояків був і Ірчан. І ще трохи було галичан від періоду господарювання в Галичині в роки світової війни російської окупаційної («визвольної»!) царської армії, генерали якої в своїй політиці керувалися єдиним принципом — «викорінювати» всіх інородців, і особливо — «сепаратистів-мазепинців»: тоді з Галичини до Росії вивезено мало не всю українську інтелігенцію — «на предмет» русифікації її в російських неосяжних просторах...

Влітку тридцять третього, либонь, року ми, письменники, члени ЛОЧАФу — Літературної організації Червоної Армії і Флоту, організації міжгрупової, що утворилася на той час, — відбували військову перепідготовку в армії: півтора місяця на курсах, а тоді — тижнів зо два на маневрах. Нам з Ірчаном припало бути в парі — і на курсах, і на шкільній лаві, і на маневрах при виконанні завдань бойового навчання. Отут ми з Мирославом спізналися остаточно і найміцніше потоваришували.

Пригадую, як виїздили ми на маневри — до «невідомого місця призначення», бо ж район майбутніх маневрів — то була військова таємниця.

Я, Ірчан і Сергій Пилипенко були прикомандировані до Штабу Головного Командування: в «битві» між «синіми» та «червоними» ми повинні були оперезати свої кашкети білими бинтами, що давало нам право безперешкодного переходу через «фронт», і мали подавати Штабу зведення «оком стороннього спостерігача» — неначе спостерігача-іноземця.

Ввечері ми повантажилися в ешелон, уранці поїзд спинився в тому «невідомому місці», що виявилося... моєю рідною Жмеринкою.

І ми з Ірчаном потрапили в казарму колишнього, за царя, дев’ятого стрілецького полку, — у величезному дортуарі на сотню ліжок. Наші з Ірчаном ліжка стояли поруч, упритул: от коли ми набалакалися досхочу — і вночі, і в годину перепочинку!