Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.22

---

Та не тільки цей трактат був того дня добутий з жовтого портфеля й прочитаний. Зразу слідом за цим трактатом Сашко вийняв і другий — теж трактат: «Про архітектурне оформлення... Дніпра». Так, Сашко пропонував все будівництво понад берегами Дніпра, історичної «Бористен—Славута—Дніпро» артерії України — від чорноморського гирла й лиманів аж до Білорусії й Смоленщини — оформити архітектурними спорудами історичної теми. Від давніх-давен і до наших днів. Всі гідроелектростанції, промислові об’єкти, мости й міста, котрі на березі ріки, мали поступово розгортати перед тими, хто плив вгору по Дніпру від Чорного моря, історію України і українського народу: монументи, фрески, панно, орнамент — все це мало повідати славну боротьбу українського народу за волю і незалежність, за суверенну державність і побудову соціалізму й комунізму. Трактат подавав і примірну сюжетну розробку. Цей проект Сашко теж подав до Ради Міністрів.

Третій з відомих мені Сашкових проектів того часу був не такий оригінальний — подібне, як відомо, здійснено вже по багатьох країнах, але Сашко й не дбав про застереження свого авторства: його захоплювала сама ідея. То була ідея побудови під столицею Києвом (Сашко визначав місце або Саперне поле, або горби за Лаврою над берегом Дніпра) села-музею. Новий уклад життя приносить в українське село й нову архітектуру та новий побут, старе руйнується і зникає, але ж людина завжди повинна знати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком , — наполягав Сашко. До цього села-музею мали бути перенесені хати з усіх географічних частин України — з таврійського степу й Поділля, з карпатської Верховини й Полтавщини, з Слобожанщини й Донбасу — звідусіль, бо ж відомо, що українська хата в різних місцевостях України, залежно від природних умов та відповідних людських потреб, будувалася по-інакшому. З хатами мали перенестися й подвір’я та всі господарські прибудівлі: повітки, шопи, клуні, комори. В самій хаті зібрано усе відповідне начиння: посуд, одяг, убранство, робочі пристрої, реманент тощо. А все село мало бути сплановане з усіма характерними для України громадськими будівлями: розправою, гамазеєю, шинком, церквою, монополькою та кустарними промислами — дрібні чинбарні, гуральні, гути абощо. В цілому це мала бути постійна виставка-музей історії рідного народу. Сашко доводив, що витрачені на це кошти дуже швидко будуть повернуті — з платні за відвідування, з різних довідкових видань та продажу сувенірів.
Всі подібні проекти Сашко робив між іншим — для душі, проте настійно добивався, щоб їх було здійснено, і залишав свої клопоти лише тоді, коли остаточно діставав категоричне: «не на часі», «нема коштів» або «в бюджеті не передбачено»...

Наслідки встановленої Сталіним «опали» Довженка були чинні не лише в кінематографії, але й в літературі: ні на Україні, ані в Росії друкувати Довженка не хотіли. І довгий час неможливо було умовити Сашка взятися все ж таки за упорядкування написаного ним, — він не вірив у те, що колись буде змога надрукувати його твори, а «робити в шухляду» не хотів. Коли ж ми таки умовили його, точніше — примусили, взявши на себе всю техніку упорядкування та передруку машинописом, коли збірка була вже складена і подана до видавництва, — Сашко не побивався, якщо перспективи на видання зникали. А вони весь час то з’являлись, то знову зникали.

Ось як Сашко ставився до «злоключений» з рукописом збірки літературних сценаріїв.

«Щодо видання моєї книги,— писав мені Сашко 1. VI 1953, коли справа з виданням знову, в котрий уже раз, застопорилася,— признаюсь: я ні тоді (тобто — коли ми умовляли його упорядкувати книгу) вповні не вірив в реальність цього і зараз не вірю. Мало того, я навіть не буду особливо й страждати. Коли розібратися логічно, ви (тобто — літературне середовище) мусите в своїх ділах якось бути послідовними: друкувати книгу письменника, якому в історії самого письменства видано вовчий білет для назиданія вдячним нащадкам, було б безпринципово і навіть шкідливо: се може дезорієнтувати...»

Втім, то він, звісно, тільки костричився, а серце в цю хвилину тиснув смуток.

31. III 1954 року — при черговому стопоренні — Сашко писав:

«...І так чомусь каламітно на серці. Чи я старий уже став, чи тому, що талант мене зрадив, — ну так мені невесело буває, що й сказати не можу. Невже мій труд пропав даремне знову? І моя любов до народу, невже вона нікому не потрібна?..»

Ні! І любов до народу, і талант Довженка народові був потрібний! Того року журнал «Дніпро» (редактором тоді був Підсуха) таки пробив мур мовчання і надрукував Довженкову «Зачаровану Десну». Та була то тільки «бреш», тільки тісна щілинка, невеличкий вилом у тому мурі — і по тому на Довженкову творчість знову впало мовчання: рукопис його збірки вже котрий рік лежав у видавництві без руху.

В лютому 1956 року Сашко писав: «З України ні слуху ні духу... Юрій, пробач за прозаїчне звертання до тебе. Мені не вислали аванс і нічого не сповістили. Се вже починає морально пригноблювати мене. Діло вже і не в грошах. Може, там трапилось що? Я починаю вже сприймати все, що посилає мені Київ, як біль. Узнай, прошу тебе, і сповісти мені одверто...»

Аж нарешті — в жовтні 1956 року — радість, вже й неждана: Сашко одержує з Києва, з видавництва «Радянський письменник», верстку своєї, власне, першої книжки — якщо не рахувати, звісно, дрібних брошурок у воєнні роки. Сашко пише:

«Отже, діло, здається, наближається до свого благополучного завершення. Я матиму книжку аркушів на тридцять п’ять!.. Сумно мені, друже. Так мало написати, в таку добу, так змарнувати час по волі неуків, діляг, кон’юнктурників...»

Справді. Писати Довженкові — прекрасному, оригінальному, ні на кого не схожому прозаїкові, — не було часу, бо весь час поглинало в нього кіно: писання сценаріїв та їх ставлення. Відомо, скільки написав сценаріїв і поставив картин Сашко.

Але ніхто не знає — скільки він не написав і не поставив через усі ті кінематографічні (ба й інші) перешкоди, перепони та інсинуації.

Ось як він писав про це в тому ж листі 1956 року: «Найгірше й найнеприємніше в кіно — марнування часу, чекання поправок, заборон, постанов, планових тематичних змін, а то й просто зла як зла. Признаюсь тобі: ніколи я так не страждав, не мучився морально, як зараз в отсі одинадцять післявоєнних літ. До війни я діяв увесь час і був щасливий, бо був народжений для дії. Адже природа запланувала мене не на дванадцять, а на значно більше картин... (підкреслення скрізь моє.— Ю. С.)»

І хто знав Довженка,— цього титана і подвижника в роботі, — той підтвердить: не на дванадцять, а на сто двадцять! Енергійнішої і творчо активнішої людини, можливо, в нашому поколінні й не було.

Ось переді мною листи Сашка — ті, що збереглися. Що головне в них, який настрій, які почування? Туга за працею.

Виразами цієї смертельної туги позначені всі його листи: роботи, роботи, роботи! Роботи просив він весь час. І весь час мав у відповідь: зачекайте, пождіть ще трохи, відкладіть на рік, колись, може, згодом... А то й просто брутально: нема! І не морочте голову...

Після одного з чергових зволікань, при початку 1953 року, тяжко захворівши, Сашко писав:

«Я став заслуженим гіпертоніком м-ва кінематографії і його стенокардиком на все своє, очевидно, недовге життя... Ой Юро, недобре вчинили, ну, та вже бог з ними! У мене безупинно болять груди вже чотири місяці, що маю робити? Не за п’янство, не за буянство покарала мене доля і не за нічний розбій. Допоможи мені, брате, товаришу мій...» І далі йде прохання поклопотатися виданням його книги: прикутий хворобою до ліжка, він не міг марнувати час і писав «Зачаровану Десну»...

Після наступного зволікання, тільки звівшися з ліжка, влітку того ж року: «Дорогий друже і брате мій Юрій, дорога і люба Олено, нічого особливого я не роблю, не продуцирую, але заклопотаний щодня так, ніби в мене по горло роботи. Се буває в кіно. Воно з’їло мені півжиття, якщо не більше, цур йому!..»

Але зразу ж — бурхлива діяльність: «Нарешті вже їду. Поселитись думаю десь у хорошому колгоспі й житиму там до осені... Я зараз запланувався на колгоспну тему. Можливо, що зроблю трилогію (перша річ трилогії — «Потомки запорожців».— Ю. С.): своєрідну драматизовану художню хроніку народного життя за двадцять п’ять років колгоспного ладу. Тема велика, красива. От за неї я зараз і прийнявся!...»

Ще: «Тому, друзі мої, спасибі вам за добре слово підтримки, але наперед прошу Вас не переживати, коли я потерплю фіаско. Я звик. Се ні в якій мірі не зменшить у моєму серці ні любові до народу, до рідного краю, ані мого смутку, до якого я звик уже і який став для мене чимсь вроді замінителя щастя...»

Пориваючись до праці, жадаючи працювати на Україні, зокрема, на Київській кіностудії, яку він же збудував і якою до війни керував, — Довженко наполягає перед міністерством, щоб його «запланували» на Україну, звертається з конкретними і цілком реальними пропозиціями в Київ — в міністерство та на кіностудію: він має сценарії, вільний від роботи, готовий взятися зразу до діла.

Але знову— стопорення, зволікання.

Щоразу, приїжджаючи до Києва і сидячи у мене біля телефону — інколи з ранку до вечора, — Довженко чекав обіцяного дзвоника від тих, від кого це залежало вирішити долю його роботи та й його власну долю — переїзд до Києва. Але дзвоника так і не було. Телефон мовчав.

Бувало й гірше: секретарка переказувала, що... в аудієнції вам відмовлено...

Сашко гірко всміхався (сльози бриніли на його віях) і казав:

— Не велено пущать...

Та мрія про переїзд не відходила, не гасла й надія. Ось рядки з його чергового листа, сповненого, як і всі інші, туги за рідними місцями.

«Юро, коли я приїду, повези мене кудись на Десну половити риби. Хай походжу я босий по її чистих, незайманих висипах, поп’ю її м’якої рідної води, поплачу — і подобрішаю. Хай почую хоч трохи пташиного щебету над нею, чи, може, й дівки десь заспівають комусь, а я підслухаю та згадаю дитинство, коли купався я зеленооким хлопчиком у її водах. Була тоді зовсім, як мріється мені, зовсім тоді була моя Десна другою. Тоді не знали ще трусів ані бюстгальтерів. І, крім дітей, ніхто тоді ще не купався у її водах: дівки соромилися скидати сорочки, чоловікам і дідам не личи- ло купатись по звичаю, жінки боялися купанням змити здоров’я. Одні лиш ми купались та часом коні... Добре, Юрій? Може, ми вб’ємо десь качечку у лозах а чи піймаємо риби та наваримо каші, га? «Не плач, Сашко,— казав мені колись прадід Тарас,— наловимо риби та наваримо каші, не плач, дурачок...» Я примовкаю, а він бере мене на руки і розповідає про трави. А голос у нього добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки — такі ніжні, що, напевне, нікому ніколи не заподіяли зла, не вкрали, не одняли, не пролили крові. Знали труд, мир, щедроти і добро. Я примовкаю, дорогі мої друзі.

Тихенько, одними кінчиками пальців одриваюсь од землі і лечу до вас — на річки, озера, на незаймані висипи...»

Сашко приїздив. Ми пливли човном на Десну. Ходили босі по незайманих висипах. Купались. Робили все, про що мріяв Сашко. Тільки от... не вбивали качечки. «Вбити качечку» — то ж було тільки для мрії, для лірики: хіба ж зміг би Сашко пролити кров безневинного створіннячка у коханих наддеснянських лозах та очеретах?..

Ми поверталися до Києва, і Сашко знову крутив диск телефону, набирав номери: кіностудії — аж до самого директора!

Міністерства — аж до міністра!.. У вас же на кіностудії нікому і нема що робити: ні кіносценаріїв, ані режисерів. От є — я: сценарій зі мною, режисер — самі знаєте. Давайте, буду вам робити — знімати фільми? Гаразд?

Відповіді не було.

Сашко повертався до Москви і, прощаючись, потішав себе: звичайно, живеш на одшибі, треба бути тут — годі все само собою розв’яжеться...

І писав листи, і подавав заяви, і знову приїздив, і знову дзвонив (не дістаючи відповіді) по телефону: переведіть на Україну, дозвольте залишити Мосфільм і перекинутися на Київську кіностудію (ту, що нині імені Довженка), дайте сякий-такий житловий куток, адже моя київська довоєнна квартира здана, я її з собою не забрав...

Туга за рідною домівкою, туга за Україною гнітила сивого, хворого Сашка.

Ось 10.XI.1956 року Сашко подав заяву до Спілки письменників України. Вгорі штамп: вхідний № 511, 29. X. 1956 р. Текст:

«До Президії Спілки радянських письменників УРСР. Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано у мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб я міг бачити Дніпро і Десну десь під обрієм і рідні чернігівські землі, що так настирливо почали маритись мені. З пошаною Ол. Довженко. 1956. X. 10 Москва».

Місяць пізніше Сашко помер.

ТОГОЧАСНІ ЛІТЕРАТУРНІ ІНТЕРЛЮДІЇ: 3. «БІЛЯЛІТЕРАТУРНІ» АНТИКИ

«Білялітературність» — це також, коли хочете, професія, і уже в кожному разі — покликання.



І кожне літературне покоління має або мало, якщо мова про старші літературні генерації, і своїх специфічних «біля».

Подоба цих «біля» — найрізноманітніша і, здебільшого, оригінально-неповторна, однак певні типи, або ж категорії, звичайно, надаються до визначення. Найбільше це — звичайнісінькі літературні невдахи, люди глибоко нещасні, з тих чи інших причин залюблені не стільки в літературу, скільки в літературне ремесло, люди, позбавлені будь-яких талантів, і люди безталанні — істоти, що викликають тільки почуття жалю, та допомогти їм нічим неможливо... Не менша чисельно і категорія графоманів — осіб, раз у раз абсолютно безкорисливих, по-своєму навіть відданих літературному процесу: вони, як справжні письменники, не можуть не писати, тільки ж... бог обійшов їх будь-якими літературними здібностями... Найгірша ж з категорій це, звичайно,— літературні заробітчани, людці межівно огидні, щохвилини готові водити своїм щербатим пером по паперу — писати будь про що і будь-як, у трактовці, потрібній невибагливому замовникові, хоч би написане його рукою сьогодні абсолютно протиречило написаному вчора: людці без принципів і без нічого за душею, котрі накинули оком на літературні вгіддя для свого безсоромного браконьєрства...

Але є ще дві категорії «білялітературних» лицедій, котрі не можуть бути віднесені ні до літневдах, ні до графоманів, ані до заробітчан. Одна з них — люди порожнього гонору, марнолюбці. Їх вабить, певне, ореол слави, в кожному разі — популярність, яка здебільшого супроводжує діячів мистецтва і літератури, взагалі людей творчих професій. Їм імпонує, мабуть, певна незвичайність діяльності літераторів та митців, їхня неначебто винятковість, одмінність від людей усіх інших, значно більше поширених, масових професій. І вони, не шукаючи якоїсь особливої користі, якогось для себе прибутку й набутку, крутяться, вертяться, притираються в літературному середовищі. Їх цілком влаштовує те, що вони знайомі з багатьма письменниками, що знаються навіть з видатними, що запросто бувають в колі літераторів, неначе як свої. Це — безобидна, але докучлива й жалюгідна категорія людей... Але інші — категорія більш загадкова. Це — щиросердні доброзичливці літераторів, добрі прихильники їх діяльності, навіть, буває, дбайливці за їх побут та успіхи, які теж анічогісінько, ніякого зиску від своїх відносин з літераторами не мають, — вони здебільшого навіть творів тих літераторів не читають, одначе самі намагаються якось літератору прислужитися, а літературному колу, яке не гонить їх від себе, ці люди бувають гаряче віддані, як були віддані колись деякі раби-услужники своїм панам-господарям.

Були і при нашому поколінні всі оці «білялітературні» персонажі — всіх категорій, і багато, дуже багато, — можливо, більше, ніж при якійсь іншій генерації. Бо ж наше покоління було першим поколінням літераторів нової епохи, отже — на зламі двох епох, і до нашого берега пливло і приставало все і з минувшини, і з майбуття, тобто, і від старого життя, і від паростків ще не встановлених ні норм, ні форм життя нового.

Про всіх їх, звичайно, не розповісти, та й чи варто? Але про декотрих, найбільш характерних, я хочу згадати в інтерлюдіях моїх записів про двадцяті й тридцяті роки. Можливо, ці лицедії і справді антики своєї доби? Та й не будемо гріха таїти: поза тим, що «біля», крізь те, що навкіл, видно і саму середину — «білялітературні» кола якоюсь мірою характеризують і саме літературне середовище.

АДМІНІСТРАТОР ВАПЛІТЕ ГАРБУЗ

Сама «посада» адміністратора з’явилась у ВАПЛІТЕ в зв’язку з своєрідно регламентованим укладом організації: «ваплітовці» збирались на свої загальні збори лише один раз на рік — для приймання нових членів та вирішення загальних справ, але від зборів до зборів — «збіговиськ» — виникало чимало різних справ, накинутих організації, раз вона є організація, ззовні; потрібний був і живий зв’язок між окремими членами та керівництвом, треба було й залагоджувати різні, аж до фінансових, справи. Хтось мав це робити, і вирішено скинутися по якійсь там невеличкій сумі грошей з кожного і найняти спеціальну людину.