Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.33



Взагалі Лебідь відзначався тонкою інтуїцією, а зовсім не високою культурою: культурний рівень його був зовсім середній, типовий «плужанський». Але інтуїція була в нього... від бога: талант!

Скажімо, це ж він, Лебідь, «відкрив» надзвичайного художника Піросманашвілі: відкрив його не тільки для нас, на Україні, відкрив його, власне, для грузин. Адже до того, до 1929, либонь, року, коли Лебідь раптом привіз із Грузії збірку картин Піросманашвілі і влаштував грандіозну виставку в Будинку Блакитного, — до того «цивілізовані» грузини дивились на картини Піросманашвілі згорда: багато з них зневажливо вважали його «духанним маляром». Справді, Піросманашвілі оформляв багато духанів у Тбілісі та інших містах Грузії — з цього він, очевидно, і жив. Не знаю, чи там, у духанах, чи від гарячого сонця Грузії, здобув Піросманашвілі свою найбагатшу палітру фарб, віртуозно оволодів світлотінями, опанував контрастом і став володарем барвистої веселки. Показав це світові Максим Лебідь.

Були в сердеги Лебедя ще й інші чарівні риси — і теж на користь літературно-мистецькому життю-буттю. По-перше, Лебідь був зовсім нейтральним у чварах між літературними організаціями, не виказував прихильності до будь-котрої і намагався однаково сприяти всім. Він не був «патріотом» котроїсь з літературних груп, він просто любив літературу, точніше — літературний процес. По-друге, він, як ніхто інший, умів подружити між собою і митців різних професій: літераторів, художників, композиторів, акторів. Стараннями Лебедя всі вони були завсідниками Будинку Блакитного. І жили справді спільними творчими інтересами.

Втім, у ті роки й взагалі не було такої розмежованості між митцями різних професій, як це маємо тепер. Не знаю, які тому поважні причини...

А може, причини і зовсім не поважні, і просто потрібно знайтися другому Лебедеві — раз цей вже не живе?..

«УКРНІЧЛІЖКА»



«Укрнічліжка» була в Москві — спочатку на Гранатному завулку (будинок, здається, шостий чи восьмий), потім перенеслася на вулицю Фурманова — в будинок письменників, номера квартири теж не пам’ятаю.

«Укрнічліжкою» прозвав квартиру Павла Болеславовича Зенькевича його і наш щирий приятель — угорський письменник Мате Залка.

Павел Болеславович Зенькевич був перекладач — з української на російську. Він перекладав мене, Яновського, Головка, Яковенка, Куліша, Микитенка. Останнє особливо пікантно: адже Куліш з Микитенком були постійними суперниками на полі драматургії, безкомпромісними противниками в усьому літературному процесі, головами двох ворогуючих літературних організацій — ВАПЛІТЕ та ВУСППу, і взагалі — непримиренні вороги. А Павел Болеславович — людина аж ніяк не безпринципна, ні в якому разі не перекладач-заробітчанин, яких тепер розвелося до біса, а перекладач творчий: він перекладав лише ту книгу, що йому заімпонувала, — Павел Болеславович був щирим другом обом, і Кулішеві, і Микитенкові.

Отже, і Микитенка, і Куліша, перекладала, а це означало, що й пробивала їм шлях до російських театрів, одна людина, і пікантно було те, що обидва вони, і Куліш і Микитенко, приїздивши до Москви, знаходили притулок, піклування, нічліг під одним дахом — в тісненькій квартирі Зенькевича: на Гранатному було дві невеличкі кімнатки, пізніше на Фурманова —три.

Цікаво, взагалі кажучи, трапляється в житті: Павел Болеславович перекладав з української на російську, а сам за національністю був поляк. Чудова була то сполука: поляк-літератор Зенькевич був щирим другом і українців, і росіян, любив і досконально знав і українську, і російську літературу, чудово володів і українською, і російською мовами.

А перекладач з Павла Болеславовича був незрівнянний — знавець обох мов, тонкий художник, сумлінний і принциповий майстер своєї справи.

На найвищому рівні тонкого відчування та відтворення оригіналу і всі переклади Павла Болеславовича — з Куліша, Яновського, Яковенка, Микитенка... Та річ у тім, що не просто перекладачем — нехай і найкращим, і не тільки гостинним приятелем українських літераторів був Зенькевич. Зенькевич був, якщо можна так сказати, — мостом між українською та російською літературами.

Адже діяльність його почалась в двадцяті роки, майже при перших початках радянського літературного життя, коли й реальні зв’язки між російськими та українськими радянськими літераторами ще не були зав’язані, і це він, — Зенькевич, — один із тих, хто ті зв’язки зачинав, зміцнював і ширив.

Зенькевич на своєму місці був і своєрідним організатором міжнаціонального літературного процесу та дружби різномовних літератур і мистецтв.

Як це виглядало практично? Поясню на власному прикладі.

Я написав роман «По той бік серця». Павлу Болеславовичу він сподобався, і він його переклав. Переклавши, добився, щоб його було внесено в план видавництва в Москві. Роман у російському перекладі вийшов. Але на тому Павел Болеславович не заспокоївся. В минулому театральний діяч, він прийшов до висновку, що «По той бік серця» — річ драматургічна, що її сюжет добре «лягає» в п’єсу, що образи роману надаються для сценічного відтворення, — і він почав умовляти мене написати за цим сюжетом п’єсу. Я чинив опір: театр після п’ятирічної колись роботи в ньому я люто зненавидів, і писати п’єси мене аж ніяк не вабило. Та Павел Болеславович був наполегливий і раз вирішив, то вже не відступав: він почав похід з іншого боку. Він знайшов режисера, якому, вважав, близький художній прийом Смолича, — Федора Миколайовича Каверіна, дав йому роман (у своєму перекладі) і умовив прочитати. Каверін прочитав (уявляю собі, як ГІ. Б. на нього «тиснув», доки добився цього!) — і роман йому теж припав до серця: він теж відчув його на театральному кону, «побачив» у сценічному перетворенні. Тоді Павел Болеславович дав йому й український оригінал, запевняючи, що в перекладі втрачено чимало фарб. Каверін — росіянин, москвич, не знавши й жодного українського слова, — за допомогою словника і самого Павла Болеславовича — прочитав і український текст. Справді, роман його захопив ще дужче. І тепер вони напосіли на мене вдвох: писали мені листи, посилали телеграми, викликали міжнародним телефоном і вже звичайно — не давали дихнути в хвилини приїзду до Москви.

Достеменно, щоб здихатися їх — мого старого друга Павла Болеславовича і нового, Федора Миколайовича, — я «захитався» і дав згоду...

Правда, «купило» мене ще й те, що з Каверіним — як і вбачав Зенькевич — ми були в театральному мистецтві зовсім однакових смаків і дивились на театр неначе одними очима. А головне, уподобавши цей мій роман, Каверін зацікавився і всім іншим, що я написав, і все перечитав — в українському оригіналі: москвич Каверін, що й на Україні ні разу за своє життя до того не був, вивчив спеціально українську мову і віднині українські книжки читав лише в оригіналі.

Це мене ошелешило, зачарувало, покорило і кінець кінцем зобов’язало: мусив же я за таке будь-чим віддячити?


Портрет Івана Сенченко
Портрет Івана Сенченко

І п’єсу написав.

А Федір Миколайович Каверін її здорово поставив у своєму театрі.
Йшов спектакль з чималим успіхом у глядача — сімдесят п’ять «аншлагів» уряд! — і Павел Болеславович та Федір Миколайович торжествували. Однак доля судилася п’єсі сумна: після сімдесят шостої вистави її не стали показувати.

Та хай йому біс — за п’єсою мені не жалко, я ж бо на ній здобув собі такого друга, як Федір Миколайович Каверін!

І він ще раз зґвалтував мене і примусив написати п’єсу. То було в дні війни, і п’єса мала назву «Причал «Малютка», — про партизанські діла в окупованій румунами Одесі.
Втім, з Федором Миколайовичем нам і на цей раз не пощастило: цю п’єсу теж... не рекомендував репертком.

Хай і їй біс, — я мало знав людей кращих від Федора Миколайовича Каверіна.
Кращим був хіба що Павел Болеславович Зенькевич. Не було б Павла Болеславовича Зенькевича — хто його зна, чи побачили б світ російські переклади творів Яновського. Адже в ті роки був Яновський між особливо люто гнаних попутників ― ВУСПП не пускав його творів і до українського читача, і вже, певна річ, не хотів допустити на широку всесоюзну арену. Це Павел Болеславович Зенькевич воював у Москві за видання перших перекладів Яновського на російську мову, це з перекладів Павла Болеславовича творчість Яновського стала відома Вишневському, підтримана ним, і — що було особливо важливо! — російським критикам та керівникам всесоюзного літературного процесу: твори Яновського з’явились у російських виданнях, про них «щось» сказав «хтось» із критиків у Москві — зразу перестраховщикам на Україні, в реперткомі та по видавництвах, ставало легше на душі, змушені були стенути плечима, злобно пирхнувши, й керівники ВУСППу. Яновського, полаюючи, почали друкувати й на Україні...

І ще раз: не було б Зенькевича, зовсім не певний, що російський глядач побачив би п’єси Куліша на кону російських театрів. Це Павел Болеславович «виходжував» Куліша в союзному реперткомі, в Наркомосі РРФСР та по московських видавництвах; це він «клав п’єси на стіл» Таїрову в Камерному театрі. А «Патетичну сонату» (що так і не побачила тоді кону українського театру!) Таїров здійснив вже тоді, як п’єси Куліша взагалі вже не ставили на Україні і навіть саме ім’я «Куліш» вживалося вусппівськими заправилами тільки як синонім крамоли.


КОБЗАР НА МОТОЦИКЛІ



Друкувався він під псевдонімом «Леонід Чернов». Звали його й справді — Льонька.
Прізвище було: Малошийченко.

Російський псевдонім Льонька Малошийченко з-під Олександрії прибрав тому, що в літературі починав з російськими імажиністами, перша його книга віршів мала назву «Профсоюз сумасшедших».

В усьому іншому Льонька Чернов, чи Льонька Малошийченко, був зовсім нормальною людиною і чудовим хлопцем. Ми з ним були найщиріші приятелі і добрі друзі — в мене на руках він і помер.

«Кобзарем на мотоциклі» Льонька мріяв найменувати повну збірку своїх українських віршів — як мріяв все життя про органічне сполучення українських старовинних національних традицій з найдосконалішою, найновішою, найсучаснішою і трохи — майбутньою наукою й технікою — і технікою неодмінно. Бо іменно технікою — всякими там машинами, моторами, механізмами, машинізацією та механізацією — мріяв український поет Леонід Чернов-Малошийченко. Було в тих мріях і в самих творчих діях Леоніда Чернова-Малошийченка трохи від футуризму, трохи від конструктивізму, ще трохи від усяких інших спрямованих у майбутнє «ізмів», а найбільше — від звичайнісінького реалізму, правда — в дещо сумбурній інтерпретації. І «Кобзарем на мотоциклі» — з елементарної скромності — Чернов так і не назвався, щоб, крий боже, не вчулося тут претенціонізму (Кобзар— то ж Тарас Шевченко!) і щоб не трапилося мимовільного наслідування Михайля Семенка, що вже привласнив своїм «поезо-мертвопетлюванням» назву «Кобзар»! Льонька найменував свою збірку — «Пегас на мотоциклі».

В ті часи, при початку тридцятих років, ходив Чернов у гнаних попутниках, керівництвом ВУСППу був признаний «крамольником» і навіть, по непорозумінню, організаційно числився за поліщуківським «Авангардом».
Кажу — по непорозумінню, бо це й справді було саме так: пристрасного й запального Льоньку, завжди охочого до всього незвичайного і, бодай на словах, спрямованого в майбутнє, непримиренного до будь-якої кривди і ласого до гучної фронди, — легко підчепив на свій гострий гачок красномовний Валеріан, коли той щойно повернувся з навколосвітньої мандрівки на «Трансбалті» і ще анічогісінько не розбирався в тогочасній літературній ситуації, що склалася на Україні за час його блукання в джунглях Індії та по островах Індонезії. Хоч який був з Льоньки задирака та штукар, але, пригадую, як він постійно лаявся з Валеріаном за його недоречні витівки, та плювався на рекламоване Поліщуком на сторінках «Авангарду» ліжко для любовних утіх, та обурювався з «імпотентського», як він казав, оспівування Валеріаном на сторінках того ж таки «Авангарду» «прилюдного поцілунку в оголені жіночі груди»... Не кидав же Льонька «Авангарду» й Валеріана виключно з почуття товариськості та гордощів, — щоб ніхто не закинув йому, що він перелякався критики й оргвисновків з неї.

Крамольним же — назавжди й непростимо — признала Леоніда Чернова-Малошийченка вусппівська критика за його поему «Дума про трьох братів». У тій думі з трьох братів один був «білий», один — петлюрівець, один — більшовик, і вони різалися між собою. Подібні випадки — брати чи інші родичі по різних класових таборах в огні громадянської війни — були не поодинокі, однак вусппівські критики-вульгаризатори такі трагічні випадки заперечували як реальність і подібні сюжети в літературі таврували «наклепами» на революційну дійсність.

Валеріанову ж «еротику на котурнах» Леонід Черновзневажав тому, що йому цілковито вистачало й здорового еросу: був Льонька вічно в когось закоханий, в коханні невгамовний та навіжений і взагалі — жив в атмосфері закоханості. Очевидно, саме через таку схильність Леоніда закохуватись та створювати атмосферу закоханості серед інших, а ще через його веселу, життєрадісну, напрочуд оптимістичну вдачу, — так легко і гаряче закохувались і в нього жінки. Я знав усі історії його кохань — і не лише з його слів чи з власних спостережень. Умираючи, Льонька передав мені всі свої листування з коханими (разом з усім його літературним архівом) і просив неодмінно перечитати все те листування і вирішити, що з ним робити: спалити, використати для літературних сюжетів чи повернути кожній жінці її листи?.. Я повернув їх. Так, здається мені, було краще для тих жінок. Так, здається мені, краще і для пам’яті про самого Льоньку. Пам’ять про нього я зберігаю чисту. Чистим, хоча й трохи навіженим, у своїх сумбурних і скороминучих закоханостях, був і сам Льонька.
Хоча бував він і... шалапутом у коханні — не думаю, щоб це варто було іменувати якось інакше.

Поет з Леоніда Чернова був хоч і сумбурний, але непоганий — так принаймні запам’яталося мені, а тридцять років після того ні віршів, ні прози, ані гуморесок Чернова мені перечитувати не доводилось. Повість «Красуня з острова Ципанго» я друкував у журналі «УЖ», гуморески та фейлетони його рясно були розкидані по тогочасних журналах, зокрема — в «Червоному перці»: Чернов — один з найстаріших «перчан», покоління редактора Ахматова (що був водночас генеральним прокурором республіки).
Життя Леоніда Чернова було неспокійне. Поетом він став у старших класах гімназії. Потім (то були вже роки громадянської війни) зробився актором — одним із фундаторів теперішнього театру імені Івана Франка.

Втім, у театрі відзначився не стільки артистичними талантами на кону, як запальними опозиціями супроти традиційного керівництва театру, а в акторському колі — утворенням так званої «Комуни звірів». Була то невинна забавка, сполучена з серйозними — в інтерпретації тогочасної молодої інтелігенції—замірами здійснити комунізм і в побуті: група з кількох акторів і акторок жила разом, скидалася усіма грошима в «спільний казан», спільно одягали та обшивали один одного, взагалі — все було спільне: геть власність! Не спільним, а зовсім індивідуальним, власним захопленням Льоньки на той час було таке: писання віршів, закоханість в одну акторку, потім у другу, шалена їзда на мотоциклі — поки мотоцикл не був розбитий, і мрія стати кінорежисером.
Кінорежисером Льонька не став, але в 1922 чи 1923 році йому запропоновано зробитись кінооператором для створення кінохронікального запису — в час першого закордонного навколосвітнього рейсу радянського судна «Трансбалт» (рейс Владивосток — Одеса). І Льонька негайно покинув дівчину, в яку був закоханий, «Комуну звірів» (без нього вона зразу й розсипалася), недоремонтовані рештки свого розбитого мотоцикла, — взяв блокнот для віршів та кіноапарат з плівкою і вирушив у мандри по океанах і морях.

Кіноплівка оператора Чернова-Малошийченка, очевидно, використана для якихось кінопотреб, а може, й збереглася десь у кінотеці в Білих Стовпах, а мені, вмираючи, Льонька подарував два альбоми з окремими віддрукованими кадрами з тієї подорожі. Дуже цікаві, безцінні то були альбоми; один після смерті Льоньки я віддав його рідним, другий залишив собі — він загинув в час війни з усім моїм літературним архівом.
Повернувся Льонька з навколосвітньої подорожі, сповнений багатющих вражень, натхненний до творчої праці і взагалі — ще дужче закоханий у життя. Та вивіз Льонька із джунглів Індії і... непоправне лихо: саме в Індії він захворів на туберкульоз. Кількох років стало для страшної недуги, щоб покласти його в могилу.