Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.14
Але це між іншим, принагідно. Чи виключна обдарованість у мовознавстві і любов до лінгвістики означали, що все інше Майк не сприймав або ніщо більше його не цікавило?
Ні. Колись він попросив Левка Ковальова розповісти нам з ним теорію відносності Ейнштейна. Ковалів узяв крейду, став до дошки (в хаті у Ковальова висіла класна дошка — він вирішував хімічні формули, в кімнаті у Майка теж висіла дошка — він записував на ній поетичні рими) і протягом двох чи трьох годин розповідав, ілюструючи свою лекцію викладками, формулами і кресленнями. Я не зрозумів нічого і чесно в тому признався. Майк обурився: «Ну, як ти не розумієш?!» — Взяв крейду, став до дошки і почав:
— Це ж дуже просто. Беремо, наприклад...
І він повторив усе те, що казав Левко Ковалів, але значно простіше і — за десять-п’ятнадцять хвилин. І я зрозумів.
Педагогічні нахили були в Майка взагалі дуже розвинені: він неодмінно пояснював докладно все, що робив або що треба було комусь зробити, і охоче читав цілу лекцію принагідно до будь-якої зачіпки. Якщо треба було замінити згорілу пробку біля електролічильника, Майк обов’язково розповідав, що таке «вольти», «оми» та «ампери»; якщо запитати його, як перекласти якесь слово з української на російську або навпаки, Майк зразу казав усі можливі варіанти, наводив походження кожного, визначав всю кореневу систему слова, вказував, як передати це поняття іншим способом — описово, асоціативно, синонімічно, подавав і переклад цього слова ще на дві-три або п’ять-шість мов.
Не зробився Майк педагогом тільки через нетерплячість — Майк був напрочуд нетерплячою людиною. Коли йому набридало про щось говорити, він раптом уривав мову і зразу ж починав про щось інше, зовсім далеке. Коли при ньому заходила розмова про щось йому не цікаве, він просто зводився і виходив геть. На жодних зборах чи засіданні за все своє життя Майк ні разу не досидів до кінця. Вчившися в університеті, Майк не відвідував жодних лекцій (тоді це дозволялось) і здавав іспити (завжди відмінно) тільки по чужих конспектах або друкованих на гектографі рефератах професури (і таке в ті часи практикувалося). В гімназії, йшовши завжди першим учнем, Майк часто мав чотири за поведінку — тільки за те, що без дозволу вчителя тікав з нецікавих йому уроків.
Нетерплячість Майка була дивовижна і призводила до безрозсудств. Майк ніколи нічим не хворів, і раптом в результаті надмірного захоплення спортом, надто довголітньої гри в футбол, в нього сталось розширення пахової вени, і треба було носити бандаж або робити операцію. Майкові, звісно, не було часу морочитися з бандажами та суспензоріями, і він негайно ліг на
операцію. Болю Майк боявся і тому попросив робити операцію під загальним наркозом. Після операції його поклали в палату й сказали, що доведеться полежати днів чотири-п’ять, доки знімуть шви. Майк полежав до вечора, наркоз вивітрився, і йому закортіло покурити, — він звівся і вийшов у коридор, щоб попросити в когось цигарку. Перелякані сестри зразу вхопили його, завели в палату і поклали в ліжко, страхаючи трагічними наслідками, якщо він не витримає режиму. Майк перелякався, слухняно ліг на спину, лежав зовсім непорушно і читав собі книжку, ледь ворушачи рукою тоді, як треба було перегорнути сторінку. Та за дві години книжку скінчено (Майк читав сто — сто двадцять сторінок на годину), в палаті вже поснули, поговорити було ні з ким, Майк занудився — знову звівся і вийшов у коридор. Була вже ніч, усі спали, десь вийшла й сестра. Майк зійшов у вестибюль, тоді вийшов на вулицю. Година стояла пізня, трамваї вже не ходили, і Майк рушив додому пішака, в самій ліікарнянській піжамі. Ходив Майк завжди дуже швидко — рвучко й навально, і за якихось десять хвилин (додому було з кілометр) вже добувся на четвертий поверх до себе в квартиру і дзвонив мені, побачивши, що в моєму вікні ще світиться (наші вікна в «Слові» були віч-у-віч).
— Юро,— казав Майк,— завтра ж лягай і роби операцію (мені футбол залишив таку ж пам’ятку, як і йому). Воно потім не дуже болить, тільки гидко нюхати наркоз. Розумієш — хлороформ з ефіром? Хлороформ це — CHCCl3, переганяється з винного спирту і має такий же гидотний присмак, як самогон, тільки побільшений десятикратно. А ефір...
— Почекай, почекай,— перепинив я його,— а ти? Ти ж збирався сьогодні лягати на операцію?
— Та я вже зробив...
— Коли? Сьогодні? Та ти звідки дзвониш? З лікарні? — З дому. Розумієш, морочили голову, щоб лежати ще чотири-п’ять днів, але ж я не захопив стільки книжок і в палаті не можна курити. Ти, як завтра підеш на операцію, будь ласка, захопи в мене піжаму: віддаси там, а то подумають, що я злодій...
Того року Майкові стукнуло сорок років.
А коли йому було тридцять п’ять, ми з ним проводжали на вокзал його кохану дівчину. Ми приїхали за півгодини до відходу поїзда, і була змога ці півгодинки ще погуляти по перону, побути їм удвох, — я, звичайно, тактовно перепросився і зник. Та Майк, тільки підвівши кохану до вагона, зразу попрощався і швидко пішов геть: процедури прощання Майк не зносив, навіть з гостей йшов, не сказавши господарям і слова, а при від’їзді й поготів, — їхати так їхати, чого ще треба!.. Майк пішов з перону, навіть не озирнувшись («нащо? її справа — їхати, моя — іти і робити свої справи»), а дівчина стояла біля вікна і витирала сльози.
Другого дня я подзвонив до Майка по телефону. Телефон не відповів. Третього дня — теж. Але надвечір я одержав телеграму за двома підписами — Майка і його коханої дівчини. Виявляється, Майк прожив лише один день без коханої, і терпець йому урвався: він не міг чекати цілий місяць, доки дівчина відбуде свій строк у санаторії в Гагрі. Він сів у літак і другого дня на пероні в Сочі вже зустрічав поїзд, що тільки-тільки привіз туди предмет його кохання.
До речі, почалося це кохання так само нагло й навально. Майк йшов коридором художньої школи (не пригадаю, чого його туди заніс чорт!), якраз відбувались лекції, і він знічев’я підстрибував і зазирав крізь скло над дверима до класів, пригадуючи собі, як це робилося колись у гімназії. В одному з класів його погляд зустріли очі дівчини-учениці. Шалапутка-дівчина показала йому язика. Це помітив професор (художник Падалка) і здивовано озирнувся на двері, діставши... дулю, яку ображений Майк дав нахабній дівчині, підстрибнувши втретє. Майк мерщій втік, бо художник Падалка добре його знав, мешкавши в одному з ним будинку, в сусідньому під’їзді... Другого дня Майк знову з’явився в художній школі, попрямував до швейцара, подав йому листа і просив негайно передати його учениці (наглядно з’ясувавши, котрій саме, бо ж не знав ні імені її, ані прізвища), бо, мовляв, вдома у неї трапилося нещастя і дівчину треба негайно викликати.
В листі, на великому аркуші паперу, було написано тільки: «Це — я». «Це» стояло вгорі, «я» — на самісінькому споді.
Дівчина вийшла тільки в перерву — Майк чекав на неї, виміряючи кроками відстань між швейцарською та дверима в коридор. Дівчині було сімнадцять років; була вона дещо невкладиста, трохи цибата й весь час пирхала: все її смішило. В кіно вона негайно — тільки гасло світло в залі — засипала. Для першого знайомства Майк повів її їсти морозиво. Морозива вона з’їла за раз п’ять порцій.
Ні того дня, ані того учбового року дівчина до класу вже не повернулась: вибухло кохання і поглинуло все. Фінал цієї романтичної історії був, проте, так само раптовий і несподіваний. Пробувши з дівчиною в Новому Афоні три тижні, Майк повернувся до Харкова, бо на нього чекали якісь невідкладні справи або, вірніше, забракувало грошей. Повернення коханої він чекав за тиждень (вона мала добути свій строк у санаторії — щоб нічого не помітила мама) і мав зустріти її, попереджений її телеграмою про день приїзду. Телеграма за тиждень справді прибула. Ось її точний, абсолютно дослівний текст:
«Майк не жди от меня ничего хорошего никогда». Внизу на бланку була ще приписка телеграфного контролера: «Перевірено: ничего хорошего никогда». Повернулася дівчина аж за два місяці: вона закохалася в іншого, старшого «собрата» по професії — художника.
Втім, Майк не став після того женоненависником, не зробився женоненависником і тоді, як історія життя цієї дівчини, предмета його закоханості, протягом двох-трьох років розгорнулася перед його очима: дівчина міняла своїх коханців достеменно щомісяця. Женоненависником Майк зробився геть пізніше — коли його покинула власна дружина (художниця), пішовши до одного дуже відомого художника Б. Аж тоді Майк став женоненависником, правда, тяжко зненавидівши заодно і всіх художників.
Відтепер лаяти художників (за їх обмеженість, відірваність від життя та антигромадськість, за неуцтво й невігластво тощо) Майк міг при кожній нагоді; говорити погане про жінок (про їх зрадливість, несамостійність у поглядах, душевну пустоту, дріб’язковість та манірність) Майк міг годинами безперестанку. І треба признати, що — талановита, культурна, безмірно освічена, оригінального світосприймання, чиста душею і проста серцем людина — Майк Йогансен у своєму женоненависництві виявився зовсім... банальним. Філософія його в цьому питанні кінець кінцем зводилася до того, що всяка жінка, мовляв, хороша, коли на неї дивитися здалека. Жінці потрібне не кохання, а красиві слова про кохання; культурній людині не можна любити жінку, бо інтелігент не може дозволити собі її ударити... Щодо жінок, то вони закохувались у Майка з першого знайомства. Оженився Майк пізно — після закінчення університету; першу дружину він кинув, друга покинула його, — тільки після того, казав Майк, він пізнав радість буття і, зокрема, добрав смаку в коханні.
Але, добравши смаку, Майк раптом пустився берега: став лютим і «неситим» на поверхові, скороминучі ад’юльтери. Це запаморочення тягнулося в Майка кілька років і закінчилося так само раптово і драматично. Того разу в Майка було відразу аж три жаданих предмета кохання: в усіх трьох був він трохи закоханий і всіх трьох трохи зневажав. Одна — художниця, друга — актриса, третя — спортсменка, класна тенісистка. І всіх трьох звали однаково— В.
Збіг був і в дрібницях: влітку всі три, але кожна окремо, виїхали одного і того ж місяця до одного ж курорту.
Одного ранку Майк прибіг до мене збентежений.
— Юро,— сказав Майк,— ти не можеш зрозуміти, котра це?
І показав мені телеграму з Сочі. В телеграмі було:
«Між нами все скінчено...» І підпис — В.
Майк дивився на мене благально:
— Розумієш, я ж не знаю, як мені тепер до котрої... Ти не можеш збагнути, в чиєму це характері?
Я не міг збагнути. Тим паче, що з усіх трьох я знав тільки двох, з третьою був ледве знайомий. Майк пішов від мене зовсім зажурений.
Вихід він знайшов такий: послав усім трьом три телеграми — «Чекаю підтвердження попередньої телеграми». Розрахунок був такий: прямо відгукнеться або промовчить та, котра порвала, інші дві неодмінно запитають, у чому річ.
Відповідь прийшла зовсім несподівана і... одна телеграма від трьох зразу: підтверджуємо... І три рази підпис — В., В., В.
Дівчата познайомилися між собою і... похвалилися одна перед одною, як це завжди буває між дівчат.
Познайомився я з Йогансеном в двадцять третьому році, тільки приїхав до Харкова. Знайомство це відбулось так.
Я все хотів знайти Хвильового, щоб через нього «причаститися» до літератури, натрапив замість Хвильового на Блакитного, Блакитний спрямував мене знову в театр, з якого я мріяв втекти, — і я далі намагався зустрітися з Хвильовим. Він був невловимий. Та от я почув у редакції «Вістей», що Хвильовий має виступити перед читачами на паровозобудівному заводі. Я сів на трамвай і поїхав на завод.
Справді, Хвильовий виступав, читав ще не опубліковане оповідання «Я», мав шумний успіх, відповідав на запитання, вергав громами в адресу старого, віджилого буржуазного мистецтва, особливо за те, що воно втратило романтичність, захлинувшись у натуралізмі, вимагав, щоб романтиками були всі — і митці, і читачі... Виступав Хвильовий не сам: у парі з ним був височенький, стрункий і широкоплечий хлопець, виразно спортивної зовнішності, в сорочці з по-спортивному підкачаними рукавами; він весь час кидав репліки — гострі й дотепні, на які вся аудиторія вибухала оплесками або качалася від сміху; потім, після Хвильового, він встав і прочитав вірші — звалися вони «Поема Комуна». Вірші справили на мене потрясаюче враження, вони й справді були хороші, а Хвильовий ще заявив, що взагалі признає найкращими в сучасній поезії саме ці вірші — «Поему Комуна» Майка Йогансена.
Коли вечір закінчився, я вийшов з усіма і пішов до трамвая. Натовп слухачів — молодих робітників паровозобудівного заводу — проводжав письменників до зупинки, але коли вагон підійшов, то виявилося, що всі вони — місцеві, мешкають тут поблизу заводу, і в пізньому вечірньому трамваї виявилося всього три пасажири: Хвильовий, Йогансен і я. Вони сіли на передні місця, а я, звісно, постарався розташуватись якнайдалі від них, аж у другому кінці. Вагон рушив, за вікном привітно махали руки й кепки молодих читачів, потім промайнули вогні залізниці і попливли підсліпуваті вулиці робітничої Пєтінки. Я сидів, здалеку зиркав на таких жаданих і таких страшних для мене «справжніх» письменників, розумів, що якраз зараз слушна нагода підійти до так довго розшукуваного мною, але невловимого Хвильового (він сидів насуплений, абсолютна протилежність тому жвавому й говіркому, яким був щойно на трибуні, і тільки посіпував лівою ніздрею та торкав пальцем те місце на губі під носом, де мали б рости вуса), і я кляв та картав себе за свою несміливість, свою дитячу «застенчивость»: ні за що в світі я б не наважився підійти й забалакати до таких великих і недосяжних людей, як «справжні» письменники.
Йогансен посидів якийсь час поруч Хвильового — такий же мовчазний і скупчений, як і той, теж зовсім протилежний тому Йогансенові, котрий щойно виблискував перлами дотепності й чарував чудовими віршами. Потім Йогансен звівся і раптом... підійшов до мене, через весь трамвай.
Сівши навпроти на лаву, глянувши насмішкуватими й добрячими карими очима, Йогансен запитав:
— Слухайте, ви приїхали слідом за нами з міста, уважно прослухали весь літературний вечір, їдете знову з нами — теж мовчки. Хто ви такий? Репортер? Чи агент карного розшуку? Так ми нічого не вкрали і нікого не вбили. Все, що читав зараз Хвильовий про убивства і розстріли, — то зовсім не зізнання, то все вигадка, белетристика. У вас, у карному розшуку, знають, що таке белетристика?.. Чого ж ви мовчите? Я вас налякав? Я справді був переляканий, і мову мені відібрало. — Е, — сказав Йогансен, — недобре! Ай-яй-яй! Мусите доповісти вашому начальникові, що не впоралися з своїми обов’язками: фільор не повинен себе виказувати, фільор повинен бути схожим на всіх — така собі, знаєте, загальноподібна пересічність.
— Хіба... я... схожий на... фільора? — нарешті видушив я з себе, затинаючися: здогад письменника, в котрого я щойно вже закохався, мене тяжко вразив.
— Не схожі, а кап у кап такий, як є! — беззаперечно констатував Йогансен. — Гляньте на себе самі: мовчите, дивитесь вовком, ховаєтесь кудись у закуток! А одяг? Оцей фетровий капелюх з величезними, явно перебільшеними крисами; оця широченна блуза — як у вигаданого пролетаря з плакатів «Пролеткульту»; оці жовті черевики фасону «вера»... Боже мій! Треба бути справді агентом карного розшуку, щоб оце все начепити і вдавати з себе... актора провінціального театру!
— Я... я й є... актор, а зовсім не агент...— нарешті промимрив я, мало не плачучи.
— Справді? — Йогансен вирячився на мене, потім аж перекинувся на ослін у нападі реготу. — Миколо, Миколо, ти чуєш? Він справді актор, а не прикидається під актора, як ми думали... Це вже здорово! Це зовсім як у мистецтві: прикидатися під правду! — Йогансен реготав, Хвильовий з іншого кінця вагона позирав на мене теж зацікавлено: між ними, виявляється, була вже про мене розмова — здогад, хто я такий! — Хто ж ви такий? Якого театру? — звернувся Йогансен знову до мене пересміявшись.