Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.12



Сам Хвильовий при початку у своїх виступах на диспутах або в суперечках з товаришами так тлумачив свій заклик: європейські країни дійшли на шляху розвитку (капіталістичного, певна річ) значно вищого рівня, аніж Росія і Україна з нею; слідом за вищим рівнем економіки й техніки вищого рівня дійшла й свідомість європейців — психіка їхня куди більше відповідає умовам та вимогам сучасного життя. Тим-то й в питаннях культури, мистецтва і, зокрема, в літературних запитах європеєць (пересічний, певна річ, так би мовити, середньо-алгебраїчний!) стоїть зараз значно вище від нас, євразіатів — українців чи росіян. У Європи треба вчитися техніки і майстерності, в європейця — переймати його психічний склад...

Як бачите, доволі-таки примітивне, вульгарне уявлення процесів розвитку культури.

Але це було так. І саме так тоді сприймали його ми. Було так, доки Хвильовий не висунув поряд з тезою про «психологічну Європу» її малесенького ідейного сателіта: месіанську роль української нації — нації, що євразійським мостом «аркодужить» (футуристичне використання тичинівського словотвору «аркодужий») між Сходом і Заходом, між Азією і Європою.

Гасло орієнтації на «психологічну Європу», таким чином, з психологічної сфери зразу перемістилося в сферу політичну: так — політично — страктували його опоненти Хвильового, саме так — політично — сприйняла його войовнича націоналістична контрреволюція на еміграції, за кордоном, та причаєна, діюча «тихою сапою», і на Україні, — значить, таким політичним гаслом воно й було.

І відомо, куди це гасло Хвильового завело — до чергового послідовно-логічного заклику «геть від Москви!». Як сприйняли тоді це гасло ми — групка внутріваплітовської опозиції?

Воно нас ошелешило.

Воно ошелешило всіх. Думаю, що не тільки ми, опозиціонери, які все ж таки трималися купкою і мали якесь своє співдумання, але й всі інші «ваплітовці», в тому числі й найближчі до Хвильового його «мушкетери», — ніяк не чекали на таке гасло і відкинулись від нього. Та воно набрало вже широкого розголосу, коли з’явились його послідовники в різних галузях культури (наприклад, в економіці — Волобуїв, я знав його з часів громадянської війни, а в Головполітосвіті він був моїм прямим начальником). За цим гаслом дружно рушила вся українська націоналістична контрреволюція і зробила його своїм прапором.

Тепер, коли проминуло вже понад чотири десятиліття, коли за ці роки стільки зазнано й пережито, коли за цей час відбулися такі найвизначніші, історичної ваги, події — і в нашій Радянській Батьківщині, і за межами її, на світовій арені, коли колесо історії пройшло світом, підминаючи під себе уряди, партії, політичні системи, — тепер я не можу не зіставляти чимало з того, що тоді, колись, раніше існувало неначе окремо одне від одного або й взагалі минуло мою увагу. Тепер, на схилі мого віку, я не тільки згадую факти й події з минувшини, я мимоволі — з далекого теперішнього — дивлюсь на те, що було і десять, і двадцять, і тридцять, і сорок років тому, і бачу — в ретроспективі — їх невідчутні, невидимі в свій час для мене сув’язі.

Я повертаюсь думками до іншого талановитого українського письменника, теж мого сучасника,— Володимира Винниченка — і бачу сув’язь між його «європеїзаторством» (відразу тільки в літературі, тільки в мистецтві, тільки в культурі) та його ж пізнішою діяльністю — на політичній і державній арені (Центральна рада, Директорія, пізніше — на еміграції); бачу сув’язь винниченківських виступів проти «червоного імперіалізму» (Москви) з його ж таки, геть пізнішими, закликами до всенародного повстання проти Радянської влади на Україні — в ім’я національного і соціального, «всебічного», як казав Винниченко, «визволення»; бачу і дивуюсь, ошелешено дивуюсь: дійшов же Винниченко, соціал-демократ, який іменував себе більшовиком, причисляв себе до комуністів (заклав навіть закордонну українську Комуністичну партію),— дійшов же він, скажімо, до згоди запровадити на Україні... церковну унію, греко-католицьку віру, як державну релігію для українців, аби тільки відгородитися від Москви... А пізніше, в роки Вітчизняної війни, коли гітлерівці запропонували йому... очолити українську націоналістичну контрреволюцію, відмовився від співробітництва з фашистами.

Я не шукаю тут аналогій, але Хвильовий повторив чимало винниченківських теорій і хоча до автокефалії чи закликів до повстання проти Радянської влади, звичайно, не дійшов, але ж і в його теоріях, - як і в теоріях Винниченка, були зародки того, що двома десятиліттями пізніше склалося в певну програму «нацкомунізму». Так, складна й суперечлива річ — історичний шлях, розвиток суспільної думки, видозміни політичних ідей... а ще складніший — ідейний світ людини.

Сьогодні — більше як через чотири десятиліття, найважливішого в історії нашої країни тридцятиліття, після найскладніших соціальних процесів, коли й власного життєвого досвіду накопичено чимало, — сьогодні я розумію: для партії, що керує ідеологічним процесом у країні, були підстави поставитись з недовірою до організації, що її провідці обстоювали постулати, не відповідні програмі партії. Сьогодні я розумію, що тодішні концепції Хвильового, починаючи від його заперечення Шевченка та висування натомість Панька Куліша і аж до горезвісного гасла «геть від Москви», — то були концепції антипартійні, несумісні з комуністичним світоглядом, противні самому духові солідарності трудящих у визвольній боротьбі. Але ж тоді ми, тобто рядові члени організації ВАПЛІТЕ, не мислячи антирадянськи, не дотримуючись жодних контрреволюційних концепцій, однак бувши політично малоосвічені, не вміли побачити антипартійності за фрондою хвильовистських виступів. Сьогодні ви скажете — дурниці! Ви скажете: як же це могло трапитися, щоб ви не побачили, не зрозуміли, не усвідомили? Сьогодні ви можете посміятися з нас або й сказати просто: не морочте голову, не намагайтеся вибілити себе в давноминулому! І все ж таки ви не матимете рації.

Сутність помилки переважної більшості «ваплітовців» полягала в тому, що декларували ми боротьбу за нову літературу, нове мистецтво, нову культуру — літературу, мистецтво, культуру пролетарську, комуністичну, але практично ми і не вміли за них боротись, і не знали — як же боротися? Ми присягались марксизмом, теоретизували про економічну базу та ідеологічну надбудову, декларували єдність форми та змісту на ідейній основі, а на практиці ми раз у раз форму відокремлювали від змісту і взагалі мистецьку творчість — від ідейної основи. Адже тодішню літературну ситуацію — вельми складну й плутану ідейно — ми обмежували лише взаєминами між літературними організаціями (ВАПЛІТЕ ВУСПП — Комункульт — «Авангард» —«неокласики» і т. д.), взаєминами не завжди принципіальними, і розуміли літературний процес як природне і закономірне змагання між формальними напрямками. Та ще — хіба як боротьбу... авторитетність у літературі — традиційну, мовляв, «літературну отаманщину», за кваліфікуванням Йогансена. Наївно? Так. Але таке тлумачення — змагання між формальними напрямками — цілковито збігалося з нашим розумінням самого сенсу літературних шукань: шукаємо, мовляв, новий стиль, котрий був би еквівалентний добі. А доба ж — гегемонії пролетаріату!

Чи не були примітивні подібні літературні позиції? Були примітивні. Коли оглянутися сьогодні. З верховин незаперечних досягнень радянської літератури, знаної по всіх країнах світу, перекладених на десятки мов її шедеврів, розмаїтої в жанрах і стилях — літератури соціалістичного реалізму, що й витворювався в боротьбі між тими колишніми літературними угрупованнями. Коли дивитись з верховин побудованого в нашій країні соціалізму та нестримно поширюваних соціально-визвольних процесів у всьому світі, з верховин нашої доби — розщепленого атома та проникнення у космос... А тоді — сорок років тому — щойно після повалення старих богів та знищення колишніх авторитетів; у економічному хаосі в країні та ідейній плутанині в мистецтві часів непу; в роки, коли тільки-тільки проголошено в нашій темній країні боротьбу за ліквідацію неписьменності... Ні, тоді це не був такий вже кричущий примітив.

І от ВАПЛІТЕ припинила своє існування.

Сталося це 14 січня тисяча дев’ятсот двадцять восьмого року.

«Ваплітовців» за весь час існування ВАПЛІТЕ було всього двадцять сім чоловік: Бажан, Вражливий, Громов, Демчук, Дніпровській, Досвітній, Епік, Іванов Павло, Йогансен, Квітко, Куліш, Коцюба, Копиленко, Лейтес, Любченко, Майський, Панч, Сенченко, Слісаренко, Смолич, Сосюра, Тичина, Фельдман, Хвильовий, Шкурупій, Яновський, Яловий.

Оце й усі.

З них до сьогодні пішли з життя вісімнадцятеро.

Першим пішов з життя той, хто й придумав ВАПЛІТЕ та організував її, — Микола Хвильовий: кінець кінцем це також було завершенням ваплітянства.

Портрет Петрицького (автопортрет)
Портрет Петрицького (автопортрет)


ТОГОЧАСНІ ЛІТЕРАТУРНІ ІНТЕРЛЮДІЇ: 2. „МЕЦЕНАТИ"



Ніякі спогади про літературне життя двадцятих і початку тридцятих років не будуть повнокровні, якщо не згадати оту трійцю: Постоловський — Ліфшиць — Фурер. Здебільшого про цих трьох так і говорили — нероздільно, і казали на них у такому випадку «свята трійця», «тріумвірат» або ж «мозковий трест». А роздільно існували вони як Фуся (Фурер), Боба (Ліфшиць) і тільки третій, Постоловський, — на прізвище.

А казали про них нероздільно тому, що були вони троє нерозливні друзі, і скрізь — на вулиці, в театрі, в Будинку Блакитного — з’являлись неодмінно разом; а ще тому, що троє вкупі становили вони неначе представницьку тріаду: партія — робітництво — селянство. Бо Постоловський завідував сектором літератури й мистецтва в ЦК партії; Боба (Борис) Ліфшиць був редактором «Робітничої газети «Пролетар»; а Фуся Фурер редагував газету «Радянське село» та очолював усі інші спеціальні видання для села, скупчені біля цієї газети з астрономічним, як на ті часи, тиражем, щось 500 чи 600 тисяч примірників.

Прозивали цю «святу трійцю» ще й «могуча кучка». Бо й справді, не було, либонь, серед завдань культури такого, чого не могли б здійснити ці троє, власне, організації, які вони очолювали та представляли. На ідеологічну роботу на селі партія в ті роки звертала особливу увагу, а роль культвідділу профспілок, що видавав «Робітничу газету «Пролетар», в організації культурного процесу в країні була тоді величезна. На відтинку літератури це й персоніфікувалось для нас в особах Постоловського, Фурера та Ліфшиця. Треба було видавати якусь нову газету — організовувати її доручали або Ліфшицю, або Фуреру — залежно від того, для міста чи для села; виникала в якоїсь літературної групи ідея видавати свій журнал чи альманах — це брали на себе Фурер або Ліфшиць; готувалась виставка у художників чи скульпторів — Ліфшиць і Фурер були її покровителями; утворювався якийсь новий театр — і тут без Фурера та Ліфшиця не могло обійтися. Втім, кожний з них мав ще й свій, власний, сказати б, відомчий театр: культвідділ профспілок — «Веселий пролетар», видавництво «Радянське село» — пересувну групу «Веселі книгоноші» (назва, до речі, від першого спектаклю-антре під такою ж назвою, який написав я). Постоловський у Центральному Комітеті, певна річ, об’єднував ці дві периферії — мистецьку роботу серед пролетаріату і на селі — і в’язав в одне обидва напрямки діяльності на культурному фронті.

Слово «меценати» в словниках пояснюється так: «За ім’ям римського багатія Мезенас, що жив у першому столітті до ери християнства і уславився широким покровительством поетам і художникам, — кажемо на всіх багатих покровителів наук та мистецтв». В нашу еру, тобто в країні будованого соціалізму, це слово майже зникло, бо пішли в непам’ять грошовиті покровителі — типу Сави Морозова в Росії або Алчевських чи Симиренок на Україні. Однак у ті — двадцяті та тридцяті — роки слово це ще жило, тільки, певна річ, зовсім змінивши свій зміст: фінансовим покровителем наук та мистецтва стала сама держава або громадськість, а за меценатами-одинаками залишилося, так би мовити, духовне покровительство: вони стали засновниками та організаторами різних культурно-мистецьких починань. Таким був Луначарський в Росії та, мабуть, ще десятки мені не відомих; таким був Блакитний на Україні; а далі, після його смерті, якоюсь мірою заступив його оцей тріумвірат: Постоловський — Ліфшиць — Фурер.

Борис Ліфшиць з’явився в нашому літературному середовищі ще за життя Блакитного: він очолював київську філію «Гарту». Фуся Фурер об’явився трохи пізніше— з Черкас. На час переїзду Ліфшиця до Харкова та появи на обрії Фурера і Постоловського з колишнього, за Блакитного, животворного осередку — «Вістей» — літературний народ потроху розбігся. «Селянська правда» з Сергієм Володимировичем Пилипенком на чолі аж надто вже заплужанилась. І до товариських, компанійських, а головне, по-справжньому передових у питаннях культури та аж ніяк не догматичних Фурера і Ліфшиця охоче потяглись усі «дикі» або з «попутницьких» організацій літератори.
Та й територіально Боба з Фусею розташувалися дуже зручно — в межах територій літературного ярмарку: монументальний особняк «Радянського села» стояв по один бік Театрального майдану, «Робітнича газета «Пролетар» з усіма своїми журналами поклала два поверхи на будинок газети «Вісті» — по другий бік майдану. Тут же, під «Вістями», містився й місцевком письменників — єдина на той час організація (професійна), що об’єднувала всіх письменників. Тут же були всі вусппівські організації, а пізніше — з тридцять другого року — оргкомітет СРПУ.


Портрет Веніаміна Фурера
Портрет Веніаміна Фурера


Крім того, що гріха таїти,— під «Вістями» у підвалі була більярдна й забігайлівка Парфішки, а по другий бік — вірменський винний погрібець, а зразу за театром «Березіль» — кафе «Пок»: місця перепочинку літераторських душ.

Та повернімося до тріумвірату.

Насамперед хочеться описати цю пам’ятну в історії організації українського радянського культурного процесу «святу трійцю» зовні.

Постоловський був велетень, либонь, найвища ростом людина на всю Україну. Але був він не якийсь там цибатий довгань, а збудований пропорційно — ставний та широкий в плечах. Як усі велетні та люди виключної фізичної сили, був він вдачі напрочуд лагідної та доброзичливої, — саме про таких і кажуть: мухи не зобидить або: хоч до рани клади. Вираз лагідності та доброзичливості був записаний і в самих рисах обличчя — простуватого, з русявими, по-козацькому вниз, вусами. Він дуже соромився свого велетенського росту і своєї страшної фізичної сили і тому, ходивши, сутулився та прихиляв голову, наче збирався ввійти у низенькі двері; а ручкаючись, торкався вашої руки самими кінчиками пальців і мерщій вашу руку відпускав, боячись ненароком стиснути і розчавити вам долоню.

Боба Ліфшиць, навпаки, був мало чим вищий від середнього на зріст ліліпута — Постоловському він сягав трохи вище пояса. Це однак аж ніяк не заважало їм ходити завжди в парі (Фуся Фурер крокував третім скраю), — тільки на вулицях за ними бігли вуличні хлопчаки й дражнили Патом і Паташоном. Мав Боба дуже приємну зовнішність — тонке, з делікатними рисами, як це кажуть, інтелектуально виражене обличчя, чорнявий, завжди чисто поголений і акуратно підстрижений. Так само дуже охайно та елегантно і одягався Боба. Він рухався дуже швидко — був жвавий, меткий, рвучкий, хоча й дещо меланхолійний вдачею. Всім товаришам і взагалі кожному, хто траплявся поблизу, Бобі кортіло зробити щось приємне — чимдуж порадувати або в чомусь допомогти. Тому позаочі Бобу дражнили ще й христосиком.

Фуся Фурер був напрочуд гарної і мужньої зовнішності. Високий на зріст (звичайно, від Постоловського нижчий на голову!), ставний, збудований, як Аполлон, з поставою тренованого спортсмена, з осанисто посадженою на плечах головою — розумною головою, з рисами обличчя наче вирізьбленими різаком скульптора: красень з тих, за якими терпне гаряче жіноче серце. Але вдачею — аж ніяк не з тих, що ганяються за кожною жіночою спідницею. Зовні був він трохи схожий на Довженка — в юнацьку пору Сашка. Втім, і внутрішньо, душею, теж був такого ладу: шляхетний, вдумливий, чулого серця. Був до того Фурер блискучим, ініціативним організатором, — цим талантом вславив себе скрізь, де б і ким би не працював: редактором центральної української селянської газети, керівником окружкому на пролетарському Донбасі, секретарем міськкому партії в Москві.

Характерною рисою усіх трьох було ще й те, що всі троє були вони не сільського, а міського походження (що в ті часи серед працівників українського культурного фронту траплялось не часто), але всім корінням своїм виросли з українського і соціального і культурного процесу — українська культура була в кожному з них органічна.