Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.29

---

Адже ці місця — казарми дев’ятого полку і плац між корпусами казарм — були аж надто пам’ятні, по-різному і мені, і Ірчанові.

Я, бувши гімназистом, тут грав у футбол; потім — теж ще в гімназичну пору, в роки першої світової війни, коли в цих казармах розташувалися численні військові госпіталі, — працював добровольцем-санітаром у вільні від гімназії години; пізніше — вже після закінчення чотирирічної імперіалістичної війни, в війну громадянську, коли з німецького полону раптом вдарила багатотисячна хвиля військовополонених-репатріантів, суціль хворих на висипний тиф, — знову тут робив я, студент, у загоні по боротьбі з висипним тифом: санітаром, лікпомом, начальником моргу — аж поки й сам не звалився у висипно-тифозній гарячці. І тут же, в цих казармах, — згодом, двадцятого, либонь, року, коли я далі робив у Червоному Хресті, — тут лежали покотом на соломі повалені пошестю галичани. Я ходив біля них, а потім виносив трупи, укладав на драбиняки й вивозив до братських могил. У трикутнику Жмеринка—Рів—Браїлів — периферія діяльності нашого загону Червоного Хреста — їх лягло тоді трупом щось побіля десяти тисяч...

Ірчанові теж добре пам’ятні були ці події — тільки ж... з другого боку: він був поміж отих вояків.

Січові стрільці — з петлюрівцями, січові стрільці — з денікінцями, січові стрільці — з червоними... Трудними й плутаними стежками пройшли свій історичний шлях ці військові формації — УГА та «Українські січові стрільці». Плутаний та трудний був і той період в історії нашого народу. Складні, плутані події, смутний і страшний час... «Трагедією Першого травня» найменував свою книгу про той час і ті події учасник тих подій — письменник Мирослав Ірчан. Гірка, але чесна книга...

Я думаю, що переповідаю Мирославові думки точно, бо нині, коли вже ґрунтовно обізнався з історичними джерелами та зіставив здобуті інформації з своїми власними спогадами з того часу (я ж бо таки сучасник тих історичних подій), — не можу не поділити думок Ірчана.


Патріотичні почуття того покоління української молоді підступні сили реакції раз у раз обертали на лихо Україні і на шкоду українському народові.

Мирослав тяжко вболівав за своїм — справді загубленим — поколінням, сам у тому страшному, трагічному процесі ставши комуністом, більшовиком. Душу йому було тяжко поранено, рани були недавні, свіжі, незагоєні, роз’ятрені...

Пригадую, як почалася наша з Мирославом розмова на цю тему, — тоді, на маневрах.

Жмеринку боронили «сині», а здобувати мали «червоні». Ми з Мирославом дістали в Штабі завдання — дати опис «бою». Штабісти взяли наш планшет, заломили карту на квадраті, в якому мала розгорнутися «битва», і тицьнули гострієм олівця в висотку, що панувала над пересіченою місцевістю: от звідси! Виконуйте... І ми пішли шукати тую висотку. Дорога привела нас на кладовище, і ми знайшли вказану нам висотку: то була... могила моїх батьків. Дивні бувають у житті випадки й збіги обставин... Ми з Мирославом сіли на могилу моїх батьків, поклали планшети, вийняли блокноти. Але «бою» все не було та не було. І ми сиділи, вигрівалися в теплих променях передосіннього сонця і дивилися на панораму міста перед нами й околишні діброви й поля: гарний моєму окові ландшафт Поділля — хвилястий, погорблений, з пагорбами і долинами, з буковими та грабовими дібровками по улоговинах.

Кладовище розташувалося на узвишші, могила моїх батьків була на високому місці — і видно нам було ген далеко навсібіч. Центральну частину кладовища, де розмістилися могили місцевих, жмеринських, громадян, відділяв неглибокий окіп від могил «зайд» — тут розташувалося одне з військових кладовищ, що за чотири роки імперіалістичної війни та ще за чотири роки війни громадянської оточили Жмеринку майже суціль — кільцем. Я знав ті усі кладовища — копав на них могили, возив драбиняком мерців, потім заливав вапном. Знане було мені і це кладовище перед нами.

— Мирославе, — сказав я, — а знаєте, оце ж — могили ваших «усусів»...

Отоді й почалася ота розмова. «Бій» ми спостерігали не справжній — умовний, штучний, тільки на маневрах і без смертей. Але смерть перед нами була справжня і щедра, і могили були справжні і Мирославові — рідні.
Книгу «Трагедія Першого травня» я читав року двадцять четвертого, тільки вона вийшла в світ, тепер мав до неї докладний коментар — від автора.
Багато було в мене взагалі розмов з Ірчаном — був він співрозмовник цікавий, змістовний, розумний, та ця розмова запам’яталася особливо: в неї Мирослав вклав увесь свій біль.

А на могилах отих трапилося мені бути ще раз — років двадцять пізніше. Власне, не — на могилах, а — в тих місцях. Бо могил вже там не було. Життя зорало поле бою, і стояли тепер по давніх гробках високі жита, колихаючися проти вітру, хвилями відбігаючи аж за обрій.
А втім, така доля усіх могил: по них пройде плуг і зоре під спожиток для наступних поколінь.
І небагато — мізерна частка — перейде в пам’ять молодших поколінь від пережитого поколіннями попередніми.

ГАЛАН

Моє знайомство, товаришування й дещо своєрідні взаємини з Галаном у часі збіглися з Галановою драматургією — її початком та її кінцем. Я спізнався з Галаном по його першій п’єсі — «Вантаж» — так би мовити заочно: я жив тоді в столиці Радянської України Харкові, а Галан — під Польщею, на Західній Україні. І двадцять років пізніше я зразу впізнав Галана в його останній п’єсі «Під золотим орлом», дарма що поза очі, бо цього разу прізвища автора на примірнику п’єси не було: Галановою стилістичною манерою позначалася кожнісінька репліка тексту.



П’єсу «Вантаж», десь року двадцять восьмого чи двадцять дев’ятого, я читав у рукопису, даючи рецензію до друку, либонь, для ДВУ. І мене щиро захопила тоді чиста, сердечна, без спинання на котурни, революційна піднесеність твору. Так принаймні я сприйняв п’єсу тоді, на світанку пожовтневої української драматургії, — тепер я її не перечитував.
П’єсу «Під золотим орлом» я читав також у рукопису — як член жюрі державного конкурсу на п’єсу, либонь, сорок сьомого чи сорок восьмого року. Я перечитав тоді десятків зо два чи зо три п’єс — «Під золотим орлом» була, безперечно, найкраща поміж усіх, і я рекомендував її на першу премію; не пригадаю зараз, як — після голосування — вийшла вона на першу чи на другу премію.

Я називаю «Під золотим орлом» останнім твором драматурга Галана, бо ж «Любов на світанні» хоча й опублікована пізніше, одначе, скільки мені відомо, задумана автором була раніше як прямий відгомін на боротьбу з бандерівщиною: Ярослав розповідав мені цей сюжет, коли я пропонував йому написати для журналу «Україна», який я тоді редагував, статтю проти дії націоналістів. Але братися до реалізації цього сюжету тоді в Ярослава відпала охота. Пригадую, він сказав тоді: «Я можу написати про зарізяк, котрі сидять у схронах, про єзуїтів, котрі тримаються амвонів, але ж дехто у нас вдає, що цього нема і все «благополучно»..» До сорок дев’ятого року атмосфера спотворення ідейної боротьби дещо вивітрилася, і Галан, слідом за своїми бойовими антинаціоналістичними статтями та фейлетонами, опублікував і «Любов на світанні» — не найкращу з своїх п’єс.
Невдовзі потому сокира націоналістів вкоротила йому віку.

Сьогодні сюжет п’єси «Вантаж», що була моїм першим, нехай і заочним, знайомством із Галаном, я не пригадую, та добре пам’ятаю, як радісно стало мені тоді, коли я прочитав цей рукопис: отже, і на уярмленій Західній Україні народився драматург! Ми на Радянській Україні дуже вболівали тоді за літературним, ба й цілим народним життям на окупованих польською шляхтою західноукраїнських землях. У львівському мистецькому підпіллі тоді щойно народився альманах «Вікна» — і ми знали вже поета української революції під Польщею Василя Бобинського, знали й першу прозу комуніста-підпільника Петра Козланюка. Тепер приходив у це прекрасне коло молодих літераторів-комунарів та підпільників і свій драматург. Тож лягав уже міцний міст «аркодужого перевисання», як казав Павло Тичина, через міцно замкнутий кордон, через жалюгідний струмочок Збруч, що криваво розтинав тіло України надвоє. Адже тут, на Радянській Україні, довкола Мирослава Ірчана вже громадилися сили молодих західноукраїнських літераторів: Гжицький, Бедзик, Загул, Гадзинський, Гаско та й наймолодші — Дмитерко, Турчинська, Сопілка, не пригадаю — ще хто? А від товаришів, що жили й робили разом з нами, але раптом зникали на якийсь час там, у західноукраїнському підпіллі, а тоді знову з’являлися на своїх місцях серед нас, ми ж мали «по секрету» відомості про всезростаючу активність КПЗУ — нелегальної бойової Комуністичної партії Західної України. І ми мріяли, так — тоді лише мріяли, про той час, коли до Сяну і до карпатських полонин розіллється наша єдина Радянська Українська держава. Отже, перше знайомство з Галаном хоча й було заочне, одначе радісне, хвилююче, сповнене сподівань. Та побачився з Галаном я лише років за десять — в годину возз’єднання.

То було невдовзі по приєднанню Львова — з місяці жовтні. Ми їхали п’ятеро — Головко, Копиленко, Скляренко, Бедзик і я. Поїзд прибував пізно вночі, звечора у Львові заходила комендантська година й ходити вулицями було невільно, бо лютували ще польські націоналісти-терористи, і ми турбувались: де ж нам подітися до ранку, невже пересиджувати на вокзалі? Ми телеграфували про наш приїзд Панчеві, що допіру переїхав до Львова керувати новоутворюваною письменницькою організацією, та вислали телеграму не з Києва, а вже з дороги, і зовсім не були певні за справність телеграфного зв’язку в колишній, нині зруйнованій Жечі Посполитій. Та тільки вийшли ми з вагона на перон, до нас наблизився чоловічок — невисокий на зріст, у широкому модному пальті — й чемно зняв крислатого капелюха:

— Прошу, товариші Головко, Копиленко, Скляренко, Смолич? — Він гречно посміхнувся. — Я вас впізнав одразу, з фото. Мені доручено зустріти вас і приставити до готелю, бо ж ви не маєте комендантських перепусток. Авто чекає на вас. Моє прізвище Галан.

Так відбулося знайомство, і тиждень чи два, що ми перебували у Львові, ми були майже нерозлучні з Галаном, що скрізь супроводжував нас, показував місто, водив по галереях і музеях, виступав разом із нами на літературних вечорах, рекомендуючи нас новим колам західноукраїнських читачів — у Львові, Винниках, ще десь — не пригадаю.

І отут довелося зазнати цього дивного, але, десь певне, багатьма знаного почуття: не дальшого зближення з людиною, а віддалення. Десять років, як я пізнав Галана поза очі — знав вже не одну його п’єсу, читав оповідання, нариси й статті, не раз і не двічі в своїх статтях чи виступах про українську драматургію згадував його, взагалі, відчував до нього — через його творчість та відомості про громадсько-політичну діяльність у західноукраїнському під Польщею підпіллі — певну близькість, спорідненість, дружність, шану. А от спізнався особисто, бачився день у день, говорив — і накінець, дивна річ, відчув, що близькості ж ніяк нема, дружність якась офіційна, шана — холодна. Дивне це почуття: кожного нового дня, прожитого спільно, знаєш людину менше, як попереднього, гірше, як знав, доки знайомився особисто. Можливо, це обманливе почуття? А може, й закономірне. Адже лише з людьми поверховими, легковажними знайомишся легко, спізнаєшся швидко і зразу стаєш запанібрата. Можливо, щире пізнання, справжнє зближення з людиною глибокою в своїх почуваннях, багатою своїм внутрішнім світом починається саме так — з настороженості, відчуженості, навіть антипатії,— щоб тільки аж потім, невдовзі, розкритися, розквітнути вповні.

Саме так було між мною та Галаном: розвиток дальших наших взаємин якраз це підтвердив.
Минуло, мабуть, із місяць після мого повернення зі Львова до Харкова, і якось пізно увечері, коли я працював біля столу, раптом задзвонив дзвоник біля дверей моєї квартири. Я вийшов у передпокій, відчинив двері — переді мною стояв Галан.

— Добривечір! Пробачте, що пізно. Дозволите зайти, товаришу Смолич?
— Хіба ви в Харкові? — Я здивувався, бо не чув, щоб у Харкові об’явився хтось із західноукраїнських письменників, а був же я керівник харківської організації і про приїжджих мусив би знати попереду всіх.

— Щойно з поїзда. — Тепер я побачив у руці в Галана невеличку валізку, власне портфель. — Маю дискретну розмову до вас, товаришу Смолич, коли не заперечуєте. А тоді вже рушу по готелях шукати ночівлі.
— Ну, про готель подбаємо вже завтра, — запропонував я, — а сьогодні переночуєте в мене, бо пізно. Прошу, заходьте!

Мені запам’ятався той вечір, власне ті нічні години, в розмові між мною і Галаном. То була справді дискретна розмова. Аж тепер виявилося, що ми таки зблизилися тих перших днів у Львові, коли здавалося, що не зближуємося, а віддаляємося. Галанова мова до мене була сповнена найглибшої довіри і найбільшої відвертості.

Запам’яталися мені і дрібниці. Година була пізня, в моїй хаті вже всі обляглися спати, і ми, в моєму кабінеті, взялися хазяйнувати, щоб нікого не збудити, по-парубоцькому. Чайник поставили на електроплитку біля лампи на письмовому столі, відкрили консерви і їли просто з бляшанки, хліб накраяли на аркуш паперу.

Питвом я почастував Ярослава добірним — калганівкою. Він куштував її вперше, і вона засмакувала йому дуже: пізніше, коли він ще приїздив до Харкова, неодмінно приходив до мене і просив виставити калганівку. Коли я дістав ще корінець калгана, то передав Ярославові до Львова.

Про що ж була дискретна розмова?
Багато про віщо. І насамперед, про причину приїзду Галана.
Ярослав повідав мені, що приїхав він до Харкова, щоб розшукати свою дружину. Свою дружину — Ганю Геник, абітурієнтку Коломийської гімназії, що виховними стараннями Галана теж стала членом КПЗУ. Кілька років тому вона таємно перейшла кордон — з нелегальним партійним дорученням і тому, що мріяла вчитися в вищій школі на лікаря. Вступила до медичного інституту в Харкові, вчилася, писала Ярославові листи — радісні, щасливі листи людини, що досягала жаданої мети. І раптом... урвалося: ні листів, ані відповіді з інституту, куди звертався Галан по довідку. Дівчина зникла без сліду.
Вранці ми з Ярославом рушили шукати слідів Гані Геник, студентки Харківського медичного інституту. Гуртожиток студентів медінституту був на новій, нещодавно прорізаній вулиці (назви не пригадаю) десь під іподромом, і я повів Галана найкоротшим шляхом... В гуртожитку медінституту нам не повезло. Величезний, три-чотириповерховий будинок стояв порожнісінький: студенти виїхали в колгоспи визбирувати примерзлі буряки і ще не повернулись. Про це повідав нам швейцар — єдина жива істота в величезному будинку гуртожитку. Це була дуже колоритна й характерна постать: борода лопатою, кашкет з галунами, на босих ногах — капці.

— Скажіть,— запитав я швейцара,— ви давно тут працюєте?
— Не так щоб давно, але давніше й не могло бути: від того дня, як побудовано цей будинок — років зо три вже буде.
— І ви багатьох пам’ятаєте студентів — з тих, що тут проживали?
— Наша должность така, — поважно відказав швейцар з бородою, — що ми зобов’язані пам’ятати всіх. А котрого хваміліє в голові не вдержиш, той однаково не забудеться, бо в
книгу записаний...

Галан жваво скинувся — він стояв похнюплений, не знавши, що чинити далі.
— В книгу? Яку книгу? Ах, так, звичайно: повинна ж бути домова книга!
— Точно! — підтвердив швейцар. Він пишався своєю значущістю.— Позаяк мусить бути порядок.
Галан торкнув старого за руку.

— Слухайте, товаришу, а можна глянути до вашої книги?

Швейцар подивився з-під брів насторожено:
— Не дозволено. Позаяк — документ!.. — Та цікавість таки взяла гору. — А ви, власне, ким же інтересуєтесь?
— Нам треба довідатись про одну студентку, галичанку... Вона мешкала тут років зо два тому...

Швейцар глянув уважніше:
— Ге — два! Невкоснительно вже третій пішов...
Галан вхопив його за руку:
— Так ви пам’ятаєте? Ви знали її? Що з нею? Де вона?
Швейцар одвів руку Галана, відсторонився і дивився, не ховаючи підозри:
— А ви ж хто такі будете? Коли з органів, то попрошу документ. Галан не зрозумів:
— Я чоловік її, чоловік! Розумієте? Швейцар глипнув спантеличено:
— В яких, кажете, смислах — чоловік?
— Ну, чоловік: Ганя Геник — моя дружина!

Галан знову вхопив швейцара за руку.
Та швейцар знову відсторонився, і тепер в погляді його була неприхована недовіра:
— Що то ви таке торочите! Купи не держиться! Позаяк студентка Геник була іноземного проісхождєнія: з Польського государства.

Ярослава вже била пропасниця. Він тремтів, обличчя йому мінилося — він то шарівся, то блід: людина, що стояла перед ним, знала його дружину — в цьому не було сумніву.