Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.26



Потім ми пообідали і всі гуртом завели Павла Михайловича до приділеної йому тим часом — до влаштування — кімнати: тут же, в другому дворі Партизанського штабу, в другому корпусі-флігелі, в коридорі, де містилася й редакція. В цьому коридорі, крім кімнатки редакції «Україна» та двох кімнаток редакторату Укрвидаву, було ще три кімнатки з ліжками: тут переночовували по кілька днів здебільшого зв’язківці, що прибували з територій, захоплених окупантом, щоб, діставши потрібні інструкції чи матеріали, знову летіти на рідну землю... В одній з цих кімнат спав у цю хвилину якийсь невідомий дядько з величезною бородою; в другій, крайній, тулилася прославлений снайпер Людмила Павлюченко — її викликав ЦК комсомолу; третя, середня, була на цю ніч вільна.

Був уже вечір, всі — Рильський, Яновський, Зегер — пішли, залишився ще на якийсь час тільки я: в мене була нічна перепустка, і всі вулиці засніженої, промерзлої, пустельної воєнної Москви були для мене відкриті цілонощно.

В кімнаті, крім ліжка, вкритого ковдрою, нічого не було, і ми з Павлом Михайловичем сіли на ліжко. Електропроводки в кімнатці теж чомусь не зроблено, і нам світив каганець на підвіконні замаскованого чорним папером вікна.

Кілька хвилин ми мовчали. Тиша стояла в кімнатці, в цілому спорожнілому на ніч корпусі штабу на Тверському бульварі, здавалось, в усій замаскованій, закамуфляженій, причаєній підфронтовій Москві. Потім ми заговорили.


Портрет Любченко
Портрет Любченко

— Отак, Юрію Корнійовичу, — сказав Вишня. — Отак, Павле Михайловичу, — відказав я.

То й була, власне, вся наша розмова — тоді, першого вечора, в день повернення Остапа Вишні.

Та тими скупими словами ми сказали тоді один одному дуже багато: то була й згадка про минуле — хороше й погане; був і обмін першими думками й враженнями з приводу сучасного стану речей; були й міркування про те, що чекає нас ще попереду. Адже багато можна висловити самим мовчанням, а вже цілим реченням аж із трьох слів — і поготів.

Ми мовчали, бо я не насмілювався запитати Павла Михайловича про будь-що, що б торкнуло його трагедію... А більше мені не було про що й заговорити. Ми мовчали, бо Павло Михайлович ще не міг сам почати розповідь про пережите — він ще боявся повірити самій правді. А про що інше, окрім пережитого, ще міг би він заговорити?..

Потім ми обмінялися кількома фразами про те, що завтра ж треба послати телеграму дружині Павла Михайловича та відшукати дочку, що жила десь у Москві. І домовились, що завтра ввечері підемо з Павлом Михайловичем до мене. І побажали один одному на добраніч...

Я йшов того зимового морозного вечора додому дзвінкими, спустілими, темними вулицями Москви — Тверським бульваром, вулицею Герцена, Моховою, поза Манежем, попід Кремлем повз Боровицьку браму, тоді Кам’яним мостом на той бік Москви-ріки, Набережною і Лаврушинським провулком — і чудно було мені на серці: і добре, і зле. Влучно про таке сказав Олесь: «З журбою радість обнялась...» Радісно було думати, що Павло Михайлович повернувся, але стільки журних, болісних спогадів, прикрих, дошкульних роздумів сколихнулося знову в пам’яті серця і в пам’яті розуму...

На перехрестях — з морозяного мороку — виникали назустріч постаті парних нічних патрулів і брязкала зброя.

— Комєндантский патруль. Пред'явите докумєнти ваши...

Я показував службову комендантську перепустку з червоною перехресною смугою: вільно ходити скрізь вулицями Москви і вдень, і вночі, — і йшов далі, до патрулів на другому перехресті. Йшов серединою вулиці: на тротуарах понамерзали цілі тороси, попід тротуарами кучугурами громадилися замети, а посередині вулиці сипкий сніг здуло вітром і залишився лише тонкий наст на асфальті або бруківці. Підбори чобіт гучно вигупували по лункому насту.

Другого вечора ми з Павлом Михайловичем вибрались до мене зарані, до комендантської години, — доки ще діяло метро, домовившись, що ночувати Павло Михайлович залишиться в мене. Ми сідали в метро на Арбаті, а виходили на щойно — в воєнний рік — збудованій і відкритій станції Новокузнецькій.

Тут, у метро, з сердешним Павлом Михайловичем трапилося два конфузи.

Коли ми підійшли до стрічки ескалатора, Павло Михайлович — скільки я його не попереджав, що треба ступати спокійно,— спинився, примірився, аж зіщулився, і раптом... стрибнув. Певна річ, що тієї ж секунди він заточився, втратив рівновагу, впав і загримів по рухливих східцях униз. Я ледве наздогнав його, допоміг звестися і — зашарілому, зніяковілому — вичитував лекцію про поведінку на ескалаторі і взагалі у метро, аж поки ми не доїхали донизу. Лекція не допомогла, і коли стрічка ескалатора скінчилася, Павло Михайлович знову стрибнув — і знову мало не впав.

Другий конфуз трапився за хвилину — тільки підійшов поїзд. Я ввійшов у вагон попереду — щоб наочно продемонструвати Павлові Михайловичу, як треба заходити у двері вагона метро, де люди входять і виходять, не додержуючись правого і лівого потоку. Та Павло Михайлович чемно перед кимось поступився, потім загаявся невідомо чого і коли, нарешті, ступив через поріг, то в цю секунду двері якраз «вистрілили» — і пневматики міцно закліщили сердешного Павла Михайловича: голова і плечі у вагоні, а ноги по той бік... На щастя, затисло не за талію, у вузькому місці, а нижче талії, на широкому місці, — і загальними зусиллями всіх пасажирів бідолаха Павло Михайлович був затягнений у вагон. Тягти отак у вагон, не даючи аварійного стопу й не відключаючи пневматики, дуже важко і клопітно — ми в цьому пересвідчилися на власному досвіді.

Зовсім збентежений був сердешний Павло Михайлович, та... з того малого лиха стало враз велике добро: раптом заблищав знаменитий «вишневий» гумор. Павло Михайлович почав жартувати — кепкувати з себе. І такого наговорив, що, доки ми доїхали до своєї станції, весь вагон вже качався від реготу.

Вишня! Вишня відроджувався на очах — відроджувався з такого маленького, зовсім незначного зовнішнього поштовху...

Вийшовши з метро, ми пройшли квартал, тоді ще сходи дев’яти поверхів (ліфт у ті часи не діяв!) і, нарешті, добулися до дверей мого мешкання.

Я мешкав тоді (видворений уже і з готелю «Москва», і з готелю «Метрополь» — за довгопроживання) в Лаврушинському, 17, в будинку московських письменників, у квартирі Костянтина Георгійовича Паустовського. Любий мій друг Костянтин Георгійович був ще в евакуації в Алма-Ата, а мені дозволив скористатися з його розбомбардованої московської квартири. Але розбомбардовано квартиру зовсім «по-божеському»: квартира була з трьох кімнат, бомба влучила в одну, наріжну, а дві інші залишилися цілі, якщо не рахувати обваленого тинкування на стелі, тріщин у стінах та перекосу всіх дверей і вікон. Щебінку, тріски та всяке гноття з коридора я прибрав, діри у вікнах позатуляв — і житло у мене стало прямо-таки розкішне! І взагалі гарно якось жилося тоді в будинку письменників на Лаврушинському, сімнадцять. Був він майже порожній — хто на фронті, хто в евакуації, родини евакуйовано, і в добрій сотні квартир проживало не більше десяток-півтора людей. В нашому під’їзді на дев’яти поверхах зайняті були лише п’ять, либонь, квартир: я — в квартирі Паустовського, драматург Глєбов, письменник Вірта, журналіст Лежнєв та ще один німецький літератор-антифашист. В групі домової протиповітряної оборони ми з Глєбовим вартували на даху («пост наблюдения за воздухом»), інші — на горищі та в подвір’ї. Та нещодавно нашу протиповітряну групу самооборони скасовано: дах у кількох місцях (в тому числі і якраз над квартирою Паустовського, над моєю головою) пробито, на горищі зацементовано майданчики і встановлено зенітки. Тут же, біля зеніток, на горищі, поселено й нових постояльців: гарматна обслуга дівчат-зенітниць, здається п’ятеро. Добрі та хороші то були дівчата, і у нас з ними невдовзі встановилися дружні взаємини: дівчата приходили до мене на кухню грітися й мити голову, бо на кухні інколи з’являвся газ, особливо якщо постояти на сходах і ритмічно стукати палицею в газопровід. Так і робилося: одна дівчина стояла на сходах і стукала, а друга в цей час мила голову теплою водою. Зав’язалися між нами й ділові взаємини: «мінова торгівля». Дівчатам видавали багато цукру, а мені його бракувало. Зате в мене завжди було чимало цигарок (видавали по картках, у Партизанському штабі і в клубі письменників), а каптенармус зенітного батальйону вважав, що дівчатам палити не личить і належної солдатові махорки їм не видавав, дарма що всі вони завзято палили... Незручність була тільки одна — в годину повітряного нальоту: зенітка над моєю головою теж починала бити, кожний постріл то був удар простісінько мені в тім’я, бо гармата стояла якраз над моїм ліжком, та й густо сипалося із стелі на голову шпаровиння. Та то пусте — нальоти траплялися тепер не часто, і взагалі — людина не собака, до всього звикає.

Одначе я відхилився від розповіді і повертаюсь до Павла Михайловича. Коли ми, відсапуючи, видобулись нарешті на площадку мого дев’ятого поверху, в темному, неосвітленому прольоті сходів стало видно під моїми дверима якусь постать.

Я думав, що то котрась із дівчат-зенітниць добивається мити голову, й гукнув:

— Хто це — Валя чи Маруся? Але озвався голос мужський:

— Це я, Юрію Корнійовичу! Вже з півгодини на вас чекаю... Бо сходити і вдруге добуватися на таку височінь нема сил...

Соколянський! Іван Панасович Соколянський — славнозвісний учений, рятівник десятків і сотень сліпих, глухих і німих, колись — директор колонії сліпо-глухо-німих у Харкові на вулиці Трінклера, геніальний новатор, що вмів навчити сліпого розпізнавати кольори, глухого — розпізнавати гаму, німого — передати свої думки іншим. Нині (зима сорок третього року) — професор у Московському інституті сліпо-глухо-німих. Тільки сьогодні вранці я подзвонив йому, що ввечері буде у мене Павло Михайлович...

Соколянський і Вишня — задушевні друзі добрий десяток літ, до тридцять третього року. Вишня, «зробивши вимушену посадку», як він казав, «закінчив десятирічку», а Соколянський вийшов раніше — за нього спеціально клопотався Горький. І от вони зустрілися знову.

Ми, троє, стояли перед дверима на півтемних сходах.

Вони двоє — один перед одним, я — трохи відступившись: я не хотів їм заважати.

І раптом Павло Михайлович заплакав. Це вперше, але й востаннє, — бо більше ніколи цього не довелося, — я почув і побачив, як плаче Вишня. Він плакав ридма і, заточившися, похилився Соколянському на груди. Він обійняв його і міцно пригорнув до себе.

— Івасику... друже...

І тепер заплакав Соколянський.

Вони стояли вдвох — двоє дорослих, навіть підстаркуватих мужчин — міцно обійнявшися, перед порогом дверей до квартири номер сімнадцять, на півтемній площадці сходів дев’ятого поверху і плакали гіркими й радісними сльозами. Мука пережитого, взаєморозуміння, біль і жаль, горе і радість.

Потім ми ввійшли в квартиру.

Яке щастя, що того вечора газ доходив до дев’ятого поверху! Ми поставили на вогонь чайник, я збігав на горище — з пачкою цигарок «Катюша» — і повернувся аж з шістьма грудочками рафінаду... і з тією ж таки пачкою «Катюші»: дівчата-зенітниці відмовились від «мінової торгівлі». Поки я хазяйнував, Вишня з Соколянським балакали...

Дивна то була балачка. Приблизно така: — Ага... А пісний день пам’ятаєш?..

— Ще б пак!.. А де подівся отой бородань? — Хто й зна... Пауза.
— Василеві двадцять п’ять? — Угу...

Знову пауза. — Отаке... — Н-да...
Мовчання.

— То... він був? — Він.

Довге мовчання. — О-хо-хо... Мовчання.

Вишня раптом заспівав собі у вуса:

Соловей, соловей-пташечка, Канареюшка жалобно пайоть..

— А ти все такий, як і був. — Та й ти такий самий. Пауза.

А солдат, а солдат-душечка, Солдат-душечка на войну идьоть...

— Ех, Павлушо! Не повезло нам з тобою...

Я закінчив хазяйнувати і виставив на стіл все, що мав з пайків і з лишків від обіду в їдальні штабу: хліб, тушонку, мандариновий джем.

— Бенкет! — сказав Вишня і навіть потер долоню об долоню.— От тільки... Ти, Івасику, як тепер — п’єш?

— Пив би, коли б було, так де ж його тепер взяти? І тоді я враз пригадав.

— Хлопці, — сказав я, — у мене авітаміноз, і мені в поліклініці приписали глюкозу. І всі двадцять ампул видали. Але ж глюкоза на спирту! Може її... пити можна, нехай і солодку?

Вишня голосно крякнув і з надією подивився на Соколянського: хоч був Соколянський і не медик, але ж... професор — мусить знати.

— Що ж, — Соколянський знизав плечима, — отруїтись, мабуть, не можна... раз у кров роблять заштрик... Пробу треба поставити... експеримент... — закінчив він непевно. — Де вона у вас, та глюкоза?

Я поставив на стіл коробку з ампулами — довгастими, великими скляними ампулами. Мало не чотириста грамів спирту.

Соколянський розбив одну, понюхав, крапнув на ложечку, взяв на язика, посмакував... Ми дивились на нього з надією.

— Міцне! Розводити треба... — Вра! — загукав Вишня.

І от перед нами стояла й горілка — солодша за лікер, огидна, але міцна.

Гарно, затишно проминули ці кілька годин — до смерку, до комендантської години: Соколянський перепустки не мав і мусив тікати до виходу на вулиці комендантських патрулів.

Ми сиділи, пили глюкозу з ампулок для впорскування, заїдали тушонкою, потім пили чай з мандариновим джемом — в роті нам було приторно, в горлі дерло, бридко було на смак, але на душі ставало раз у раз тепліше, легше, безжурніше. І вже само собою вийшло так, що Павло Михайлович розповів усю свою історію...

Спати ми вирішили в кухні, бо в кімнатах стояв смертельний холод, а тут все ж таки хоча й сліпенько, але горів газ. Ми лягли на ліжко і накрились полушубком Павла Михайловича.

Та спати нам не хотілось. Ми загасили світло, розмаскували вікно і лежачи покурювали, дивлячись у високе, холодне, зірчасте над Москвою в січневі морози небо.

І знову говорили.

Говорили про все. Про те, що вже минулося, і про те, що на нас чекає. Про війну, про людей. Про Україну, якої у нас зараз не було. І про те, що вона неодмінно буде. І то — скоро, незабаром. Говорили і про літературу. Я запитав Павла Михайловича несміливо, боячись його поранити цим запитанням:

Портрет Тереня Масенко
Портрет Тереня Масенко


— Там... не писали?

Павло Михайлович помовчав. — Ні. Не писав.

— Писатимете... тепер?

Павло Михайлович довго мовчав — так довго, що я вже почав катуватись, що своїм дурним, безтактним запитанням тяжко вразив Павла Михайловича. Але Вишня таки відповів:

— Хіба я тепер зумію?

Це сказано так гірко, що серце розривалося навпіл. Я хотів заговорити, але Павло Михайлович мене спинив: — Не треба. Не кажіть. Знаю: будете втішати, що оклигаю і... зумію... Не треба, не кажіть...

Я примовк.

Десь далеко відбувався повітряний наліт — на підступах до Москви: по крайнебу палахкотіли блискавиці далеких, але частих пострілів зеніток. Так бувало ніч у ніч. Але Павло Михайлович не знав, що то таке: він ще не бачив воєнного нічного крайнеба з дев’ятого поверху у Москві.

— Що то мигає... наче блискавка, коли б не зима?

Я пояснив: далекі постріли зеніток. Так далеко, що пострілу не чути, тільки виблиск. За третім чи четвертим кільцем протиповітряної оборони.

Ми лежали й балакали ще — сон не приходив і не склеплював нам повіки. А може, то грав спирт у головах чи діяло збудження організму від надміру глюкози?

Канонада тим часом наблизилась: вже стало чути гарчання десь далеко. Потім і шибки в вікнах почали вібрувати.

І враз нам з Павлом Михайловичем дзьобнуло просто в тім’я і на голови посипалося шпаровиння зі стелі. Що то? — аж підхопився Павло Михайлович. — Бомба?

— Та ні ж бо — зенітка: забув попередити вас — вона ж якраз над нашою головою...

Зенітка над головою вдарила вдруге і втретє: ворог таки прохопився крізь четверту, третю й Другу лінії оборони. Таке останнім часом траплялось зовсім рідко.

Павло Михайлович подивився на мене сторожко: — Треба... ховатись? Чи як?

— Якщо хочете... Здається, під нашим будинком нема бомбосховища — треба бігти аж до метро.
— А... треба?

Зенітка над нашими головами вдарила ще і ще, шпаровиння сипалося густо — на ліжко, на стіл, на підлогу.

— При початку війни люди ховались. Тепер звикли. — А ви?
— Я постом нагляду за повітрям був: спочатку в Харкові, а тепер тут. Це треба не під будинок, а на будинок — на дах. Тільки тепер у нас зенітки на даху і нашу службу ліквідували...
— Гм. Значить, полегкість вийшла? — Полегкість...