Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.11
Треба мати на увазі, що початок двадцятих років — то ж був і взагалі початок літературного життя на молодій Радянській Україні. Порі утворення ВАПЛІТЕ на літературному фронті передували такі найперші революційні літературні організації, як «Гарт» та «Плуг», а поза ними — «Аспанфут», чи «Комункульт», «Ланка», «Марс». І були то все лише утворення кількісні — в період лише виявлення та збирання перших пожовтневих літературних сил. А в якісних питаннях літератури початок двадцятих років — то був період цілковитого сумбуру— і на Україні, і в Росії. Сучасниками ВАПЛІТЕ на Україні були в Росії «Серапионовы братья» та «Перевал». То були роки, коли жили ще і діяли рештки дореволюційних буржуазних — різних модерністських і різних не модерністських—літературних груп; коли повставали проти них не тільки футуристи з своїми ляпасами суспільній опінії та різними деструкціями мистецтва, але й демагоги й сектанти із антагоністичного їм «Пролеткульту»; і коли поміж усіх дореволюційних впливів на літературну революційну молодь найдужчим, можливо, був вплив не якихось старих ідей, а скоріше — традицій літературної богеми. Я думаю, це треба мати на увазі. Наше покоління було тоді літературною молоддю, і нам було притаманне і «лихачество», і схильність до фронди.
Але ж були ми не просто чергове літературне покоління, а — перше революційне літературне покоління. Ми справді були революціонерами — проти своїх попередників, але ще більше зухвальцями перед майбутнім, бо ж були перейняті жаданням уважати себе основоположниками нового світу в літературі.
Так поставала «Вільна академія пролетарської літератури».
Коли ж вона кінчалась, ми, «ваплітовці», ті, котрі, як відзначає УРЕ, «не поділяли поглядів «хвильовистів» та «тимчасово опинились під її (ВАПЛІТЕ) впливом» і «різні за своїм світоглядом», — так виправдувались перед собою, ба й перед громадськістю: якщо керівництво ВАПЛІТЕ і мало за душею якісь націоналістичні заміри або взагалі будь-які політичні прожекти, то ми — «ваплітянська» маса — про те нічогісінько не відали: для нас ВАПЛІТЕ була організацією літературною і тільки літературною...
І це справді було так.
Тепер я можу відповісти і на запитання до мене персонально ― чому не пішов до ВАПЛІТЕ зразу, в день її заснування?
В спогадах про Блакитного я вже казав: я не пішов до ВАПЛІТЕ тоді, як ВАПЛІТЕ організовувалася, і мене прийшли кликати й умовляти Яловий з Досвітнім тому, що був на боці Блакитного в тодішній літературній трикутній суперечці Блакитний—Хвильовий—Пилипенко: «масовізм—олімпійство—червона просвіта». Певна річ, кожний з цих трьох тодішніх термінів — «масовізм», «олімпійство», «червона просвіта» — тепер треба брати в лапки і пояснити. Я поясню пізніше, коли змушений буду спинитись докладніше на світогляді Хвильового, який і був, власне, автором такої троїстості в термінології, ніколи, навіть у крайньому запалі суперечки з Блакитним, не ставлячи знаку рівності між «масовізмом», проповідуваним Блакитним, та «червоною просвітою», здійснюваною на практиці Пилипенком (Енко з памфлетів Хвильового). А кликати на основоположні збори ВАПЛІТЕ та переконувати приходив до мене не сам Хвильовий, а його «мушкетери» (як тоді ми казали на Ялового й Досвітнього), бо з Хвильовим відносини у мене були тоді невизначені: я пішов з групи «Урбіно», посперечавшися з Хвильовим, що не визнавав сюжетності й фабульної насиченості прози, які обстоював тоді я, — саме тому Хвильовий не включив в альманах «Квартали» мого оповідання. Характерно, що, лишаючись далі в приятельських неначе відносинах з Хвильовим, я ніколи більше ні про що не дискутував з Хвильовим і чисто по-хлоп’ячому підкреслював тоді свою від нього незалежність тим, що не дарував йому своїх книг з авторським написом, що робили в ті часи неодмінно всі — і друзі, і недруги Хвильового.
Ми йшли з ним якось разом додому, в будинок «Слово», повертаючись з ковзанки, і Хвильовий раптом сказав мені:
— Ви — гордий; ви — єдиний, від кого я не маю жодної книги з авторською посвятою...
І в мові його була не тільки образа, але й... гнів.
Чому ж я все-таки пішов до ВАПЛІТЕ на другий рік? Може, саме тому, що Хвильовий звідти мав піти, що його мали з ВАПЛІТЕ виключити?
Ні. Такої ортодоксальності я не буду собі приписувати— навіть тепер, після мало не сорока років. Коли я вступав до ВАПЛІТЕ, Хвильового справді мали виключати — про це вже точились розмови: головою стане Куліш, Хвильовий—Яловий—Досвітній офіційно будуть «ізгоями», але душевно «три мушкетери» залишаться тут, і дух Хвильового, отже, витатиме над організацією. Це розуміли наперед найближчі до Хвильового його однодумці, але це розуміли й ті «ваплітовці», що однодумцями Хвильового не були, що засуджували його концепції, одначе трималися ВАПЛІТЕ, бо це була єдина літературна організація проти наступу раппівського та вусппівського напостівства.
Я пішов у ВАПЛІТЕ на другий рік тому, що за цей рік кардинально змінилася літературна ситуація, змінився і я сам. Я інакше почав бачити літературний процес, інакше й визначати своє місце в ньому. Вплив Блакитного (після його смерті та трансформації «Гарту») трохи від мене... відійшов. Трансформація «Гарту» — віднині з напостівським прапором Микитенка — була мені прикра і несприйнятна. Від театру (отже, й самодіяльного театру, що найбільше лучив мене з масовізмом) я дедалі більше відходив, натомість дедалі більше входив у літературно-творчий процес і починав годитись коли не з «олімпійством», то з специфікою творчого індивідуалізму літератора. У ВАПЛІТЕ були всі мої друзі по колишньому «Гарту» — всі ті літератори, котрі були мені душевно близькі, і всі ті, котрі близькі були мені творчо. Поза колом «ваплітовців» — саме колом «ваплітовців», а не поза ВАПЛІТЕ, — мені було самотньо; я був і творчо, і душевно зовсім сам, один. Я розумів, що ці друзі мої приречені, що не їм стелиться м’який, невибоїстий шлях у літературу та й в життя, що саме на їхні плечі впадуть тягарі літературної, ба й не лише літературної критики, — я усвідомлював це, як усвідомлювали це і мої друзі-«ваплітовці». Але ж були вони мої друзі, отже, була це не тільки романтика — розділити їх долю, а звичайний, нормальний процес... добору: інакше воно й бути не могло — я мусив бути з тими, хто мені близький.
І я не пішов в трансформований напостівський «Гарт», пізніше — до новоутворюваного ВУСППу. Микитенкові, який умовляв мене залишитись «гартованцем» (я якраз редагував і друкував у «Сільському театрі» його п’єсу «Іду», яку він не наважувався ще підписувати своїм прізвищем, а підписував псевдонімом, — і в нашій розмові, отже, я мав певну «зверхність», як «старший» уже проти нього літератор),— Микитенкові я сказав: «Ні!» І подав заяву до ВАПЛІТЕ.
Я вступив таки до ВАПЛІТЕ і зразу поповнив групу внутріваплітовської «опозиції»: Йогансен, Слісаренко, Вражливий, Павло Іванов і тепер, отже, я. Близько до нас були Шкурупій і Бажан, але вони в той час жили й працювали не в Харкові, а в Києві, отже, й участі в щоденному житті організації не брали.
Чому ж ця групка опозиції, що ніяк не поділяла концепцій Хвильового (Слісаренка, лідера нашої групи, Хвильовий прозвав «чорним янголом української літератури»), не вийшла з ВАПЛІТЕ, не відрізала своєї долі від організації, яку саме в цей час піддано критиці саме за ці «хвильовистські» концепції?
Саме тому! Саме тому і не виходили ми з організації, що організацію критиковано з найсуворішими оргвисновками. Тому, що була для всіх біда. Ми не могли покинути товариство у біді, навіть не бувши з ним згодними, навіть не поділяючи багатьох його позицій. Безрозсудна романтика та дурне рицарство?
Хто його зна... Треба ж мати на увазі, що в ту пору і в нашому світогляді ще живі були відгомони своєрідної — дрібнобуржуазної, звісно, по суті — «анархічної», сказати б, революційності, так характерної для ідеологів «ваплітянства»: росли-бо ми з одного ґрунту.
До того ж, не бувши носіями ні тодішніх, ні пізніших концепцій Хвильового («геть від Москви» ми категорично заперечували, «психологічну Європу» вважали пустодзвонством, «азіатський ренесанс» нас смішив, а на «романтику вітаїзму» ми знизували плечима: про мене, мусить же бути якийсь «ізм», нехай буде вітаїзм), — не бувши, отже, носіями концепцій Хвильового, не схвалюючи й фронди нового проводу ВАПЛІТЕ (Куліш, Епік, Любченко), ми в той же час аж ніяк не могли прийняти інші сектантські, як ми вважали, напостівські теорії новітнього пролеткультизму. Тим-то й воліли залишатися з старими товаришами, нехай і не в злагоді. Правда — лише дочасно. Коли пізніше з колишніх «ваплітовців» (плюс дехто з «Молодняка» та з кола «диких») організовувався «Пролітфронт», чергове новоутворення в річищі «ваплітянства», — ми до «Пролітфронту» не пішли, скільки нас не намовляли Хвильовий і Куліш, і утворили свою «Групу А».
Тепер товаришів, яких було тоді примусово відірвано від літературного процесу, реабілітовано. Проте кожному зрозуміло, що в історичному аспекті, це аж ніяк не реабілітує самої організації ВАПЛІТЕ, не виправдує всіх її дій у свій час, не проголошує правильними тодішні її позиції, взагалі, не каже «так» на кожне колишнє «ні», як не замазує й тих помилок, яких допускався в свій час той чи інший товариш, колишній «ваплітовець», нині реабілітований. Не реабілітує і не виправдує, хоча й зрозуміло, що участі в ваплітянській фронді кожного — перед чотирма роками громадянської війни і Жовтневою революцією — передувало виховання в умовах соціального й національного гніту та протесту супроти царського режиму з його валуївщиною: «Украины не было, нет и быть не может...» Зазнані національні утиски та образи не могли не позначитися на світогляді першого пожовтневого покоління літераторів, на пориваннях тогочасних молодих людей переважно селянського походження, але з великими претензіями до урбанізації побуту свого народу — спраглих національного самовизначення.
Ми були соціально заряджені і творчо породжені Жовтневою революцією та громадянською війною; були першим поколінням українських радянських літераторів. Ми дружно скидали старих богів, залюбки топили перунів, «ниспровергали» з п’єдесталів колишні авторитети. І нам дуже хотілося створити пролетарську, іменно — пролетарську, найпершу в світі пролетарську літературу. Уявлялося цю пролетарську літературу зовсім невиразно, туманно. Ми знали тільки, що буде вона зовсім не такою, якою була література дотеперішня, не пролетарська. Авжеж, ми були і сектантами: породив нас протест проти «Пролеткульту», але в собі ми ще несли зеренце тієї самої пролеткультівщини. Ми не знали, якою буде пролетарська література, але ж усі ми — і це міцно здружувало нас — були проти напостівства, що пошивало нас у «попутники», та проти його організаційних формацій — РАППу і ВУСППу. Бо в усіх партійних документах про літературу наголошувалося на тому, що партія не надає переваги й жодних привілей ні одній з існуючих літературних організацій, однак багатьма партійними діячами, що здійснювали на практиці літературну політику, — створювався пріоритет РАППу в Росії та ВУСППу на Україні. ВУСППові надавалося безперечної переваги, а «вусппівцям» — привілеї. Офіційна критика розглядала прихильно все, що напише й опублікує член ВУСППу, і зовсім неприхильно — все, що напише член ВАПЛІТЕ. І це нас також єднало і здружувало.
І всім нам боліло, щоб літературна молодь не пішла манівцями мізерного просвітянства, вульгарного пристосуванства та кар’єризму. І щоб українська література вийшла на широкий світлий шлях визвольної світової літератури. І щоб на тому шляху наша — українська — література стала кращою поміж кращих літератур! Думаю, що такого для своєї літератури жадають діячі всіх літератур.
І перед вимріяним прекрасним майбутнім нашої літератури усе, що було створено попередніми поколіннями письменників, здавалося нам тоді надто мізерним, — ми заперечували мало не все.
Що ж до націоналізму, який справді позначався на позиціях нашої організації, а інколи і на творах окремих «ваплітовців», то нехай судять ті, котрі більше знають, але думаю, що причиною собі мав він не стільки ідеологію кожного (формовану за найскладніших обставин громадянської війни на Україні), а також і запальну реакцію на факти та явища в тогочасному суспільному житті. То була болісна і гостра реакція на спротив, який чинили відродженню й розгортанню національного буття (українська мова в школах і установах, розбудова української культури, а пізніше так звана «українізація») значні ще в ті часи шари міських обивателів, відчутні ще рештки погромленої, та не винищеної до пня білої великодержавницької контрреволюції, а також космополітичні вишкребки колишньої «п’ятаковщини». Нестійких товаришів, що не уміли ще перебороти в собі «анархістичну» фронду, болісна реакція на такий стан заводила самих у помилки, хиби та збочення, ба й на манівці.
В двадцять першому році Хвильовий розпочав похід проти сектантства «Пролеткульту». В двадцять п’ятому проголосив війну напостівській тезі «мистецтво як метод будування життя», обстоюючи натомість плехановську формулу «мистецтво як метод пізнання життя». Водночас заповзято поборював масовізм у мистецтві, виступав проти масовізму в «Гарті» (конфлікт і розходження з Блакитним, що й розпочав наступ проти «хвильовизму»), проти «червоної просвіти», проти спрощенства й вульгаризації взагалі — за довершеність мистецтва. За це й дістав прозвисько «олімпійця», і між термінами «хвильовизм» та «олімпійство» при початку ставився знак рівності.
Та весь тодішній, при перших початках, «хвильовизм», оте «олімпійство», були тільки запереченням , — і з Хвильового, треба сказати, був великий мастак заперечувати. Але ж треба було щось і стверджувати. Отут «мастацтва» Хвильовому забракло, а далі далися взнаки ідейні вади.
Спочатку пішли і від Хвильового «ізми» — не гірше, як у тогочасного фахівця на «ізмістику» Валеріана Поліщука (верлібрізм, спіралізм, авангардизм тощо): Хвильовий придумав — вітаїзм. Ще гірше: романтика вітаїзму. Далі пішли: «азіатський ренесанс», «психологічна Європа»... «Геть від Москви».
З вітаїзмом справа була проста: з цього терміна сміявся сам Хвильовий — треба було щось придумати, от і придумалося чортбатьказна-що. Значення, зміст? Життя. Життєствердження. Оптимістичний світогляд. Активність і радість буття. Щось на кшталт «телячьего восторга».
З «азіатським ренесансом» діло було серйозніше. Це вже була концепція. Проте нічого азіатського в тлумачення цього терміна Хвильовий не вкладав. «Азіатський» — то був тільки символ: все те, що пригноблено, все те, що несамостійне, все те, що перебуває в стані, подібному до колоніального рабства азіатських народів. Але ці народи — народи Азії — були ж носіями найстаріших, наймогутніших, найпередовіших у свій час культур. І потенція в них закладена величезна: така велика, що здатна поставити догори сподом усю сучасну цивілізацію. Україна теж довго перебувала в колоніальному гнобленні і накопила підспудно необмір народних сил. Словом, пригноблені колись народи і країни повинні здобути волю, приспані культури — відродитися; в сучасну цивілізацію має трансплантуватися все те, що нагромаджено в попередні віки: має відбутися відродження присипаних пісками пустель, захованих у надра народних скарбів — давніх і прадавніх культур...
От вам і «азіатський ренесанс», подібний до епохи: Відродження в середні віки. Імена Джордано Бруно, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Боккаччо, Тіціана, Рафаеля — завжди були на устах у Хвильового. Імен великих діячів азіатських культур, крім Конфуція, Хвильовий, проте, не знав...
Все це було наївно, сумбурно, але попервах безневинно.
Опоненти — коли вони були з скромних фахівців літературознавства чи інших мистецтв — у суперечці з Хвильовим закидали йому, так би мовити, по лінії формальній: Хвильовий, мовляв, проти простоти в мистецтві (якої так потребував пролетаріат: пролетаріатом тоді хрестився кожний!), Хвильовий спрямовує літературу і мистецтво до пишноти й витонченості (що характеризує, мовляв, смаки одмираючого буржуазного класу).
Але опоненти, більш політично підковані, вбачали в цій термінології Хвильового прямий політичний зміст: «азіатським ренесансом», мовляв, Хвильовий закликає до буржуазного відродження взагалі, отже, й до відродження капіталістичного ладу.
А ми — рядові «ваплітовці» — вважали, що всі ті вітаїзми і ренесанси — лише данина часу, тільки захоплення «ізмами».
Та тут прийшло нове гасло від Хвильового: рівнятись на «психологічну Європу».