Юрій Смолич. Розповід про неспокій: c.6



На простий шлях боротьби за комунізм Блакитний вийшов не зразу — з сусіднього поля, зате він зумів одвернути від тих манівців і вивести зразу на простий і світлий шлях боротьби багатьох і багатьох молодших товаришів — цілий загін української інтелігенції.

Націоналізм Блакитний ненавидів. Він ненавидів і російський великодержавний шовінізм, і український контрреволюційний сепаратизм. Навіть тоді, коли він, цей сепаратизм, цей розкол єдності трудівників у боротьбі, прикривався брехливими революційними фразами, «комуністичними» сігнатурками: УКП! Він ненавидів український буржуазний націоналізм ще й тому, що вважав якраз його головним ворогом, ворогом-провокатором українського національного визволення, вільного національного розвитку українських трудящих. Він був ленінцем: національне визволення можливо лише через здобуття визволення соціального.

Це було тільки так, але не легко і не просто було до нього прийти українським інтелігентам, які зростали, формувалися й закладали основи свого світогляду ще до революції, в умовах утисків, ба й цілковитої заборони будь-яких проявів українського національного життя. Нам, поколінню інтелігенції, молодшому всього на п’ять-шість років, було вже куди простіше і легше, хоча теж не так просто і не так легко. Але наша путь була коротша, і можна було обминути манівці.

Мене Блакитний готував до вступу в Комуністичну партію (в ті роки прийом інтелігенції в партію був тимчасово обмежений), отже, був для мене найближчою людиною.

В ті роки, поки Василь був здоровий, я ні разу не бував у нього вдома. Втім, не знаю, коли він сам встигав побувати вдома, бо з ранку до ночі сидів у редакції. Коли Василь захворів, я відвідав його кілька разів: у лікарні ЦЛК, вдома на Мироносицькій, на дачі Григорія Івановича Петровського в Померках.

Біля хворого Василя була його дружина, бойовий друг, мати маленької Майї — Ліда Вовчик.

Пригадую, сердешна Ліда мала страшенний клопіт з радіо: патентованих фабричних приймачів тоді ще не було, була якась саморобна неоковирна конструкція з величезною кількістю скляних ламп та ебонітових чорних кружалець, і ця машинерія ніяк не хотіла діяти, а бідолаха Василь, прикутий до ліжка, якийсь час навіть сліпий, вимагав: чути, що діється в світі!..

Мені пригадалося це особливо яскраво через якихось сімнадцять років — у сорок третьому році в Москві, на Тверському бульварі, 18, де в приміщенні Партизанського штабу України містилася й моя редакція журналу «Україна», — коли ота маленька Майя Вовчик-Блакитна, закинута з літака з найдосконалішою рацією в глибокий тил гітлерівців, систематично радирувала на прийом Партизанського штабу найцінніші розвідувальні відомості. Вісімнадцятилітня партизанка й підпільниця Майя виросла такою ж мужньою й відданою патріоткою і революціонеркою, як її батько та мати. Мужність і вірність провідній ідеї — то Майка перебрала від матері і від пам’яті про батька, якого вона майже не знала. Василь був мужній у хворобі. Він ніколи не скаржився, не бідкався, не нарікав на свою долю — терпів болі, зносив муки, мужньо чекав невідворотного кінця.

Коли Ліда виходила з кімнати, Василь казав:

— Ліда, звичайно, знає, чим загрожує мені хвороба, розумію це й я сам, але ми про це не говоримо...

І потім питав:

— У вас тільки в юнацькі роки було таке відчуття, що ви ніколи не вмрете, що для вас смерті нема, чи й тепер таке буває?

— Буває й тепер.

— У мене теж. Я безсмертний.

І Василь починав розпитувати, жваво обговорювати чергові поточні справи, давати настанови для дальшої практичної діяльності в ГАРТІ театральному та висловлювати свої судження про становище в «Гарті» літературному і взагалі в літературному житті.

А потім знову повертався до того, що його мучило: — От питав я в Дніпровського і в Коцюби — вони теж признаються, що не можуть уявити собі, що прийде кінець їхньому життю.— І Василь посміхався соромливою, ніяковою посмішкою.

У день смерті Блакитного я прийшов, не знавши, що він уже помер. В першій кімнаті (спальнею була друга кімната) сиділи Пилипенко і Озерський. Це мене здивувало: я не чув, щоб Пилипенко заходив колись до Блакитного додому — вони ж були вічні противники і суперники, вергаючи громами один на одного при кожній нагоді. Щодо Озерського, то він був особою чисто офіційною— він працював в ЦК партії, здається, був агітпропом ЦК.

— Не йдіть туди, — спинили вони мій рух до другої кімнати. — Там біля нього Ліда.

Це мене здивувало теж: Ліда ж завжди була біля нього.

Вони зрозуміли, що я ще не знаю.


Портрет Івана Дніпровського
Портрет Івана Дніпровського

— Василь помер,— сказав Озерський. З другої кімнати вийшла Ліда.

— Василь вмер, — тихо мовила й вона.

Нехай це буде банально сказано, але я відчув страшну, безмежну порожнечу в ту хвилину, коли, нарешті, зрозумів. Отак, немов нічого на світі не залишилося — пустий, порожній став світ. Очевидно, багато так відчуває, коли чують про смерть дорогої, близької людини. Ми сіли втрьох — з Пилипенком і Озерським — до письмового стола під вікном. Ліда повернулась до Василя, мертвого, неживого вже Василя.

Ми сиділи і мовчки дивились у вікно — на невеличкий майданчик при злитті вулиць, де стояв будинок. Короткий зимовий день кінчався, сонце було вже низько, скоро й смерк — синій смерк, який так полюбляв Василь за життя. Він спостерігав його з цього вікна.

Потім першим заговорив Сергій Володимирович Пилипенко, вічний противник і суперник Василя.

Смолич, — сказав він, — вірите, я не знав кращої людини, як Василь Блакитний.

І мене не здивувало, що це сказав Пилипенко—непримиренний супротивник Блакитного: хіба ж могли бути люди кращі від Василя? Потім Пилипенко сказав ще:

— Ви молодший за мене і довше проживете на світі: не забувайте ніколи Василя і, доки житимете, говоріть про нього іншим, молодшим, які його не могли знати. Так, товаришу Смолич, це велика втрата для партії, для культури, літератури.

З Озерським я досі говорив тільки офіційно — коли виникала якась потреба в справах відділу мистецтва НКО. З Пилипенком, хоч і бачився, мабуть, щодня, але не обмінявся і трьома загальними реченнями. А тут раптом почалася між нами довга, на годину, ба й дві, задушевна, відверта розмова. Розмова біля тіла померлого друга.

Озерський і Пилипенко розповіли мені про Василя те, чого я раніше зовсім не знав. Я знав Блакитного — редактора газети, голову «Гарту», діяча й організатора в усіх галузях української радянської культури. Знав Еллана — пристрасного поета. Знав Пронозу — невгамовного сатирика. А вони розповіли мені про хлопчика Васю Елланського, про його змужніння в далекому Чернігові, про його прихід до революційної діяльності. І про партію українських есерів, у якій починав Василь. І про те, як він повстав проти цієї партії і розколов її. І про те, як він прийшов у партію комуністів. І про те, кого він привів з собою в партію більшовиків. І про те, як цінив його діяльність Ленін...

Блакитного поховали не на кладовищі, а особливо почесно — в полі, біля аеродрому, поруч з могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту. Пізніше там утворилося маленьке кладовище — якраз на шосе Харків-Москва, там ховали особливо дорогих народові людей. Якщо не помиляюся, там було поховано й Скрипника.

В перші роковини смерті Блакитного на розі двох вулиць, на майданчику проти вікон, з яких дивився Блакитний, йому споруджено пам’ятник: скромний, невеличкий бюст.

В другі роковини смерті Блакитного ми урочисто відкрили Будинок імені Блакитного на Каплунівській. Це був прекрасний будинок — скільки спогадів пов’язано з ним у першого покоління радянських літераторів України! Скільки найважливіших літературних подій відбулося тут. Всю історію таких важливих двадцятих років української радянської літератури можна розписати по кімнатах Будинку Блакитного — кожна кімната двічі, тричі історична!

Дивно, але ніде в Харкові не залишилося жодної матеріальної пам’ятки про Василя Блакитного: ні на будинку його імені, ні на будинку, де він жив і помер, ні на будинку, де працював у редакції, ні на будинку друкарні, де містилася й редакційна партійна організація,— ніде.

Нічого! Ані в Харкові, ані деінде.

Ні. Помиляюсь. Нещодавно, років зо два тому, я одержав листа з Керчі. Писав старий пенсіонер-друкар — він працював наборщиком у друкарні «Вістей». Він писав мені, бо Смолич — то було єдине прізвище, яке він запам’ятав з-поміж письменників того часу, які досі залишились ще живі. І писав він тому, що хотів сповістити мені радість, від якої він, старий, плакав щасливими сльозами. В порт Керчі зайшов пароплав «Василь Блакитний» — він бачив його на власні очі.

Справді, це так — Блакитний плаває хвилями Дніпра і от, виявляється, заплив аж у Азовське море! Це вже тепер, після XX з’їзду, ми, українські письменники, домовилися з пароплавством, щоб вони найменували один з нових теплоплавів ім’ям дорогого для нас Василя — Еллана, Елланського, Блакитного.

КУЛІШ



Влітку двадцять четвертого року — після важкої хвороби — я мусив поїхати лікуватись на Куяльник під Одесою. Блакитний, звичайно, дав мені негайно доручення: утворити в Одесі філію театрального ГАРТу.

Подробиці стерлися в моїй пам’яті; пригадую тільки збори одеського «Гарту» та літературний вечір, на якому виступали молоді літератори-початківці з читанням своїх творів, побував я і в театрі та робітничих клубах — і філію, очевидно, організував. Якраз у розпалі організаційної діяльності я одержав від Блакитного з Харкова листа. Блакитний писав, що, за відомостями, які він має від Дніпровського та редактора одеської газети «Чорноморська Комуна» (либонь, Холодний, коли не помиляюсь), в Одесі об’явився молодий початкуючий драматург. Блакитний доручав мені знайти цього драматурга і ознайомитися з його п’єсою — чи не придасться вона для «гартованського» збірника п’єс для села? У постскриптумі Блакитний ще додав: а може, це якраз і буде та п’єса, якої так потребує сучасний український театр, щоб відірватися від назадницьких традицій проклятої минувшини і покласти початок новому, революційному репертуару?.. Словом, то був характерний на закінчення у Блакитного зворот «словом» — дійте, добувайте і давайте! За день чи два в кабінеті редактора «Чорноморської Комуни» ми зустрілися з молодим драматургом.

Він виявився, проте, не таким вже й молодим — мав добрі вуса і виглядав за тридцять років. Зодягнутий був у довгу білу сорочку, підперезану тонким очкуром, та галіфе хакі у стоптані чоботи. Професією — вчитель. — Куліш,— рекомендувався він. — Микола, — додав по короткій паузі і якось хмикнув собі у вуса, — щоб, бува, не сплутали з Паньком Кулішем: той давно вмер, а я ще живий, той був з панків, а я — з мужиків, той був письменник, а я тільки так собі.., маракаю...

Видно було, що він ніяковіє і, як усі соромливі люди, гнівається на себе самого за свою сором’язливість, а щоб її якось заховати,— костричиться.

— Що ж ви... «намаракали»? — запитав я.— Чули, що революційну п’єсу? В Харкові цікавляться вашою п’єсою.

Провінціальний учитель від цих слів засоромився ще дужче: він знав, що я — актор, з столичного (аж-аж-аж) театру, що, крім того, я — член літературної організації «Гарт», ще й один з лідерів ГАРТу театрального, раз у раз пописую у газетах, на голові — капелюх з крисами, словом — знаменитість!..

Редактор Холодний прийшов зніяковілому драматургові на поміч:

— Микола Гурович, — сказав він,— вперше взявся за перо, та й в Наросвіті працює недавно, а до того був героєм революції: у громадянську війну тут у нас, на Херсонщині та Одещині, командував полком і творив чудеса хоробрості.

То була «ведмежа» допомога — Куліш раптом розсердився, підхопився і заявив, що ніякої п’єси він не писав, що взагалі тільки так собі «балується» і «намаракав» кілька сценок для сільського драмгуртка, а до театру й не гадав потикатися, бо він не Гоголь і не Островський,— тож бувайте здорові, до другого разу!..

Я наздогнав його вже в коридорі і насилу вблагав приділити мені ще кілька хвилин, запевняючи, що мене якраз сценки для сільського драмгуртка й цікавлять найбільше.

Не пригадаю вже, як воно далі обійшлося, яким способом я його таки вмовив, але зовсім скоро ми зайшли до Куліша на домівку, взяли рукопис і, сівши у далекий, заміський трамвай, поїхали до мене на Куяльник — читати «сценки для сільського драмгуртка»!

То й були славетні, епохальні для радянської драматургії «97».

На Куяльнику я жив не в санаторії — на це грошей не було, а на приватній квартирі: знімав кімнатку десь під Жеваховою горою на другому поверсі в спеціально зведеному «доходному» будинку — таке собі «бунгало» з навісом вздовж всієї стіни та вузесеньким балконом, на який виходили двері усіх кімнат. Вікон у цих конурах не було — двері до половини скляні. Умеблювання: солдатська койка, стіл і стілець. Ресторану чи їдальні на Куяльнику тоді не існувало (а може, були, тільки — не по кишені), і мешканці нашої «хавіри» самі себе годували: перед кожними дверима на балконі стояв примус — шипів з усіх сил, і на ньому шкварчало та булькотіло всяке вариво. Всі самокухарі стовбичили тут же, біля своїх огнищ, і, перемагаючи булькотіння та шкварчання, перегукувались з краю в край, консультуючись один в одного — скільки треба помідорів у борщ, що раніше класти — м’ясо чи капусту, і чи солити попереду.

За таких обставин Микола Гурович Куліш і почав читати мені п’єсу. Звалася вона тоді «Мусій Копистка». Правду скажу: перегукування самокухарів, шипіння примусів та шкварчання сала на пательнях заважали тільки при початку першої дії. А далі я їх вже не чув. Я був цілковито захоплений. Куліш сидів на стільці біля порога — там було видніше і не така задуха, я сидів на ліжку і щоразу, як мене щось особливо брало за живе, підхоплювався. Але Микола Гурович тоді садовив мене знову на ліжко і читав далі, не одриваючись.

Чи була ця п’єса придатна для нашого «гартованського» збірника? О, так!

А може, як у Еллановій приписці постскриптум,—саме та п’єса, «якої так потребує сучасний український театр,

щоб відірватися від назадницьких традицій минувшини і закласти початок новому, революційному репертуару»?

Безперечно! Поза всяким сумнівом!

Хоч і який дрібненький був я актор, хоч і ніякий був з мене режисер, та вже з половини першої ж дії я зрозумів, що слухаю не просто цікаву, хорошу п’єсу, а присутній при народженні — нарешті! — довгожданого нового, революційного театру сучасності. Це — як театрал. А як звичайний слухач, читач, глядач, я був зворушений і приголомшений — і раз у раз нишком зганяв сльозу з ока. Втім, коли читання доходило кінця, читалося заключний епізод, Микола Гурович і сам душився слізьми. Тоді, в первопису, п’єса закінчувалася тим, що (це — точно, закарбувалося мені в пам’яті!) хлопчик Вася, на прохання неписьменного Копистки, читає листа з центру з повідомленням, що везуть насіння для сівби, — над щойно померлим Смиком, дев’яносто п’ятим загиблим незаможником. І коли Копистка наполягає перед майже непритомним Васею: «Читай, читай голосніше, Сергій ще теплий, мусить почути!» — двері в цей час відчиняються і з’являються двоє куркулів, Гиря й Годований, щоб вбити й Копистку з Васею, дев’яносто шостого й дев’яносто сьомого незаможника, — тут вже ми обоє, і слухач, і автор, не витримали і заплакали вголос...

Звісно, може, все це сентиментальність — і сльози автора та читача, і самий мелодраматичний фінал, але ця сентиментальність, цей мелодраматизм мені дорожчі, ніж отой приший-кобилі-хвіст, що почеплено пізніше на вимогу ортодоксів з Головполітосвіти й реперткому: куркулі, бач, не входять, їх ведуть червоноармійці з гвинтівками — перемога пролетаріату торжествує!..

Звичайно, натуралізм п’єси місцями надмірний, її жахи інколи перевищують міру дозволеного на театрі. Але ці жахи аж ніяк не перетворюються тільки в «гіньйоль», а міра дозволеного втрачає своє власне мірило, бо в тому натуралізмі була не дрібненька правдочка подібності, а велика правда реальності/правда життя, правда ідейності.

Звичайно, прикро було, коли на виставах «97» жінки заходилися в істериці (бувало таке на виставах в театрі імені Франка), а то й зомлілих виносили з зали (бачив таке на виставі Запорізького театру). Це — прикро, цього не треба: мистецтво не патологія і існує не для ширення нервово-психічних хвороб. Та причина не в натуралізмі п’єси, а в натуралізмі акторської гри. «97» — трагедія, в точному і високому розумінні цього терміна. «Дев’яносто сім» повинні грати актори, виховані на шекспірівському театрі. Спектакль має потрясати людину до глибин, але не ранити її душу і не нівечити її психіку. «97» має ставити Олександр Довженко, а Копистку грати Бучма...