Юрій Смолич. Розповідь про неспокій



(У якості ілюстрацій до книги Ю.Смолича використано "стопортретну серію" Анатолія Петрицького. До книги додані підказки зі глосарія Proslovo.)

БЛАКИТНИЙ



Харків.

Я ніколи не забуду того трепетного почуття, з яким ступив на пощерблену, вибоїсту бруківку вулиць цього — примарного до того для мене — міста. Тоді мені щойно перепало з двадцяти двох на двадцять третій рік, і жив я досі лише в глухій провінції, переважно на Правобережжі.

Подумати тільки! Не якась там глушина — Умань, Стародуб, Біла Церква, Глухів, Жмеринка, навіть не Кам’янець-Подільський, де мені досі доводилось проживати, а — «адміністративний центр промислового сходу України», як засвідчував шкільний підручник вітчизняної географії.

Схід України — Слобожанщина уявлялася мені тоді лише за історичними асоціаціями, теж шкільного походження: українські поселення на північному сході — до Бєлгородської, укріпленої проти татарських наїздів, лінії держави Російської.

Промисловий український схід — вугільний та металургійний Донбас, країну шахт і заводів, країну зовсім нових для мене людей — я щойно побачив навіч уперше, об’їздивши її вздовж і впоперек із театром на гастролях. І незнана досі країна зачарувала мою юнацьку душу романтикою нового бачення світу, романтикою індустрії, романтикою урбанізму. Індустріальним урбаністичним центром і мав бути Харків.

Я добре знав історичну столицю України — Київ. З Києвом так чи інак було пов’язане моє дотеперішнє буття, і я любив Київ і завжди мріяв у ньому жити. Але ж Київ уже не був столицею, а передо мною віднині простилалося якраз столичне життя — життя у самісінькому центрі, у вирі! Це хвилювало надміру. І самий Харків-столицю повивало серпанком принадної, тривожної таємничості.

Очевидно, кожному знане це почуття, коли замолоду, юнаком, з широко розкритими очима, їдеш до нового, невідомого тобі місця. В грудях холоне радісна і урочиста схвильованість: попереду нове, попереду незнане — ти відкриватимеш нові землі, побачиш нові обрії, пізнаєш нових людей!..

Можливо, з таким почуттям і Колумб відкривав Америку; що ж до мене, то з такими почуттями я підходив до кожнісінького нового села, під’їздив до кожного незнайомого міста.

Великі міста на Україні мені вже на той час були відомі. Моє дотеперішнє життя снувалося, власне, між Києвом та Одесою. Одеса, море були першими об’єктами моєї юнацької романтики: в Одесу, цей неповторний південний портовий Вавілон, я був закоханий, а море... Ще й разу не бачивши моря, я вже надумався стати неодмінно моряком — то був мій перший, дитячий ще, вибір професії. Я навіть подавав документи до школи гардемаринів, коли закінчив гімназію. Одеса — це, справді, була «мама», але ж... столицею вона не була. Я знав і третє місто України — Катеринослав; там, правда, я бував тільки проїздом. Останній раз — якийсь місяць тому — я вийшов з донецького поїзда на вокзалі в Катеринославі, щоб купити квиток і пересісти на поїзд Катеринослав — Київ, але в мене зразу витягли гроші з кишені, і до Києва я мусив плисти три дні пароплавом— «зайцем», ховаючися від контролю в убиральні. Ні, Катеринослав теж не був столицею аж ніяк.

Столицею був тільки Харків, і я мав його завоювати!.. Наш поїзд чомусь прибув не на центральний пасажирський вокзал, а на приміську станцію Основа. Можливо, що ми так і їхали — щоб дешевше — товаро-пасажирським поїздом. Ми — то був театр імені Івана Франка: «новітній український академічний драматичний» — з власними декораціями (хе!), костюмерією (хе-хе!), бутафорією та перуками (це правда!). Відвоювавшися на фронтах громадянської війни, відслуживши вірою і правдою самій гущі пролетарів України, шахтарям та металургам по заводах і шахтах Донбасу, театр — за постановою уряду — переїздив тепер до Харкова, щоб стати столичним, центральним для цілої республіки театром. І я був у цьому театрі актором.

То було наприкінці літа тисяча дев’ятсот двадцять третього року.

Ви уявляєте собі, з яким ентузіазмом прибував до Харкова колектив нашого театру? Які творчі перспективи відкривалися перед кожним актором!

Яка втіха для ні з чим не зрівнянного акторського честолюбства! Я теж був у піднесенні, палав ентузіазмом. Тільки їхав я до Харкова не для того, щоб грати інтересні й показні ролі, не з мріями про творчі успіхи на кону та маренням про славу поміж глядачів. Я їхав з театром до Харкова, щоб добутися до столиці, але з театру... піти. Бо мене полонило на той час інше — література!..

Отже, поїзд прибув на станцію Основа, весь колектив, пригадую, залишився на станції чекати підвід для майна, а ми троє — Кошевський, Журба і я — сіли на «ванька» (так казали в Харкові на візника) і поїхали. Ми їхали попереду, бо були «передові» — адміністративна функція в колективі акторів, коли з метою економії театр не має спеціального адміністратора і його обов’язки розподілено між усіма; ми мали в подорожі орендувати театральні приміщення, вивішувати наперед анонси й афіші, організовувати перевозку театрального майна, влаштовувати для цілого колективу пристановище. Тепер, у Харкові, все це вже не буде потрібне — столиця чекала на нас. Наркомос готував спеціальне приміщення, і в тому приміщенні вже сиділи адміністратори. Але ж нас самих брала нетерплячка, нам кортіло мерщій до столиці, ми підхопили «ванька» і потюпали чимдуж до міста.

Ми троє були в театрі не тільки актори і не тільки «передові», — ми були ще й мучителями театру: опозиціонери, протестанти й заколотники. Ми, бачте, очолювали групу молоді в колективі, а разом з нею і взагалі всіх чимось незадоволених з керівництва театру (театром керувала «Управа» з старших акторів). А втім, зближувала нас трьох не лише групівщина, змовництво — нас зближувала ще й спільна потаємна пристрасть: ми були закохані в літературу. Кожний з нас трьох мав свого улюбленого героя в класичній літературі, кожний знав напам’ять і залюбки цитував десятки і сотні віршів; ми ганялися за усіма літературними новинками, і кожний з нас трьох... сам писав вірші, ба й оповідання та п’єси, і читали ми їх один одному і більше нікому.

І в Харкові — насамперед — нам до зарізу треба було знайти спілку пролетарських письменників «Гарт».

Бо ще на Донбасі, в тодішньому Бахмуті, в місцевій газеті, що виходила російською мовою, ми прочитали надруковану українською мовою статтю, що закликала всі молоді літературні українські сили, усіх пролетарів, що люблять українське слово і почувають у собі потяг до літератури, — гуртуватися! А далі — гартуватися, вступивши до щойно утвореної організації пролетарських письменників «Гарт».

А ми... ми також жадали читати свої твори не тільки один одному, а щоб їх читали сотні й тисячі читачів. Ми мріяли побачити написане нами надрукованим.

Ах ти, письменство моє, красне письменство!

І невже до здійснення віддавньої, ще з дитячої пори, мрії вже так близько — от-от-от?..

Шукати «Гарт» ми вирушили другого ж по приїзді дня, рано, тільки влаштувалися сяк-так.

Власне, влаштовуватися не доводилося ніяк. Кафешантан «Вілла Жаткіна», який тепер перебудовувався й переобладнувався під стаціонар нашого театру — столичного, академічного, драматичного, ще не був готовий прийняти колектив з півста акторів. Окремі номери шантанних дів, у яких мали віднині мешкати актори, ще не були відремонтовані, не готові були й зал для глядачів та театральний кін. Влаштувалися тим часом — покотом на соломі — на підсобних залаштункових приміщеннях. Та хіба це мало значення? Ми ж були в столиці, і прекрасне майбутнє було попереду!

Коли вчора ми в’їздили нашим «ваньком» до міста, кожний крок нам відкривав нове і все чарувало нас. Правда, будиночки на околицях були точнісінько такі ж, як у Жмеринці, Луганську чи Білій Церкві та Умані,— з ганками та рундуками, але нам вони здавалися зовсім не такими: вони таїли в собі щось таємниче, щось... столичне. Коли ж «ванько» нарешті притарабанив нас до центру і ми побачили себе у тіснинах вулиць, серед багатоповерхових будинків, перед гранітним громаддям «Саламандри», ми цілком виразно відчули, що й у нас самих щось уже міниться, стаємо й ми причетні до якоїсь, нам самим поки що невідомої, таємниці. І прекрасне майбутнє вже почалося.

Словом, були ми схвильовані і ентузіазм в нас буяв. Але то було вже давно — вчора, а сьогодні стояв чудовий сонячний день кінця серпня, небо було безхмарне, вуличний натовп довкола нас бурхав, фаетони сновигали сюди й туди, густо бренькали трамваї, і ми йшли вулицями столиці, самі вже столичні жителі. І напрочуд виразне було відчуття, що мрія твоя, щось подібне до приділеного тобі щастя,— ось вона, десь тут, у людському коловороті, от-от перестріне тебе на шляху...

Де знайти потрібну нам спілку «Гарт», ми, проте, не знали. Зміркувавши, що журнал «Шляхи мистецтва» видавало «Літо» (літературний відділ Наркомосу), ми рушили насамперед до Наркомосвіти, точно уявивши собі, що раз там видається журнал, то письменники повинні бути саме там.

Але в Наркомосі на нас подивилися з подивом, перепитали: а що ж воно таке «Гарт»? — і, почувши, що це спілка письменників, порадили вдатися до «Пролеткульту». Це було зовсім в іншому кінці міста: Наркомос — на Басейній, «Пролеткульт» — на Московській.

Ми рушили з Басейної на Московську — звичайно, пішака, бо грошей на трамвай не було, та й нецікаво це — їздити, коли маєш змогу ходити пішки. Ми йшли, розкошуючи, смакуючи колотнечу столичних вулиць, але й дещо збентежені: було дивно, що в Наркомосі — Народному комісаріаті освіти — не знали, що таке спілка «Гарт», ще й зачудовано оглядали нас з ніг до голови. Дещо здивовано позирали на нас і стрічні на вулицях.

Втім, ми хутко знайшли пояснення: причиною здивування був, безсумнівно, наш одяг. Він був дещо незвичайний на ті часи навіть для столиці.

В ті часи, в найперші роки після громадянської війни і мало не тотальної довголітньої воєнізації людей та й загального зубожіння, люди переважно доношували військові однострої — гімнастьорки та галіфе. У такому, військового крою, міському натовпі траплялися — не так уже й часто—старші віком, поважні й статечні громадяни, що нині, в мирний час, витягли на світ із нафталіну — щоб доносити, певна річ,— старосвітські, дореволюційні, убрання: пальмерстони й котелки, довгі сюртуки й тісні в талії піджаки. Де-не-де вкраплялися в юрбу і породжені часами непу новітні денді (піжони — як казали тоді на теперішніх стиляг)— у довгоносих черевиках, вузюсіньких та коротесеньких брюках, куценьких піджачках без талії над обтягнутими штанами задом та величезних картатих кепках з помпончиком на маківці.

Така була мода, і такий був одяг того сезону.

А ми троє зовсім випадали з усіх різновидів тогочасного вбрання. На головах у нас були фетрові капелюхи з широченними крисами — найбільші криси були в мого сомбреро: минулого року на базарі в Білій Церкві я виміняв його за два фунти солі в якогось репатріанта з дикого американського Заходу, де він робив ковбоєм. На плечах ми мали чорні артистичні блузи — широченні балахони, зібрані кокеткою під лопатками. Найефектніша блуза була в Костя Кошевського— майже до колін і широка, як кринолін вісімнадцятого століття. В нижній частині нашого туалету примітного нічого не було — хіба що мої штани й черевики. Штани на мені були клітчасті — з підкладки, яку я видер з власного пальта. Черевики — яскраво-лимонного кольору — я придбав «по случаю» (їх перший власник потребував невідкладно похмелитися) зовсім задешево, всього за п’ять чи шість мільярдів карбованців, у циркового клоуна в Таганрозі.

Так ми були зодягнуті — з поетично-артистичною претензією на оригінальність—і справді привертали до себе увагу зустрічних.

На Московській, 20, у приміщенні «Пролеткульту», ми побачили репетицію якоїсь машинізованої і масовізованої театральної композиції — на залізних конструкціях і під татакання метронома, але «Гарту» тут не було, і нічого про нього повідомити ніхто не міг.

Сказано нам було, що письменники-українці на чолі з Блакитним уже давно пішли з «Пролеткульту», і тепер поміж членів «Пролеткульту» письменників-українців, слава богу, нема, бо ж пролетарська культура... взагалі не визнає національного поділу мистецтва.

Ми вийшли спантеличені і довго йшли мовчки, дивуючись і нічого не розуміючи.


Портрет Павла Тичини
Портрет Павла Тичини

— Хлопці! — сказав нарешті Кость Кошевський, добренько ляснувши себе по лобі.— Ми ж ідіоти! Є ж видавництво, де письменники друкують свої книжки. Там напевне знають, де «Гарт». Нам треба йти до видавництва!

Еврика!

Ми зразу кинулися до найближчого міліціонера —розпитатися, де видавництво.

Тут нарешті на нас чекали удача й потіха. Державне видавництво — Держвидав, директор Василь Блакитний — знаходилося якраз навпроти в правому крилі будинку ВУЦВКу.

— А що ж це за Блакитний такий? — поцікавилися ми.— Він і директор видавництва, і редактор газети. Що за чоловік такий? Ви його знаєте? Симпатичний?

— Товариш Василь Блакитний — член ВУЦВКу і Центрального Комітету партії,— зразу подав вичерпну інформацію міліціонер,— тим-то й директор та редактор, бо ж керівник на відповідальному посту. А чоловік з нього вельми добрячий. І зовсім простий — як-от, сказати б, я сам! Та ви зайдіть до нього і самі побачите. Тільки ж Блакитний — то вроді партійний псевдонім, а насправді він такий собі — Елланський. Ще прозивається коротко: Василь Еллан. Або ж Валер Проноза—коли, скажімо, фейлетон...

Обізнаність всезнайки-міліціонера була ні з чим не зрівнянна! Це справді була людина на своєму посту. Ідеальний тип міліціонера мирного часу. Пізніше ми з ним познайомилися ближче — він марив театром, мріяв бути актором. І актор з нього був не такий поганий (ще пізніше ми пізнали його і в такій іпостасі), тільки — дивна річ— грати він умів лише злодіїв та лиходіїв.

Та тоді інше вразило й схвилювало нас: Василь Еллан!

Василь Еллан!

Блакитний, Елланський — ці прізвища нам нічого не говорили: ми досі їх, очевидно, й не чули. Але ж Василь Еллан... Поет Василь Еллан! Збірка поезій Василя Еллана «Удари молота і серця» — така невеличка, в сірій обкладинці з нарбутівським орнаментом книжечка — то ж було, власне, перше радянське видання українською мовою, яке ще три роки тому, ще на польському фронті, ми побачили і прочитали. «Удари молота і серця»! То ж були удари в унісон і нашим серцям! Ми—може, ціле покоління було те «ми» — читали тоді поезії Василя Еллана і з кожним рядком твердіше й міцніше почували себе на своїй землі. «Ударом зрушив комунар бетонносвітові підпори. І над розвіяністю хмар — червоні зорі... Зорі». Власне, то був другий твердий крок молодого українського інтелігента на радянському ґрунті — першим був «На майдані» Павла Тичини. Цими кроками, відсікаючи всякі зальоти з націоналістичного табору, оминаючи манівці, на які зіштовхувано українську молодь облудами українських шовіністів та провокаціями російських великодержавників, йшла молода українська інтелігенція під червоні прапори інтернаціоналізму, на червоні заграви «загірних комун». «Ми — тільки перші хоробрі, мільйон підпирає нас...»

Василь Еллан!

Я стояв, схвильований до глибин...

Але ж — побачити його зараз, піти до Василя Еллана... Відбирати дорогоцінний час у такого видатного діяча — поета, директора, редактора ще й, виявляється, члена ВУЦВКу та Центрального Комітету!.. Ні! На таке я ніколи б не насмілився...

І я б, звісно, не наважився піти, коли б не Журба.

В актора Журби була дивовижна вдача: до великих людей його так і заносило, так і горнуло. І почував він себе коло видатних людей якось особливо вільно і затишно. Якщо Журба якимось способом траплявся поблизу чимось визначної людини, він негайно добирав способу з нею зазнайомитися. Зазнайомившися, зразу ж заводив легку й невимушену розмову. І обличчя в нього при тому сяяло такою чарівливою, доброзичливою посмішкою, що й видатна людина теж починала почувати до нього симпатію. Коли Журба зустрічав цю людину другий раз, він радів так, наче стрів рідного батька після довгорічної розлуки. Він гаряче вітався, неодмінно брав видатну людину під ручку і йшов поруч, другою рукою відсторонюючи всіх інших людей, щоб звільнити видатній людині вільний шлях у юрбі. На третій зустрічі з цією — вже добре знайомою — видатною людиною Журба вхитрявся перейти на «ти».

— Пішли! — ляснув мене по спині Журба.— Хутчій!

А то ще й Василь кудись піде!..

Еллан уже був для нього тільки «Василь». І ми пішли.

В моїй голові низалися рядки з Василя Еллана:

Де оспіваний задуманим поетом Сивий морок звис над сонним містом,— Кинуто Революційним Комітетом, Наче іскру в порох терориста...

Скільки разів цей вірш Еллана — «Повстання» — я читав перед червоноармійцями з платформи фронтового агітпоїзда:

Наказ дано (коротко й суворо): Вдарити й розбити ворогів...

Вірш Еллана «Повстання» я завжди читав на біс — після «Псалма залізу» Тичини.

Легко так дісталась перша перемога, Ворога змішав безумно смілий напад.