Смолич Юрій

Коли 1962-го у Смолича був перший інфаркт і друзі-письменники прийшли його провідати, він плакав і проклинав Постишева. У 1930-х той погубив багатьох наших письменників, а інших зробив сексотами. Смолич тоді, мабуть, думав, що помре і не встигне цього сказати. Але прожив після того ще майже 15 років.

Олесь Гончар
https://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_urij-smolich-sluzhiv-u-petlyuri-artileristom/346471, https://www.slideshare.net/gavryshchak/ss-49424351

Автор „Господарства доктора Гальванеску” та других фантастичних повістей, Юрій Смолич жив з жінкою, без дітей. Маючи пошкоджене чи косе око, носив окуляри. Залишився.

Володимир Куліш
http://proslovo.com/kulish-slovoproslovo

Юрій Смолич. Будинок «Слово» мав два крила (причілки) паралельні. Юрій Смолич жив у північному причілку, я — в південному. На ділі виходило так, що мої північні вікна стояли проти південних вікон Юрія Корнійовича. Завдяки чому був я свідком написання принаймні п’ятнадцяти з усіх сорока романів, написаних Смоличем. Влітку. Підйом у Смоличів о восьмій годині, розминка, тиняння, вмивання, стовбичення проти сонечка, чай, сніданок. На все це витрачалася одна година. О дев’ятій він уже за столом. О першій годині — другий сніданок, перевдягання й подібне. О другій годині Юрій Корнійович виходив з дому. Здебільшого в Спілку письменників; в харківському філіалі він цілий ряд років був головою обласного правління. В кабінеті голови філії він працював до п’ятої, після п’ятої — з другого поверху спускався вниз, де у великому залі стояв більярд. У більярд він грав добре, незважаючи на свій асистогматит. О сьомій вечора він був уже дома, обідав, відпочивав, слухав радіо, переглядав газети, читав книги. О дев’ятій вечора, відпочивши, він знову сідав за машинку. Працював до першої ночі. Далі тинявся по кімнатах, стовбичив біля вікна, грів чайник, пив чай. О другій лягав спати.

Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky

Мова іде про десятиріччя між 1930 і 1941 роками. В цей час більшість літераторів працювала ще допотопним способом, користуючись пером, звичайним, «шкільним», і лише в небагатьох стирчала з бокової кишені автоматична ручка, які тоді дуже часто випускалися із золотими перами, закордонні; наші — з сталі, чавуну і рапіду — дванадцять авторучок, наших і кілька закордонних. У нього був свого роду відпочинок ходити по спеціальних магазинах з канцприладдям і вибирати собі інструмент для писання. Мав він пекельний почерк — своєрідно гарний. Як і Яновський, любив алізаринове чорнило, зелене. Але романи писав на друкарській машинці. Сідав до столу і починав роботу, нестомну, неспинну, з дев’ятої ранку і до першої години дня.

Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky

Йому доводилось проводити колосальні підготовчі роботи: ходити в архіви, в бібліотеки. Десь в середині тридцятих років він працював над якимсь науково-фантастичним романом, довгий час одвідував клініку професора Шмакова (здається, так?), спеціаліста по переливанню крові, а також хірургічний відділ, був присутній при різних операціях. Тепер пригадую — це було ще до того, як ми з ним ближче потоваришували. Одного вечора ми обидва були в гостях у Миколи Петровича Трублаїні [161]. Юрій Корнійович випив трохи, розходився і почав геніально розповідати, як все там діялося, в хірургічній палаті. Геніально! Коли писав «Вісімнадцятирічні» [162], то довгий час ходив до Харківського архіву (тоді він, мабуть, був ще Центральним), зібрав велику силу цікавого матеріалу, про що теж умів яскраво оповідати. Про Смолича тих років я вже після війни написав нарис, опублікований в «Літературній газеті» [163]. Копії в мене не лишилося, а жаль!

Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky