Володимир Куліш. СЛОВО ПРО ВУДИНОК „СЛОВО"



Спогади diasporiana.org.ua 1966
Накладом Видавництва „Гомін України”, Торонто:, Онт., Канада

Бібліотека Видавництва” „Гомін України” ч. ЗО
Обкладинка роботи мистця Володимира Ласовського
Всі права застережені Copyright Reserved


ВСТУП




Автор цієї книжки, син славного українського драматурга Миколи Куліша, знищеного московсько-большевицьким терором, пише про той нині вже історичний будинок „Слова”, що його в 1930 році збудовано в Харкові, тодішній столиці УССР, для українських письменників і поетів. Дехто каже, що це згідно з задумом ҐПУ споруджено на харківському передмісті, в сусідстві з Шатилівкою, цей будинок і зібрано в ньому цвіт тодішньої української літератури, щоб поліційним аґентам легше було контролювати приватне життя його мешканців. До певної міри це, мабуть, відповідає правді. Але, з другого боку, це було також тодішньою тенденцією плянувальників „нового соціялістичного побуту” будувати на кооперативних засадах доми за, сказати б, професійною ознакою: доми фінансових працівників, залізничників, інженерно-технічних робітників...

Будинку „Слова” вже давно нема: там, якщо він і зберігся у воєнній завірюсі, мешкають інші люди, які, либонь, не люблять згадувати про попередніх господарів, дармащо й посмертно „реабілітованих”.


Після розгрому української культури в 30-их роках і перенесення „столиці” УССР до Києва, туди ж таки переїхали й більшість видавництв і письменницькі організації. І там, у Києві, збудовано новий дім для письменників-недобитків, так званий дім „Роліт” — робітників літератури. На початку війни, в 1941 році, коли німці кидали перші бомби на Київ, казали люди з гіркою іронією: „Досить однієї бомби на Роліт, і українська література перестане існувати”...

Читаючи цю книжку Володимира Куліша, треба пам’ятати, що це не мемуари в стислому значенні цього слова, в яких автор систематично змальовує й аналізує події і робить з того якісь висновки. Це — ретроспективні шкіци, як міг би їх робити тоді юнак-підліток із властивим його вікові колом заінтересовань. І тому годі шукати в цій книжці тогочасних письменницьких організацій, проблем і боротьби довкола них, нашумілої літературної дискусії, що її розпалив Хвильовий, годі шукати загальної панорами тих чорних років, коли Москва тотально винищувала українську літературу та її творців.

Але все це не позбавляє ці спогади пізнавальної вартости, навпаки — вони додають дo вже знаного образу того чи іншого письменника щось таке, чого звичайно не завважує „дорослий мемуарист” — дослідник минувшини.


Сталінський терор, внаслідок якого згинула більшість мешканців будинку „Слова”, у хвилях якого затонув корабель української літератури тієї доби, — цей терор, проходячи крізь призму авторової свідомости, виявлявся в тому, що люди... зникали і вже не повертались. Цьому їх зникненню передували цілонічні труси у сусідів, розмови пошепки і очікування найстрашнішого — арештування батька. Зрештою і Миколу Куліша і всіх інших письменників судили, як відомо, за стандартними зразками, виробленими в кабінетах слідчих ҐПУ; як англійських, німецьких чи яких інших шпигунів, як терористів чи змовників проти режиму і його найвищої персоніфікації — Сталіна. А всіх поза тим — як „буржуазних націоналістів”. І після остаточного розгрому будинку „Слова” автор цих спогадів сам, як „син репресованого”, мусів перейти тяжкий і довгий шлях поневірянь в атмосфері повсякчасної непевности, підозри і страху за життя своє власне і своїх близьких.

Людська пам’ять — річ недосконала. А 35 років — час немалий. Тож, очевидно, можна подарувати авторові, коли він, спираючись лише на пам’ять, десь там допустився неточности у змалюванні образу якогось письменника, в цитуванні його слів чи в інших деталях. Але ті короткі характеристики мешканців будинку „Слова”, що їх автор подає, мають особливу вартість, бо вони не лише підказані безпосередніми враженнями, але й, напевно, несамохіть запозичені де в чому від батька, навіяні його симпатіями чи антипатіями до того чи іншого письменника, поета, мистця.

Як син Миколи Куліша, автор мав не одну нагоду зблизька спостерігати найближчих батькових приятелів — Хвильового, Ялового, Досвітнього, Вишню, прислухатися до їхніх розмов, перейматися їх настроями. А як представник молодшого покоління мешканців будинку „Слово”, як представник отієї галасливої і непосидячої „пацанви” — письменницьких дітей, знав усіх своїх сусідів на всіх п'ятьох поверхах дому і про кожного розповів у цій книжці щось таке, чого в жадному підручнику історії літератури не вичитати. Семенко, Усенко, Бажан, Поліщук, Вражливий, Доленґо, Слісаренко, Вухналь, Курбас, Седляр, Падалка, Микитенко, Кириленко і ціла ґалерія інших письменників, поетів, критиків, малярів і режисерів — кожний з них щось промовить до читача у цих цікавих спогадах.

„Слово про будинок „Слово” збагачує нашу мемуарну літературу з ділянки інтимного життя творців „розстріляного відродження”, з ділянки, про яку український читач так мало знає.

В. Давиденко


БУДИНОК




В Нагірному районі Харкова, тоді ще на кінці міста, на тихій, немощеній вулиці, яку названо спершу Барачною, а потім "Червоних Письменників", стоїть огрядний, п’ятиповерховий будинок, зовсім відмінний архітектурою від своїх сусідів. Коли б на будинок можна було поглянути згори, він нагадував би велику друковану букву „С”, вістря якої спрямовано у великий двір. Найближчі сусіди будинку це — ліворуч двохповерховий дім для урядовців Південної Залізниці й напроти — касарняного типу, без бальконів і прикрас будинок для „начсостава авіяції”. Дальші сусіди, вже ген за будинком це Шатилівка— присілок, згодом студентське містечко, до якого треба було йти порослим буранами шляхом, та великий міський парк відгороджений від будинку глибоким яром.

Мапа Харкова 1920-ті рр. Провулок Барачний - на околиці міста.



Названо будинок „Словом” і почав він своє недовге існування зимою в місяці грудні 1930 року.

Навколо оббігав будинок невеличкий кам’яний парканець, місцями тулився до молодих тополь, що пнялись у незахмарене тоді ще над будинком, сине небо.

Ліворуч, коли стати лицем до головного фасаду, садок. Були тут кволі деревцята, клюмби з квітами, лавочки. Ті самі тополі творили живий паркан, затримуючи хмари пороху, що летіли від немощеної вулиці. Вулиця ж залишилась аж до кінця життя „Слова” немощеною, бо для неї напевно забракло брукового каміння.

Мешканцями „Слова” були в першу чергу письменники, поети, драматурги, малярі, композитори, актори. Як бувало в тих часах, поза людьми тих професій поселились там теж особи, які безпосереднього відношення до мистецтва чи літератури не мали. Попали вони в будинок „по блату”, тобто по знайомству, їх було небагато й жили вони непомітно, не звертаючи на себе спеціяльної уваги.



Писатиму про мешканців „Слова” за порядком під'їздів, в яких воїни мешкали. Можливо, що я не всіх згадаю, нехай мені дарують ті, яких я забув, або оминув.

Будинок мав п’ять поверхів та 68 мешкань. Мав і п’ять сходових кліток, або під’їздів, як їх називали у „Слові”. Кожний під’їзд мав вихід на вулицю й на двір. Від початку існування будинку .„парадні” двері на вулицю мало хто вживав., були вони замкнені, зате двері у двір були в постійному русі.

Кожне мешкання складалось з п’яти або чотирьох кімнат. Кімнати виходили вікнами на двір й на вулицю. Були вони досить просторі, ясні, хоч і зроблені несумлінно. Наприклад, у стінах була ізоляція, в якій відразу замножилась міль, що довший час нищила всі одяги. Кожне мешкання було побудоване так, що ви заходили до невеличкого передпокою, з якого був вхід до кожної кімнати. Усі мешкання мали лазничку, вбиральню, кухню з невеличкою піччю і її треба було опалювати вугіллям, або деревом, коли ви хотіли нагріти воду на купіль чи прання. Будинок мав центральне парове огрівання, вугілля для якого звозили напротязі цілого літа й складали у дворі величезною горою. Не пригадую випадку, щоб того вугілля колись у зимі не забракло. Про засоби транспорту на вищі поверхи будівничі „забули”, тому було досить скрутно тим мешканцям, що мусіли вилазити й збігати щоденно по кілька разів у двір.

План першого поверху
План першого поверху "Слова"


Кожний поверх, залежно від будови, мав три або два мешкання. Наприклад, під’їзди перший і п’ятий мали на кожному поверсі по три мешкання, а другий, третій і четвертий лише по два. Три останні знаходились посередині отієї букви „С”, а перший і п’ятий були вістрями букви, що виходили у двір. Кожне мешкання мало один балькон. Середина, тобто наш під'їзд, мав по два балькони, при чому тут виявився якийсь загадковий розрахунок архітекта — наші два балькони були маленькими й один з них був спільний з бальконом Панча і власне його балькон був двічі більший за наш. Крім того Панч мав ще другий окремий балькон, але це не був якийсь привілей, тільки невеличкі різниці в будові та розміщенні. Позатим усе було до себе подібне як дві краплі води.

Після закінчення будови відбулося льосування мешкань, хто яке вибрав таке й мав, без змоги змінити пізніше.

Кожний під’їзд мав коло дверей на вулицю дошку з числами мешкань та прізвищами мешканців. Коло самих так званих „парадних” дверей з вулиці були вмонтовані на дуже елеґантній дошці дзвінки до кожного мешкання. Не дуже вони довго дзвонили, перейшовши дивну метаморфозу: коли ви дзвонили на четвертий поверх, виходив хтось з першого й навпаки. В ім’я правди треба додати, що ці технічні викрутаси були ділом рук не тих, хто їх вмонтовував, а... діточок письменників. Та про це краще не говорити.

На закінчення загального опису будинку й мешкань я поведу вас по сходах аж на дах, де побудували так званий „соляріюм”. Невеличка цементова площа й душі вмонтовані в стіни давали можливість спокійно скупатись тут гарячого літнього дня й полежати проти сонця. Великої популярности серед дорослих мешканців „соляріюм” не мав, зате ми, діточки, його дуже любили. Коли ми комусь з товаришів у школі оповідали про це чудо — мало хто нам вірив. І не дивно, бо така розкіш, як оцей соляріюм, особливо ця назва викликала відразу недовір’я.

Як на роки гострої мешканевої кризи столиці, „Слово” нам видалось чудом. (І до деякої міри воно таким було.) Після тісноти, комунальних невигод, спільних аж у дівері вбиралень, кухонь і т. п. „Слово” можна було назвати, люксусом. Хоч, правда, і йому було далеко до будинку „Совнаркому”, або відповідальних працівників НКВД, чи взагалі партійної буржуазії. Там направду був люксус, про який ніхто не мав і уяви.

Помилкою було б думати, що „Слово” було збудоване (хоч і за дозволом уряду) з мотивів створення сприятливих житлових та побутових умов для творчої української еліти, до речі, за гроші уділовців на кооперативних засадах. Причини були, звичайно, важливіші. Маючи всіх пишучих українців в одній купі, легше було контролювати їхнє життя-буття.. НКВД мало тут свої вуха і очі, за допомогою яких знало дуже докладно про все, що діялось у будинку. До цього треба додати телефони, які в тих часах приватним особам було просто неможливо дістати. І раптом одного дня, хотіли ви чи ні, їх запроваджено в усіх мешканнях. Чи варто згадувати, що на слідстві проти того чи іншого письменника його телефонічні розмови наводили слово в слово як доказ для обвинувачення.

Проект Митрофана Дашкевича
Проект Митрофана Дашкевича

Не можу сказати, щоб ми були забобонні. Але зверніть, між іншим, увагу на такий збіг обставин: На Михайлівській площі, де ми жили перед Словом”, наша кімната мала число 13, у „Слові” — ч. 33 і телефон — 9-06-13. Наш під’їзд був ч. З і третій поверх. Словом, це число нас усюди переслідувало.

„Слов’ян” поділимо на під’їзди й так з вами зараз по черзі перейдемо за порядком. Коли закінчимо цю мандрівку по під’їздах, поверхах та мешканнях, я згадаю про дві моди, живу й неживу у „Слові”, і про спорт. Але це тоді, коли закінчимо подорож по поверхах. Отож.


МЕШКАНЦІ




Перший поверх першого під’їзду — мешкання Леоніда Чернова-Малошийченка. Оце той поет Леонід, на якого ми, діти, кидали завжди заздрісні погляди, коли він у соняшні дні грівся на сонечку на своєму бальконі першого поверху. Заздрити було чому — він же ж бував в Індії... Прочитайте його книжку „125 днів під тропіками”. Я ж її мав, подарував через тата Чернов спеціяльно для мене, написавши на книжці так: „Малому Вовці на спомин від Леоніда Індійського”.
Чернов був непосидющою, життєрадісною і доброю людиною. Ніколи не забуду, як проходив попід його бальконом Йогансен і гримів на весь двір:
— Здоров, Чернов! У відповідь лунало: — Здоров, Йогансен!
За хвилину проходив хтось інший, от хоч би Вишня, і знову грімке: — Здоров, Чернов!
І на цей привіт відповідав Чернов обов’язково:
— Здоров, Йогансен! — хоч Чернову було видно, що то не він.
Звичайно ми бачили його на бальконі. Ми тоді не знали, що наш Леонід догоряє від туберкульози, яка й поклала в могилу цього схорованого тоді вже прекрасного письменника. Довго по його смерті (23 січня 1933 р.), проходячи попід отой балькон, нам вчувалось лунке... „Здоров, Йогансен!” Це був перший смертний випадок у „Слові”.

Кобзар на мотоциклі
Леонід Чернов. Кобзар на мотоциклі

Коли мене не зраджує пам’ять, власне в мешканні Леоніда Чернова по його смерті жив, чи радше жила велика партійна риба від літератури — критик Щупак. Грубий, присадкуватий, з великими роговими окулярами на розплюснутому носі, очевидно закоханий у собі і задоволений з життя. Приятелював з такими ж „рибами” як сам, не з письменниками, а партійними. Був жонатий і мав одиначку доньку, над якою дуже трясся. Як грім з ясного неба для всіх був його арешт. Але жалувати за ним ніхто й не збирався. Його руками нищили й розправлялися з українськими письменниками, і багато їх зазнало від Щупака горя та недоспаних ночей.

Іван Сенченко. — Ви неодмінно зустрічали, як і я, у дворі "Слова" досить огрядненького, з голеною головою, веселого і дотепного Івана Сенченка. Жив він на другому поверсі, якраз над Щупаком, і не раз жартома говорив:
— Мені критика нічого не зробить, бо я над нею і я на неї... — маючи на увазі Щупака. Але за "Холуєві записки” дісталось Сенченкові досить боляче від тієї ж живущої під ним „критики”. Жив Сенченко з дружиною та маленьким тоді синком, з яким частенько виходив у двір похвастатись „нелітературним” дорібком. Наскільки мені відомо, був арештований майже останнім, потім повернувся.

Поруч Сенченка, на тому ж поверсі жив жидівський письменник Квітка. Досить молодий у ті часи, жонатий та прикладний батько доньки-одиначки, шанований в літературних колах. Тихий і спокійний мешканець „Слова”, заарештований і засланий. Про долю його та його родини не чув ніколи.

Жив у „Слові” теж літературний критик Лейтес. Його рідко бачили в „Слові”, він взагалі не брав ніякої участи в житті „слов’ян”. Не можу теж пригадати, чи був він жонатий, чи парубкував. Але як критик був відомий усім. Приятелював із Щупаком та Коряком, про якого буде мова далі.

Михайло Биковець. — Надзвичайно мила людина оцей Миша, як його по-приятельському називали у „Слові”. Миша колись видав тонюсіньку збірочку чи не віршів (от не пригадаю), але така збірочка існувала, це факт, я її сам бачив. Але Миша був відомий не з своєї літературної творчості, а з того, що був директором бібліотеки ім. Василя Блакитного на Каплунівській вулиці. Це була не велика, але, можна сказати, чудова бібліотека, в якій були зібрані унікати світової літератури, тут були майже всі, а може й усі переклади на українську мову чужих авторів. А найцікавіше те, що Биковець просто викидав російські книжки, або російські переклади. Зайво говорити, що українська література була тут заступлена майже всеціло, зокрема відділ сучасної української літератури, яку кожний український письменник поповняв своїм черговим твором. Дякуючи власне Биковцеві, ми, діти у шкільному віці, користувались тією бібліотекою дуже широко. Як і інших, його заарештували, заслали, і по ньому слід пропав. Жонатий був Биковець з однією вчителькою, що від першого шлюбу мала двох хлопців, з якими я товаришував. Після арешту чоловіка, коли не помиляюсь, дружина Биковця подалась до рідного села Шишаки на Полтавщині.

Я перескочив помилково один поверх, на якому, якраз під Биковцем, жив тоді Андрій Головко, автор відомої тоді повісти "Бур’ян", яку ми навіть у школі мусіли "вивчати". Замкнутий, неговіркий, несимпатичний. Одним словом, саме тобі „не". Ходили чутки, може це й була правда, що Головко під час революції застрелив свою жінку. Чого, защо і навіщо — невідомо. Був жонатий з молодою сестрінкою жидівського письменника Квітки. Жив Головко якось осібно від усіх і, здається, не багато мав приятелів. Дітей у Головків не було. Головка залишили й він переїхав до Києва, де й досі живе й пописує.

Панч, Йогансен, Вражливий, Епік
Панч, Йогансен, Вражливий, Епік

У свій час було багато шуму з приводу роману "Без ґрунту" Григорія Епіка. За цей роман надзвичайно милого і приємного в товаристві письменника, добре побили, вимагали каяття, щоб після цього знову побити. Епік був чорнявий, з виразною ямочкою в бороді. Мав надзвичайно симпатичну жіночку, що була безмежно закохана в свого чоловіка. Мали малого синочка, що так і не натішився своїм татом. Арештували Епіка в другу чергу, точно — 6-го грудня 1934 року, якраз на день до арешту Миколи Куліша. Після закінчення слідства, це було в літі 1935 року, Постишев випустив книжечку, в якій наводив ніби автентичний Епіковий лист до Сталіна, мовляв, Григорій Епік у всьому кається, признається до терору, контрреволюції, і просить НКВД усіх українських письменників „розстріляти як скажених псів". (Я ніколи не забуду того жахливого враження від цієї книжки! Це ж була перша офіційна вістка про долю заарештованих у Харкові. До того часу доля наших батьків була нам абсолютно невідома. Це був присуд, який назавжди перекреслював усі надії на повернення ув’язнених.) „Але — писав Постишев — ми їх не розстріляємо як скажених псів, але дамо можливість виправити свої помилки й передумати все, що було зроблено на шкоду совєтському урядові." Такий приблизний зміст тієї книжечки.
Дружина Епіка зникла з синочком зі „Слова". Можливо поїхала за чоловіком. Є дві дати смерти Гр. Епіка — одна неофіційна з 1937 чи 38 року і друга, „офіційна", — 1942 року. Це знаменна дата, бо в тому році „повмирало" дуже багато письменників, зліквідованих під час війни.

На третьому поверсі, в чотирикімнатному мешканні з бальконом, що виходив у двір, жив Микола Хвильовий. Невеликого росту, скромно одягнутий, рідко коли в цивільному, тобто в убранні з краваткою, яку одягав на особливі оказії. На загальній фотознімці Вапліте Хвильовий сидить у першому ряді в убранні та білій краватці. Цю краватку йому зробив Куліш, зав’язавши хустину до носa, „щоб не псувати загального, ідеологічно витриманого пейзажу". Найкраще почував себе Хвильовий у мисливському одязі, тобто в грубій куртці, чоботях, невиразного кольору й давности штанах та кашкеті. Через плече мисливські торби й рушниця в чохлі. В одній руці поводок, на якому прив’язані пси, у другій маленька, портативна машинка до писання. Коли б не ота машинка, виглядав би Хвильовий як аматор-мисливець, що оце їде, або повертається з полювання.
Одружений був Хвильовий з Юлією Уманцевою, що мала від першого шлюбу доньку Любу, якою Хвильовий з любов’ю опікувався. Все ж таки, заходячи до нас, просив тата віддати йому мене, бо „так хочеться мати сина"... Важко сказати, що подружжя Хвильових було дібране. Уманцева не грішила ні красою, ні охайним виглядом, навпаки, бувши членом партії, занедбувала і хату і свій вигляд. Не враховуючи дуже нечисленних, але вірних приятелів, Хвильовий жив, можна сказати, досить самотнім. Ніколи його не бачили разом з дружиною чи на черговій прем’єрі в Березолі, чи на літературних вечорах у літклюбі. Зате Любочку (їй було тоді біля п’ятнадцяти) брав зі собою завжди до театру. Вернувшись з закордону, привіз їй в’язану блюзочку, чим викликав у її ровесниць подив і навіть заздрість. Люба вчилась гри на фортепіяні в консерваторії і гарно грала. Часто на прохання Хвильового грала його улюблені твори. В такі хвилини Хвильовий замислено сидів поруч, курив і, здавалось, думками був тоді далеко від дійсности. Він був музикальний, грав залюбки на гітарі й співав.
Найщасливіші хвилини для мене були тоді, коли наш тато брав нас, дітей, на прем’єру своєї п’єси. З нами обов’язково був Хвильовий з Любочкою. Коли нашого тата і Курбаса викликали на сцену й підносили квіти, стриманий звичайно Хвильовий стояв і щосили бив браво, весь час гукаючи:

— Браво, Гуровичу! Браво, Курбасе! Хай живе Березіль!

В театрі він жив іншим життям. Його темні очі горіли, він переживав не лише як глядач. Може в ньому прокидався актор... Мабуть йому, коли мене пам’ять не зраджує, належать такі крилаті слова — "Коли йдеш до театру, бери з собою голову". — Це відносилось до пристрасної дискусії над "Малахієм".

Приятелював Хвильовий з небагатьма, з невеличкою групкою письменників, і ця дружба була найвищої проби, була побратимством. Досвітній, Вишня, Куліш, Яловий, Йогансен, Слісаренко. їх називали жартома „могутньою кучкою".

Як я вже згадував, Хвильовий дуже любив полювати. Звичайно всі думали й мали причину так думати, що на тих полюваннях більше полюють за пляшкою, як за качками чи зайцями. Хоч і це, звичайно, бувало, але, як мені говорив колись тато, на полюванні можна було вільно порозмовляти, говорити щиро й відверто, від душі. Можливо, після таких полювань, верталися додому молодшими, з заспокоєною на деякий час душею. Природа давала відпруження і спокій. Тому в тяжкі моменти бурхливого й вічно неспокійного життя Хвильовий раптом зникав на день, два, або й на тиждень. Блукав понад озерами, просиджував довгі години в "тязі", спав в очеретових шатрах і думав, думав, думав.
Зимою у дворі будинку робили ховзанку. Заливали половину двору водою, вода замерзала й чудова ховзанка була готова. Звичайно, діти з неї не сходили. Але й не бракувало старшого покоління на ховзанці. Хвильовий ніколи не їздив удень (за браком часу). Пізньою ніччю він виходив трохи поїздити. Любив так звані ,„гігантські кроки", тобто робив спершу лівою ногою півколо, потім те саме правою. І так з годинку. Після того ще довго стояв і курив. Коло ніг невідступні два пси. Це було десь біля другої години ночі. Погулявши на ховзанці, Хвильовий ішов до себе і писав.

Биковець, Хвильовий,Панч; ?, Пилипенко, Тичина, Сосюра
Биковець, Хвильовий,Панч; ?, Пилипенко, Тичина, Сосюра

Пригадую одну свою зустріч з Хвильовим. З ним були у нас, що так скажу, дружні відносини. Коли б до нас він не зайшов, все знаходив хвилинку, щоб пожартувати зі мною, розпитати про школу і нишком всунути карбованця на морозиво.
Якось я мчав своїм звичаєм до школи. Це було після зливного дощу і я, маючи на ногах батькові мисливські чоботи, безжалісно розхлюпував на всі боки калюжі. Звичайно вибирав я для цього спорту найбільші, щоб перевірити міць чобіт. Вскакуючи до одного такого „моря", скупав я з голови до :ніг чоловіка, що стояв на розі Басейної вулиці. Я навіть не глянув у його бік і вже хотів дряпнути далі, як мою увагу притягнули пси, що сумно звісивши вуха, стояли біля чоловіка. Псів я пізнав вмить. Я глянув на чоловіка. На ньому була старенька куртка, кашкет, на ногах такі чоботи, як у мене. Через плече торба з якимсь птаством. Я зустрівся з очима моєї жертви, яка хитренько до мене всміхалась. Хвильовий! Велике бажання дізнатися звідки й що привіз, відразу перемогло обов’язок бігти до школи. Я ніяково підійшов до нього і щось невиразно бурмотів для вибачення. Хвильовий ласкаво усміхнувся, а пси замахали хвостами, пізнавши мене. Потиснув мою руку.

— Куди ж це ти, малий, так поспішаєш? — запитав Хвильовий, глянувши на мої чоботи — може на полювання? Бачу в чоботах... вони трохи того... чи не тиснуть часом? — додав поважно.
— Та ні. Чоботи добрячі. Я поспішаю... та ні, не спішуся... — відповідаю, глянувши на трамвай, що мав везти мою грішну душу до школи — маю іспит з математики...
— І так до тієї математики летиш?
Можна було збрехати, але до того іспиту в мене, крім чобіт, нічого й не було, і я збрехати не міг.
— Та де там лечу... з математикою в мене... А ви, може, з полювання?
— Ми оце вертаємось — підкреслив слово „ми" — а як там наука? Гризеш?
— Не так я її, як вона мене... але посуваємось — додав я трохи чванькувато. Відповідь викликала в очах мого співрозмовника якісь веселі вогники, добрячі, батьківські. Поправив кашкета і знову до мене ніби й поважно.
— А як справа з гонорарами? Дає тобі Гурович?
— А ось з тим трохи слабувато — признав я щиро. — Іноді від мами вирвеш на кіно, але це не дуже часто. А взагалі, то перебиваємось...
— Всі ми якось перебиваємось — кинув він задумано. — Чи ти бачив „Звенигору"? Оце тобі кіно!

Коли я відповів, що бачив її може п’ять разів, він запитав мене, що я читаю. І тут я сів на свого коника. Мені не треба було ховатись, або червоніти. Хвильовий називав твір, а я автора. Або навпаки. Я й не помітив, як у моїх руках опинилась писальна машинка, а Хвильовий ішов поруч з псами й ми вели дружню літературну розмову. Він повторяв те, що я часто чув від тата. Книжки варто читати оригінальні, а коли не знаєш мови оригіналу, то лише в українському перекладі! Він це повторив пару разів. Ми вернулися до „Слова". Хтось, пізнавши Хвильового, здивовано знизнув плечима, чого це він іде з малим хлопцем і так живо розмовляє. Дома я не мусів вибріхуватись, чого це я пропустив навчання. Я сказав просто — зустрів Миколу Григоровича і мав з ним розмову на літературні теми. На другий день Хвильовий приніс мені свої „Твори" з написом: „Мойому юному другові, Вові Кулішеві". Я довго дивився на кучерявий підпис і був дуже гордий. Ніколи не забуду дня 13 травня 1933 року! Соняшний, погідний" недільний ранок. Раптом у дворі будинку зчинилась незвичайна метушня. Когось ведуть напівпритомного, чути жіночий плач, розгублено пробіг блідий Ґжицький. І раптом: Хвильовий застрелився!

Прожогом біжу на третій поверх, де вже зібралось повно людей. Проштовхуюсь до середини і встигаю побачити в кабінеті крізь напіввідчинені двері схилену постать у кріслі за робочим столом. Наче Хвильовий заснув, змучено опустивши руки. З похиленої набік голови чорним струмочком з правої скроні стікає кров... Оце була моя остання зустріч з Хвильовим. Важко пригадувати, що діялось після того в будинку. Почалися відразу арешти, будинок притих, не чути було вже навіть дитячого галасу, здавалось, в будинку ніхто не живе... Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців. За рік "Слово" перестало існувати...

Ніхто з таким галасом і криком не вибігав з двору, як Майк Йогансен. Перед ним мчали два собацюги, а тільки тоді сам він. Навіть важко було сказати, хто кого веде на прохід. Як я вже згадував, Йогансен був признаним асом полювання поруч Вишні, Хвильового і Досвітнього. Це, так би мовити, "професіонали". Пригадую милого Майка, височенного і досить незграбного на вигляд. В незмінних камашах на ногах, що свідчило про кожночасну готовість вирушити на полювання. Чорнявий з розбурханою чуприною, завжди веселий, неспокійний, непосидющий. Незмінний учасник усіх спортових змагань, що відбувалися в „Слові". Бувало, припадково збереться ціла група власників псів, які вивели своїх улюбленців на прохід. Між ними, звичайно, Йогансен височів понад усіма понад голови. Зрозуміла річ — дотепи, сміх, когось уже „натягають". Найголосніше сміється Йогансен, його сміх чути далеко на вулицю. Відбиткою його веселої життєрадісної вдачі й тонкого гумору був його твір, друкований у „Літературному Ярмарку" — „Подорож мудрого доктора Ліонарда по Слобожанській Швайцарії". Це перший мабуть того роду репортаж в українській літературі й перше „описання" лівобережного пейзажу в іронічному тоні.

Майк Йогансен був жонатий та мав малу тоді дитину. Дружина, пригадую, була мила, скромна жінка. Заарештували Йогансена й дістав він десять років в’язниці. Не дуже сильного здоров’я, мабуть мав початки сухот і були чутки, що він помер в дорозі на заслання.

Завзятим торговцем був автор відомого роману „Народжується місто" і повісти про десятиклясників „Дуже Добре" Олександер Копиленко. Милий і товариський мав свого часу голосний роман з Наталею Забілою. Проте цей роман не довів до розводу з жінкою (до речі жидівкою). Копиленка обминула доля його товаришів. Йому дозволили виїхати до Києва, де він помер кілька років пізніше.

Анатоль Петрицький. Нічь  у Харкові. 1933
Анатоль Петрицький. Нічь у Харкові. 1933. На картині вид з вікна будинку "Слово". На вулиці стоїть чорний воронок. Сучасна назва цієї вулиці - Літературна.


Перескочу на п’ятий поверх до Анатоля Петрицького. Ви ніколи не могли побачити його без незмінної цигарки в устах. Пробігав двором, завжди кудись поспішаючи. Звертав на себе увагу своїми закордонними одягами, був елегантний, можливо трохи й позував. Жонатий був з гарною і надзвичайно милою артисткою харківської опери. Мали тоді Петрицькі сина в колисковому віці. В ті часи Петрицький був найпопулярнішим мистцем не лише в Україні, але й закордоном, його проєкти декорацій та костюмів мали високі оцінки особливо на венеційському бєнналє та в Парижі. І робив він тоді декорації до всіх опер і балєтів харківського театру опери й балєту. Пригадую прекрасно виданий альбом проєктів костюмів, виданий у п’ятнадцяту річницю творчости, який він подарував мому татові. Він був новатором, його обвинувачували в формалізмі, але найбільшою його провиною була його суто українська творчість, що була притаманна мистцям його покоління, покоління нових корифеїв українського мистецтва. Чудом вцілів він від заслання і як „помилуваний" переїхав до Києва. Але переїзд до Києва не був рятунком, а закінченням вільної до деякої міри творчости й етапом жорстоких переслідувань та животіння без товаришів і горезвісної праці на замовлення. Коли вже почала затихати т. зв. головна хвиля арештів, ми не раз бачили, як до „Слова" під’їздило елегантне авто і Петрицький їхав кудись у товаристві якогось типа. За цей час мистець якось посірів, змінився до непізнання. Були припущення, що його возять на допити, бо ж НКВД мало свої методи й могло власне в такий спосіб показувати Петрицького як „свою людину". Але пізніше вияснилось. Петрицький мусів малювати портрет тодішнього голови Раднаркому України — Панаса Любченка. Можна уявити, що переживав Петрицький, малюючи Панаса Любченка, руками якого зліквідовано багатьох українських мистців, у тому числі й друзів самого Петрицького. Проте портрету Петрицькому не довелося закінчити. Його закінчило НКВД. Любченко, як відомо, застрілився. Довший час про Петрицького не було згадки. Аж по війні скупенько час від часу його прізвище стало появлятися в мистецьких журналах. Помер Петрицький, як пише Леонід Первомайський, нагло. Ми знаємо багато випадків „наглої" смерти. Його забрано до лікарні з запаленням легенів і вже через тиждень вернули додому. Це значить, що найвизначнішого мистця України просто не хотіли рятувати. Це ж ішлося про запалення легенів, яке сьогодні лікують, а не привозять додому вмирати.

„Ми сиділи в кухні його маленької кватири на Золотоворітській... нас було дуже мало. Ми говорили пошепки, наче боялись порушити останній спочинок великого художника... в день похорону стояв великий мороз. Говорилися промови й почувалося, що більшість з тієї купки людей не знали в ту хвилину, що примерзла земля Байкового кладовища приймає в свої обійми геніяльного митця".

Так пише Первомайський. Чи треба ще тут щось додавати? Ховали як злодія, нишком, щоб ніхто не знав і не чув.

На 4-му поверсі жив поет Андрій Панів. Милий і товариський. Ми, діти, називали його „святим", бо коли грав у відбиванку, про яку я згадаю окремо, складав молитовно руки і аж тоді відбивав м’яча.

Заарештований і засланий в третю чергу, чи не на Соловки. Коли не помиляюсь, в ті часи карали й родини теж, значить дітей запроторено до дитячих будинків, а дружину Панова так само заслано.

Знову вийдемо на п’ятий поверх і зайдемо до Павла Тичини. Самого Тичину ви у „Слові" рідко зустріли. Створювалося враження, що Тичина навмисне ховається від людей. Ще коли ми жили на Михайлівській площі, Тичина в товаристві Любченка, Хвильового, Досвітнього приходив досить часто до нас. Сідав у куточку і мовчав. Але бували випадки, що Тичина раптом починав говорити. Тоді його спогади про духовну семінарію ставали в центрі загальної уваги. Тичина вмів оповідати смішні до сліз речі, сам не усміхнувшись навіть. Тоді ще Тичина не був жонатий, чи пізніше оженився, мені не відомо. Мав брата, Євгена, який цілком до нього не був подібний. Викладав у нас у школі українську мову та літературу.

Ми з вами закінчили мандрівку по першому під‘їзді. Я не ручаюсь, може когось і забув, але здається, що головних мешканців цього під’їзду ми зустріли. Переходимо до під’їзду другого. Будемо проходити цим під’їздом з боку двору. Отож, коли станемо лицем до під’їзду, ліворуч на першому поверсі зустрінемо заклопотаного, але сердечного Олексу Вараву, єдиного з „слов’ян", що залишився живим, на еміґрації. Автор відомого роману „Записки полоненого", багатьох оповідань, віршів для дітей, яких надзвичайно любив, маючи своїх власних двоє чудових хлоп’ят. О. Варава був завідуючим літературною частиною Українфільму і там же організував цілий ряд закритих переглядів фільмів також з-за кордону для письменників, які бажали б познайомитись з літературним і технічним процесом фільмової індустрії, щоб пізніше писати сценарії для українських кіностудій. Я був завжди на кожному перегляді, користуючись запрошенням на ім’я мого тата. Звичайно милий пан Олекса „не помічав", що замість тата приходить малий хлопець, за що я був йому безмежно вдячний.

Напроти Олекси Варави жив редактор „Вістей" Євген Касяненко. Його ми рідко коли бачили в „Слові". В окулярах, з невеличкою борідкою та з вусами. Займаючи посаду редактора офіційного партійного органу, Касяненко мав можливість багато разів виїздити закордон. Зрозуміло, що звідти привозив багато такого, про що ми навіть і не мріяли. До таких чудес належав маленький велосипед для єдиної дуже розпущеної доні, чи не Оксани. Жили Касяненки широко, мали гарні меблі й трималися трохи осторонь від решти „слов’ян". Чи міг редактор „Вістей" стати ворогом народу? А міг. Бо заарештували його одним з перших і, як оповідали, розстріляли без повідомлення родини. Звичайно присуд однаковий для всіх — стаття така то, звичайно 58-а — контрреволюція, шпигунство, диверсія з конфіскацією "лічно принадлежащего імущества". А тому, що це „імущество" купувалось за гроші Касяненка, а не дружини, чи доньки, то хату обчистили з усього буквально.

На другому поверсі над Варавою жив, умираючи на сухоти, автор „Яблуневого полону" Іван Дніпровський (правдиве прізвище Шевченко). Прив’язаний до ліжка, Дніпровський мало коли виходив на двір. Був щирим приятелем Миколи Куліша, з яким приятелював ще з олешківської гімназії. Як інші, без кінця битий і переслідуваний, останніми часами нічого не писав, вмер наприкінці грудня 1934 р. в Криму, не зважаючи на заходи приятелів його рятувати. Про нього ходили слухи, що він убив свою першу жінку, яка набридала йому своєю заздрістю. Але чи вони були правдиві — не знаю. Цікаво, що після смерти Дніпровського, до його родини приходили двічі енкаведисти й вимагали сказати, де заховався Дніпровський та робили докладний обшук. Бодай на родині помстилися в такий спосіб за письменника, що посмів померти сам, без їхньої допомоги.
Дніпровський, Куліш, Любченко
Дніпровський, Куліш, Любченко


Малого, я б сказав дуже малого росту, в окулярах з сильними склами, що їх вживають дуже недобачаючі люди, трохи нахилений, скромний, з милою усмішкою, тихий і непомітний серед вічної метушні будинку Валеріян Підмогильний — жив напроти. Така ж маленька жіночка, такий же мініятюрний синок Ромко і старенька мама пана Валеріяна. Ми з Підмогильними були зв’язані, так би мовити, „велосипедно", бо я в нього завжди позичав велосипед „Україна", а він ніколи не мав сили мені відмовити. Лише просив привести й не зламати. Навіть тоді, коли я й ламав той велосипед і не привіз до Підмогильного, він цілий тиждень і не запитав. Лише коли я вже направив і привіз його, Підмогильний усміхаючись сказав:

— Мабуть далеченько ти їздив, я тебе цілий тиждень не бачив.

Останні роки перед арештом Підмогильному зовсім заборонили писати, він перекладав. Його переклади Ґю де Мопасана, Золя, Фльобера, Бальзака були літературними шедеврами. Цими перекладами родина й жила аж до його арешту. „Дістав" десять років в’язниці. Підмогильний зник. Може застрілився, може не витримав слідства, був досить мізерного здоров’я. Після арешту дружину Підмогильного переселили до нашого мешкання. Жили ми незвичайно по-приятельському. Ділились між собою, чим могли. Бо нас єднало велике непоправне горе — наші "вороги народу", які в той час переходили пекло слідства. Я пригадую, скільки недоспаних ночей коштувало все це пережити.

— Коли б мій чоловік помер, я переплакала б горе і навіки залишилась з думками про нього. Але ж він десь там живе, його відірвали від нас, знищили родину, в мене забрали чоловіка, а в мого синочка тата... Боже, дай мені силу витримати цей жах! — казала пані Підмогильна. Після присуду вона подалась шукати чоловіка і за нею всякий слід пропав.

Я зараз зупинюсь на третьому поверсі, де ми застукаємо до дверей вашого доброго, а також і мого знайомого Остапа Вишні.

Чи пригадуєте світлини Вишні з тих часів? У тілі, з дуже скупенькою чуприною, яка на фотографіях так і подобала на лисину, з трохи булькатими добрими очима. Росту вище за середній, виглядав він на ,доброго дядю".

Популярність Вишні в ті часи була недосяжна. Сам же Вишня скромний у товаристві, добрий батько, уважливий до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив позичити щось почитати.

— Ходімо, малий! Любиш читати, то гаразд. Зараз ми тобі щось знайдемо.

Ми приходили до його хати. На порозі зустрічала нас „Цяця", — пес завбільшки в добре теля. Вона приязно била хвостом, але не дай Боже дістати тим хвостиком! Він був як добрий шматок дроту й синці після нього тримались довго на наших ногах. Дружина Вишні така ж весела й життєрадісна артистка Маслюченко, худенька, непосидюща донька Леся — образ своєї мами. Ніколи не згадувалось про перший шлюб Вишні та його синка, якого я так і ніколи не побачив і не чув про нього.

Коли Вишня приходив до нас, тоді від сміху довгий час боліли не лише роти, а й животи. Він умів оповідати анекдоти неперевершено. Сам при тому голосно, громоподібно реготав.

Але бачили ми й іншого Вишню. Коли, приїхавши з полювання, він довідався про самогубство побратима Хвильового, так же само, як умів сміятись щиро, плакав невтишними сльозами й увесь час повторяв:

— На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили? Що вони з тобою зробили?...

Очевидно, те "що вони з тобою зробили" донеслось куди слід. Незабаром і Вишня попав у "великий конвеєр". Повернули Вишню з заслання хіба на те лише, щоб поховати в землі, яку він любив над усе. Прибили меморіяльну дошку на будинку ч. 6 по Червоноармійській вулиці. А чи прибито таку ж дошку в бараці спецтаборів, де проживотів великий гуморист під псевдонімом 9,764,952 від 1934 року по 1962?

Коли б ви зайшли до "Слова" у двір, то напевно зустрілись би з малим хлопчиною з нещадно замурзаним носом, обірваною сорочкою, з підбитим оком, подряпаною щокою. Ніодна бійка та бешкет не обходилися без його активної участи. Незвичайно дикої вдачі й абсолютно невихований. Я зараз вас з ним познайомлю. Це Тарас Божко. Вам знайоме це прізвище? Мабуть, що ні. Його тато, Сава Божко написав колись грубезний роман „В степах" і невідомо куди зник. Я знаю, ви запитаєте про маму Тараса. Напевно уявляєте страшну відьму, що абсолютно не дбала про свого хлопця-одинака. Ви помилитесь, коли так подумаєте. Ця "страшна мама" — Наталя Забіла. Чудова жіночка, спокійна й сердечно-мила. Вона ж і видатна дитяча письменниця. Не раз перехоплювала Тараса <сина> так би мовити "в акції", витирала вічно брудний ніс, щось йому там говорила (ніколи навіть пальцем не торкнула), потім, поцілувавши, відпускала "на свободу".

Похорон Хвильового, травень 1933
Похорон Хвильового, травень 1933

Говорили в „Слові" про її різні романси. Нічого дивного — молода, мила й „солом’яна вдовичка" мала право на життя. Але один такий романс закінчився шлюбом з найнесимпатичнішою людиною в „Слові" Антоном Шмигельським. Про Шмигельського явно говорили, що він сексот, що пізніше й потвердилось. Жила з Шмигельським Забіла недовго. Розійшлись, не проживши року, бо він бив її і поводився з малим Тарасом як скотина. Від Шмигельського Забіла мала доньку, що жила з мамою. Розійшовшись з Забілою, Шмигельський продовжував жити у „Слові" начебто нічого не сталось. Друзів Шмигельський не мав, не любили його й однопартійники Микитенко та Кириленко. Тепер Шмигельський живе у Львові.

Ми з вами пропустили родину Сергія Пилипенка, що жила на другому поверсі. Сергій Пилипенко відомий організатор „Плуга", був татом двох чудових дівчаток, які з своєю мамою, вродливою панею виходили на прохід у двір. Був розстріляний.

Гордій Коцюба мав дружину й синка, був високий і худий і досить небалакучий. Але в відбиванку любив грати і грав досить добре. Його заслали, а доля родини мені не відома.

Володимир Юрезанський єдиний у „Слові" письменник,що розмовляв російською мовою, був членом російської секції при Спілці Письменників. Написав історичну повість „Загублене село" про зникле село Трублаї, що була перекладена на декілька мов. Був розведений і жив з сином, Борисом, вже тоді дорослим. Борис був досить екстравагантний. Виходив отой Борис у двір грати відбиванку в купелевих штанцятах, які мають зараз назву „бікіні". Звичайно така поява не залишалась без відповідних завваг збоку жіноцтва. Сам Юрезанський ходив гордовито, ніби ковтнув лінійку. Рідко коли виходив у двір і тоді чути було його російську, так рідко чутну мову. Я не певний, але Юрезанського мабуть не зачепили. Мені доводилось навіть зустрічати його прізвище в журналах до війни і після.

Нарешті, закінчуючи огляд під’їзду число 2, згадаю двох нерозлучних приятелів — прекрасних малярів Падалку та Седляра. Вони навіть жили разом. Седляр не був жонатий, парубкував, зате Падалка мав дружину, яка мало чим уступала йому ростом і вона головна моделька для майже всіх картин, особливо фресок відомих у ті часи на стінах Краснозаводського театру, за які Падалку й Седляра було розстріляно. Падалка високий, підстрижений під спудея, надзвичайно веселої вдачі, товариський і добрий тато одинокого синка. Я бував у мешканні Падалки. Там було багато портретів, ескізів декорацій, незакінчені пейзажі, а надусе повно плахт, кераміки як у якому українському музею. Його картини й були дуже українські, свіжі як фолкльор, дарма, що били його за формалізм „ворожий народові"... Падалка ніколи не відмовлявся заграти у відбиванку за пиво. Седляр у протилежність до Падалки, тихий, скромний, мав з дитинства ваду в нозі, тож трохи налягав на неї, тому участи в спортових змаганнях не приймав, зате був гарячим „кібіцом". Їхнє життя обірвалось нагло після жахливої нагінки ,„партії" за згадувані мною фрески на стінах Краснозаводського театру. Оцей театр зовсім модерний побудували на смердючій площі Кінного базару. Виникла, мовляв, потреба створити театр у фабричному районі під боком, а не далеко в центрі. Можливо це було зроблено тому, щоб зумисна поставити український храм мистецтва серед гамору перекупок та кінського гною. Оформлювали цей театр Падалка і Седляр в монументальному стилі прекрасними фресками, що зображували сільськогосподарське та індустріяльне життя соціялістичної України. Вони були такі українські, що викликали зразу бурю критики, звичайно, партійної, яка питала, хто дав право так розпанахатись формалістично контрреволюції? Згадали при тому вчителя згаданих мистців, Михайла Бойчука, „агента митрополита Шептицького". Вже після ліквідації мистців, багато студентів, інтелігентів і робітництва ходили до того театру, щоб побачити ті стіни, на яких фрески докладно позамальовували. Після багатьох років я мав нагоду оглядати церкви у Франції та в Південній Америці. Вони мали розписи дуже подібні до тих, що їх малювали в Україні „формалісти", лише куди, куди слабші.

І ось під’їзд число 3. Це мій під’їзд, а тому важко буде когось обминути, чи забути. Він був центральний, якраз посередині будинку. Мешканці того під’їзду мали по два балькони. Про фантазію будівничого цього дому я вже згадував. Бальконів була дуже неоднакова кількість і розміри теж. Отож, як я вже згадав, Панчі мали два і пів балькона, а ми, їхні сусіди, — два малі.

Перший поверх зліва займав Пилип Козицький — композитор. Русявий, вище середнього росту, в окулярах, жив майже замкнуто. Родина його складалась з дружини невеличкого росту — артистки радіо-центру, малого синка Тараса, над яким трусилась уся родина, та ще й бабуня і дід — батьки Козицького. Родина Козицьких була всіми поважана і спокійно-статечна. Часто можна було чути крізь вікно, яке в літі завжди було відчинене, фортепіянову гру, або спів якоїсь оперової співачки.

Частенько ми, діти, набігавшись, сідали під вікном і уважно, не заважаючи, слухали. Музику ми любили. Дехто з нас учився грати, а хто не грав, то мав своїх улюблених композиторів, яких міг слухати безліч разів. Ходили так громадно на симфонічні концерти до міського саду, де під голим небом можна було почути чудові концерти ще тоді українських композиторів. Про самого Козицького пригадую один випадок, що характерний для його вдачі.

Вліті, коли вікна були відчинені, заліз до його мешкання злодій. Це було вночі. Козицький прокинувся і побіг здоганяти злодіяшка, який встиг захопити з собою золотого годинника. Злодій мчав по вулиці, а Козицький за ним у підштанцях, кричучи:

" Сволоч, сволоч!"

На вулиці були рідкі перехожі й були б напевно затримали злодія, коли б бодай раз почули „тримайте злодія". Але таке невинне слово „сволоч" нікого не вражало і злодій таки втік.

Не знаю, як це трапилось, Козицький раптом розвівся з дружиною і виїхав до Києва. Дружина вийшла вдруге заміж за жида. Коли прийшли німці, жид виїхав без неї на схід, а її на чийсь донос забрали з дитиною від другого чоловіка до концентраційного табору. Там дитина згинула, а сама дружина чудом врятувалась з того пекла.

Алла Гербурт-Йогансен, художниця, учениця Івана Падалки, дружина Майка Йогансена із сином Гайочком перед будиноком Слово
Алла Гербурт-Йогансен, художниця, учениця Івана Падалки, дружина Майка Йогансена із сином Гайочком перед будиноком Слово


Напроти Козицьких жив критик Володимир Коряк, по національності жид. Горбатий, вічно заклопотаний, з величезною течкою під пахвою кудись завжди поспішав. Мав дружину і дві донечки, яких ми майже ніколи не бачили. Заарештували його як і другого жидівського критика, Щупака, майже останніми.

На другому поверсі жив Олесь Досвітній і Михайло Яловий (Юліян Шпол). Отож Олесь Досвітній стрункий, з гострим носом, поголеною головою, товариський, веселої і щирої вдачі, добрий тато і пристрасний мисливець. Мав велику збірку мисливських рушниць, торбинок, патронташів, словом усього, що потрібне доброму мисливцеві. Дружина Досвітнього маленького росту, русява, говорила явним московським акцентом, була прикладною жінкою і матірю двох дівчаток, яких Досвітній обожав. Меблів у Досвітніх дуже люксусових не було. Жили скромно, але гамірно. Досвітнього заарештували другим, після його сусіда Ялового. Двічі, пригадую точно, робили у Досвітніх обшук. Шукали захованої зброї. Уявіть, її знайшли... розвішану по стінах, у вигляді мисливських рушниць, про які згадка вище. Після закритого слідства й вироку, Досвітнього розстріляно. Родині довгий час не давали можливости довідатись, що сталося і яка доля його чекає. Їх викинули з мешкання, навіть погрожуючи дружині, що коли буде набридати про долю чоловіка, то й її така ж доля не мине. Тому вона виїхала з дітьми до Курська, звідки мабуть і походила. Аж у 1960 році після „реабілітації" вийшла книжка Досвітнього "Вибрані твори", які упорядкувала М. Курська-Досвітня. Там і про Досвітнього — помер 1934 р. Очевидно слова "розстріляно як ворога народу" заступили скромнішим „помер"...

Михайло Яловий відомий був у літературі як Юліян Шпол. „Миша" був невисокий, кремезний з поголеною головою, з чорними незвичайно розумними очима. Довголітній і незрадний приятель Хвильового, Досвітнього, Вишні, Куліша. Його першого і заарештовано в ніч з 12 на 13 травня 1931 р. Ходили чутки, що Ялового обвинувачували в організації й керівництві терористичною групою, до якої мали належати згадані вище письменники.

Жив Яловий з вдовою по Василеві Блакитному, Лідою Вовчик, яка мала донечку від Блакитного і яку Яловий надзвичайно любив. Пригадую Ялового як добрячого і сердечного сусіда. Про те, як його оцінювали в літературних колах, писати не буду.

На третьому поверсі жили ми й Панч. Ми, порівнюючи з нашими сусідами, жили досить скромно. Наші чотири кімнати були обставлені потрібними меблями. Татова кімната мала дві шафи з книжками, в яких були рідкісні видання, головно з історії театру, філософічні твори та книги наших письменників з присвятами. На стінах висіли репродукції улюблених татових французьких імпресіоністів.

Згадаю, як до нас заходили татові приятелі. Звичайно в першу чергу приходив Хвильовий, за ним Вишня і Досвітній. Тоді в хаті ставало тісно від жартів, анекдотів і сміху. Але не раз вони переходили в татову кімнату. Хвильовий обов’язково сідав при самих дверях, бо він увесь час курив і крізь прочинені двері в коридор пускав дим. Тато ж не курив, хоч і був у свій час налоговим курцем. Замість цигарок вживав цукерок або насіння. Коли приходив Вишня, мене посилали по пляшку й тоді вони гуторили до раня. Вишня оповідав майстерно анекдоти й сам голосно реготав. Частим гостем був у нас Юрій Яновський, якого тато особливо любив. Татові оповідання про Таврію та організацію повстанського полку надхнули Яновського написати прекрасних „Вершників" та „Чотири шаблі". В романі „Вершники" Яновський описав полк Куліша як „олешківський батальйон", а самого тата як „Данило Чабан, пізніший письменник".

Наш сусід Петро Панч був, я сказав би, досить замкнутий. Він робив враження рівною поставою, вірлиним профілем і позою великого письменника. Особливим літературним талантом не блистів, але писав і друкувався та займав редакторські становища. Як говорили в „Слові", Панч умів себе продати і створювати навколо себе атмосферу незвичайно здібного і талановитого письменника. Якось раз, пригадую, він сказав:

— Ех, коли б я так писав наполовину, як твій старий одною ногою, от тоді б я був письменником!

Хоч ми з Панчами були й безпосередніми сусідами, наші взаємини починались і кінчались на „добрийдень". Не пригадую, щоб тато до Панча коли заходив. Я мав майже від усіх письменників їхні твори з дедикаціями. Панч подарував мені свої „Голубі ешелони", на яких написав такі слова — „Вові Кулішеві, щоб не заблукав у наметах". Не міг я ніколи зрозуміти змісту тих слів, але не наважувався запитати Петра Йосиповича, що вони означають. Мав Панч дружину і двоє дівчаток. Старша Галя була, як то кажуть, „вогонь дівка", хоч і не велика красуня. За нею хлопці бігали, особливо один, якого ми охрестили досить прозаїчно „укрм’ясо". Панча вирішили залишити і він переїхав до Києва, до нового будинку письменників „Роліт". Десь у 1936 р. я був у Києві і зайшов до Панча відвідати старих знайомих. Більше переляканого обличчя, як мав тоді Панч, я в житті не бачив. Він зразу ж покликав до себе Бажана, Яновського і ще когось. Обережно питали мене, як живемо, ще обережніше про тата. Попрощали мене з великою полегшею. Більше я нікого не відвідував.

Над Панчами жив велетень і красунь з чудовим басом — Олекса Слісаренко. Чорнявий, з чорним вусиком, з ямочкою у бороді, талановитий письменник, пристрасний мисливець і горда, відважна людина. По всій Україні ходили леґенди про його лист до Ґоркого, в якому він відважно виступив проти шовінізму босяка з Волги. Мав дружину, суху і на вигляд дуже сувору жінку і одинака Марка, молодшого за мене. Слісаренки мали прегарні меблі з чорного дерева і багату бібліотеку в його кабінеті. Сина свого Марка (називали Мума) оберігали від сторонніх дітей і навіть на початках забороняли гратися зі мною. Але згодом ми стоваришували і, як старші за нього, оповідали йому, що ми жили в Парижі, на вул. Старої Голуб’ятні (це звичайно з "Трьох Мушкетерів"), що йому дуже подобалось. Коли заарештовано Слісаренка, ним почала опікуватись жінчина сестра, ще сухіша і непоказніша. Вона приходила до нас, уже на нове мешкання на Москалівці й розпитувала, чи можна щось вислати Слісаренкові й навіть робила заходи його відвідати. Ходили чутки, що сестри між собою ворогували на тлі відносин до самого Слісаренка. Куди поділася дружина, що сталося з Марком, так і залишилось таємницею. Казали, що теж арештували після ув’язнення, а дітей віддали до дитячих будинків.

Напроти Слісаренків жив високий достойник ЦК партії Андрій Річицький. Не знаю, був він письменником чи критиком. Ні він, ні його дружина ні з ким не розмовляли і, мабуть не дружили. Він навіть на привітання не завжди відповідав, ходив задуманий і поважний. Розстріляли його одним з перших. Цей розстріл був оповитий таємницею і про нього взагалі боялися згадувати.

Над Річицькими жив молодий, але схорований поет Павло Усенко з дружиною і немовлям-синочком. Він рідко коли й показувався, невеликий на зріст, з темним від хвороби обличчям. Усенка залишили, пише й досі.

Напроти них жив Аркадій Любченко з дружиною, артисткою Горською. Дітей вони не мали. Правда, Горська мала від перших двох шлюбів доньку Тамару, замужню за Юрієм Яновським, та сина Володимира. Тамара була артисткою в Березолі, а Володимир в тому ж театрі працював біля кольорових прожекторів на залі. Любченко був у ті часи відомий красунь. Поруч старшої за нього Горської робив враження її сина, або принайменше молодшого брата. Жили вони разом як на ті часи досить довго, аж Любченко в дорозі до кар’єри не вженився з донькою наркома Дутка. Важко уявити, як це пережила артистка Горська, яку називали „матінькою", і як вона з вродливої, сяючої жінки стала в один день старою бабунею. Ніхто б не пізнав у цій жінці колишньої артистки-красуні. Жила й далі в "Слові", напів бідуючи. З Дутковою Любченко не жив довго. Кинув її і виїхав на еміграцію сам з синком. На еміграції помер від хвороби шлунка, а може від невдалої операції останній представник блискучої літературної фалянги мешканців "Слова".

Коли мене не зраджує пам’ять, після арешту Річицького до його мешкання спровадився Леонід Первомайський, що тоді тільки починав літературну кар'єру і був зовсім не такий голосний, як зараз.

На тому ми закінчили нашу мандрівку по третьому під’їзді. Переходимо зараз до четвертого, який таксамо, на кожному поверсі мав лише по два мешкання.

На першому поверсі жив Павло Лісовий, автор досить відомого роману „Записки Юрія Діброви". Високий, огрядний, сердитий. Рідний брат артиста Свашенка, який грав у всіх фільмах Олександра Довженка. Син Павла Лісового (Свашенка) був моїм найкращим другом. Заарештували Лісового в третю чергу. Дружина з донькою Лесею залишилась бідувати в „Слові", звичайно, в іншому мешканні, коли не помиляюсь, жила разом з Горською. Куди зник син Павло — невідомо. Знаю лише, що йому, як синові "ворога народу", жити було важко.

Проти Лісового жив Іван Кулик. Маленький, дійсно як Кулик, з гострою маленькою борідкою, був у ті часи чомусь головою Спілки письменників. Багато накоїв лиха, неодного письменника відправив до НКВД, аж і сам пішов тією ж дорогою, що її стелив другим. За ним ніхто не жалував.

На другому поверсі жив Іван Микитенко. Про нього говорили всі однозгідно, що це вийнятково погана людина. Поминаючи те, що він був довірений партії, її стовпом, це ж його руками ліквідували Вапліте, Пролітфронт, не без його допомоги проходили арешти, а в приватному житті це був нахабний, зарозумілий хам. Про нього, як про свого найближчого приятеля сказав у Хості Іван Кириленко — що „для Микитенка, крім кар’єри, для якої продасть рідного батька, ніщо не існує". І це була правда. Ніхто не бачив його в товаристві письменників. Пробігав двором „Слова", ховаючи очі, як злодій. Його боялися й уникали. Він єдиний серед письменників мав власного секретаря. Микитенко був яскравим прикладом послужливого мурина, що своє зробив і може відійти. Заарештовано Микитенка після погромницької статті в „Комуністі". Ходили чутки, що він застрілився, але неправдиві, він був боягуз. Згадую цю людину без співчуття, бо скільки років гіркого життя й здоров’я коштували оті цькування моєму татові Івана Микитенка і компанії. Микитенко, як офіційний драмороб, як його називали, немало причинився до ліквідації Курбаса, Березоля, цілого ряду поетів і письменників, які персонально не подобались йому і яких він вважав своїми особистими ворогами. Лише тому, що вони мали талант, він ненавидів їх і намагався по їхніх трупах видряпатись на драбину слави та почестей.

Микитенко жив з своєю дружиною і сином. Дружина була якась тиха, забита, з якою він ніде не показувався. Його сусідами була оригінальна й цікава пара — Михайль Семенко і Наталя Ужвій. Не говорячи про фізичну разючість, — красуня Наталя, малий, непоказний Семенко, — вони були абсолютно різних характерів. Уявіть Семенка, як я вже згадав, малого росту, надутого, з незмінною люлькою в зубах, з настовбурченою чуприною, незадоволеного, сердитого не знати на кого і чого, в асисті незмінних „ангелів-хоронителів", що допомогли його знищити — Антона Дикого та Олекси Полторацького. Жили Семенки незвичайно бурхливо через скажену заздрість Семенка. Мали вони синочка, якого по-своєму обидвоє, звичайно, любили. Семенко переїхав до Києва, а Ужвій залишилась у Харкові, з Березолем, чи радше з рештками цього театру після повного розгрому й виїзду, а потім заслання Курбаса. Семенка заарештували в поїзді, коли він їхав відвідати Ужвій у Харкові. Після того Ужвій знайшла собі молодого артиста Євгена Пономаренка, з яким досить довго жила і навіть допомогла його театральній кар’єрі.

Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі, які в п’яного Семенка довідувались багато такого, що потім стало важким обвинувальним матеріялом у його процесі.

Коротко згадаю про Антона Дикого. Непробудний п’яниця і зовсім нездалий поет належав до групи Семенка „Нова Генерація". Наглядав за будовою „Слова". Не зважаючи на заслуги у викриванні ухилів у свого приятеля, про які навіть у „Слові" досить голосно говорили, був заарештований і пропав.

Чернов, Іванов, Петрицький, Дніпровський на подвір'ї будинку 'Слово'
Чернов, Іванов, Петрицький, Дніпровський на подвір'ї будинку "Слово"


От, вже точно не пригадую, на третьому поверсі, здається, жив Микола Бажан, у якого співмешкав його великий приятель Юрій Яновський. Лише раз або два мені довелося бути в помешканні Миколи Бажана, але ніколи не забуду, яке враження на мене зробила пишна обстановка його чотирикімнатного мешкання. Всі кімнати були обставлені меблями з найдорожчого червоного дерева, дорогі килими, образи та, головне, дуже велика бібліотека відрізняли від інших, хоч не убогих, але скромніших мешкань письменників.

Тоді ми знали Миколу Платоновича як тихого і скромного молодого чоловіка з певними ознаками лисини та з окулярами на носі. Високого росту, стрункий, дуже милих манер. Одного дня ми з моїм другом Павлом Лісовим напросилися послухати радіо, бо в будинку було дуже небагато власників радіоприймачів, якими можна було слухати закордон. Бажан з дружиною, високою білявою жінкою та з малою донечкою пішли до кухні вечеряти, а нас залишили в кабінеті. Радіо щось у той час не дуже хотіло грати, а тому ми взяли якусь газету й, збивши її в кулю, почали легко один до одного ганяти. За декілька хвилин ця гра перемінилася у справжній футбол, який шалено літав по кімнаті, зачіпаючи книжки, рукописи, журнали. В першій половині гри ввійшов раптом Бажан. Побачивши „деякі" зміни в порядку, не звернув уваги на нашу зніяковілість, а запропонував... заграти „на двоє воріт", що ми з радістю й зробили.

Першою особою, яка повідомила нас про арешт нашого тата, був Микола Бажан, який прийшов з похоронів Дніпровського до нас до хати і сказав:
— Не чекайте, Микола Гурович заарештований.

В одній з кімнат Миколи Бажана жив Юрій Яновський з дружиною Тамарою Жевченко, донькою артистки Горської, теж артисткою театру Березіль. Високий, з сивіючим волоссям, трохи згорблений, в окулярах, з молодим вродливим обличчям, елеґантно одягнений Юрій Яновський терпів на улькус і весь час перебував на дієті. Кілька разів переходив операції шлунка відомим хірургом у Харкові, доктором Бельським. Юрочка, як називали його приятелі, мав пристрасть до фотографії. При всякій нагоді фотографував своїх друзів і знайомих апаратами різних моделів, навіть малесеньким, що поміщався на долоні. Єдине подружжя в „Слові", Яновські зверталися до себе на „ви", що сторонніх осіб вражало, але ніхто не завдавав питань. Помер Яновський у Києві, маючи 52 роки, знесилений хворобою та вічними цькуваннями. Не забарилася померти і його дружина, Тамара, порівняно молодою.

В цьому ж під’їзді жив жидівський письменник Фельдман, який, здається, на другому році життя в „Слові", виїхав до Москви.

На четвертому поверсі жив письменник Панченко, який працював у дитячій літературі. Мав дружину і двоє дітей. Був заарештований.

Зовсім коротенько згадаю про жидівського поета Радугіна, що жив проти Панченка. Мав дружину і двоє дітей. Іноді я заходив до його сина пограти в шахи. На п’ятому поверсі — літературний критик і науковець Айзеншток. Не пригадую, чи він та Радугін були заарештовані.

На п’ятому поверсі жив Іван Лакиза, директор пресового аґентства Ратау. Його син Ігор, як і я, любив читати, а може більше за мене, й ми з ним приятелювали. Так ми з Ігорем читали, як кажуть, „запоєм". Єдиний Лакиза в „Слові" мав свого візника, який його вранці відвозив до праці і привозив назад. Решта братії, хто б вони не були, ходили пішки або їздили трамваєм. Лакиза був теж арештований, а родина виїхала до Києва, де жили жінчині батьки.

А тепер починаємо мандрівку по останньому, тобто по п’ятому під’їзді. На першому поверсі жив не то перекладач, не то літературний редактор Піддубний. Про нього можу сказати таке, що він був закордоном (чи не у Швайцарії) й привіз собі звідти дружину, грубу, велику жінку з кривим оком. Мали вони троє дітей, які говорили по-французькому й їм не дозволяли гратися з нами. Коли Піддубного заарештували, дружина робила нелюдські зусилля повернутись до Швайцарії.

Над Піддубними жив письменник Володимир Ґжицький, роман якого „Чорне озеро" був тоді дуже популярним. Самого Ґжицького зовсім справедливо називали „пожирателем жіночих сердець". Жінки за ним гинули. Звичайно, і він сам не був таким святим, як удавав із себе. Жонатий був з чистокровною росіянкою, Марією Іванівною, яка весь вільний час, а мала його двадцять чотири години на добу, пролежувала на підвіконні свого мешкання на першому поверсі, спершись на пухнаті подушки та оточена паскудними больонками, що неугавно гавкали на всіх і вся. А от його особа. Невеликого росту, в тілі, смуглявий, тонкий, прямий ніс і чорні, незвичайно веселі очі. Коли ми виїздили на Кавказ, то пригадую, оповідали, що за Ґжицьким ганялися жінки, яких він з шиком правдивого ловеласа вмів чимсь причаровувати. Чи вродливим обличчям, чи тими веселими чорними очима, чи веселою вдачею. Заслано Ґжицького до якогось колгоспу за полярне поле і він там працював за своєю правдивою професією — агронома. Здається туди й поїхала його вірна Марія Іванівна. Ґжицький повернувся з заслання і працює у Львові.

Вадим Мелєр — головний декоратор театру Березіль жив на другому поверсі. З сивим, коротко підстриженим волоссям, активної участи в рухливому житті „Слова" не брав. Мав дружину і двох дівчаток. Був прикладним батьком та вічно заклопотаним чоловіком, що в хвилини вільні від праці в театрі бігав з кошиком на базар. Товаришував з Курбасом, з яким в’язала його довголітня приязнь спільної праці.

На тому ж другому поверсі жив визначний мешканець „Слова", з огляду на свою оригінальність, Володимир Сосюра. Про багаточисленні любовні пригоди Володі ходили в той час цілі леґенди. Він був у розквіті своєї поетичної слави. Його любовні вірші дівчата деклямували, хлопці в листах переписували його поезії. Вся молода романтична частина української суспільности жила ліричними творами найпопулярнішого тоді оспівувача української природи, краси і кохання.

До „Слова" спровадився він з своїми батьками та дружиною, про яку ніхто не знав, хто вона й коли з нею одружився. Це була звичайна собі міщаночка, мабуть з Донбасу, проста, „дурна гуска", яка, крім матеріяльних вигод, у тому подружжі нічого не бачила. Але вона помилилась гірко в своїх розчисленнях. Так як жили Сосюри, мабуть ніхто в „Слові" не жив. Меблів у мешканні дослівно не було. Родина спала покотом на долівці. Сварки й бійки були в родині Сосюр щоденним явищем. Не раз виходив Володя з підбитим оком і просив у нас, хлопців, позичити п’ятнадцять копійок на автобус, мовляв, він нервовий і трамваєм їздити не може. Навіть позичав гроші у нашого двірника Акима, якому з вдячности дарував свої поезії, але двірник їх на наших очах палив. Гонорари Володі були чи не найбільші з усіх письменників, проте він грошей не мав ніколи. Все йшло на гулі, на товаришів, яких Володі не бракувало і які топили його в моральному болоті. Чи це була справді така безвольна людина, чи це його пиячення було такою маскою, як і часті припадки божевілля, з якими Сосюра попадав на Сабурову дачу, звичайно перед партійною чисткою, не знаємо. Одні пояснювали обминання чисток симуляцією, другі ж вважали, що партія крізь пальці дивиться на безхарактерну людину та невилікувального п’яницю. А причини, що довели найкращого лірика наших часів до такого стану, всім відомі. Молодим козаком в армії Петлюри був повний надій українець і поет. Мав Сосюра двох синків, подібних до циганчат, добрих розбишак. Після ліквідації „Слова" Сосюра теж переїхав до Києва і жив у столиці України до смерти (8 січня 1965 р.).

У тому ж поверсі жив поет і критик Михайло Доленго. Маленького росту, з вусами і бородою, в окулярах. Виглядав на заклопотаного службовця, що завжди кудись поспішав. Доленга теж заслали.

Молодий письменник Василь Вражливий, здається, працював секретарем у голови ВУЦВИКУ Григорія Петровського. Був заарештований останнім.

Високий, худий поет Терень Масенко був засланий з іншими, тепер, повернувшись з заслання, пише.

Дуже скромний і милий, знаменитий перекладач, що знав багато мов, Павло Іванов був особливим перекладачем англійської літератури. Заарештований і засланий.

Однією з маркантних постатей „Слова" був поет Валеріан Поліщук. Невеликого росту, з чудовими очима, які успадкували по ньому син Марко і донька, веселий і товариський. Пригадую одне фото з Кавказу, на якому тато сидів на бутафорному коні, а Поліщук стояв над татом, замахнувшись палицею. Це тоді, коли тато відпочивав у Кисловодську останній раз перед арештом.

Про Юрія Вухналя або Івана Ковтуна, що жив у п’ятому під’їзді, тоді вихованця комсомолу, мушу згадати з особливими почуттями. Вже його небуденний талант письменника-гумориста притягав нашу увагу. Написав він тоді книжку „Записки Федя Гуски", що мала великий успіх у читача. Звичайно, йому було важко пробиватись своїм гумористичним пером, маючи за суперника такого Вишню. Тож писав він крім гуморесок ще й пригодницькі повісті для юнацтва. Талановитий письменник швидко, приєднав собі симпатію та пошану старших письменників і не треба було багато часу, щоб оте комсомольське надбання з приїздом до „Слова" швидко вивітріло з молодої голови і він скоро став на шлях далекий від комсомольської лінії. Змалку перехворів на параліч і все життя налягав на ногу. Був сердечний і відважний. Пам’ятаю, як щиро і сердечно віднісся він до мене, коли ми опинилися в жахливих умовах після татового ув’язнення. Він єдиний не побоявся дати мені поручаючий лист до своїх приятелів в Одесі. До речі, ці приятелі були звичайними вантажниками в порті. Вони прийняли мене на працю поруч з ними, влаштували навіть у себе жити.

Але за два дні мене викинули з праці (вантажника пароплавів) на наказ НКВД, при чому зазначили, що люди, які опікуються — „ворогами, народу" або їхніми дітьми, будуть так само покарані. Як матюкались і кляли Сталіна ці вантажники, і зараз не можу забути.

Життєвий шлях Вухналя, мабуть, не був із легких (може він був і безпритульним у дитинстві), поки він сам не вибився завдяки своєму талантові та життєвій заправі в письменники. Любив з нами, дітворою розмовляти і завжди давав мені свою нову книжку.

Заарештований був у т. зв. третю чергу. Може помер, може вбили його, бо досі про нього ніде не згадується.

Автор „Господарства доктора Гальванеску" та других фантастичних повістей, Юрій Смолич жив з жінкою, без дітей. Маючи пошкоджене чи косе око, носив окуляри. Залишився.

Остап Вишня і Юрій Смолич у сквері біля Будинку Слово
Остап Вишня і Юрій Смолич у сквері біля Будинку "Слово"


Нерозлучний товариш Івана Микитенка, Іван Кириленко, син Донбасу. Уявіть широкоплечого шахтаря з обличчям аж ніяк не українським. Руде волосся і широке, подзьобане віспою обличчя. Безбожний п’яниця і бабій. Єдиний його твір більш-менш відомий — це повість „Перешахтовка" про Донбас і про нові методи в здобуванні вугілля. Він був правою рукою свого приятеля Микитенка. Не дивлячись на велику різницю характерів, обидва себе взаємно доповняли й розуміли. Кириленкові було відомо, що коли хочеш добре й сито жити, — тримайся партії. І він її тримався, хоч не мав таких успіхів як Микитенко. У приватному житті був зовсім аморальним і розбещеним типом. Жонатий безліч разів, вже за моєї пам’яті звів дуже гарну і спокійну дівчину, що працювала бібліотекаркою на харківському електро-механічному заводі. Батько цієї дівчини, кадровий робітник, бачивши трагедію дочки, намагався покарати Кириленка, але де там! Йому просто сказали в партії — „подумаєш, донька! Це для неї честь, що такий член партії і письменник кохався з нею..." Мешканцям „Слова" пришилося лише співчувати споневіряній дівчині та ображеному батькові, бо час був такий, що сприяв таким Кириленкам у всьому.

Кириленко відпочиваючи в будинку для письменників у Хості на березі Чорного моря, де були й ми, любив розказувати свої любовні пригоди навіть нам, хлопчакам, які від тих розповідів не знали де діти очі.

Жив Кириленко з батьком, старим шахтарем і, мабуть, з мамою. Заарештований був разом з Микитенком.

У тому ж під’їзді жив ще Григорій Костюк, один з небагатьох „слов’ян", що зараз перебувають на еміграції.

Лесь Курбас жив у п’ятому під’їзді на п’ятому поверсі в останньому 68-му мешканні. Про нього я згадую з надзвичайною теплотою, бо це був найкращий приятель тата і незрадним залишився до кінця, не зважаючи на пропозиції з боку партії від нього відпекатись. Курбаса можна було бачити в „Слові" або пізно вночі, коли повертався з театру, або рано, коли йшов на проби. Ходив задуманий, з невідлучним ціпком у руці, сяючи сивою головою, яка надзвичайно контрастувала з молодим, вродливим обличчям.

Родина Курбаса складалась з дружини Валентини Чистякової і мами, пані Ванди. Валентина Миколаївна була одною з найкращих і найелегантніших жінок Харкова. Надзвичайно проста і мила в приватному житті — була ця найкраща акторка Березоля. Мама Курбаса, старенька пані Ванда жила лише для свого Леська. Багато читала в різних мовах, якими свобідно володіла. Любила нюхати тютюн, від чого її ніс був завжди жовтий. Дітей у Курбасів не було, хоч любили дітей. Коли я заходив до них, мене частували й голубили. Мешкання Курбасів було оригінально влаштоване. Все було дуже скромне, але одна велика кімната була повна книг, образів та мистецьких журналів. Курбас, здається, крім маляра Мелєра і тата приятелів не мав. З татом вони були нерозлучні. Можливо їх близила спільна доля театру, репертуар українського театру та особливо акторські спосібності тата давали багато славному режисерові. Оповідали актори, що коли тато читав свої п’єси в театрі, то це було свято Березоля. Тато сам не бувши актором (в молодості в гімназії, а потому в армії тато був не лише автором п’єс та режисером, але й мабуть гарним актором), читав так, що багато із татового читання використовували не лише слухаючі актори, а й сам великий режисер у своїх ориґінальних постановках. Треба зазначити, що з Довженком Курбас, як не дивно, не лише не приятелював, але навіть явно його уникав. Таким же холодком наділяв Курбаса й Довженко, який часто приїжджаючи до Харкова, зупинявся у Бажана або Яновського.

Кар’єра і життя великого режисера закінчилися на засіданні ЦК партії: Курбас, замість відмовитись від „ворога народу" Куліша і своїх помилкових поглядів, перестав бути поважним і здержливим та досить нецензурними словами змішав з болотом партійну верхівку. Ніхто до того ні після того не чув таких гострих слів у стінах ЦК партії. Обурений до глибини душі, попрощався з родиною і виїхав до жидівського театру в Москві, куди його давно запрошував на режисера народній артист Михоельс. По деякому часі дружина Курбаса, якої ніби не чіпали, але й не давали працювати, поїхала до Москви відвідати чоловіка. Курбас вийшов на залізничну станцію її зустрічати, та там його й арештували. Присуд був ніби короткий — п’ять років у таборах. Минуло п’ять років. Я заходив часом до пані Ванди відвідати стареньку. Вона числила дні й ночі до синового приїзду. Та... Лесько не вертався. НКВД справу переглянуло й додало ще п’ятнадцять років.

Пізніше ходили чутки, що десь на Печорі Курбас працював перевізником на поромі.

Єдиний випадок у "Слові" — у мешканні Курбаса обшуку так і не робили.

Дозволю привести постанову Наркомосвіти з дня 5 жовтня 1933 р., якою ліквідовано Березіль взагалі, і Курбаса зокрема.

„Театр „Березіль", незважаючи на всі можливості, не спромігся зайняти відповідне місце у створенні українського радянського мистецтва, тому що Л. Курбас збивав його на позиції українського націоналізму, ігнорував соціялістичне будівництво, будівництво української радянської культури, нерідко показував радянську дійсність карикатурною, вдавався в постановках до ходульности, схематичности, формалізму, внаслідок чого переважна більшість вистав не могла бути сприйнята широкими пролетарськими масами."

Цією постановою Курбаса було знято з посади художнього керівника і директора театру „Березіль".

ДІТИ




Крім старшої ґенерації жила в будинку „Слово" молода і зовсім молоденька ґенерація дітей письменників. Моїх ровесників, тобто тих, що ходили до школи, було зовсім небагато. Можна сказати, зовсім таки мало. Павло Лісовий, Ігор Лакиза і я. Пізніше до нас став добігати Тарас Панченко, але він, як виявило життя, не дуже себе й виявив. Значно більше було „підростаючого" покоління. Це оті смаркаті мамині синочки, які після досить довгого періоду перевиховання ставали порядними пацанами. Марко Слісаренко та Тарас Козицький якраз підійшли під цю назву. Особливо Марко Слісаренко так легко піддавався перевиховуванню, що ми за досить короткий час зуміли поламати його два велосипеди. Мати два велосипеди було таким люксусом, як зараз бути власником приватного літака. Таким власником і був Юрко або Мума. Цей Мума зразу вірив довший час, що ми з Павлом Лісовим жили на вулиці „Старої Голуб’ятні", та що кожного літа гостювали у графа Монтекрісто, махали на острів скарбів разом зі Стіфензоном і тим подібним казкам, які ми звичайно почерпували з пильного читання Дюма та інших письменників. Марко в свої отроцькі роки цього не знав і, як ми згадали, у всьому нам вірив. Пізніше, коли сам прочитав згадані книжки, дурив молодших за себе хлопців. Про решту пацанви, як Марко Поліщук, Ромко Підмогильний, Юрко Панів я не згадую, бо тоді вони вважалися маминими синками і в наших забавах участи не брали.
Дитячий садочок у Слові
Дитячий садочок, з архівів Наталки Дукиної

В будинку назагал нас любили й виявляли досить багато уваги до наших фантазій. Одного дня надходить бажання кинути гасати й вчиняти галас. Нами оволоділа ідея влаштувати столярську майстерню. Отож ходимо по всіх поверхах і мешканнях і просимо позичити нам якийсь столярський інструмент. Звичайно ніхто нам не відмовив у наших благородних помислах і в наших руках опинились молотки, кліщі, пили, цвяхи. Чи варто говорити, що ні столярської майстерні ніхто з наших татів не побачив і гірше, позичених інструментів теж. Бо, коли ми обійшли всенький будинок, охота до столярства десь пропала, зате прийшло нам на думку влаштувати за нашим двором на великому полі бур’янів — індіянський табір. Для цього відразу організовано коци, побудовано віґвами, розведено велике вогнище, де мали для цілого табору варити смачну кашу. При тому ми пробували курити люльку миру і не раз такий індіянин приходив додому білий як стіна, хитаючись, і від нього смерділо на цілу вулицю тютюном. Пояснити нашим мамам, що це запах диму з вогнища було легше, як татам, тому з татами на ці теми у нас розмов не було. Нераз сухий бурян починав горіти й ми мусіли власними силами гасити його, щоб оберегти будинок "Слово", інакше він міг би існувати багато коротше, ніж було йому призначено.

Мушу ще згадати про товариство охорони звірят. Практично ця охорона розтягалася лише на котів. А виглядала вона так. Десь зловивши породистого котика чи кицьку, несли його на п’ятий поверх і звідти, тримаючи за хвіст, пускали його вниз кліткової діри. І це товариство довго не проіснувало, закінчилась його діяльність добрим прочуханом. Але й за тих пару спроб високопростірних летів хай вибачать нам киці, ми були ще дуже малі й не знали, що робимо.

Пізніше долучився до нас Льонька Биковець і Тарас Панченко. Перший приїхав до свого вітчима, до Харкова пізніше, а Тарасові мама довго не дозволяла з нами бавитись, бо наша діяльність не завжди була такою, як її хотіли бачити мами. Прошу не думати, що ми може не ходили до шкіл, або погано вчились. Зовсім навпаки. Ніхто з нас не повторяв кляси, а вчився так, щоб батьки були задоволені. В школі ми навіть переростали деяких пересічних учнів, а це мабуть за рахунок прочитаних книжок, до яких ми жадібно припадали. На брак книжок ми не могли в ніякому випадку нарікати, мали їх багато дома, а крім того в прекрасній бібліотеці імені Василя Блакитного. Звичайно, тут не було ніякої системи. Читали все, що попадалось. Особливо, як усіх дітей того віку, нас цікавили пригодницькі, фантастичні повісті, описи подорожей. Особливо відзначився в читанні Ігор Лакиза. Він до того дочитався, що не міг уже читати в нормальній позі, тобто сидячи чи лежачи, а вилазив на стіл і так на ньому на "всіх чотирьох" зігнувшись читав.

Згадаю теж і дівчат. Зі старших була Люба, прибрана донька Хвильового, що вчилася в консерваторії фортепіянної гри. Дуже гарно грала на фортепіяні Орися Панченко, моя сестра Ольга. Люба була дуже гарною і скромною дівчинкою. Спокійна на вдачу, ніколи не брала участи в наших шалених забавах, може тому, що була трохи старша.

Малечі було більше, як нас: діти Поліщуків, з чудовими очима малята, двоє Панових, двоє дівчаток Досвітнього, Йогансена, досить величенький Падалчин, близнята Meлєра, троє Піддубного, одинак — Тарас Козицького, дві дівулі Коряка, одна Щупака, тиха Оксана Блакитного. Були ще в колисці — нащадок Усенка, ледве бігаючий і такий малесенький Ромчик Підмогильного, двоє синів Варави, двоє циганчуків Сосюрів, і інших... Ну і пострах будинку — Тарас Божко.

Згодом перейшли ми від столярні до інших майстерень, в чому наші батьки виявили багато терпеливости й сприяли нам, як лише могли. Зрештою наші вимоги до батьків, коли мова про розваги, були вийнятково скромні. Ми бавились самі й тим, що мали або могли змайструвати. Були часи захоплення фотографією, радієм (ми мріяли про апарат, яким можна було б слухати закордон) а особливо захоплювались електричними експериментами. Від цих експериментів відразу перестали діяти електричні дзвінки при дверях від вулиці. А мій друг Павло зелектризував усю хату. Двері відчинялись автоматично з потисненням гудзика. Одного разу в самому розпалі досвідів над телефоном, який він мав намір запровадити між нашими мешканцями (а жили ми в різних під’їздах) Павловий тато торкнувся необережно до дзвінка при дверях і його затрусило. До речі батька Павло називав „Грізний" а маму „дєвочкою". Грізний і поклав край „телефонам"...

Пригадую, як Павло, до речі дуже гарний з обличчя хлопець, почав заглядати на дівчат. Звичайно його заходи були чисто плятонічні. Дівчата, особливо ці зі школи, теж не давали маху. В цей час ми вже почали голити два волоски на бороді, що в нашій уяві називали вусами. Отож „дєвочка" піймала нашого Павла, коли біля вікон крутилось щось зо дві симпатії з першого поверху й влаштувала Павлові „райську годину". Ми були свідками, як наш парубок присягав мамі, що більше парубкувати не буде, але маму ці слова ще не досить сильно переконували й вона „стьобала" Павлуся ременем від його власних штанів.

Коли я згадую про „любовні пригоди" мені пригадується наша загальна симпатія — Ада. Жила вона поруч „Слова" в будинку якогось наркомату чи не залізниці. Ми всі до неї зідхали й намагались звернути її увагу на себе. Наші зазіхання відбувались на високому паркані, який ділив наш двір від сусідів. Володька Свашенко (Павловий дядько) навіть склав серенаду на честь Ади, яку ми всі в голос на мотив „Музикального моменту" Шуберта виспівували. Все ж Ада давала нам усім гарбуза й ми з помсти виспівували їй „пісні кохання" від слів якої, коли б вона чула, червоніли б її вушка.

Треба сказати, що ми всі були в якійсь мірі музикальні й дуже любили музику. Сестри наші грали на різних інструментах, а ми були лише пристрасними любителями. Були часи, коли ми частенько вибирались громадою до т. зв. Профспілкового садку (потім парк ім. Шевченка), де відбувалися під голим небом симфонічні концерти. В ті часи джазова музика тільки починала своє існування, але ми її відкидали, одностайно ствердивши, що воїна ніщо в порівнянні з поважною музикою.

Може надто поверховно згадав я своїх дорогих товаришів дитинства. В страшних часах, які послідували після короткого безжурного життя, жахливих часах арештів, розстрілів, заслань наших батьків, доля дітей українських письменників і мистців була невесела. Я більше ніколи не чув про них і не зустрів їх в житті. Де вони, що з ними зробили — залишилось таємницею. Ходили чутки, що декого забрали до дитячих будинків на перевиховання, багато пішло світ-за-очі, багато хто певно опинився в безпритульних. Навіть при найновішій реабілітації наших батьків не згадується про долю їхніх родин...


МОДИ



Не можу не згадати про моду в будинку „Слово". Вона була, здається мені, зовсім незалежною від тієї офіційної совєтської моди, що так відрізняла громадян соціалістичного раю від злиденних мешканців земної кулі. Ще до збудування будинку „Слово" деякі письменники чи мистці виїжджали закордон і звідти привозили деякі речі небачені й невідомі в Україні. Наприклад Любченко подарував татові автоматичне перо, яке писало „вічно", Хвильовий привіз в подарунку автоматичний олівець чотирьох кольорів. Рівночасно привозили якийсь одяг, який наші мами зручно копіювали й припасовували до „місцевих можливостей". Якось з Ленінграду привіз Слісаренко коротку куртку зимову з хутряним коміром. За ним усі наші мешканці старались придбати собі такі куртки. За тиждень майже всі придбали собі подібні.

Одного дня появився в дворі Курбас з ціпком у руці. За деякий час усі парадували з ціпками. Поліщук привіз зза кордону ширококрисий капелюх, в таких капелюхах красувалися згодом усі джигуни. Мода на білі валянки чи не за Слісаренком теж обхопила нашу кольонію на довший час. Комусь прийшло на думку перейтись двором з люлькою в зубах. Ніхто вже після цього папіросів не курив.

Тепер приходить на чергу ще одна дуже важлива жива мода — пси. Псів мали всі. Більшість тримала собак для полювання. Різних рас як англійські сетери, шотляндсьні пси, гончі. Малі, великі, різних кольорів. Хвильовий, Вишня, Досвітній, Йогансен були мисливцями-асами. Вони мали все потрібне для полювання. А решта братії, хоч мало коли виїздила на полювання, запаслась так само рушницями, патронташами, чоботами, сумками, що мирно висіли на стінах і нагадували про себе в дуже нечисленних випадках.

Вишня мав крім трьох псів для полювання ще й величезного доґа, завбільшки в теля, що називалося „Цяця". Хвильовий мав трьох псів виключно для полювання, що називалися досить ориґінально — Пом, Зав, Бух. Тобто Помішник, Завідуючий, Бухгальтер. Любченко мав прекрасну Ляссі — називалася „Пійма". Петро Панч і Слісаренко мали німецьких вовчурів. Особливо „Даґо" Слісаренка коли виходив на прохід, наводив на всіх мешканців і собак жах. Панча пес називався „барон". Жартували, що Панч подібний до барона, а барон до Панча. Обидва поважні й завжди на чорно. Панч любив витягати перед себе руку і неголосно промовляв „барон"... Чорний пес перескакував через простягнуту руку. Оце й були всі уміння барона.

Остап Вишня на полюванні
Остап Вишня на полюванні, 1950-ті рр.

Очевидно мисливці з тими псами їздили на полювання, привозили качок чи зайців, або й ні. Зате оповідань цікавих та веселих ніколи не доводилось купувати. А ось пригода з моїм татом. Ще ми жили на Михайлівській вулиці, коли тато вибрався з Вишнею, Хвильовим і Досвітнім на полювання. За три дні він вернувся з щасливим виглядом і трьома качками та одним бекасом. Як він їх вполював — оповідав цілий вечір. З того оповідання можна було написати цілий роман. Ми всі дивувались надзвичайному щастю нашого тата й його вмілостям. Лише коли мама почала скубти ці трофеї, виявилося, що на кожній качці був папірчик зі скромним написом "Укрптахпром — Харків". Тато не розгубився і пояснив, що всі качки, коли починають летіти на північ, начепляють на себе такі знаки, щоб пізніше їх пізнали й пустили на те саме озеро. Щодо бекаса без папірчика, признався щиро — що то був подарунок Хвильового.

Раз у моєму житті й мені прийшлось поїхати з Майком Йогансеном, що купив нову малу рушничку і хотів її випробувати. Колись напишу про це моє перше полювання.

Я може згадував про нашого Джоя, англійського сетера, подарунок Хвильового. Наш Джой був надзвичайно розумний і прив’язаний до нашої родини песик. Хоч і ніколи на полюванні не був за своє коротке собаче життя, але спеціяльну школу під Черніговом закінчив з відзначенням. Під час голоду 1933 р. ми віддали його одному старшому лейтенантові, що жив у будинку напроти "Слова" для командного складу летунства. Прожив там Джой щось з два тижні, а ми в хаті за ним так тужили, просто не могли знайти собі місця. Однієї ночі почули ми як наш Джой тоскно заводить. Думали ми, що він тужить за нами. Звичайно, що пес тужив, хоч лейтенант його й розкішно годував. Але це голосіння було таке пригноблююче, що я не витримав і пішов глянути, хоч це й було заборонено, одним оком на нашого Джоя. Джой побачивши мене кинувся до мене і я його забрав з собою. Лейтенант тієї ж ночі застрелився, залишивши дружину і двоє діточок. Залишив теж записку — "Більше витримати не можу. Рятуй дітей і себе". Казали, що мав якісь неприємності на службі, але згодом ми дізнались, що він не міг пережити того, як його батьки на селі повмирали з голоду, а двох братів було розстріляно. Після арешту й заслання тата ми вже не мали можливости втримати Джоя. Прийшлось віддати його одному акторові з театру музичної комедії, мисливцеві. Я ніколи не забуду того дня як ми з Джоєм йшли востаннє через місто. Джой чогось сумний, може передчув, що оце розлучимось з ним назавжди, гасав снігом, але прибігав до мене заглядав у вічі ніби питав „Ти мене не віддаш, правда? Але я його віддав, нашого дорогого й вірного приятеля. Вийшов я на вулицю з готелю де мешкав отой артист й так мені стало гірко й тяжко, що я на вулиці ледве не заплакав. Перед очима ще й досі розумні очі Джоя, які, коли я виходив, так докірливо дивились на мене...


СПОРТ




Усі ми без вийнятку любили спорт. Тому не диво, що за нашою ініціятивою зорганізували в дворі відбиванкову площу. Спершу грали ми самі з сусідськими хлопцями, згодом нова „спортова мода" огорнула й старших. Грали в відбиванку завзято й газардово. Панів збираючись відбити м’яча складав молитовно руки на грудях, за це ми його й прозвали "святим". Грав Поліщук з жартами й сміхом. Грали звичайно на пиво. В такі хвилини наш будинок нагадував санаторій, чи будинок відпочинку. Все було настроєне спортово, жарти сипались як з мішка, лунав сміх. Грали й ми, діти з старшими й забувались різниці віку й стану. Нераз нам, смаркачам довелось картати поважного дядю за партацьку гру або невдалий удар. В розпалі гри забувалось про вік і іноді аж шкода було дивитись, як той чи інший „старий" вислухував з поважною міною „поученій" від пацана, що псячив за програну партію.

Були випадки, що до Харкова приїздили на гастролі різні театри, які вже чули про спортові успіхи „Слова". Тоді ми „виставляли" збірну самих асів, які боронили честь української літератури на відбиванковій площі, хоч не завжди з однаковим успіхом. Тоді грі приглядалося ціле „Слово". Мами з вікон коментували гру й гордо при виграші, або при вдалому комбінаційному зусиллі, поглядали на своїх сусідок. Коли щастя не було на боці „слов’ян", публіка тихцем зачиняла вікна і з незадоволеним бурмотінням під носом опускала грище.

Ці відбиванкові змагання тягнулися до вакаційних місяців. Починаючи з кінця червня, спортові газарди затихали аж до осени аж не поз’їздилися всі з вакацій. Закінчувалися ці турніри, коли вже починало темніти. Переможці й переможені йшли передягатись, а потім їхали до літературного клюбу імені Блакитного на вигране чи програне пиво.

В зимі цю площу заливали водою й ми мали хоч малу, але свою ховзанку. Тут уже охочих було менше, бо треба було вміти сяк чи так триматися на ногах, які роз’їздилися на боки, а крім того падати було таки зовсім ніяково. І тут не бракувало глядачів. І тут неодна мама приглядалася з хвилюванням до вправ свого „старенького". З дорослих постійним відвідувачем льоду був Микола Хвильовий. Але його не можна було побачити вдень на совгах. Він совгався переважно вночі, або й тоді, коли вже ніч ховалася десь за Шатилівку, Хвильовий виходив у двір, одягав совги й робив так звані „гігантські кроки", про які я згадував уже. Деколи робив інші фігури, але переважно любив оці гігантські кроки, які здійснював задумано й поволі. Очевидно, так відпочиваючи, він обмірковував свій черговий твір, або й виступ. Завжди замислений з спущеною вниз головою по півгодинній їзді зупинявся, закурював, а тоді йшов на Третій поверх до свого мешкання, де ще довго, довго світилося світло в його кімнаті.

Валєрян Поліщук крутився з нами і з своїм синком та донечкою. Нам тоді було дуже весело, бо він кожної хвилини чи то на жарти чи що, падав на лід з голосним сміхом.

ЗАКІНЧЕННЯ




Багато років я не заглядав до „Слова". Останній раз, перед своїм від'їздом з Харкова зайшов до Валентини Миколаївни Чистякової й до старенької пані Ванди. Було це лютої й голодної зими 1942 року, коли мені раптом захотілось, ні, мене просто потягло зайти відвідати може востаннє наше колишнє „Слово". Довгі години я ліз з Москалівки до Нагірного району, бо в ті часи ніяких трамваїв не було, місто лежало засніжене, зруйноване, вмираюче з голоду.

Слово після війни, 1950-ті
Слово після війни, 1950-ті


„Слово" стояло наче сирота обдерта й усіми забута. Повибивані шиби вікон, з яких незграбно в небо сторчали залізні рури, а з них кволо пнявся дим. Це давало надію, що все ж хтось у будинку живе. Я обійшов будинок навколо. Величенькі тополі, на яких ще можна було прочитати колись написані нами сердечні написи, отой же самий парканець, той самий двір...

Не надумуючись, зайшов до нашого під’їзду. Там, де висіла таблиця з прізвищами мешканців, було порожнє місце. Сходи брудні, стіни обдерті, захляпані болотом. Поволі йду на наш третій поверх. Минаю Досвітнього, Ялового, от уже й наші двері.. . Те ж саме число 33. Немилосердно забилось раптом серце. Здавалося, що приходжу до дому. Зараз відчинить двері мама, а там у дверях побачу його, мого тата... Застукав. Відчинила якась закутана в сто хусток жінка. Вона злякано на мене подивилась, обличчя в неї опухле й жовте. Я пояснив, що з Міської Управи, мовляв, контроля парового огрівання (яке там парове огрівання, коли в хатах вже меблями палили). Жінка покірно пропустила мене в середину. Відразу я зайшов до своєї кімнати, вона була порожня, з замерзлими вікнами й поламаними дверима на балькон. Там, в отій щілині між паркетами, я заховав записку: тут у такому то році жив такий то. Цікаво, чи ця записка збереглася досі?

Ось тут стояло моє ліжко, тут стіл і крісло... колись... Зайшов до вітальні. В тому місці, де стояло колись пяно моєї сестри — стоїть якась скриня, привалена купою газет. Я закрив очі. І раптом почув звуки „Патетичної", яку так любив наш тато... Ось тут ми всі збиралися, коли приходив Вишня, Хвильовий, Досвітній. ..

Жінка трохи здивована моєю „контролею" і ходить за мною крок за кроком. Аж коли я простягнув руку до дверей татового кабінету, вона запротестувала, мовляв, власника немає, пішов на село міняти щось на харчі. Але я її попросив, ледве стримуючись, щоб дозволила увійти, бо я, бо ми колись тут у цьому мешканні жили й мені так хочеться пригадати ті щасливі далекі роки, коли проходило моє дитинство.

— А як же ж ваше прізвище? — запитала все ще з недовірою. Я назвав себе. Жінка ойкнула.

— Знаю, чула...

Вони вселилися сюди ще перед війною до одної кімнати. Їй сказали, що жили тут вороги народу, контрреволюція. І ось перед нею стояв син ворога народу. Мовчки відчинила двері кабінету й лишила мене самого. Я лише з порогу оглянув цю дорогу для мене кімнату. Тут була колись канапа, біля неї шафа на книжки, а тут коло вікна — стіл. Тут він, підібгавши ногу під себе, писав. Замість попільнички на столі невеличка мисочка на гарбузове насіння. Звичайно, на столі ідеальний порядок. Поруч столу друга шафа з книжками. За склом гойдалась в’язанка часнику, перев’язана синьою стрічкою — подарунок на уродини від Вишні. Тут мініятюрна японська лялька — це від Яновського, на стіні висить банджо зроблене з звичайної залізної сковороди — від Миколи Хвильового. В кімнаті багато книжок-унікатів, які тато збирав усе життя.

Навіть не подякував жінці й вибіг на сходи. Зліз униз і опинився у дворі. Востаннє перебігаю очима по будинкові. Отак він залишився в моїй пам’яті на все життя.

І раптом... зазеленіли тополі, у дворі зароїлося від дітвори, пробіг чийсь пес, наздоганяючи чиюсь розпещену кицю.

Поважно, сяючи білосніжною чуприною, пройшов Курбас, заклопотано пробіг Підмогильний. Усміхнений, але з підбитим оком, вийшов Володя Сосюра.

І наче громом розсипався по дворі голос Йогансена:
— Обивателі! Виходь грати на пиво! Здорово, Чернов!

І виходять обивателі, чути дотепи, сміх, жарти. Грають, грають газардово, довго, довго... аж не почне смеркатись. Тоді „Слово" починає затихати. Пацанва пішла митись і спати. Ми ще трохи прислухаємось розмові старших, але й нам пора додому. Завтра ж школа... А будинок ще довго гомонить.

На балькон вийшов покурити Хвильовий, стоїть, спершись на поруччі. Вийшли з дому нерозлучні Седляр з Падалкою. А ось наша улюблена Валентина Чистякова, чарівним усміхом відповідаючи на чиїсь привітання, поспішає до театру.

Засвічуються у вікнах вогні. Чути черговий скандал у Сосюр. Слісаренко вивів свого Дага на прохід і зразу все живе поховалось хто куди. ..

На небо висовується місяць, а з вікон третього під’їзду лине фортепіяновий концерт. З цим концертом перекликаються гами з мешкання Хвильового і з протилежного боку теж хтось грає. Потім все тихне. Приходить ніч. „Слово", здається, спить. Але ж ні. Тут і там горять світла в кабінетах. Це працюють письменники. І коли перше проміння сонця і вигляне з-за Шатилівки, тонуть і вони...

У Нагірному районі Харкова, десь аж на самому кінці міста, на тихій, немощеній вулиці стоїть колишній будинок українських письменників „Слово".

Слово, жовтень 2016
Слово, жовтень 2016


СПИС МЕШКАНЦІВ БУДИНКУ „СЛОВО"




ПО ПІД’ЇЗДАХ (ПРИБЛИЗНИЙ)

ПІД’ЇЗД Ч. І.

1. Щупак. Літ. критик. Жид. Засланий
2. Сенченко Іван. Письменник.
3. Чернов Леонид. Письменник. Помер на сухоти.
4. Квітка. Письменник. Жид. Засланий.
5. Биковець Мих. Дир. Бібліотеки В. Блакитного. Засланий.
6. Головко Андрій. Письменник. Живе.
7. Епік Гр. Письменник. Засланий.
8. Хвильовий Мик. Письменник. Застрелився.
9. Йогансен Майк. Письменник. Засланий.
10. Копиленко Ол. Письменник. Помер.
11. Петрицький Анатоль. Маляр. Помер.
12. Панів Андрій. Поет. Засланий.
13. Тичина Павло. Поет. Живе.
14. Лейтес. Жид. Критик. Засланий.

ПІД’ЇЗД Ч. II.

1. Варава Ол. Письменник. На еміґрації.
2. Касяненко Євген. Редактор „Вістей". Розстріляний.
3. Дніпровський Іван. Письменник. Помер на сухоти.
4. Підмогильний Валеріян. Письменник. Розстріляний.
5. Вишня Остап. Письменник. Засланий. Повернувся, помер.
6. Забіла Наталя. Письменниця. Живе.
7. Шмигельський Ант. Поет. Живе.
8. Коцюба. Письменник. Засланий.
9. Падалка. Маляр. Розстріляний.
10. Седляр. Маляр. Розстріляний.
11. Сергій Пилипенко. Письменник. Розстріляний.
12. Юрезанський. Росіянин. Письменник.

ПІД’ЇЗД Ч. III.

1. Козицький Пилип. Композитор. Помер.
2. Коряк. Жид. Літ. критик. Засланий.
3. Досвітній Олесь. Письменник. Розстріляний.
4. Яловий. Мих. Письменник. Розстріляний.
5. Вовчик Лідія. Дружина Вас. Блакитного.
6. Куліш Микола. Драматург. Засланий.
7. Панч Петро. Письменник. Живе.
8. Слісаренко Ол. Письменник. Засланий.
9. Річицький Андрій. Відповідальний працівник ЦК партії. Розстріляний.
10. Любченко Аркадій. Письменник. Помер на еміґрації.
11. Усенко Павло. Поет. Живе.
12. Первомайський Леонід. Поет. Жид. Живе.

ПІД’ЇЗД Ч. IV.

1. Лісовий Петро. Письменник. Засланий.
2. Кулик Іван. Поет. Засланий.
3. Микитенко Іван. Письменник. Засланий.
4. Дикий Антін. Поет. Засланий.
5. Семенко Мих. Поет. Засланий.
6. Панченко. Письменник. Засланий.
7. Радугин. Жид. Поет.
8. Айзеншток. Літ. Науковець.
9. Бажан Микола. Поет. Живе.
10. Яновський Юрій. Письменник. Помер.
11. Фельдман. Жид. Поет. Виїхав до Москви.

ПІД’ЇЗД Ч. V.

1. Піддубний. Письменник. Засланий.
2. Гжицький. Волод. Письменник. Засланий. Повернувся. Живе.
3. Мелер Вадим. Маляр. Живе.
4. Доленго. Поет.
5. Сосюра Володимир. Поет. Помер.
6. Вражливий Вас. Письменник. Засланий.
7. Масенко Терень. Поет. Живе.
8. Іванов Павло. Перекладач. Засланий.
9. Поліщук Вал. Поет. Засланий.
10. Смолич Юр. Письменник. Живе.
11. Вухналь Юрій. Письменник. Засланий.
12. Кириленко Іван. Письменник. Засланий.
13. Костюк Гр. Викладач української літератури. На еміґрації.
14. Курбас Лесь. Режисер. Засланий.

ОПРАВЛЕННЯ ПОМИЛОК

Ст. Надруковано Має бути
40 Павло Лісовий Петро Лісовий
51 В. Честякова В. Чистякова



В-во "Гомін України"
Грудень 1966 p.
140 Bathurst Street
Toronto 2b, Ont.

Вельмишановний(а) і Дорогий(а) Пане! (Пані!)

Пересилаємо Вам чергове наше видання, спогади — Володимира Куліша „СЛОВО ПРО БУДИНОК „СЛОВО"

Автором книжки є син відомого українського драматурга, Миколи Куліша, письменника, доля якого тісно пов’язана з театром „Березіль", його режисером, Лесем Курбасом та з угрупуванням українських літераторів Вапліте, очоленого його духовим провідником Миколою Хвильовим.

В Харкові, куди була перенесена столиця УССР, концентрувалося наукове та мистецьке життя працівників української культури. Там був збудований для них окремий будинок, названий: „Слово". Багато письменників і мистців та акторів спрямовано жити в тому домі, між іншими теж і родину Кулішів.

Молодому юнакові, синові драматурга і авторові цих спогадів, була нагода пізнати багатьох із них, їхні родини, особливо дітей-ровесників. Очима юнака він бачив письменників, між ними і друзів його батька та закарбував їх профілі з різних хвилин, радісних і трагічних, що довелося пережити. Страхітливий період єжовщини, що арештами і смертю заглянув майже в кожні двері мешкань будинку „Слово", залишає образ, з ніким повинен познайомитись кожен українець, кожна українка.

Книжка ілюстрована знімками письменників, мистців і акторів — мешканців „Слова". Має 68 сторінок друку. Вступне слово написав редактор Вячеслав Давиденко. Обкладинку виконав Володимирі Ласовський. Ціна книжки 1.25 ,дол„ для передплатників — 1.00 дол.

Дирекція

Видавництва „Гомін України"