Яновський Юрій

З Юрієм Яновським у ті роки ми жили поруч на одній площадці. Після родинних конфліктів Григорій Епік розлучився зі своєю першою дружиною. Відбувся обмін. Вона перебралася в квартиру Яновського, а Юрій Іванович оселився в одній з кімнат трикімнатної квартири Епіка. Це на тій-таки площадці, де була й моя квартира. Юрій Яновський був хворовитою людиною. У нього було не все гаразд з нирками. Після трепанації черепа в районі вуха трохи недочував. Був високий, вродливий, страшенно працьовитий, однолюб, з вишуканим смаком, тонким розумом. Роки 1933—1937 були жахливі, він відсторонився від того, що діялося навколо, дотримувався однієї філософії — працювати, працювати, працювати. «Вершники» він написав у ті страшні роки і був битий за те...

Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky

Любив Юрій Іванович гарно вдягатися, носив красиві черевики і не міг писати на абиякому папері, абияким пером, абияким чорнилом. Він ходив по місту з магазина в магазин, підбирав якісний папір вищих марок, підбирав такі пера, щоб не видирали з паперу жодної ворсинки. Одна зволожена ворсинка — і сторінка зіпсована, Яновський викидав її і заміняв новою. Сторінка повинна бути як дзеркало. Писав непохапливо, літери виводив, ставив їх одну біля одної, одну в одну! Любив атрамент (тоді так говорили) не хімічний, а зелений — «алізариновий»!

Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky

Стіл, як і в Смолича та Йогансена, був вільний від всякого роду інтелігентської зайвиші — розгорнутих рокописів, недочитаних книжок, читаних і нечитаних газет. Чистота, як у Миколи Гуровича Куліша, і дзеркальний блиск! Ховав у шухлядку рукопис, навіть коли заходив я!

Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky

Найкращі дні наших зустрічей припадали на той час, коли він працював на Одеській кінофабриці [84]. Вій був закоханий в цю кінофабрику, закоханий у Довженка [85], у директора тієї кінофабрики, якогось відчайдушно прекрасного матроса, розумного, благородного, чулого. Сам він тоді писав перший свій великий твір [86]. Приїхавши з Одеси в Харків, спинявся у мене, і ми чимало провели чарівних годин за дружніми розмовами. Товаришували й пізніше. Життя розвело нас: я до війни залишався жити в Харкові, він зумів переїхати в Київ. А час, як відстань, точніше, відстань, як час, послаблює зв’язки, близьке далеким, затуманеним стає. Зустрічі наші в Києві здебільшого безрадісні були, нас продовжували молотити, за традицією, то одного, то другого, а то й обох разом. Нарешті він був зазнав тріумфу, та не навтішався спокоєм і змогою спокійно працювати. Вся напруга довгих літ, коли його молотили, якось, сконденсувавшись, з страшною силою вдарила по серцю. Воно не витримало, і Юрій Іванович в розквіті сили пішов у небуття.

Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky