Михайло Омельянович Яловий
письменник, громадський діяч, соратник [[09-010-hvilyoviy-mikola|Миколи Хвильового]]
| Кв.: | 30 (під'їзд 3, поверх 2) |
| Роки життя: | 1895-1937 |
| Псевдо: | Юліан Шпол, Михайло Красний |
| У 'Слові': | 1930 - 1933 |
| Місце народження: | с. Дар-Надєжда, Полтавської губ. (нині Сахновщинський р-н, Харківської обл. ) |
| На дошці Перші мешканці 30-ті рр. | |
„Миша” був невисокий, кремезний з поголеною головою, з чорними незвичайно розумними очима. Довголітній і незрадний приятель Хвильового, Досвітнього, Вишні, Куліша. Його першого і заарештовано в ніч з 12 на 13 травня 1931 р. Ходили чутки, що Ялового обвинувачували в організації й керівництві терористичною групою, до якої мали належати згадані вище письменники. Жив Яловий з вдовою по Василеві Блакитному, Лідою Вовчик, яка мала донечку від Блакитного і яку Яловий надзвичайно любив. Пригадую Ялового як добрячого і сердечного сусіда.
Володимир Куліш
http://proslovo.com/kulish-slovoproslovo
Михайло Яловий — загадкова людина. Широколиций, привітний, з постійними перескоками в громадському житті. Ось що я про нього писав у 1927 році в «Подорожі до Червонограда»: «Михайло Яловий — екс-голова Конградської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, екс-редактор «Бідноти», екс-редактор «Червоного шляху», екс-президент ВАПЛІТЕ, поет, драматург і романіст, симпатична людина й товариш. В 1917 році він був молоденький студент-медик, кучерявий і гарний, як дівчина. І ми, малеч, школярі, з повагою і тремтінням дивились на нього, перешіптуючись між собою: «Он пішов Миша Яловий». Зустрів я його в 1924 році в редакції «Червоного шляху». І він уже був не кучерявий, але такий симпатичний, як сім-вісім років тому». Такий він залишився й пізніше.
Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky
У «Слові» були свої «колодки», справжні колоди, складені під парканом, якраз проти моїх вікон. І я не раз і не два бачив, як сонячного ранку, вибравшися з кімнати, він сідав сам на ті колодки і грів довго й, очевидно, із задоволенням проти сонечка свою облисілу голову і таке ж велике, завжди чепурно поголене обличчя. Зустрічалися часто за принципом: «Здоров!» — «Здоров!» — «Як справи?» — «Та нічого...» Кілька разів і я, гуляючи зі своїми малими тоді дітьми, підсідав до нього на колоду. Йому до смаку припала якась модна, десь і колись почута пісенька: «Скоро солнечное лето, чьи-то сбудутся мечты, покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты ароматные цветы». Усіх слів він не співав, а тільки повторював безконечно: «Покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты ароматные цветы...»
Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky
Ми з ним були добре знайомі, але «шапочно». Дома я у нього був лише один раз, ще коли ми жили на Басейній вулиці в Харкові (я в номері 20, він — у 22 чи у 18). Я гуляв на тротуарі, повернувшися додому. Він запросив мене зайти — у них співатиме гарна співачка (якщо не помиляюся — Захарченко). З’ясувалося, що він жив в одній квартирі з народним комісаром фінансів УРСР Полозом (ім’я, по батькові забув) [79]. Справді, того вечора у них гостювала співачка, гарно співала. Обидва господарі і господиня дому — дружина Полоза, були люб’язні, та я відчував себе не в своїй тарілці і більш до них не заходив. Уявляєте, як воно звучить: якийсь бездарний літератор — богема Сенченко і народний комісар фінансів! Моторошно...
Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky