Гуляв я над Дніпром і, виходячи на дорогу, зустрівся з Павлом Григоровичем. Метрів за двадцять стояла його машина. Знайшов сили привітатися зо мною і, більш того, люб’язно запропонував підвезти до міста. «Чорт з тобою,— подумав я,— дати ногам відпочити — річ непогана». Бо таки справді був стомлений, і погодився. Люб’язність оця мене аніскілечки не здивувала, здивувало інше, здивував сам Тичина. У ньому з’явилося те, чого я раніше не помічав. Щоб дійти до машини, треба було пересікти дорогу. Почали пересікати, і тут я витріщив очі від подиву. Павло Григорович не йшов, а ніби танцював, виробляв якісь дивні піруети, робив такі рухи, немов обминав незриму мені перепону. «Що з вами, Павле Григоровичу?» — спитав я. Він із стражданням на обличчі показав мені на мурашок, що густо мережали потріскане асфальтове покриття. Поглянув я на його страдницьку постать і — подарував йому все. Він боявся завдати кривди кузочці, що ж тоді говорить про людину!
Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky