Копиленко Олександр

Придбав щеня, віддав його славнозвісному єгереві з Холодної гори Євтушенкові, чи що, аби той з маленького цуценяти жіночого роду зробив першокласну мисливську Діану. І той узявся. Весну й літо провела Діанка в собачому отому єгерському інституті. Восени, одержавши належний диплом, повернулася Діана додому. «Чудово! — вигукнув Олександр Іванович.— У ближчу неділю й поїдемо на Заячі Хутори подивитися, що і як». Ранок був чудесний, птиці того літа було багато, переліт — кращого й не треба! Засів Олександр Іванович, як годиться, і коли крижень вихопився з-за кущів очерету, прицілився і пальнув. Крижень в повітрі перекинувся і млинком упав за потічком в траву. Діана була свідком події. Тож коли крижак завертівся в повітрі, вона кинулася через потічок і з’явилася там одночасно із крижнем. «От молодець!» — схвалив її акцію Олександр Іванович і наказав нести сюди. Отут і з’ясувалися всі особливості євтушенківської собачої академії. Діанка підвела свою граціозну голівку, глипнула цікаво в бік господаря, підхопила під крильце крижака і сховалася з ним під кущем. Олександру Івановичу чути було, як там затріщали качині кістки, і ще побачив він пуховий димок над травою. Олександр Іванович, як відомо, був людиною гарячою. Тож скипів одразу, клацнув затвором, націлився з обох стволів на Діанку, та не випалив: був м’який, рука не підвелася. Зітхнув — і почвалав додому. Тієї осені можна було виїжджати стріляти качок на Чернігівщину. Мода,— проти моди, звісно, не попреш. Упіймався на моду й Олександр Іванович. І ось він на Чернігівщині, точніше — в селі Корчі, ще точніше — в мисливського батька,— були тоді такі,— Квача Петра Сидоровича. Три дні мандрував між озерами й болотами, втішався Олександр Іванович і, навтішавшися, поїхав додому, в Харків. А Діанка? Отут і розкрився увесь хитроумний хід Олександра Івановича. Діанки він не взяв із собою додому, Діанку залишив на просторах чернігівських заплавних угідь. У поїзді витер лоба, перехрестився: «Ну, слава богу, здихався чорта!» Заліз на полицю і заснув безтривожним сном. Наївний лірик! Ти ж не знав вдачі мисливського батька Квача Петра Сидоровича. Почекавши тиждень і побачивши, що Олександр Іванович не повертається за своїм добром, він сказав у серці своєму: «Не йде гора до Магомета, то Магомет поспішить до гори!» І поспішив. В Харкові знайшов потрібну адресу, подзвонив. Визирнув Олександр Іванович і — в непритомність! Та що поробиш, роль треба грати — роль вдячного люб’язного господаря. А Квач Петро Сидорович каже: «Оце за квитки сюди й назад для мене — тридцять карбованців. За квиток для Діани в один кінець — п’ятнадцять карбованців. Разом — сорок п’ять. За прохарчування Діанки — за десять днів по п’ять карбованців, за день — ще п’ятдесят, за клопіт біля неї — десять карбованців, а разом — сто п’ять. Зійдемося на рівній сумі: сто карбованців, Олександре Івановичу!» Бачили б ви того дня Олександрія Івановича!

Іван Сенченко
http://proslovo.com/senchenko-notatky