Історія Будинку Слово

Павло Тичина переїжджає з Києва до Харкова, щоб очолити новий журнал “Червоний шлях”, але мешкати йому доводиться в редакційній маленькій комірці за туалетом.

Тим, хто приїхав із сіл, невеликих містечок та навіть з Києва, годі було дозволити собі орендувати квартиру, адже ціни в Харкові були вищі навіть за київські. Зарплатні не вистачало, та й платили не завжди вчасно. Літератори жили й працювали в комуналках, у триметрових комірках, на кухнях, спали на підлозі на газетах, зберігали свої рукописи в каструлях, боролися із пацюками та мишами.

У вересні 1927-ого кооператив підписав з Комунгоспом угоду на реалізацію проекту, згідно з якою трест Укрпайбуд відповідав за реалізацію, а проектувати будинок було доручено архітектору Митрофану Дашкевичу. Гроші на будівництво надавала держава, та кожний письменник мав внести власний «пай»: протягом 15 років виплачувати повну вартість свого помешкання.

Будинок зводять у Барачному провулку, тодішній околиці міста. У 1930-му провулок стає вулицею Червоних Письменників. По війні будинок має адресу провулок Барачний, 9, згодом — провулок Покровського, 9.

Будинок має форму літери «С» - слово. Його мешканців стали називати «слов'янами».

За письменниками стежать протягом усіх 20-х років. Наприклад, Остап Вишня брав активну участь у розбудові УНР, але після її поразки вів спокійне життя народного гумориста. Для влади він все ще дуже небезпечний, за ним пильнують.

Тепер уже сміливо можна сказати, що українські письменники, принаймні більшість їх, мають житло, де вони можуть працювати у відповідних умовах. Це будинок письменників «Слово», що його розпочали будувати кілька років тому й оце недавно закінчили. Він стоїть у районі будинку Держпромисловості. Тут розмістяться зі своїми родинами понад 60 письменників. Заселення будинку вже починається.

66 квартир, 5 під'їздів, 5 поверхів + цокольний

Тепер місця вдосталь і для рояля, і для великої бібліотеки. Мисливець Вишня виділив своїм собакам цілу кімнату. Хоча й тут були деякі складнощі (миші, міль, опалювали вугіллям), але все одно це були шикарні на той час житлові умови.

Були в домі й суто пропартійні письменники. Четвірка ВУСППівців, три з них мешкали в «Слові», публічно критикували буржуазних націоналістів, писали доноси проти «ворогів народу». Хоча вони не єдині, хто навмисно чи вимушено свідчив проти інших.

Репресовано однією з перших у будинку. Її першого чоловіка арештовано раніше, його засудили до смертної кари. Галині присудили 5 років. По закінченні строку вона вже не мала права повертатися в Україну.

Звинувачений «у проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою літературних творів.

11 місяців у камері одиночного ув'язнення, на три роки відправлено на спецпоселення на Далекий Схід. Повторно заарештований за «участь у контрреволюційній організації та керівництво нею». У 1940 звинувачення зняті.

"Прошу - не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати."
"Ave Maria" 1927 р.

Звинувачено в шпигунській діяльності, «шумськізмі» та підготовці замаху на Павла Постишева.

Зі свідчення підсудного від 28.07.1933: На квартирі в Епіка (будинок «Слово») відбулася нарада ваплітянського ядра в складі: Епік, Хвильовий, Досвітній, Куліш, Вишня, Яловий, Яновський, Бажан, Копиленко, Сенченко, Йогансен і Є. Черняк. На нараді було схвалено: зобов'язати Ялового, Досвітнього й Вишню підтримувати постійний контакт у роботі з практичної підготовки ваплітянських кадрів до повстання з Харківським центром.

Засуджено до 10 років виправно-трудових таборів. Справу переглянуто, вирок — розстріл. Розстріляно 3.11.1937

Були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності, але режисер не поступився своїми переконаннями.

Після арешту змушений був написати заяву, у якій визнавав свою провину перед суспільством. "Цим заявляю про своє цілковите й остаточне роззброєння у відношенні до Радянської влади, і признаюся в тому, що належав до контрреволюційної організації УВО".

Завданням режисера згідно із заявою було "на театральному фронті спрямовувати хід культурно-творчого процесу в Україні на буржуазно-націоналістичні рейки".

Засуджений до 5-ти років, у жовтні 1937-го вирок змінено на розстріл.

Був одним з найдіяльніших фундаторів ВАПЛІТЕ (разом із Хвильовим та Яловим), обстоював її позиції в пресі. Обвинувачення подібне до інших: «приналежність до української контрреволюційної організації, яка намагалася повалити радянську владу» , замах на Постишева.

10 січня 1934 року він звернувся до слідчого із заявою, у якій засуджував свої «злочини» й просив дати йому змогу «відданою роботою на соціалістичному будівництві довести свою відданість великій справі партії і радянської влади» .

Олеся Досвітнього розстріляли 11 листопада 1934 року, одразу ж після судового вироку.

Зі свідчень підсудного 4 січня 1934 р.

Терор як один з методів політичної боротьби завжди висувався нашою організацією на передній край у періоди найбільшого загострення боротьби.

Організаційну роботу на селі, як я вже казав, за дорученням Пилипенка, проводили члени нашої організації Штангей, Головко, Кириленко й особливо Сенченко, котрий часто виїздив на село.

23 лютого 1934 судова трійка обрала як остаточний вирок - 10 років таборів. Заслання відбував у Республіці Комі.

Зі свідчень підсудного 25.05.1934: Я вступив до підпільної контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення радянської влади і встановлення фашистської диктатури в Україні, в грудні 1932 року.... Прибічниками терору й старої тактики були: Г.Епік, В. Поліщук, А. Любченко та М. Куліш».

19.03.1935 відмовляється від попередніх свідчень:
Усі мої власноруч написані свідчення я давав під тиском слідчого. Жодних розмов у Харкові з Досвітнім й Ірчаном про контрреволюційну організацію в мене не було.... Жодного відношення до підготовки теракту проти т. Постишева я не мав. .

Вирок від 19 березня 1935 року - 10 років ув'язнення. Олексу відправлено на Соловки. У жовтні 1937-го вирок змінено на розстріл. Розстріляний 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох.

Частина родини Крушельницьких заарештована 5-6 листопада 1934 року. Згодом агенти НКВС прийшли вдруге, заарештовано батька Антіна, синів Івана, Тараса, Богдана, Остапа, дочку Володимиру. Синів Івана і Тараса булио розстріляно 17 грудня 1934 року за вироком виїзної Військової колегії Верховного суду СРСР.

«Крушельницький Антін Володиславович є одним з керівників створеного в Україні центру ОУН, який ставить своєю метою повалення радянської влади в СРСР і підготовку терористичних актів проти представників партії і уряду».

Антіна Крушельницького, синів Богдана й Остапа заслали на Соловки, восени 1937 року засуджені до страти. Страчені 3 листопада 1937-го. Дочка Володимира засуджена 25 листопада, страчена 8 грудня 1937 р., імовірно у Ленінграді.

Одразу після вбивства Сергія Кірова 1 грудня 1934 року виходить постанова Центрального виконавчого комітету, згідно з якою справи розглядаються в найкоротші строки, вирок до вищої міри покарання приводять в дію негайно по його винесенні вироку.

Із жертв вибивають зізнання в участі в неіснуючих терористичних організаціях. Один підсудний  «закладає» ще декілька нових жертв, з якими він нібито вів антирадянську діяльність.

Після арешту відразу зізнався в належності до міфічної терористичної організації, до якої нібито входили ще 5 мешканців будинку. Написав покаянного листа, де визнавав, що всіх їх треба постріляти «як скажених псів».

На засланні в листуванні з дружиною намагається показати, що повністю розкаявся, пафосно розповідає про написані ним нові прорадянські твори, які дуже важливі та обов'язково мають вийти у світ. У жовтні 1937-го справу переглянуто ще раз, вирок змінено на розстріл.

На допитах провину не визнає. Серед звинувачень наводиться його вислів про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду».

11 січня 1935 року в протоколі з'явилося «зізнання» «належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями в ставленні до вождів партії».

27-28 березня 1935 року Підмогильного та інших заарештованих у цій «справі» засуджено на термін «десять років з конфіскацією особистого майна». Невдовзі доправлений до Соловецького табору, розстріляний 03.11.1937 р. в урочищі Сандармох.

Оскільки Василь товаришував з Євгеном Плужником, Григорієм Епіком, то потрапив разом з ними до тієї самої «контрреволюційної організації». Письменника засудили в березні 1935 року до 10 років концтаборів. Відбував заслання на Соловках. Згодом засуджено до розстрілу, 8 грудня 1937-го страчено.

Згідно з обвинуваченнями Григорій був рекрутований у Празі до Української військової організації задля того, щоб підготувати замахи на Постишева та Балицького. 5 допитів можна знайти в справі Піддубного, але в жодному з них він не визнає своєї провини й відповідає, що наклепи на нього – то чиїсь фантазії.

14 вересня 1935 року його засуджують до 5 років таборів. 9 жовтня засуджено до страти, страчено 28 жовтня в урочищі Сандормох, Карелія.

Як представник школи «бойчукістів» був шанований протягом 1920-х, але в 1930-ті разом зі своїми колегами та майстром М.Бойчуком впав у неласку влади. Школа Бойчука – це фрески та народні мотиви, які не збігалися з концепцією соцреалізму. Бойчукісти стають білими воронами серед більшості інших радянських творців, і досить скоро їх усіх разом репресують та страчують 13 липня 1937 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила І. Падалку як «учасника націонал-фашистської терористичної організації, що ставив за мету відторгнення України від СССР та реставрацію капіталізму» до смерті, того ж дня розстріляно.

Після арешту Седляр засвідчив, що Бойчук є голова терористичної організації, найактивнішими членами якої були саме він та Іван Падалка.

12 липня 1937 р. йому висунуто обвинувачення в належності до нацiонал-фашистської організації, яка планувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) i радянського уряду. Наступного дня в Києві закрите судове засідання Військової колегії засуджує Седляра до розстрілу. Розстріляно того ж дня разом з Бойчуком, Падалкою та іншими обвинувачуваними

Пред'явлено звинувачення: «участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і радянського уряду».

На численних допитах і на суді ні в чому себе винним не визнав. Зачитані проти нього свідчення категорично заперечив як фальшиві.

За особистої санкції І. В. Сталіна і його найближчих соратників по Політбюро ЦК ВКП(б) Військова колегія Верховного Суду СРСР 14 липня 1937 року засудила Ковтуна-Вухналя до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією належного йому майна. Вирок виконано 15 липня 1937 року.

Уже на першому допиті зізнався в контрреволюційній діяльності.

«…Я настільки зрісся з українськими націоналістами, що коли Кость Котко і Яловий запропонували мені — єврею — вступити до української націоналістичної контрреволюційної організації, я розцінив це як висунення мене на роль «рятувальника» українського народу. Це імпонувало моїй амбіції. Не задумуючись, я погодився брати участь в організації…»

25 вересня 1937 року було розстріляно його дружину Люціану Піонтек, яку Іван викрив як співучасницю.

Івану Кулику інкриміновано роботу на англійську розвідку. Розстріляно 10 жовтня 1937-ого.

В останні роки перед арештом Биковець існував, «не подаючи про себе жодного натяку», займався лише організаційною працею.

Михайло склав біобібліографічну картотеку відомостей про діячів політичного, громадського та культурного життя України. Хронологічні межі цієї рідкісної колекції сягали декількох століть. Це була праця всього його життя. Після арешту Михайла картотека зникла.

Було допитано тричі, 11 вересня, 3 жовтня та 17 жовтня 1937 р. Цього виявилось достатнім, щоб засудити до вищої міри покарання та розстріляти його негайно наступного дня після оголошення вироку.

Виключено з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування в партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки із заклятими ворогами радянського народу — троцькістами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі»

Наступного дня його знайдено на околиці міста мертвим. За офіційною версією, здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою.

На честь 20-ї річниці Жовтневої революції в жовтні-листопаді 1937-го страчують 1111 в'язнів, понад 200 українців, серед них мешканці «Слова»: Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Андрій Панів, Михайло Яловий, Антін Крушельницький, його сини Богдан та Остап, Валер'ян Поліщук, Валер'ян Підмогильний.

Вважався «твердокам'яним більшовиком», котрий беззастережно підтримував лінію «вождя всіх народів» у боротьбі з троцькізмом, українським націоналізмом, усілякими ухилами та закрутами. 21 лютого 1938 року на черговій сесії ІДВК він патетично розповідав про «небачене піднесення культури і побуту українського колгоспного села». Гучними оплесками його проводили з трибуни вожді республіки Хрущов та інші. А на його квартирі в «Роліт» його вже чекала група з НКВС.

«является участником украинской контрреволюционной националистической организации и подозревается в шпионской деятельности».

23 вересня 1938 р. на закритому засіданні винесено вирок - розстріл, страчено того самого дня в київській тюрмі.

Невдовзі після арешту визнає провину:
Як виходець із буржуазної сім'ї почав свою антирадянську націоналістичну діяльність ще в 1921 році... У 1922 році почав учитися в Харківському педтехнікумі, де лютували запеклі націоналісти ... Мої натхненники — Пилипенко, Кириленко, Панів і Божко..

Але через півроку слідства, 9 лютого 1939 року, Дукин відкинув усі попередні «зізнання»: «Факти... мною вигадані для обмови себе... Про те, що існує серед письменників підпільна організація, не знаю...» .

За постановою від 29 жовтня 1939 року Дукин був відправлений у табір строком на 5 років. Помер 10 жовтня 1943 року від туберкульозу в таборі.

1935 року в ОДПУ на Бажана була заведена кримінальна справа № 1377 як на члена підпільної «Української військової організації».

1938 року Бажан щоночі чекав арешту й навіть деякий час не ночував удома. Але тут йому пощастило...

Перед затвердженням списку нагород Сталін згадав, що в Україні хтось добре переклав поему Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», і таку важливу роботу потрібно як слід відзначити. Коли йому назвали перекладача, він власною рукою дописав прізвище Бажана для відзначення найвищою нагородою.

Після цього питання про арешт Бажана зникло з порядку денного.

Жертвами репресій стають i ті що не так давно самі боролися з ворогами народу - Іван Лакиза, Іван Кириленко, Іван Микитенко, Іван Кулик, Самійло Щупак, Володимир Коряк. Декотрі таки уникають смерті та добре пристосовуються до влади (наприклад, Павло Тичина, Володимир Сосюра).

Живе в Києві в будинку “Роліт”. За ними продовжують стежити. В одній з останніх доповідних зазначається, що Вишня вже не становить загрозу для уряду та є хворою, слабкою людиною. Він пише «Самостійну дірку», де критикує українських націоналістів, а також вимушено шуткує щодо свого заслання (нібито його і не репресували взагалі).

І живе тепер Остап Вишня в раю, у карти грає та свербигуз їсть.
Оце найправдивіша правда про настоящого Остапа Вишню.

* * *

А що ж воно за Остап Вишня, що й тепер оце по більшовицьких газетах пише?
Ну, ясно, що це більшовицька фальшивка.

Після визволення Харкова, поки Київ ще був в окупації, саме в Харкові починає розгортатися знову культурне життя країни. Українські письменники повертаються з евакуації сюди, заселяються в майже порожній будинок і починають друкуватися у відновлених виданнях. Але тільки-но визволено Київ, найвидатніші митці поспішають туди.

По закінченні Другої світової війни в майже порожній будинок заселяються різні люди. Старі мешканці будинку говорять, що тоді можна було вільно обирати будь-яку квартиру. Сам будинок за війну пошкоджено не було. Але пізніше, уже в 1950-60-ті, майданчики для засмаги на даху згоряють внаслідок підпалу.

У 1950-ті сюди заселяють молодих письменників нового покоління, тут живе чимало художників, кілька скульпторів.

Павло Тичина - найвидатніший український радянський письменник та громадський діяч, голова Верховної Ради. Лауреат Сталінської премії (1941 р.). Лауреат Шевченківської премії (1962 р.). Герой Соціалістичної Праці (1967 р.).

Засуджена за те, що розсекретила факт своєї служби в НКВС, заявивши, що вона – агент МДБ «Даніна» з 1941 р., її явка – готель «Театральний», кімната 26, виконує завдання з роботи серед інтелігенції. Через 5 років вийшла на свободу.

З протоколу допиту свідка Павла Губенка (Остап Вишня) від 07.07.1955 р.:

Питання: За скоєння яких злочинів Вас засуджено?
Відповідь: Жодних злочинів я не скоював. А засуджено мене було як учасника контрреволюційної організації та організатора замаху на колишнього секретаря ЦК КП(б)У Постишева. ...

Слідство за моєю справою вів слідчий Бордон. ... Оскільки я довго не давав потрібних свідчень, Бордон вирішив вплинути на мене фізично. Бордон мене переконував, що мої зізнання потрібні для комуністичної партії і радянського народу... Унаслідок психологічного й фізичного впливу на мене з боку слідчого я був змушений зводити наклепи на себе й на інших.

Зараз будинок «Слово» знаходиться майже в самому центрі міста за адресою: вулиця Культури, 9. З іншого його боку - вулиця Літературна, яка отримала цю назву у 2016 році у зв'язку з декомунізацією, нещодавно це була вулиця Ярослава Галана.

Сучасний вигляд будинку - пластикові балкони та вікна, обшарпані стіни, цегла, що випадає зі стін.

Поштова скринька та сходи